Держава реабілітувала 90-річного закарпатця, який відбув 25 років у таборах ГУЛАГу.

|
Версия для печатиВерсия для печати

 Національна комісія з реабілітації реабілітувала 90-річного закарпатця Івана Мирона, якого обвинувачували у "державній зраді" в совєцькі часи і протримали у таборах ГУЛАГу всі 25 років.

Про це повідомляє пресслужба Українського інституту національної пам’яті.

Закарпатець Іван Мирон цього року відсвяткував своє 90-річчя. Нині він – єдиний із Закарпаття живий учасник тих подій, який відбув у таборах ГУЛАГу усі 25 років, так і не скорившись і не попросивши про помилування, бо вважав не за вину, а за честь захист своєї землі від ворога. І хто досі лишався обвинуваченим у «державній зраді», оскільки у далеких 1950-х боровся за свободу України зі зброєю в руках.  Він же став першим, кого Національна комісія з реабілітації визнала реабілітованим, керуючись новим Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».  

Біографія Івана Мирона нагадує біографію багатьох його однолітків, на долю яких випали випробування радянськими «визволителями» та боротьба за людську гідність і право бути українцями на своїй землі. Народився він 9 березня 1929 року в селі Росішка Рахівського району, у звичайній селянській родині. Батько, сільський дяк, знав ціну освіті і любов до книги та знань передав своїм двом синам – Іванові і Василеві. Після закінчення сільської п’ятирічки Іван продовжив навчання у Великобичківській десятирічці, влаштувавшись по завершенню учителем початкових класів у селі Чорна Тиса.

Щоправда, його методи навчання розходилися з пропонованими радянськими канонами. Бо читав він дітям на уроках вірші Шевченка з «Кобзаря», виданого ще у 20-х роках і не спотвореного радянською цензурою. «Кобзаря», якого дивом вдалося зберегти – «енкаведисти» масово проводили обшуки в односельців і всю «націоналістичну» літературу вилучали і спалювали привселюдно.

На все життя лишилися в пам’яті і спогади, як їх агітували вступати в колгоспи. «Організували таку собі чорну кімнату — де була майже темрява. Там був стіл, стілець. До неї  заводили по черзі людей, саджали за стіл, давали папір і ручку й казали підписати. То була заява на вступ у колгосп. Підписував — вставав і йшов звідти. А як не хотів підписувати, то казали, що в колгосп не беруть тільки калік. І наказували покласти обидві руки на стіл, а тоді брали сокиру й замахувалися над ними — наче відрубати хотіли. Людина в страху забирала руки й підписувала заяву. Отак то в нас «добровільно» в колгосп приймали. От наша сім’я, ми живемо у гірській місцевості, і щоб тут поселитися, то самі викорчовували все на цій землі.  А потім прийшла радянська влада й нам сказали: «Ми забираємо у вас цю землю». То за що я мав любити радянську владу?», - згадував Іван Мирон в одному з інтерв’ю.

Тому, коли у 1950 році йому прийшла повістка йти служити в червону армію, він не захотів обертати зброю проти своїх і зв’язався з націоналістичним підпіллям, обравши нелегальне становище. «Давати присягу владі, яка стільки зла принесла моїй сім'ї і всій Україні, я не міг. Як я міг присягнути тим воронам, які зробили моїх батьків рабами на своїй землі?!», - зізнавався Іван Васильович. Періодично зустрічався з активістами ОУН та Української Повстанської Армії (УПА), виконував їхні завдання.

Фото з кримінальної справи 22-річного Івана Мирона

У квітні 1951-го він роззброїв охоронця в сільраді в Росішці – відібрав  зброю з набоями. А через місяць його разом з 17-ма іншими повстанцями заарештували енкаведисти – постарався зрадник, якого всі вважали «своїм». «Пізніше, під час допитів, я зрозумів, наскільки багато інформації про нас здавалося, такого, про що чужі знати не могли», - каже повстанець. Під час обшуку в Мирона «енкаведисти» знайшли сховані маленький синьо-жовтий прапорець, який батько привіз у 1937 році з чергового з’їзду просвітян у Львові, та заборонені твори Шевченка,.Грушевського, Винниченка, часопис «Ідея і Чин».

Івану Мирону і ще п’ятьом його товаришам було призначене максимальне покарання – 25 років суворого режиму (ще суворішим заходом був тільки розстріл). Йому тоді заледве виповнилося 22, але він не розкаявся, пронісши до кінця важку ношу, так і не скорившись.

«Анкета заарештованого»

Далі були пересильні тюрми та табори: Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по річці Єнісей до Норільська. Там він став одним із учасників відомого табірного повстання, про яке досі згадує до найменших дрібниць. «Норильське повстання з чого почалося – з пісні! Нас вивели на нічну зміну (ну як нічну, тоді сонце вже не заходило, то ж за Полярним колом, той Таймирський півострів), половину зони вже перевели з робочої частини в житлову, і в них лишилася після роботи ще година до відбою, то вони пішли співати за барак. Знаєте, хоч заспівати б, бо чи сумує українець, а чи радіє, то все хотів би співати. То співають, і йде зміна конвою та кричить: «Замалчать!». А хлопці співають! Конвойний взлився і чергу з автомата пустив, то одного волиняка й убив, декого поранив. А ми на роботі почули це і знаємо, що коли стрілянина – то не просто, то когось мусили вбити. Взнали то й покидали всі роботу (будували будинки кількаповерхові), у двох таборах великих, 4-му і 5-му. З того почалося повстання: ми не пішли у зону, лишилися на роботі, але працю лишили, покидали інструменти, а в самій зоні люди не йшли до роботи», - пригадував повстанець.

Норильське повстання, як і повстання в Кенгірі, Воркуті, поклали початок занепаду всесильної доти системи ГУЛАГу. Система змушена була піти на поступки, умови утримання покращилися. Самого ж Івана Мирона у 1955-му перевели до «Озерлагу», в Іркутську область. А в 1961-му – в Мордовські табори, де він познайомився з Василем Овсієнком, Левком Лук’яненком, братами Горинями, Валентином Морозом. І там відзначався гордим і непоступливим характером, раз-по-раз потрапляючи до карцеру, де тримав тривалі голодування, на межі смерті (про кілька таких епізодів згадує Василь Овсієнко у своїй книзі «Світло людей»). А причин потрапити до карцеру довго шукати не доводилося. «За найменше порушення — карцер. Заспівав українську пісню — карцер, прочитав напам’ять вірш Кобзаря — карцер, помолився рідною мовою — карцер. І так без кінця», - розповідав Іван Мирон.

Таборове фото. Іван Мирон (праворуч) із товаришем Андрієм Скрипкою.

Саме любов до України та неприховане небажання коритися ворогам стали на заваді дострокового звільнення закарпатця. І в 1953-му, коли після смерті Сталіна була оголошена амністія, і в 1960-му, коли прийняли новий Кримінальний кодекс, за яким максимальний термін покарання зменшили з 25 до 15 років. Варто було лише публічно покаятися і визнати себе винним. Однак на всіх комісіях «із перевиховання» Іван Мирон  вперто повторював, що захист своєї країни і свого народу не вважає злочином.

Його звільнили лише в травні 1976-го. З Мордовських таборів його доправили до Москви, звідти, в супроводі офіцерів КДБ, — літаком до Закарпаття.  В Ужгороді його  зустрів брат, з яким разом повернулися додому, в рідне село Росішка. Тут він живе і досі, як місцева легенда. Бо, попри поважний вік, він має ясний розум, чітку пам’ять і все той же непокірний і незламний характер. І весь цей час він чекав, коли його право захищати Україну зі зброєю в руках визнають не лише історики та патріоти, але й держава.

Власне, саме збройний опір, який чинили повстанці у 1951-му, став головною завадою для реабілітації Івана Мирона ще у 1995-му – тоді комісія просто перекваліфікувала справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду», відмовивши йому в знятті тавра злочинця з посиланням на… Кодекс 1961-го року, де тим, кого затримали зі зброєю в руках, реабілітація не передбачалася. І тільки нині, після прийняття 13.03.2018 року Закону «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» цю правову колізію вдалося зняти.

До речі, за новим законом статус потерпілих від репресій отримали і діти репресованих, які на момент арешту батьків були неповнолітніми, і дружини «ворогів народу», які часто після вироку чоловікам залишалися не лише без підтримки рідної людини, але і в повній суспільній ізоляції. І треба було мати неабияку силу духу, щоб вистояти і вижити в цій боротьбі.

Іван Мирон став одним із небагатьох українців, хто за життя дочекався таки офіційної реабілітації і, відповідно – визнання державою правдивості своєї боротьби за вільну Україну. Більшість із тих, чиї справи розглядала сьогодні Національна комісія з реабілітації,  отримали цей статус посмертно. Утім, це не зменшує важливість справи, яка стартувала сьогодні.  

Фото Сергія Гудака та з матеріалів справи і архіву (фото із сайту: https://opinionua.com)


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Последние новости

16:58
Морские профсоюзы заявили о намерении блокировать попытки Зеленского продавить Закон «О концессии»
16:25
Одіозний глава столичного адмінсуду склав повноваження
16:01
Партія "Голос" відмовилася від посади віце-спікера
15:52
Чому треба розігнати СБУ: з'явилося відео моменту втечі Амоса Дов Сільвера від силовиків в аеропорту "Бориспіль"
15:23
Мін’юст звільнив ректора академії тюремників через низьку якість освіти
15:08
Ринок праці: хто найбільше заробляє в Україні у робочій сфері (ДОСЛІДЖЕННЯ)
14:44
Гендиректора "Укроборонпрому" Букіна потрібно звільнити через його неефективність - Абромавічус
14:18
Пожежа на Канарах: влада заявила про безпрецедентну екологічну трагедію (ФОТО)
14:08
Український бізнес почали сповіщати про зміни у їхніх компаніях
13:47
Розслідування вбивства журналіста у Словаччині розкрило інші серйозні злочини

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com