Навіть у найдемократичнішому її варіанті імперія робитиме все можливе й неможливе, щоб Петро став Пєтєй, а потім Пєтю, який з’явився в результаті цієї маніпуляції, відправити з метою профілактики до Магадана. Скільки разів переконувалися: ніякої України під одним дахом зі «старшим братом» бути не може. Виключено.

Про це у своїй колонці для Тижня [2] пише Юрій Макаров.

За його словами, навіть у найдемократичнішому її варіанті, що можна припустити хіба що теоретично, імперія робитиме все можливе й неможливе, щоб Петро став Пєтєй, а потім Пєтю, який з’явився в результаті цієї маніпуляції, відправити з метою профілактики до Магадана. Бо, як висловилася свого часу інша матінка, Єкатєріна, усі ті хохли — вовки, які дивляться в бік лісу. У нашому нинішньому випадку в бік Європи, НАТО, світу здорової людини.

«Ось ми досі дивуємося: той московський актор колись у таких ролях знімався, а нині фашистів кляне, та поетка перекладала наших, а тепер пише таке, що свої соромляться. Той у нас працював, той із нами товаришував, той просто демократ, ліберал, пристойна людина… Кожен із нас пам’ятає прислів’я про російського ліберала за Хутором-Михайлівським, але чомусь кожен новий вияв імперської пихи з боку ніби шанованих росіян сприймає як сюрприз. Це в нас сидить комплекс: ми досі дивимося на себе очима когось «дорослого». «Дорослі» раніше перебували в Москві. Тепер навіть не цікаво, що там у них робиться. Ну хіба що зайвий раз знизати плечима», — пише Макаров.

Але, зауважує він, рефлекси не проп’єш. Звичка комусь підкорятися, на когось орієнтуватися ніби сидить у хромосомах. І не останній із цих проявів — віра в царя, який за все відповідає й усе нам винен. Це звідти, з імперії. Ми його або її оберемо, він або вона нам підніме мінімалку, опустить тарифи, а ми його або її по можливості дуритимемо й водночас тихо ненавидітимемо. Або не тихо, бо ж демократія.

«Колись у Переяславі посланці Алєксєя Міхайловіча дивувалися, що козаки прагнуть буквально укласти з ним контракт із обопільними зобов’язаннями. Тепер ми самі не віримо в договірні відносини з владою, голосуємо серцем або «по приколу». А це і є Малоросія. Спочатку перестаєш себе поважати, вважати себе суб’єктом. «Гради» з’являються потім», — наголошує він.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Евгений Головаха: «О, есть поводы для оптимизма!» [4]
• Вадим Скуратівський: Чому не варто очікувати швидких змін в Україні [5]
• Жінки України в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність [6]