Рік президентства Зеленського – 12 виразних тенденцій його правління, які стали справжніми бідами України

Рік тому – 20 травня 2019 року – Володимир Зеленський склав присягу і став шостим президентом України. Вже перші 50 днів його правління не залишали сумнівів – для нашої країни настали складні й ганебні часи [2].

Сьогодні, через 12 місяців президентства Зеленського, у виданні "ТЕКСТИ" окреслили 12 виразних тенденцій його правління, які стали справжніми бідами України.

1. Підігрування Москві

Під приводом прагнення до миру Зеленський різко змінив риторику української влади щодо Росії. Він старанно уникає вживання слова «російська агресія» чи «російська окупація». Говорячи про війну, не каже, з ким Україна воює. А про воєнного злочинця і прямого ворога нашої держави Путіна говорить нейтрально-шанобливо, як про будь-якого іноземного лідера.

Сама по собі така поведінка є неприйнятною, бо демобілізує суспільство і грає на руку ворогу. Але поступки Москві не обмежуються словами. Другий президент України Леонід Кучма, якого Зеленський призначив головним переговорником у Мінську, підписав [3] згоду на так звану «формулу Штайнмайєра», яка зміщує акценти з деокупації українських територій на так звані «вибори» на цих територіях і, по суті, трактує війну на Донбасі як внутрішній конфлікт. [4]

Масові протести проти капітулянтських дій [5] Зеленського пригальмували їх, але не зупинили. У березні 2020 року Кучма і глава офісу Зеленського Андрій Єрмак підписали спільний документ [6] з російськими маріонетками, який передбачає, що Україна вестиме з ними прямий діалог, в якому Росія буде посередником (поряд з Францією та Німеччиною). Такі дії відверто суперечать українському законодавству і містять ознаки державної зради. Навіть понад 50 нардепів від правлячої партії висловили проти них публічний протест [7]. Так само навіть частину «слуг народу» обурили колаборантські дії радника секретаря РНБО Сергія Сивохо [8], якого в підсумку звільнили з посади.

У травні 2020 року Зеленський зробив черговий хід у грі в піддавки з Москвою – підвищив рівень переговорників [9] у Мінській ТКГ з українського боку.

Незважаючи на те, що російська сторона зірвала обмін ув’язненими за принципом «усіх на всіх», Україна упродовж року правління Зеленського звільнила багатьох небезпечних диверсантів, яких вимагала Москва – від важливого свідка у справі збиття росіянами малайзійського «Боїнгу» над Донбасом Цемаха до організаторів терактів проти українських військових і мирних громадян. Звільнила навіть беркутівців [10], які вбивали людей на Майдані, а один з них мав шанс отримати пожиттєве ув'язнення.

Попри переможні реляції Банкової, світ сприйняв такий формат обмінів як поразку України [11].

Влада демонстративно «забула» про боротьбу за окупований Крим. Більше того, почала готувати суспільство до виконання важливої для окупантів вимоги – подачі в Крим дніпровської води. Спочатку про готовність це зробити заявив [12] голова фракції «Слуга народу» в Верховній Раді Давид Арахамія, а потім [13] і прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Водночас Україна все менше використовує можливості тиску на Росію через дипломатичні й судові інструменти, а людей, з якими пов’язані дипломатичні й судові перемоги над Москвою, витискають із влади. Яскраві приклади – відставка заступниці міністра закордонних справ Лани Зеркаль та оголошення про звільнення виконавчого директора «Нафтогазу України» Юрія Вітренка.

2. Падіння економіки і діра в бюджеті

Отримавши у спадок країну, ВВП якої зростав чотири роки поспіль, Зеленський анонсував прискорення зростання ВВП з тодішніх 3-4% до 5-7% на рік. Проте в реальності вже в кінці 2019 року Україна отримала стрімке падіння промисловості й багатомільярдну дірку в бюджеті (чого не було вже багато років). У грудні уряд в ручному режимі заморозив фінансування багатьох гуманітарних та інфраструктурних проєктів. Найдужче це вдарило по місцевих громадах, яких незаконно позбавили належних бюджетних коштів [14].

Некомпетентне управління, суперечливі закони, рекетирські атаки влади на конкретні підприємства (як-от відома історія з Криворізьким «Арселором» [15]) вдарили по економіці настільки, що її зростання припинилося, а в січні 2020 року вперше за 49 місяців зафіксоване падіння ВВП (на 0,5% до січня 2019 року). Економічне падіння почалося ще до епідемії коронавірусу. Тепер же влада робить вигляд, що в усьому винен карантин і світова рецесія. Безумовно, ці фактори погано вплинули на і так ослаблену економіку. Тепер МВФ прогнозує 7,7% падіння українського ВВП в 2020 році.

3.«Кумівство», корупція, відновлення впливу олігархату

Зеленський, який сам не є професійним політиком чи управлінцем, відверто зневажає професійний підхід і законність у кадровій політиці.

Керівники центральних органів виконавчої влади, термін повноважень яких не минув, були звільнені, часто з порушенням закону й без пояснення причин. Лише заради того, щоб поставити наближених і слухняних людей.

Різношерста кампанія, яку Зеленський привів у парламент та виконавчу владу, демонструє в своїй більшості катастрофічний брак знань і відповідальності. Скандали, пов’язані з некомпетентністю, аморальністю і корупцією «слуг народу» стали звичним явищем.

Зеленський розставляє на найвищі посади представників «кварталу 95», їхніх родичів і знайомих. Починаючи від керівника СБУ Івана Баканова і закінчуючи чоловіком головної бухгалтерки «кварталу 95» [16], який став одним із очільників військової розвідки.

Вихідцями з «кварталу 95» є практично вся верхівка Офісу президента, зокрема, його керівник Андрій Єрмак, перший заступник Сергій Трофімов та заступник Юрій Костюк.

Днями Зеленський призначив речницю студії «квартал 95» Тетяну Руденко до складу Нацради з питань телебачення й радіомовлення – впливового органу, що регулює національний теле- й радіоефір. Комітет виборців порахував, що загалом у владні структури призначено понад 30 кварталівців та їхніх знайомих. [17]

У ВЛАДНІ СТРУКТУРИ ПРИЗНАЧЕНО ПОНАД 30 КВАРТАЛІВЦІВ ТА ЇХНІХ ЗНАЙОМИХ.

Тотальний контроль над владою – від парламенту й уряду до спецслужб і національних регуляторів – створює ідеальні умови для безкарності й корупції влади. Виявилося, що в Україні:

Можна, наприклад, поєднувати роботу з туризмом за державний кошт [18], літати чартерами за незрозумлі гроші з незрозумілими візитами [19] до Оману.

Можна перетворювати на фарс [20] конкурси на державні посади.

Можна замість обіцяних «нових облич» пакувати владу старими кадрами Януковича.

Можна не переживати про відповідальність, принаймні, доки влада в руках. Ні записи з кабінету Труби, ні плівки про братів Єрмаків, оприлюднені нардепом віж “Слуги Народу” Гео Леросом не призвели до притягнення фігурантів цих записів до відповідальності. Навпаки, купу кримінальних проваджень порушено проти самого Лероса.

А нещодавно під приводом карантину «слуги народу» взагалі скасували конкурси на держслужбу [21] і почали просто виганяти одних людей і призначати інших – без жодних пояснень.

При цьому маємо зростання впливу олігархату і різного роду менших груп шахраїв. Наприклад, урядом керує колишній менеджер підприємства Ахметова, в.о. міністра енергетики – теж людина, яку пов'язують з Ахметовим. Як наслідок, Україна скорочує виробництво дешевої атомної енергії, яку виробляє державне підприємство, на користь дорогої електроенергії Ахметова (детально читайте тут [22]).

При цьому компанії, серед акціонерів яких є інший олігарх, Коломойський, отримують рішенням судів і уряду мільйонні відрахування від держави (детально читайте тут [23]).

4.«Яка різниця?» як національна ідея

У своєму першому новорічному привітанні в якості президента Зеленський заявив, що «нашою національною ідеєю» має стати «єдина країна». «Де не важливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий». Ці слова, які стали предметом обурення та знущальних фотожаб [24], можна вважати маніфестом гуманітарної політики Зеленського.

Нова влада змусила піти з посад людей, які упродовж останніх років демонстрували активну й успішну гуманітарну політику. Наприклад, голову Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який був мотором декомунізації, або голову Держкіно Пилипа Іллєнка, під керівництвом якого відбувся справжній бум українського кіно.

Змінено склад Експертної комісії при Держкіно [25], з якого викинули частину людей, що блокували публічний показ в Україні фільмів з російською пропагандою.

Фільми про Конотопську битву та інші події української історії й сучасності, які гуртували б українців на патріотичних цінностях, виявилися непотрібними новій владі [26].

Розпочато атаку стоп-лист, який офіціно називається “Перелік осіб, що загрожують національній безпеці”, фільми за участі яких заборонені до показу в Україні. Механізм вихолощення цього Переліку закладено у владний законопроєкт «Про медіа».

Почали відновлюватися виступи російських гастролерів, що викликає конфлікти між поліцією і людьми, які протестують проти повернення «русского міра». [27]

Зеленський наклав вето на закон про «Пласт» і, щоб ухвалити цей документ бодай в урізаному вигляді, депутати змушені були вихолостити його зміст. [28]

В питанні захисту української мови Зеленський демонструє нейтралітет, який все більше нагадує саботаж. Закон про державну мову ніхто не скасував, як і мовні квоти на радіо й телебаченні, але на посаду Уповноваженої з захисту державної мови всупереч протестам громадськості [29] призначили Тетяну Монахову, яка в жодних діях із захисту мови помічена не була, а через півроку пішла у відставку [30]. Уряд досі не ухвалив постанову, яка мала забезпечити діяльність уповноваженого, у т.ч. розгляд скарг на порушення закону.

А Національна рада з питань телебачення й радіомовлення штучно послабила контроль [31] за дотриманням мовного законодавства в теле- і радіоефірі.

І нарешті, яскравим свідченням ставлення влади до гуманітарної сфери стали зміни до бюджету, проголосовані в квітні. На відміну від більшості галузей, які зазнали незначних скорочень, видатки на найважливіші програми в галузі культури, освіти, політики пам’яті, науки зрізані в півтора-два рази, а деякі – скасовані зовсім. [32]

5.Провальна зовнішня політика

З 2014 року Україна стала гравцем світової політики. Революція гідності й опір українців російській агресії не могли не викликати уваги й поваги. Широка міжнародна підтримка і західні санкції проти Москви стали можливими в тому числі завдяки продуманій стратегії і зусиллям української дипломатії. Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС і отримала безвіз, виразно декларувала курс на інтеграцію в ЄС і НАТО й навіть закріпила цей курс у Конституції.

Але після президентських виборів 2019 року все змінилося. В інавгураційній промові Зеленський не вжив слів «Європейський Союз» та «Росія». Зеленський і його адміністрація поводяться на зовнішньополітичній арені так, наче взагалі не мають жодної зовнішньої політики. Принаймні, ця політика стала настільки невиразною й незрозумілою, що з Україною знову, як до 2014 року, мало хто хоче мати справу. А часи, коли українська делегація могла, наприклад, успішно ініціювати зняття з посади президента ПАРЄ, лишаються лише в спогадах.

Зеленський не міг вплинути на скандал навколо його розмови з Трампом, що спричинив процедуру імпічменту, але він нічого й не зробив, щоб відновити нормальні стосунки зі США, зіпсовані внаслідок цього скандалу.

Стали звичними повідомлення про переговори чи Парижа, чи Берліна з Москвою без представників України. Після сплеску міжнародної активності у перші місяці президентства ми давно не бачили ні міжнародних візитів у Київ, ні поїздок Зеленського. Лише періодичні заяви послів країн “великої сімки” з вимогою до Зеленського не робити чергової дурниці.

Натомість маємо таємний виїзд президента України до Оману, який Банкова й МЗС намагалася видати то за приватну поїздку, то за офіційний візит, доки остаточно не заплуталися у власній брехні.

До всього іншого, «слуги народу» ще й руйнують інструменти комунікації зі світом. Наприклад, у січні 2020 року припинено роботу державного іномовлення [33], а у квітні Український інститут при МЗС майже повністю позбавлений фінансування.

Не дивно, що все частіше питання України обговорюють без участі самої України. [34]

6. Індульгенція для Російської православної церкви в Україні

Томос про автокефалію Православної Церкви України дав унікальний шанс на об’єднання більшості православних українців у цій церкві, яка поступово здобуває світове визнання. А отже – на звільнення України з-під впливу московської церкви, наскрізь просякнутої ідеологією «русского міра» й агентурою ФСБ. Проте президент навіть не привітав мільйони православних українців з річницею отримання Томосу, і це не випадково. Зеленський не просто нехтує історичним шансом, а повернувся до церковної політики взірця Кучми-Януковича: формальна рівновіддаленість від усіх релігійних організацій і фактичне підігрування Москві.

Якщо в останні місяців президентства Порошенка сотні православних громад перейшли з московського патріархату до канонічної ПЦУ, то зараз московська церква за підтримки влади перейшла у контрнаступ. Влада саботує ухвалений минулим парламентом закон, який зобов’язує російську церкву не ховатися за назвою «українська». Знахабнівши, Російська православна церква в Україні (відома як УПЦ МП) розв’язала юридичну війну [35], оскаржуючи перехід громад до ПЦУ.

Влада не лише не захищає інтереси держави і українських вірян, але, навпаки, все виразніше стає на бік московської церкви.

Люди, які доклали значних зусиль для створення і визнання помісної церкви, усуваються з державних органів, зокрема, новоствореної Держслужби етнополітики й свободи совісті.

РПЦ в Україні нехтувала правилами безпеки [36] під час карантину, ставши одним з головних джерел поширення коронавірусу.

Однак навіть це не зупинило адміністрацію Зеленського від її вихваляння. Перший заступник голови офісу Зеленського Сергій Трофімов, який засвітився на богослужіннях разом з ієрархами УПЦ-МП під час карантину, публічно назвав політику попереднього президента в церковній галузі «лукавим вектором» і не шкодує дифірамбів [37] на адресу керівництва філії московської церкви в Україні.

Ще раніше відверто на бік московської церкви, прихожанином якої він є, став голова СБУ Іван Баканов [38].

7. П’ята колона – як у себе вдома

Рік президентства Зеленського ознаменувався розвалом справ убивць Небесної Сотні, звільненням без вироку суду підозрюваних у вбивствах, декому з яких світило довічне ув’язнення. І водночас – поверненням кадрів Януковича й початком переслідування майданівців.

Зеленський відверто порушує закон про люстрацію, призначаючи на посаду діячів режиму Януковича. Першим головою його адміністрації став уповноважений по боротьбі з корупцією в уряді Азарова Андрій Богдан, заступником голови СБУ – Анатолій Калюжняк, один з керівників «хлібного» управління «К» в часи Януковича, [39] який визнав, що був одним з ініціаторів диктаторських законів 16 січня 2014 року. Щоправда, згодом його звільнили.

Зовсім недавно Кабмін призначив головою податкової служби Олексія Любченка, який не має права обіймати посади у владі, бо був заступником керівника податкової в часи Януковича.

У травні 2019-го в Україну повернувся соратник Януковича Андрій Портнов, який став одним з диригентів реваншу і почувається в Україні цілком комфортно.

Зеленський та його соратники почали озвучувати риторику, яку довгий час просувала російська дезінформаційна машина: про загиблих на Майдані з «з усіх боків», ставлячи на одну дошку громадян, що захищали свою свободу, та їхніх убивць. Влада заговорила про потребу шанувати «всіх загиблих» на Майдані.

Адвокат Януковича Бабіков призначений першим заступником керівника Державного бюро розслідувань. А в.о. керівника ДБР Зеленський призначив Ірину Венедиктову, яка заявила, що закон про амністію майданівців «заважає розслідуванням», і його слід переглянути. Згодом Зеленський домігся призначення Венедиктової вже на посаду Генерального прокурора України, де вона втілює ту саму лінію.

Записи з кабінету колишнього голови ДБР Труби свідчать про домовленості з Банковою, наприклад, про звільнення з-під варти екс-голови фракції Партії регіонів Олександра Єфремова. [40]

Зеленський особисто підтримує риторику [41] Москви, наприклад, у заяві з нагоди шостої річниці подій 2 травня 2014 року в Одесі.

А телеканали, близькі до кума Путіна Медведчука, почуваються в Україні як ніколи добре. Влада навіть почала їх відверто популяризувати [42], залучивши під час карантину до проєкту «Всеукраїнська школа онлайн».

8. Послаблення обороноздатності

Зеленський занедбав не лише мову й віру, але й армію. Повільно, але неухильно нова влада підриває бойовий дух українського війська і обороноздатність країни в цілому.

Перший рік правління Зеленського ознаменувався [43], як стверджує директор Центру досліджень армії Валентин Бадрак, “безпрецедентним провалом оборонного замовлення”.

Новопризначений керівник «Укроборонпрому» Абромавичус заявив, щосотні кримінальних розслідувань заважають роботі компанії [44].

Хаос у владі призводить до проблем з фінасуванням важливих озброєнь, наприклад, ракет «Вільха» [45].

Зеленський спробував скасувати військовий парад на День Незалежності, що спричинило хвилю обурення, і десятки тисяч ветеранів та волонтерів вийшли на Марш захисників України.

Не додають бойового духу війську відведення військ від лінії розмежування на Донбасі, які, по факту, здійснила тільки Україна.

А прес-секретарка президента Юлія Мендель взагалі договорилася до того, що Збройні сили України ведуть вогонь по житлових будинках, школах, дитсадках та лікарнях, повторивши тезу московської дезінформації.

Після застосування ворогом артилерії під Новолуганським, внаслідок чого загинули люди, президент замість вимоги до Росії забратися геть закликав Москву «відновити контроль над цими підрозділами» (!). У заяві після безпрецедентного обстрілу медичного автомобіля й загибелі військових медиків Зеленський взагалі не згадав Росію.

Через дивні уявлення головнокомандувача, що чим менше стріляти в окупантів, тим швидше настане «мир», військових піддають принизливим і безглуздим перевіркам. [46]

Кадрові зміни в Міністерстві оборони та Генеральному штабі також викликають чимало запитань. В умовах війни досвідчених офіцерів, включно з начальником Генштабу генералом Муженком, відправили в запас.

Натомість нові керівники оборонного відомства не змогли налагодити нормальне харчування військових [47] і ліквідували офіс реформ [48], що забезпечував важливі зміни в українському війську і наближав його до стандартів НАТО.

Парламентська комісія, очолювана керівником фракції «Слуга народу» Арахамією, що розслідує вибухи на військових арсеналах у Балаклії, повторює тези російської дезінформації [49] про підрив складів «зсередини» і замовчує свідчення про ворожу диверсію.

9. Узурпаторські замашки

Правління Зеленського відзначається постійними спробами розширити президентську владу, перевищенням повноважень і порушенням законів.

Вже в перший день президентства Зеленський підписав указ про дострокове припинення повноважень парламенту, незважаючи на те, що за кілька місяців мали відбутися чергові парламентські вибори. Одразу після виборів до парламенту «Слуги народу» безпідставно розігнали ЦВК, яка взірцево-демократично провела президентські й парламентські вибори.

Роль парламенту, де Зеленський після дочасних виборів отримав абсолютну більшість, у багатьох випадках зводять до натискання кнопок за вказівкоюю Банкової (хоча трапляються й винятки [50]).

Більшість змін до Конституції, внесені Зеленським, спрямовані на збільшення президентської влади або зменшення можливостей парламенту, місцевого самоврядування чи судів (деталі читайте тут) [51].

Деякі з них Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції України.

Неконституційною визнано і судову реформу Зеленського, яку нищівно розкритикувала [52] також Венеційська комісія.

А проєкт змін до Конституції, спрямований буцімто на децентралізацію, Зеленський був змушений відкликати двічі через протести послів великої сімки та мерів українських міст. [53] Бо насправді цей проєкт передбачав всевладдя президента, аж до можливості усувати обраних людьми міських голів і припиняти повноваження органів самоврядування [54].

Таємні записи з кабінету голови ДБР демонструють [55], як правоохоронні органи в ручному режимі керуються з офісу президента.

Зеленський і його офіс відверто втручаються в призначення посадовців урядом, роздають незаконні вказівки міським головам, які не є їхніми підлеглими. І взагалі розглядають державу не як демократичну систему стримувань і противаг, а як власну вотчину.

Призначення на посади керівників СБУ, ДБР, Генпрокуратури контрольованих Банковою людей і союз Зеленського з впливовим міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим дає можливість президенту використовувати всі силові структури для незаконних дій, зокрема, подальшої узурпації влади.

10. Політичні переслідування

В Україну повернулася практика політичних переслідувань. Їх об’єктами стали опозиційні політики, громадські активісти та волонтери.

Зеленський і його ставленики інспірували купу кримінальних справ проти п’ятого президента України Петра Порошенка. Причому настільки шитих білими нитками, що навіть призначений Зеленським генпрокурор Рябошапка відмовився підписувати підготовлені в ДБР підозри. Чого варті, наприклад, спроби звинуватити Порошенка, тодішнього секретаря РНБО Турчинова і командувача ВМС Воронченка у «державній зраді» за наказ кораблям ВМС України пройти з одного українського порту в інший. Виходить, шо навіть Міжнародний трибунал з морського права став на бік України, а слідчі контрольованих Зеленським силових структур діють в унісон з Москвою.

Не менш абсурдними є спроби звинуватити [56] Андрія Парубія в подіях 2 травня 2014 року в Одесі, або депутатів від коаліції Блоку Порошенка й Народного Фронту в парламенті минулого скликання в «поваленні державного ладу й захопленні влади», що полягали…. у формуванні уряду Гройсмана [57].

Зеленський особисто виступає «потерпілим» у справі про фейсбучне відео депутатки від ЄС Софії Федини і волонтерки Марусі Звіробій, які президент на повному серйозі трактує як погрози його вбити.

Вже забулася одна з перших справ проти військових: об'єктом переслідування став бойовий генерал Марченко [58], якого кинули за грати, і на заставу якому жертвували гроші тисячі людей, але основну суму вніс Фонд Порошенка.

Справа про вбивство Павла Шеремета взагалі стала хрестоматійною. Президент, міністр внутрішніх справ і генпрокурор на брифінгу, по суті, призначили винними в гучному злочині військових і волонтерів Андрія Антоненка, Юлію Кузьменко і Яну Дугарь, і двоє з цих людей півроку сидять за гратами без жодних доказів. Така сваволя влади викликала протести в різних містах країни.

Навіть західні дипломати й політики, включно з головою Європейської Ради Дональдом Туском, змушені публічно застерігати [59] Зеленського від політичних переслідувань.

Проте маховик цих переслідувань лише набирає обертів, і очевидно, що під прицілом перш за все опиняються люди, які чинили опір Москві.

Це Володимир В’ятрович, проти якого фабрикують [60] звинувачення за проведення міжнародного форуму з нагоди 85 роковин Голодомору.

Це і справа одеського активіста Сергія Стерненка, переслідування якого за самооборону під час замовного нападу стало ідеєю-фікс генпрокурорки Венедиктової і викликало численні протести.

Одна з найпоказовіших справ, інспірованих режимом Зеленського – це переслідування Тетяни Чорновол за її дії під час Революції Гідності. Ця справа є моделлю, за якою можна оголосити злочинцями тисячі людей – практично будь-кого з учасників Майдану.

11. Згортання медреформи і неготовність до пандемії

Зіткнення працівників МОЗу [61], які разом з Уляною Супрун здійснювали медреформу, з новим керівництвом відомства стало квінтесенцією протистояння, яке в менш яскравих проявах відбувалося в усій українській владі.

Перемога в цьому протистоянні популістів і схемщиків, за якими стояла очолювана Зеленським владна вертикаль, над людьми, які обстоювали принципи і системність змін, була наперед визначена.

Голова Держслужби здоров’я Олег Петренко пішов у відставку [62], на посади в МОЗі почали призначати [63] представників фармацевтичного лобі.

Процес повернення «новими обличчями» старих схем виявився настільки захопливим, що МОЗ провалило підготовку не лише до другого етапу медреформи, але й до боротьби України з епідемією коронавірусу.

Шукаючи крайніх, Зеленський у березні вирішив поставити на чолі МОЗу замість Зоряни Скалецької 64-річного Іллю Ємця, який уже керував міністерством у часи Януковича. Але вже за три тижні Ємець теж позбувся посади, і на чолі МОЗу став колишній директор поліграфкомбінату «Україна» і колишній очільник Одеської ОДА Максим Степанов. Україна є єдиною в світі державою, яка в час пандемії має вже третього міністра охорони здоров’я.

З 1 квітня 2020 року стартував другий етап медреформи, який, спрощено кажучи (детально читайте в нашому інтерв’ю з ідеологом реформи Петренком [64]) поширює принцип «гроші йдуть за пацієнтом» на спеціалізовану медичну допомогу. Однак міністр Степанов активно протидіє [65] виконанню закону.

Тим часом гендиректор державного підприємства «Медичні закупівлі» Арсен Жумаділов публічно заявив про повернення старих схем [66] і безпрецедентний тиск МОЗу

Зеленський особисто підключився до нападок на медреформу [67], водночас заходившись керувати протидією пандемії коронавірусу. Проте результати цієї протидії не дуже втішні: ми в групі країн, які найгірше справляються з пандемією [68], а корупційним скандалам, таким, як історія з закупівлею захисних костюмів [69] для лікарів, не видно кінця.

Ще в березні президент пообіцяв надійний захист і виплати 300% надбавки лікарям, що протидіють коронавірусу, проте ні першого, ні другого чимало лікарів не побачили досі. В Харкові через відсутність надбавок лікарі швидкої погрожують страйком. Забезпечення лікарень, які приймають хворих на коронавірус пацієнтів, найнеобхіднішими засобами захисту, лягло переважно на плечі волонтерів і бізнесу.

Катастрофічний стан управління медициною стосується не тільки коронавірусу чи реформи. Цього року медичне відомство не закупило жодної таблетки для важкохворих пацієнтів. [70]

12. Недолугість і розвал управління

Розвал управління охороною здоров’я – лише один з багатьох прикладів управлінського хаосу і деградації і так не ідеальної системи державного управління, що почалися з приходом до влади Володимира Зеленського. Особливо після встановлення «слугами народу» контролю над парламентом і урядом.

Наприклад, у вересні вирішено з’єднати три міністерства – культури, інформполітики, молоді та спорту – в одне. Але не встиг завершитися процес реорганізації і початися нормальна робота нового органу, як у березні вирішено знову розділити міністерство на два – культура й інформація окремо, спорт – окремо. Так само спочатку з’єднали, а потім розділили міністерства ветеранів і тимчасово окупованих територій. Схожа історія з’єднання міністерств екології та енергетики невдовзі може також закінчитися зворотнім процесом.

Дії влади часто викликають хаос і проблеми на рівному місці – як, наприклад, стовпотворіння на кордоні, викликане безглуздою заявою Зеленського про закриття кордону з «сьогодні на завтра» [71].

Заявам президента та його соратників давно ніхто не дивується: переплутати Литву з Латвією чи назвати Торонто столицею Канади – це найменш невинні ляпи, які можна почути від «слуг народу».

Гірше, коли президент України виглядає посміховиськом, виступаючи перед майже порожнім залом на всесвітньому економічному форумі в Давосі з байками про «інвестиційних нянь», а голова його фракції тут же робить заяву [72] про можливу зупинку євроінтеграції України.

Іноді складається враження, що Зеленський навмисне створює увесь цей цирк і хаос. Але швидше за все, це просто закономірний наслідок непрофесійності, помноженої на безвідповідальність і самовпевненість.

Так чи інакше, рік правління Зеленського приніс Україні багато проблем. Ще чотири таких роки країна, яка й без того перебуває не в найкращому стані, може просто не витримати.

Хіба за цей рік не було нічого доброго?

Безумовно, було. Рада скасувала мораторій на обіг сільськогосподарських земель, завершила ухвалення законів для так званого «промислового безвізу» з ЄС, надала українським добровольцям статус учасника бойових дій, ліквідувала корупційні «майданчики Яценка» в оцінці нерухомості. Влада провела так званий анбандлінг Нафтогазу, тобто, розділида його на дві компанії, як цього вимагають правила газопостачання в ЄС. До позитивів часто відносять і скасування депутатської недоторканності, хоча таке рішення не відповідає європейській практиці, а в умовах політичних переслідувань може принести більше шкоди, ніж користі.

Укладено угоду про транзит газу з Росією (хоча вона містить не лише позитивні для нас положення – детально читайте тут [73]).

Повернулися на батьківщину Олег Сенцов та деякі інші в’язні Кремля.

Випробувано крилату ракету «Нептун» і сформовано дивізіон ВМС в Азовському морі. США передають нам нову партію «Джавелінів» і катерів «Айленд».

Перелік позитивів можна продовжувати, але практично всі позитивні кроки Зеленського є або інерційним продовженням дій попередньої влади, або одноразовими і несистемними. І тому вони, на відміну від описаних вище негативних дій, не виливаються у стійкі тенденції і аж ніяк не можуть ці негативні тенденції переважити.

Нещодавно прийняли “антиколомойський закон”, який унеможливлює повернення Привату, але це не так перемога, як часткове вгамування апетитів власника 1+1, адже із обранням Зеленського олігарх, який до того ховався за кордоном, отримав безпрецедентний вплив. І цей закон не торкається його інших доходів, отриманих від держави (детально читайте у нашій статті The Коломойський. Як олігарх відновлює вплив, аби заробляти на державі [23]).

Якщо все так погано, чому ж Зеленському довіряють?

Безумовним феноменом Зеленського є його стійка популярність і високий рівень довіри. Жоден президент України через рік після обрання не міг похвалитися такою підтримкою. Це був би величезний плюс, якби Президент проводив реформи і мудро відстоював наші інтереси в протистоянні з Росією. Проте чи є популярність Зеленського ознакою правильності дій, їх корисності для держави й суспільства? Звичайно ж, ні. Часто реформатори, які дбали не про майбутні вибори, а про майбутні покоління, не були оцінені сучасниками і, навпаки, узурпатори, популісти й руйнівники мали шалену суспільну підтримку, хоча в підсумку не принесли нічого доброго своїм народам.

Більшість українців переконана, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку, не довіряють ні парламенту, ні уряду, де все вирішують Зеленський і його партія. Але особисто Зеленському довіряють.

Отже, ця довіра базується не так на тверезому аналізі, як на ірраціональній вірі в «доброго царя», якому заважають «погані бояри». І живиться завдяки консенсусу олігархічних груп, які через підконтрольні медіа-ресурси підтримують позитивний образ президента.

—

Тарас Шамайда [74], опубліковано у виданні ТЕКСТИ [75]

В тему: