У суботу, 21 листопада, в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Незважаючи на те, що свято є відносно молодим, воно дуже важливе для українців, адже пов'язане з початком двох доленосних в новітній історії нашої країни подій: Помаранчевої революції 2004 року і Революції Гідності 2013 року.

День Гідності і Свободи є певним наступником Дня свободи, який відзначали 22 листопада з 2005 по 2011 рік на честь Помаранчевої революції, зазначає ZN.ua [2]. Свято було скасовано указом Віктора Януковича, замість нього він постановив відзначати День соборності і свободи 22 січня.

Янукович скасував свято, оскільки не знав, як поводитися в цей день на офіційному рівні. День свободи заснував президент Віктор Ющенко у 2005 році на честь Помаранчевої революції, в результаті якої Янукович зазнав поразки в третьому турі виборів.

21 листопада 2013 року почалися перші протестні акції української громадськості у відповідь на рішення тодішньої влади про припинення курсу на євроінтеграцію і скасування процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Цей крок викликав обурення українців. Найтрагічнішим було те, що на цей раз, на відміну від подій Помаранчевої революції, відстоюючи гідність і свободу, віддали свої життя 106 осіб і ще понад дві тисячі отримали поранення.

День Гідності та Свободи був заснований указом президента Петра Порошенка від 13 листопада 2014 року. У своєму указі Порошенко підкреслив, що одна з головних цілей свята - зберегти і донести майбутнім поколінням «об'єктивну інформацію про доленосні події в Україні початку XXI століття». До них віднесено як Революцію Гідності, так і Помаранчеву революцію.

Спецоперація «Ліквідація»: навіщо ДБР викликає лідерів Майдану

Політичний оглядач Віталій Портніков на шпальтах видання #Букви [3], аналізує намагання антиукраїнськіх сил провести десакралізацію Майдану.

Обшуки в Музеї Революції Гідності і виклик у Державне бюро розслідувань провідних учасників самої цієї революції, що “випадково” збіглися в часі, звісно ж, ніякі не збіги. Це продовження тієї самої спеціальної операції, яка почалася в перші ж дні після Майдану і продовжується до цього дня. І для того, щоб зрозуміти, в чому сенс цієї спецоперації, важливо усвідомити, що ж насправді сталося у 2014 році.

А ось що. З’явилася повноцінна Українська держава, справжня українська політична нація. Завершилася епоха перейменованої Української РСР і “населення”, яке ніяк не могло зрозуміти, навіщо йому взагалі потрібна ця країна. Населення почало ставати народом — вдруге, після безуспішної спроби 2004 року, безнапасно роздавленої клановими інтригами переможців і реваншем Януковича. Цього разу вже не політики, а самі громадяни — учасники Майдану і потім волонтери, які захищали схід країни від російських окупантів, стали рушійною силою цієї великої цивілізаційної зміни.

Російська спецоперація почалася з “сигналів” про те, що буде, якщо нова українська влада не підкориться, залишиться зі своїм народом, не повернеться в кремлівське стійло. Але окупація Криму та розпалювання війни на Донбасі призвели до зворотного ефекту — вони тільки посилили згуртованість суспільства, змусили згадати про власну гідність навіть тих, у кого цієї гідності зроду не було.

І тоді Росія перейшла до більш звичних для себе методів боротьби — роботи на дестабілізацію ситуації у ворожій країні, посилення пропагандистського тиску на її населення і розкладання її еліт. Простіше кажучи — у ватажків олігархічних кланів створювали ілюзію, що варто лише позбутися непоступливої влади, що з’явилася після Майдану — як відновляться всі їхні звичні прибутки, втрачені після революції й початку війни та конфронтації з Москвою.

Самі олігархи за допомогою ручних телеканалів — як відверто проросійських, так і відверто олігархічних — створювали у співгромадян відчуття провалу державного будівництва, посилення корупції, настання “епохи бідності” і так далі. Спочатку — зрозуміло, не без звичних інтриг у стані переможців — було скомпрометовано уряд Арсенія Яценюка і самого Яценюка, в якого була безпрецедентна довіра співгромадян після Майдану. Потім настала черга президента Петра Порошенка, який переміг, як відомо, в першому турі виборів глави держави — вперше і востаннє після виборів далекого 1991 року — але і це не обіцяло політику перемоги в спільному натиску російської та рідної олігархічної пропагандистської машини.

Ну, і потім настав час статистів — статисти-виборці, дезорієнтовані цією пропагандою і власним нерозумінням ситуації в країні, проголосували за статиста-президента, колишнього виконавця гуморесок на олігархічних телеканалах. Було знищено і постмайданний парламент, перший, куди вдалося обрати чимало людей з цінностями та орієнтирами: їхнє місце зайняли депутати-статисти з наспіх зліпленого олігархічного проєкту. “Епоха бідності” закінчилася. Настала епоха глупоти.

У Кремлі лише забули розповісти нашим олігархам, що весь цей бенкет духу і народовладдя затівається зовсім не заради їхніх прибутків, а заради подальшої дестабілізації України, яка за задумом російських стратегів повинна (як і сусідня Білорусь) незабаром зникнути з політичної карти сучасного світу та увійти до складу Росії як кілька федеральних округів. Але таке поглинання немислимо не просто без дестабілізації ситуації у ворожій провінції, а й без забезпечення відсутності влади як такої.

Перемога і правління Володимира Зеленського — просто не дуже велика частина дуже великої спецоперації, яка повинна забезпечити повну некерованість сусідньої держави. Якщо ви російський аналітик зі спецслужб, а не український виборець, вам не потрібно довго думати, щоб зрозуміти: якщо обрати президентом країни недосвідченого і некомпетентного телевізійного виконавця і дати йому можливість оточити себе такими ж талановитими управлінцями, держава рано чи пізно втратить керованість і розвалиться. Тому Зеленський для Кремля кращий не тільки за ненависного Порошенка. Він кращий навіть за не надто улюблену Тимошенко. І він кращий — пробачте — за Медведчука. Тому що Медведчук або Бойко, прийшовши до влади, відразу ж почнуть вибудовувати в Україні власну вертикаль путінського зразка і домовлятися з дорогим Володимиром Володимировичем про вічну дружбу і Євразійський економічний союз. Заковика в тому, що Путін не збирається ні з ким тут дружити: з холопами не дружать, їх призначають на посади. Це вже потім, коли України не буде, Медведчука можна зробити навіть і довічним російським сенатором, а Бойка — представником президента Росії в Одеському федеральному окрузі. Але не зараз.

А зараз потрібно продовжувати знищувати Україну по цеглинці. Навіть не потрібно власними руками: дилетанти розберуть самі під захоплені оплески очманілого натовпу з лікарняних ліжок.

І тут ми повертаємося до Майдану. Важливим елементом руйнування цієї нової Української держави є десакралізація Майдану, бо Майдан — це і є фундамент, на якому вона стоїть. Зрозуміло, що якщо ви хочете ліквідувати будівлю, то вам потрібно позбутися фундаменту, щоб на ньому нічого ніколи вже не можна було побудувати. Це вже розуміє не тільки російський аналітик зі спецслужб, це розуміє й український виборець. Саме тому все і відбувається — незалежно від того, як послідовність подій пояснюють в’язню “Феофанії”. І, до речі: не потрібно намагатися зрозуміти роль президента у всіх цих історіях, тому що це не має ніякого значення. Зеленського зробили президентом зовсім не для того, щоб він грав роль.

Ну і наостанок. Впаде чи ні Україна? Ні, тому що фундамент зруйнувати не вдасться. Але популістське правління разом з олігархічною жадібністю і російськими потугами завдадуть самій будівлі серйозних, можливо, навіть непоправних втрат. І багато наших співгромадян ризикують вже ніколи не вибратися з-під цих руїн — як в переносному, так і в прямому (враховуючи пандемію і можливу силову ескалацію) сенсах.

«Аргумент» [4]