7 років війни морпіха Андрія Підлісного: чому зразкові офіцери йдуть із ЗСУ

1.00

Нет

В історії морпіха Андрія Підлісного, як у краплі морської води, відбивається вся українська армія останніх семи років – а саме стільки цей молодий чоловік віддав Збройним силам.

Після російської агресії 20-річний студент із Вінниці кидає університет і став снайпером у морській піхоті, а сектор футбольних ультрас проміняв на сектор у зоні АТО. Позивний “Підлий” встиг повоювати за Широкине та в багатьох інших гарячих точках Донбасу, знищити не одного ворога, набратися досвіду в іноземних партнерів, очолити батальйонну розвідку, здобути офіцерське звання, зазначає Новинарня [2]. Він опанував аеророзвідку, коригував артилерію, а для кращої наочності притягнув у підрозділ 3D-принтер та виготовляв казкової точності макети ділянок фронту – з усіма ворожими позиціями й технікою. Від звання матроса і посади снайпера Андрій за сім років у ЗСУ виріс до старшого лейтенанта та начальника групи планування 137-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ.

Ім’я Підлісного стало широко відомим у липні 2020 року – після трагічних подій під Зайцевим, коли загинули троє морпіхів, а Підлий дістав бойове травмування як командир евакуаційної групи. 21 серпня 2020-го указом президента Андрій був нагороджений орденом” За мужність” III ступеня.

Журналісти видання “Новинарня [3]” зустрілися з Підлісним, коли він уже став офіцером запасу – наприкінці липня 2021-го звільнився з лав ЗСУ, – і спробувала з’ясувати: чому? чому такі люди звільняються з нашої армії, яка інвестувала в них сім років?

Зараз Андрій ховає однострої в шафу і може розповісти по щирості про багато деталей своєї військової біографії, які залишалися “під замком” у час служби. А ще він називає умови, за яких повернеться у військо. І в якій команді буде готовий змінювати систему. Бо його бажання до конструктивних змін зі звільненням з армії лише зросло.

“Снайпер – якраз те, що треба”

Андрій Підлісний у парадному однострої морського піхотинця ВМС ЗСУ після звільнення в запас, фото Микити Завілінського

До війни Андрій був ультрасом футбольного клубу “Нива”. Покинути навчання у виші і прийти у військо 20-річного вінниччанина спонукали розстріл Майдану [4], окупація Криму [5], вторгнення Росії на Донбас [6] та, що головне, правильне виховання і небайдужість.

Документи Андрій почав збирати ще на початку червня. Контракт із ЗСУ підписав у вересні 2014 року.

Спершу був снайпером роти охорони при Командуванні Військово-морських сил в Одесі.

На цю тему: “Відстрілював би зрадників”. Як воює, тримає рамазан та служить Україні кримський татарин Алім Керімов [7]

– Мій товариш Богдан Мазур займався стрільбою, кандидат у майстри спорту. Ось він і “підтягнув” разом із собою. А оскільки я мав хороший зір і бажання йти нешаблонними військовими професіями, то снайпер – якраз те, що треба”, – пояснює Андрій.

Перші місяці служби, 2014 рік. Одеса, штаб ВМСУ

В Одесі матросові Підлісному служити не було нудно. По-перше, через посилену бойову підготовку: щотижня три-чотири дні тренувалися на полігоні під Одесою.

– У понеділок о 6-й ранку ми виїжджали, без наметів, і займалися до ночі – розвідувальна діяльність, піхотна тактика, бойові порядки, курси лідерства під керівництвом командира роти, захоплення будинків, полонених, аналіз місцевості, маскування. Було все динамічно й інтенсивно.

Тренування роти охорони на полігоні Чабанка, 2014 рік

По-друге, новобранці працювали в тому реальному безпековому контексті, який був в Одесі у 2014-му.

– Ми заступали в наряд і охороняли штаб ВМС, а оскільки це був 2014 рік – були досить часто провокації цивільних, вони намагалися то закладати якусь вибухівку, то мітинги проводили тощо. Доводилося “розганяти” їх методами психологічного впливу”, – лаконічно переповідає про півтора роки служби в Одесі Андрій.

Служба в Одесі, 2014 рік. Патрулювання кораблів під час одного з державних свят

Восени 2014-го на флоті почали набирати ротно-тактичну групу для участі в АТО на Донбасі, суто за власним бажанням. У неї увійшли військові з різних підрозділів ВМСУ. Були і кримчани, які не зрадили присягу, і чоловіки з командування, які перебували на “паркетних” штабних посадах, але одягали польову форму, тренувалися на рівних з усіма та їхали на війну. До цієї строкатої РТГр потрапив і Підлісний.

Бойове злагодження РТГр два тижні тривало в Чабанці під Одесою, ще два – на полігоні Широкий Лан.

– На Одещині нас тренували хлопці, які щойно вийшли із зони бойових дій і мали свіжий досвід. Вони розповідали, чого реально очікувати, як поводитися в конкретних ситуаціях, аналізували всілякі психологічні моменти, давали фізичні навантаження.

На Ширлані відбувалася безпосередньо снайперська підготовка. Морпіхів гартували кілька добре підготовлених офіцерів на чолі з покійним Олександром Конотопенком, який згодом був начальником групи підготовки снайперів КВМС.

Сепар у прицілі, застрелена лайка і врятована лисиця

“Географія війни” для Підлісного почалася з селища Талаківка на півдні Донеччини. Один із перших яскравих спогадів снайпера-початківця із фронту – коли виявив ворожого спостерігача за кількадесят метрів від місця власної засідки. Це був грудень чи січень, мокрий сніг налипав на оптику. Група сиділа в посадці, яка підходила до позицій противника. Андрій був найближче до ворога.

– Розумієш стан 20-річного юнака, який, як у фільмі, – ще вчора стріляв з гвинтівки по дерев’яних мішенях, а сьогодні – виявляє, переслідує та знищує ворога в зоні бойових дій? – запитує Підлісний з азартом.

За сім років служби в бойового офіцера назбиралося чимало спогадів: як засідки на диверсійну групу противника влаштовували, як мінували територію, як довелося застрелити собаку, що міг викрити місце перебування бійців ЗСУ…

– Він (собака) нас “палив”, коли ми засідку на сепарів робили. Прибіг із тимчасово окупованого населеного пункту по тій дорозі, на якій ми чекали бойовиків – чи сам, чи з тими сепарами… Став і цілеспрямовано гавкає в наш бік. Здається, сибірська лайка. Біла, пухнаста, дуже гарна. Але командир дав команду – і довелося її застрелити.

Водночас Андрій пригадує й іншу історію про тварин. Лисицю Валєру наші військові знайшли посеред дороги на передовій – кволу, знесилену. З неї дістали близько 40 кліщів.

– Ми вирішили виходити Валєру: збудували їй вольєр, годували відбірним м’ясом і рибою. А згодом, коли повернулися з одного завдання, виявилося, що лисиця втекла, – розповідає Підлісний, показуючи фото з рудою.

Звільнення Широкиного: “бойовики бігають, суєтяться… А ти стріляєш”

У лютому 2015 року Підлісний на Приазов’ї став учасником звільнення Широкиного.

Піонерське, лютий 2015. Вечір перед виїздом у Широкине

– Прикольні спогади. Чому “прикольні”? Бо таке відчуття, що ти береш участь у чомусь цікавому, новому для себе. Особливі моменти, які запам’яталися, стосуються того, коли цей стан піднесення зникає і ти усвідомлюєш реалії.

Перший момент – коли привезли мертвих “азовців” на БТРі. Їх звідти зняли, змили кров водою, як у фільмі “Лють” із Бредом Піттом, і кажуть: “Сідайте, тепер ви замість них їдете”.

А я був із гвинтівкою, яка не призначена для боїв у населеному пункті, на коротких відстанях…

Околиці Талаківки, 24 січня 2015. Цього ж дня росіяни обстріляли район Маріуполя Восточний (на горизонті), хоча вогонь артилерії, каже Підлісний, призначався для їхньої колони

Про свою роботу на війні снайпер розповідає холодно і дещо флегматично.

– Ми займали місце на висоті. Було відчуття, що все легко виходить. Як у тирі. Зараз – важче. Треба вистежити, знайти зону прямої видимості… А якщо в противника будуть засоби індивідуального захисту і ти влучиш у бронежилет з великої відстані – не факт, що він загине. Треба, щоб тебе не викрили; стежити, чи коптер не літає абощо.

А раніше (під час звільнення Широкиного) як було? Ти просто дивишся, спостерігаєш – а вони бігають, суєтяться… А ти стріляєш.

Робоче місце, 2015. “Один приватний добродій дав можливість випробувати щось, крім СВД”

Прихильність чи підступність цивільних відчував на собі чи не кожен військовий, який брав участь у звільненні населених пунктів Донбасу від російських військ. Так було і в Підлісного в Широкиному.

Під час боїв за Широкине у 2015-му в цьому курортному селищі на березі Азовського моря ще залишалося чимало мирних мешканців. Отже, одного разу снайпер побачив у приціл чоловіка, який ішов вулицею з білим прапором.

– Я по ньому не стріляв, але моніторив. І що? Він зайшов у будинок, піднявся на горище і почав стріляти в наш бік. Тож довелося й мені зробити постріл.

Бувало, що Андрій тримав на прицілі і своїх – навіть майже натискав на гачок.

– Був момент, коли “азовці” пішли в атаку – я й досі не зрозумів, що то було. Дивлюся – вогневими маневрами біжать двоє бійців. Але мені з моєї позиції не було видно, які в них розпізнавальні знаки. А з нами стояв один “азовець”. Я запитав, чи то не їхні часом – каже, що їхніх там нема. Я такий: окей. Прицілився – видих – і мав уже зробити постріл, але інтуїтивно перевів приціл на плече й побачив там жовту пов’язку полку “Азов”.

У результаті ці “азовці” вдвох почали з підствольних гранатометів херачити по спостережному посту сепарів. Я їх прикривав – навалював по місцю, звідки по них стріляли.

Ці двоє вийшли з того бою живими, ще й із трофеєм – шоломом сепарським, німецьким.

“Мій взвод вийшов із ротації без втрат, це показник”

У 2016 році Андрій закінчив університет, а з вищою освітю отримав і перше офіцерське звання – молодший лейтенант.

Восени став командиром взводу снайперів – за день до виходу в сектор, під Новоселівку Першу. Ввечері – прийняв підрозділ, уранці – виїхали в АТО. Відчув, що змінився рівень відповідальності.

Взвод снайперів Підлісного. 2016 рік

– Я був трохи специфічний чувак і не дуже доброзичливий. У моєму взводі були військовослужбовці різного віку, але роки не були перешкодою в комунікації, загалом знаходили спільну мову. Були хлопці з 1979 року – найстарші, класні. Один, щоправда, вже покійний. Були такі, як я, або й молодші. Заступником моїм був Богдан, який і привів мене у військо, – пригадує початок своєї командирської кар’єри позивний “Підлий”.

Особливість полягала в тому, що Підлісний очолив окремий взвод, маючи досвід керування лінійним взводом (у складі роти морської піхоти).

– Раніше наді мною був командир роти, і більшість документації лягала саме на управління роти.

Снайпери окремого взводу – це люди особливі. Я тоді не знав багато психологічних штук щодо спілкування з особовим складом, тому нові знання в процесі управління взводом приходили з досвіду та власних помилок, – розповідає офіцер.

Взвод снайперів Підлісного. 2017 рік

Командир не приховує: у взводі були проблеми з дисципліною, з вживанням тощо. Але, каже Андрій, йому на посаді комвзводу вдалося змінити в ліпшу сторону приблизно 70% особового складу підрозділу.

– Робота “бути командиром” ніколи не закінчується – треба постійно вдосконалюватися. Я тоді був по суті дитиною, 22-23 роки. Робив багато помилок, бував інколи неправий, а коли ти командир – на тебе ж усі дивляться.

Повернення з ротації, 2017 рік. Підлісний – командир взводу снайперів

Підлісний наводить факт: взвод не мав бойових втрат за ротацію, коли його очолював Андрій.

– Це показник. Хоча ми непогано “двіжували”: і до противника перепливали через річку, і багато інших ризикованих штук було… Я тоді непогано планував взаємодію з командиром батальйону. Різні ситуації розглядали, прогнозували, аналізували. Тоді було не так, як під Зайцевим, коли новий комбат сказав: “Я не думав, що так вийде”.

На моє запитання, чи може Підлісний назвати число ліквідованих ним окупантів, офіцер відповідає так:

– Я ЗНАЮ, СКІЛЬКОХ Я ПОЦІЛИВ У ПЕРШІ РОКИ ВІЙНИ.

Бо потім, коли став командиром взводу, а ротації були на великих відстанях до противника, – ми виконували завдання більше підривної і диверсійної діяльності. І вважаю, що це (рахувати кількість убитих ворогів – “Н”) неетично. Це якась херня, я не прихильник чуваків, які засічки ставлять [за кожного ліквідованого снайпером ворога] чи розказують, що він мільйон людей застрелив.

Так, у мене спочатку була діяльність безпосередня снайперська, потім – підривна, у 2019-2020 роках – коригування артилерії, де йдеться дещо про інші масштаби втрат з боку противника. Але ми працювали дуже ефективно.

Твоє обличчя після вдалого коригування артилерії. Літо 2019 року

Курси, навички, досвід

Досвід співпраці із військовими країн-партнерів, участі в міжнародних навчаннях та курсах у Підлісного теж є.

Січень-лютий 2016 – під керівництвом British Military Advisory Training Team (BMATT) пройшов Multinational Peace Support Operations Instructor Training Course.

Квітень 2016 – курс навчання інструкторів за напрямком “Піхотна тактика” під керівництвом командира роти 1-го батальйону мерсійського полку ЗС Великої Британії (місія ORBITAL)

Травень-червень 2016 – навчався в Литві у Lithuanian Armed Forces School, закінчив International Instructor Course.

Липень 2016 – брав участь у міжнародних навчаннях “Sea Breeze” як командир зведеного взводу (Молдова, Грузія, Україна).

Березень 2018 – курс контрснайперської боротьби у 198-му навчальному центрі ВМС та отримав класифікацію “інструктор” під керівництвом військових британського Королівського полку фузилерів (місія ORBITAL).

Листопад 2018 – курс підготовки штабів батальйонів морської піхоти у Військовій академії в Одесі.

Січень 2020 – курс бойового застосування з’єднань, військових частин, підрозділів морської піхоти.

Під час курсів у Литві, 2016 рік

– На цих курсах та навчаннях я отримав чимало нових знань – і в організації, і в психології, і те, як досягнути успіху під час навчання особового складу та отримати від них максимальний фідбек. Я це згодом багато впроваджував – у першій роті, у взводі снайперів.

На цю тему: Комбриг морпехов Дмитрий Делятицкий про Крым: «Пусть ждут, мы скоро вернемся. Нам есть что возвращать» [8]

А є й такі штуки, до яких доходив сам. От, наприклад, міг десь щось ляпнути, не подумавши, перегнути палку привселюдно, спілкуючись із підлеглими. А потім збирав усіх, сідав і казав тому військовому, з яким був грубим, що я був неправий, вибачався…

ВЗВОД СНАЙПЕРІВ – ЦЕ ТВОРЧИЙ МЕХАНІЗМ, МИ НЕ ВИКОНУЄМО ЯКІСЬ ШАБЛОННІ ЛІНІЙНІ ДІЇ, ЦЕ ПОСТІЙНО ЩОСЬ НОВЕ.

І кожен із підлеглих – дуже специфічний, включаючи мене. До кожного був потрібний окремий підхід.

Підлісний проводить заняття з основ маскування та демаскуючих ознак, полігон під Одесою

У 2020-му Андрій планував їхати в Америку – то мала бути підготовка в школі морської піхоти США у Квантіко, штат Вірджинія, з приводу бойового застосування підрозділів морської піхоти.

– Це був би унікальний досвід. Я пройшов досить важкий відбір після ротації у 2019 році, маючи травму коліна. Уже мав американську візу на руках, але за два тижні до відльоту мені сказали, що курс скасовується через коронавірус. Я лише розсміявся, бо сам відчував під час підготовки і збору документів, що щось піде не так.

А якби я полетів у США – невідомо, як би вирішилася ситуація в Зайцевому. Чи пішов би хтось тоді з групою замість мене? Хто б її очолив?

Від дронів і 3D-принтера до сайту знайомств

У 2019 році Андрій Підлісний познайомився з фахівцями “Аеророзвідки” – вони дали йому базові знання щодо коригування артилерійського вогню. Згодом попросив у волонтерів для свого батальйону коптер для самостійного проведення повітряної розвідки. Тоді Андрій уже був начальником розвідки батальйону.

– Завдяки дрону я формулював дуже круті розвіддонесення. Коли інші подають якусь “воду”, я подавав чітко фотографії бойовиків, із координатами, кількість груп, їхнє озброєння, приналежність до певного підрозділу. У взаємодії з хлопцями “Аеророзвідки” ми знаходили ворожу техніку, розпізнавали інвентарні знаки, вираховували підрозділ, підтверджували, хто точно стоїть проти нас – і знищували цю техніку.

Багато роботи робилося. У 2019 році ми були технологічно ефективнішими, ніж противник.

ЗАРАЗ, НАВПАКИ, У ПРОТИВНИКА ЗАСОБИ РЕБ – НА СТАЦІОНАРНІЙ ОСНОВІ, ВОНИ ПОДАВЛЯЮТЬ ВСІ НАШІ КОПТЕРИ, ЗАМІСТЬ ТОГО – ВІДПРАВЛЯЮТЬ СВОЇ.

Плюс у них стоять системи моніторингу DJI Aeroscope, які дозволяють вирахувати всі коптери компанії DJI, їхні координати та точку, де перебуває пілот. І таких установок у противника є дві, як мінімум. Вони можуть в режимі реального часу бачити місцезнаходження як коптера, так і пілота.

Підлісний – начальник розвідки батальйону

– А що це за 3D-принтер, яким твій підрозділ обзавівся на передовій? Як він вам допомагав?

– Наш 137-й батальйон був не першим у ЗСУ, хто завів собі такого “помічника”. Але наша частина була першопрохідцем у цьому напрямку серед морської піхоти. Наступним став 503-й батальйон.

Моделі техніки, надруковані на 3D-принтері

Я друкував на 3D-принтері моделі техніки для бойової підготовки.

Як у зоні бойових дій, так і на полігоні комбат чи комроти може на піску повністю показати всю техніку, яка є реально, а не якісь камінчики чи палички. Все, як в американських фільмах, – азартно переповідає офіцер.

Моделі надруковані на 3D-принтері. Сині – дружні війська, червоні – противник

Як начальник групи планування батальйону Підлісний також розробляв повний макет місцевості (зони відповідальності батальйону в районі ООС), що був максимально наближений до реальної картинки: з урахуванням рельєфу, будівель, зелених насаджень, місцезнаходження техніки противника тощо.

Кіт схвалює макет

– Напевно, доводиться багато часу витратити, щоб зробити таку красу?

– Так, процес тривалий. Спочатку треба політати дроном, виявити об’єкти, підтвердити, нанести на схему, а вже потім – перенесення на макет.

Перший, простіший зразок, я почав робити ще до початку ротації в зону ООС.

Наочно дуже важливо розуміти, де ти виконуватимеш завдання. За кілька днів до виїзду я зібрав усіх командирів рот, окремих взводів і провів інструктаж: куди ми заходимо, хто там стоїть, який рельєф, які небезпечні ділянки, якими маршрутами можна користуватися, якими заборонено, що вже виявлено.

ЦЕ ВЕЛИКА РОБОТА. АЛЕ ДВІ ОСТАННІ РОТАЦІЇ МИ ТАК ПРАЦЮВАЛИ.

Далі був макет вже у 3D-форматі, досконаліший.

Офіцер з болгаркою створює макет місцевості, 2020 рік

– Звідки виникла ідея з такою технологічністю?

– Ще коли комбатом був Андрій Федічев, він попросив знайти якісь модельки техніки по 6 см, для наочності. Я знайшов лише радянські зразки техніки по 8-10 см, вони коштують досить дорого, від 100 грн за штучку. І стан їхній був різний, багатьох моделей бракувало. Потім згадав, що бачив десь таке у вигляді 3D-моделей. Здається, “Укроборонпром” показував їх під час представлення нових зразків техніки. Почав шукати знайомих, хто цим займається – так і вийшов на відповідних фахівців.

Першу партію такої техніки ми отримали, ще не маючи свого 3D-принтера. Нам зробили на замовлення. Потім посидів, порахував собівартість, зрозумів, що ми переплатили. Принтер коштує близько 16 тисяч грн – і десь стільки ми заплатили за першу партію моделей. Я порадив комбатові, що доцільніше придбати принтер для військової частини, я навчуся ним користуватися – і будемо самі друкувати. Так і вийшло.

Макет, виготовлений на 3D-принтері: червоним підсвічуються позиції бойовиків, синім – ЗСУ

Під час одного візиту в район операції Об’єднаних сил і з макетом, і з особливостями роботи 3D-принтера морпіхів ознайомився тодішній головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Руслан Хомчак [9].

– Він не повірив, що ті БТРи друкуються на нашому 3D-принтері. Ця технологія друкує за координатами, тобто в сирому варіанті БТР-4М виглядає як квадрат.

На КСП 137-го батальйону – Руслан Хомчак, початок 2021 року. Фото пресцентру ООС

Кажу Хомчаку: “Ось це майбутній БТР-4М”. А він: “Ні, це не може бути БТРом”. Доводилося добряче аргументувати та переконувати його, – посміхається Підлісний.

Допомагали у бойовій діяльності розвідникові Підлісному навіть… сайти знайомств.

– Це було у 2019 році. Тоді за допомогою засобів повітряної розвідки було чітко видно ротацію особового складу противника, але ми не знали напевно, хто їх міняє. А це необхідно для розуміння рівня підготовки, наявності техніки. Жодні специ “згори”, соцмережі, які я моніторив, також не дали інформації.

І тоді під час чергування вночі мені прийшла в голову нестандартна ідея. Я зареєстрував на сайті знайомств акаунт із даними й фото дівчини з окупованого Докучаєвська, приємної зовнішності, середніх років.

І ЧЕРЕЗ 10 ХВИЛИН З ДЕСЯТОК БОЙОВИКІВ САМІ НАПИСАЛИ З МЕТОЮ ПОЗНАЙОМИТИСЬ.

І ось так акуратно, десь за дві години, використовуючи психологічні прийоми та переводячи розмову таким чином, ніби це не я запитую, а вони самі це захотіли розповісти, я вивідав і інформацію про підрозділ противника, який провів ротацію, і поточне місцезнаходження підрозділів усієї ворожої бригади, 9-го полку морської піхоти, а також місцезнаходження артилерії “дев’ятки”, включаючи їхнього командира, з яким я спілкувався.

Більше того, він навіть відправив мені свої документи для підтвердження свого високого статусу, очевидно, маючи на меті справити враження на ту віртуальну дівчину з Докучаєвська, – сміється Підлий.

Правда про загибель морпіхів під Зайцевим та поранення Підлісного: “Багато що могло не статися”

13 липня 2020 року Андрій Підлісний став учасником трагічних подій під селищем Зайцеве, що неподалік від окупованої Горлівки на Донеччині. Тоді 137 обмп 35-ї бригади втратив лейтенанта Дмитра Красногрудя, сержанта Ярослава Журавля (двох досвідчених розвідників) та сержанта Миколу Іліна (медика – громадянина Естонії). Підлісний у тих подіях отримав закриту черепно-мозкову травму й контузію. Він був командиром другої евакуаційної групи та на короткий час втратив свідомість під час пострілу гранатомета з боку росіян.

Фото: 35 обрмп

Я не випитую Андрія про хронологію подій того дня, про це вже багато говорили. Натомість хочу з’ясувати його думку:

– Що мало статися 13 липня 2020 року, щоби троє морпіхів залишилися живими?

– Багато що могло не статися. Аналізуючи події річної давнини, розумію, що є десятки факторів, і якби один із них “вистрілив” в іншу сторону, з негативної на позитивну, то вже як мінімум один із трьох був би живий.

За Красногрудя я не можу казати – бо не був у тій групі, коли він загинув.

Наскільки командир не знав (як він стверджує), що Красногрудь піде в “сіру зону” – я не можу сказати точно. Але навряд чи він (Дмитро Красногрудь) проявив таку самодіяльність і сам пішов у розвідку. А якщо й сам проявив – отже, недогледів командир батальйону.

Знаю, що там були якісь дисциплінарні непорозуміння – не було чіткого контролю за тим, що і як відбувається, – розповідає Андрій.

Підлісний наполягає, що якщо й існував загальний наказ на заборону розвідувальних дій у “сірій зоні”, і цей наказ нібито порушив Красногрудь, то все ж існувало бойове розпорядження з оперативно-тактичного угруповання, про яке знав командир батальйону.

– Всі дії узгоджувалися з ним.

ВСЕ УПРАВЛІННЯ БАТАЛЬЙОНУ ЗНАЛО, ЩО ГОТУЄТЬСЯ НЕ ПРОСТО ВИХІД У “СІРУ ЗОНУ”, А…

– на половині речення Підлісний зупиняється. І додає: – Більш детальна інформація не для публічного розголосу.

Натомість загибель Ярослава Журавля, вважає Андрій Підлісний, є наслідком перевищення повноважень тодішнім керівником української сторони Спільного центру контролю і координації (СЦКК).

– Пошуком і винесенням тіл з поля бою займається “Евакуація-200”. Зі слів їхніх представників, у той день в них була пряма домовленість із російським кадровим військовим із “Груз-200” про те, що з української сторони має вийти група з восьми осіб без зброї та спорядження, в білих балахонах та відповідним маркуванням, які відрізняються від маркування СЦКК.

АЛЕ ПРЕДСТАВНИКИ СЦКК ВИРІШИЛИ, ЩО САМЕ ВОНИ ПІДУТЬ, ЗАМІСТЬ “ЕВАКУАЦІЇ-200”.

Ми в керівника СЦКК тоді запитували, чи є якісь обмеження по зброї та екіпіровці – він сказав, що немає.

Хлопці з “Евакуації-200” на КСП батальйону попереджали, що не можна йти [забирати тіло розвідника Красногрудя, який підірвався на міні] таким складом, бо це буде порушенням домовленостей із росіянами, і це буде підставою відкрити вогонь. І вогонь таки був відкритий.

СЦКК не займається пошуком тіл, виходом у “сірі зони” тощо. Це бездіяльність командира батальйону, і в багатьох моментах – навіть самодіяльність. Ми з ним домовлялися про одні умови, щоб була максимальна скритність групи – а вийшло по-іншому.

Радіозв’язок нас демаскував, наприклад. Чому комбат не ухвалив рішення дочекатися, поки радіостанції будуть перепрошиті, оскільки одна зі станцій була в загиблого Красногрудя і ворог імовірно слухав всі наші переміщення?

Натомість квадрокоптер, який мав би здійснювати моніторинг пересування групи для отримання інформації у режимі реального часу, підняли лише після доповіді про засідку”.

Попри процедурні дисциплінарні та військові моменти, розвідник Підлісний, коментуючи ситуацію під Зайцевим, не виключає і “фактор долі”.

– У той день багато чого складалося не так, як мало б бути. Якби [поранений] Журавель банально не зійшов зі стежки, а почав далі повзти – ми би із ним за п’ять хвилин зустрілися. Коли загинув медик [Ілін], я був у метрах семи від того місця, де Журавель сповз у балку. Тобто якби не підірвався медик – я, ймовірно, знайшов би Журавля.

Із батьком покійного Ярослава Журавля на День Незалежності у 2020 році

Якби події розгорталися так, як про них домовлялися із противником представники “Евакуації-200”, тобто якби наші люди вийшли в білих балахонах і без зброї, то, скоріш за все, відсотків 90 решти подій не трапилося б.

Якби командир батальйону був компетентним у проведенні подібних заходів… Він у деяких моментах проявив бездіяльність, де мав би ухвалити командирське рішення. Якби рішення було – цього всього теж не сталося б.

Якби т.в.о. командувача ООС розібрався в ситуації – цього, знову ж таки, не сталося б…

Але що вже зараз розбиратися… Зараз розбирається ДБР, – каже Підлісний.

Держбюро розслідувань, нагадаємо, відкрило провадження [10] за фактом порушення правил ведення війни. Андрій Підлісний у цій справі фігурує як свідок.

Офіцер вважає, що розслідування затягуватимуть. Бо чим далі триває слідство – тим більше з’являється факторів, які “розкривають бездіяльність і перевищення повноважень багатьох учасників того дня – саме командирської ланки”.

Чому молодий офіцер не продовжив контракт із ЗСУ

Невдовзі після подій під Зайцевим, 21 липня 2020-го, Андрій Підлісний став старшим лейтенантом. Але Зайцеве стало одним із багатьох факторів, які визначили те, що офіцер більше не хоче служити в армії. І ось за рік Андрій звільнився із ЗСУ. Не прожовжив контракт.

– Андрію, під час нашого спілкування в 2017 році, ти говорив, зокрема, таке: “Треба хотіти служити, і тоді все буде добре. Якщо порівняти 2014-й та 2017-й – різниця колосальна, харчування краще, спорядження краще. Переваги ЗСУ – те, що є прогрес, недоліки – що він повільний”. Зараз ти погоджуєшся з собою колишнім?

– Станом на 2021 рік, аналізуючи стан справ у моєму батальйоні, є і прогрес, і регрес.

Із прогресу – у військо приходять досить підготовлені молоді офіцери. Вони знають більше, ніж ті офіцери, які приходили після академії в попередні роки.

Індивідуальне спорядження військовослужбовця краще у 2021 році, ніж у 2017-му.

Харчування – 50 на 50, дивлячись де. Якщо не красти, то можна нормально їсти.

А регрес – приходять старі некомпетентні офіцери, яких тримають якогось біса в армії і які далекі від нинішніх тенденцій у війську. Так, є такі, які досить непогано адаптуються до сучасних вимог, а є й повні нулі.

На цю тему: Покраска бордюров, «дебилы» и жилье, или Почему военные уходят из армии [11]

Залишилася та радянська штука, коли люди бояться взяти на себе відповідальність за будь-які дії – тобто коли потрібно швидко ухвалити рішення, а офіцер стоїть і думає, чи варто, чи ні, що йому за це буде. І все, момент упущений.

– Що скажеш з приводу “паперової армії” і вимог щодо бюрократії в підрозділах? Це якось вирішується?

– Ще коли я був командиром взводу снайперів, то запам’яталася “книга видачі мила”… Але тоді я це все якось простіше сприймав, нас за це особливо не діставали… Хоча ті, хто служив у радянській армії, кажуть, що паперів тоді було менше, ніж зараз.

Ми дуже багато документів дублюємо, накладаємо одні на інші… Скажімо, одну й ту саму подію інколи треба описати в п’яти різних документах. Навіщо?!

– Фонд “Повернись живим” у своєму дослідженні про те, чому люди йдуть із ЗСУ, визначив, зокрема, що важливу роль грає фактор командира. Як у тебе з цим крізь призму власного досвіду?

– Некомпетентність командирів і старих офіцерів, є таке.

ТЕ, ЩО РІЗКО ВПАДАЛО У ВІЧІ – УНИКАННЯ КОМАНДИРАМИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ.

Бо це знову ж таки радянський підхід – коли є проблема, а про неї не говорять, замовчують.

Приїздить якась умовна комісія в сектор – і всіх інструктують, щоб ніхто нічого не виказав.

Був випадок, коли зампотех однієї з рот сказав, що БТРи виготовлені в 1960-х роках і постійно ломаються – то йому знайшли ще з десяток недоліків, всім дали стягнення, а проблему так і не вирішили.

Це не стосується рівня батальйону, кажу про всю армію: замість того, щоб вирішити проблему – роблять вигляд, що її немає, що все ок.

Імітація – теж ознака радянськості у війську. Імітація всього: справної техніки, озброєння, підготовки особового складу, належної перевірки… Батальйон може не здати батальйонно-тактичні навчання (це – свого роду залік перед тим, як вийти в сектор), але йому все одно якусь трійку намалюють – бо треба зайти в сектор. Так не має бути, вважаю.

– Що по фінансовому забезпеченню?

– Якщо ти сам, то армійської платні вистачає.

От, на прикладі батальйону: в нас є казарми, де проживають матроси, гуртожиток для сержантів і гуртожиток для офіцерів. Є де жити.

Але коли в офіцера-контрактника буде сім’я – грошей не вистачить.

Мені 27 років. У мене немає ні сім’ї, ні власного житла. У 20 років це ще нічого. В 25 – нехай, але задумуєшся. У 27 – думаєш: та ну нафіг!

– Що по соцзахисту?

– Квартиру ти не отримаєш. Якщо поталанить, лотерея свого роду. Є частини, в яких пункт постійної дислокації – це намети чи напівзруйновані казарми.

Матеріальну допомогу врізали в десять разів, здається, і скоротили сам перелік умов, при яких її можна отримати.

Момент у секторі – ще й щодо “режиму тиші”, є корупційна складова. Вони самі зробили прецедент, щоб розповсюджувалася корупція в зоні бойових дій.

При “режимі тиші” прописані різні умови, за які є низка стягнень. Одна з них – вживання [алкоголю] в підрозділі. Наприклад, у тебе в якомусь відділенні напився боєць. І тут в тебе два варіанти – або замовчуєш це, і чувак залишається непокараним; або доповідаєш по всій командній ланці про те, що в тебе є п’яний, ти його сам заарештував, відвіз до ВСП. І з тебе як з командира знімають відсоток за те, що ти його недогледів.

Якщо підлеглий напився – покарають командира. Відтак є частини, які просто замовчують ці випадки.

– І все, описане тобою, стало причиною звільнення із війська, так?

– У мене не було одного різкого фактора, чому я пішов з армії. Я планово готувався до звільнення.

До 2019 року було цікаво – я постійно самовдосконалювався, проходив різні курси з іноземцями, були нові посади. А зараз я вичерпав себе.

Вважаю, що рівень батальйону – найбільш оптимальний і в зоні бойових дій, і взагалі. Це підрозділ, яким найзручніше управляти. Рота – це мало, бригада – багато. Я декілька місяців був т.в.о. заступника командира батальйону, добре знаю всю цю кухню.

У ланці “батальйон” я випробував майже все, що мене приваблювало, крім посади командира. Але служити ще умовні три-п’ять років, щоб, можливо, в перспективі стати комбатом – це не резонно.

Я спробував усе, що мене цікавило. І зрозумів, що мені вже не цікаво.

В ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ НЕМАЄ АКТИВНОЇ ФАЗИ, Й ОТРИМУВАТИ ГРОШІ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ СИДИШ ТАМ – ДЛЯ МЕНЕ, З ТОЧКИ ЗОРУ СОВІСТІ, НЕ ДУЖЕ ОК.

Я бачив, що мій коефіцієнт корисної дії зменшується. Ці макети, 3D-принтери – це ж суто моя ініціатива, вони нічим не передбачені…

А ситуація під Зайцевим, яка показала максимальну некомпетентність різних керівних ланок, усе це лише підкреслила. Я після Зайцевого сів і зрозумів: все.

– Ким ти себе бачиш в цивільному житті? Якось застосовуватимеш військові знання? Чи це буде максимально “мирна” спеціальність?

– Я вирішив осісти в Києві. Є пропозиції щодо працевлаштування. Це буде довколаветеранська діяльність.

Ніщо зайвим не буває. Мені в армії дуже багато знадобилося з цивільної освіти. І так само дуже багато принесу з армії в цивільне життя.

– За яких умов повернешся в ЗСУ?

– Якщо почнеться активна фаза війни. Тобто, якщо: а) буде прийнято рішення про наступ Збройними силами України і потрібне буде моя допомога; б) Росія почне повномасштабне вторгнення в Україну.

Якщо повернуся в армію – то в ланку чи на посаду, де можна змінювати щось згори. Наприклад, на умовну посаду в Міністерство оборони, в команду людей, яка буде прагнути змін, вирішить докорінно зверху й донизу змінити армію – я руками і ногами буду за, їздитиму по батальйонах, перевірятиму, допомагатиму. Залюбки впишуся в щось нове і цікаве.

Це для мене був би проєкт… не життя, але впевненої п’ятирічки точно: коли бачиш початок – і можеш побачити результат своєї роботи.

Але перед цим мають відбутися кадрові зміни – на людей компетентних, які розуміють, що НАТО – не лише в нових значках, а й у ставленні, в підходах до армійської культури. З такими людьми було б цікаво.

– Тебе просили залишитись в ЗСУ? Телефонували, пропонували щось?

– Так, заступник комбата з морально-психологічного забезпечення просив залишитися, і заступник з бойової підготовки, бо ми нормально працювали останні декілька місяців.

Телефонували з командування морської піхоти, з командування Військово-морських сил, пропонували посади і в цих органах військового управління. Це стандартна процедура, я не виняток.

– Що ти все ж порадив би людям, які залишаються у ЗСУ або планують підписати контракт?

– Я їм всім бажаю щастя і здоров’я (сміється).

Не сприймати все близько до серця. Я завжди все сприймав емоційно…

У 2014 році бойовий дух був на рівні. Ми ішли голодранцями, але мотивація – шалена. Зараз же люди дуже сильно вигорають. Приходить мотивований молодий офіцер, стикається з радянськими порядками – і вигорає. Він намагається щось зробити, змінити, б’ється як риба в ополонці – а це нікому не треба, ніким не цінується, не підтримується, і він залишається сам по собі.

Лейтенант має отримувати від керівництва емоційний фідбек. І я не говорю зараз про подяки, грамоти, нагороди. Просто треба дати людині зрозуміти, що вона робить правильну справу.

Андрій Підлісний, фото Микити Завілінського

– За що ти вдячний Збройним силам?

– Найперше – я вдячний конкретним людям, які дали мені навички, що допомогли реалізувати себе як особистість, як фахівця своєї справи та, зрештою, просто залишитись живим. Це мій перший командир роти Микола Когут, хлопці з 1 обмп на чолі з майором Яворським, інструктори зі снайпінгу на чолі з Олександром Конотопенком, командир групи снайперів-розвідників Владислав ***, командир 1-ї роти морської піхоти Владислав Галкін, командири батальйону Родіон Клепченко та Андрій Федічев, всі начальники штабу, включаючи нинішнього – найкомпетентнішого; мій друг та вчитель Олександр Потьомкін, головний старшина батальйону на період 2016 року Юрій Клімкін, десятки інструкторів різних навчальних центрів, включаючи представників Великої Британії, Литви, Грузії, Молдови, США. Вдячний усьому особовому складу розвідувального взводу та взводу снайперів усіх років – для мене багато з них є прикладом сміливості, рішучості та професіоналізму.

На цю тему: Комбат Олександр Сак “Стафф” із 93-ї бригади: Готуємося до масштабної війни з Росією [12]

Вдячний ЗСУ за братерство, жагу до життя… Я переглянув ієрархію життєвих цінностей, отримав знання, які не так легко здобути в житті цивільному…

Де б я ще опанував практику друку на 3D-принтері, як не в секторі? Я тепер вмію управляти різними моделями і видами дронів, розуміти їхні ТТХ тощо…

В армії я засвоїв навички планування процесів, наприклад… Це знання, які в цивільному житті безкоштовно не здобудеш, а я багато що у війську отримав задарма.

В армії було прикольно… – Андрій замислюється, робить паузу. – Не прикольно тільки в свої 25 років ховати товариша.

11 травня (день народження Підлісного – “Н”) ми ховали Дениса Козьму (старший матрос ЗСУ, загинув 1 травня 2019 року під час зіткнення із ДРГ біля Миколаївки на Донеччині). Закопую і думаю: “Ну, з 25-річчям мене”…

Словом, є що згадати.

Андрій Підлісний у 2014-му і 2021-му: між цими фото – сім років, відданих військовій службі народу України

—

Людмила Кліщук, фото автора та з архіву Андрія Підлісного; опубліковано у виданні Новинарня [2]

На цю тему: