Богдан Кордюк: «Традиційний український антисемітизм». Комуністична провокація 1963 року

1.00

Нет

«Москва кровно зацікавлена в тому, щоби знову наставити проти себе українців і євреїв, євреїв-громадян УССР і світове єврейство проти постання самостійної України. Москва заздалегідь і превентивно прищеплює ярлик антисемітизму до шляхетних прагнень українства, бути свобідними. Яке величезне моральне зло чиниться Москвою, коли рівночасно з поняттям українства асоціюється антисемітизм.

Ледве чи якась публікація українською мовою досягла в світі такого широкого розголосу, як книжка Т.К. Кичка «Іудаїзм без прикрас» (Київ, видавництво АН УРСР, 1963).

Що це за книжка? Не надто велика брошура, досить неохайно видана, хоч формально має ніби науковий характер: багато цитат, посилань і т.п. В ній розглядається ніби суть та історія релігії юдаїзму. Насправді — це найогидніша публікація українською мовою, яку мені доводилося бачити, сповнена очевидно навмисних перекручень, злоби та ненависництва до єврейства, просто брехні і то на рівні колишньої нацистської пропаґанди.

На цю тему: Почему одесский погром 1905 года выработал толерантность у горожан [2]

Повторяємо ця книжка появилася не в Москві, а в Києві, прізвище автора має радше українське, аніж російське звучання, хоч нам не відомо, хто такий Т. Кичко, (а чи Кічко, як цей «професор» підписував також свої брошури і статті, наприклад, в такому бруковому журналі як «Войовничий атеїст») книжку видано не російською, а української мовою і не у видавництві Всесоюзної академії наук, а у видавництві Академії наук УРСР.

Та сама погромна книжка Трохима Кичка

Цієї бридкої антиєврейської публікації не постидався б видати колишній «Союз русского народа», російська, реакційно-антиєврейська організація в дореволюційній Росії, яка активно та з запалом провадила погромницьку діяльність, зокрема, на наших землях.

Про цю книжку стало широко відомим у світі саме в часі, коли триває «аушвіцький процес» у Франкфурті-на-Майні.

У судовій залі, після 20 років, відсвіжується макабрична картина табору смерті в Авшвіці, де за старанно випрацьованою схемою, з типовою німецькою докладністю, так би мовити, «конвеєрним способом» вбивано мільйони людей, переважно євреїв.

Здавалося, що цей процес є вже тільки епілогом чогось жахливого, що безповоротно проминуло і вже ніколи не зможе повторитися.

«Але чи справді не може повторитися?», — як запитував себе відомий драматург Артур Міллер, будучи присутнім на залі під час слухань. Отож не проминув ще навіть час однієї ґенерації, ще живуть свідки подій і живуть ще деякі особи, кому пощастило не попасти в триби смертельної машини в Авшвіцу, а вже в іншій країні, з доручення керівництва іншої тоталітарної держави, з’являється книга, яка по своїй настанові є закликом до дискримінації, а далі й до погромів євреїв.

Чи є достатня підстава вдаряти у великий дзвін з приводу якоїсь обскурної публікації?

Прецінь у різних країнах світу з’являється досить багато всілякої халтури, в тому числі і антисемітських книжок, але з того приводу ніхто не робить великої справи. Отож є аж надто достатні підстави бити на сполох.

На цю тему: Почему Израиль — смог, а Украина — пока нет? [3]

Відомо, що в СССР [4], а, зокрема, у видавництві як Академії наук, не може нічого з’явитися без дозволу, апробати, а докладніше доручення найвищого партійного керівництва СССР.

У нас немає жодного сумніву, що «професор» Кичко виконав замовлення Кремля. План продумано тонко і єхидно, — щоб одночасно вдарити українців і євреїв, нацькувати одних на одних, так як це в історії російської імперії не раз бувало. А далі, книжку видається в Україні, по-українськи і то в часі, коли окремі народи Східного блоку досягли змоги виявити свою питоменність. Виявляють своєрідність і самобутність в обмеженому обсязі — поляки, угорці, чехи, Москва ніби дозволила виявитися і українцям. І от вони показати свою найістотнішу рису — «традиційний український антисемітизм». Про те саме Москві йшлося і це вона хотіла задокументувати перед громадською думкою світу.

Підле завдання Кичко для Москви виконав. Згідно з планом після того появилися всілякі рецензії на згадану книжку в підсовєтській пресі, які, порівняльно гостро, засуджують її. Наприклад, «Советская культура» (від 26 березня 1964 р.) в довгому обговоренні пише, що ця книга в «цілому заслуговує позитивної оцінки, як ґрунтовне дослідження реакційної суті іудейської релігії», але більше ніж половину місця присвячує перелікові недомагань, помилок, хибних тверджень тощо.

Антиєврейські та антиукраїнські публікації та зображення були звичайним елементом медіапейзажу УРСР [5] 1960-1970 рр. Одна з численних карикатур з популярного тоді сатиричного журналу «Перець» [6]

На цю тему: УПА, Бандера и евреи. История для чайников [7]

«Через недостатню вимогливість автора і видавництва в роботі трапляються неохайні формулювання, які інколи призводять до спотворення змісту окремих положень». «... Автор невірно твердить, що коріння сіонізму міститься в іудаїзмі». «Є чимало помилок у релігійних термінах, назвах документів, в прізвищах. Прикро, що в ряді місць книга погано відредаґована»... «Серйозні претензії викликає оформлення книги. Багато малюнків, вміщених у книзі, як і обкладинка її, виконані претенціозно, неохайно, на низькому художньому рівні, і можуть викликати лише образу віруючих».

Також комуністична газета у США «Українські вісті» (того самого дня як і московський рупор), ніби дивується, «чому книга, спрямована проти іудаїзму, тобто проти релігії, яку сповідують євреї, але не проти євреїв як народу, „антисемітська“, ніхто досі не пояснив. Сподіваємося, однак, що незабаром авторитетні люди на Україні заберуть в цій справі слово. При тому немає сумніву, що вони належно осудять усі викривлення, або вульґаризми, якщо такі трапилися. Бо, дійсно, критикуючи релігію, на що кожна вільна людина має повне право, не можна зневажати народу, який у своїй більшості або меншості визнає її».

Цю книжку піддав гострій критиці навіть ЦК КПСС [8].

Також компартії поза Східним блоком з обуренням зреагували на появу цієї книжки. Орган французької компартії «Юманіте» висуває вимогу поставити автора книги під суд. Не відстають компартії Швеції, Голландії, Великобританії та інших країн.

Ну що ж, Кичко виконав вже свою роботу і він може відійти. Його не тільки вже тепер лають, його можуть і справді поставити під суд і закинути ще й «український буржуазний націоналізм». Все те буде вміщатися в східному плані.

Українці, діставши трохи свободи, допустилися традиційного «антиєврейського ухилу», але «старший брат» — росіянин, уже подбає про те, щоб євреям на Україні не сталася кривда. Виходить, що тільки російські більшовики ґарантують права та безпеку євреїв в СССР, а чекають на їхнє знищення всілякі інші народи, а, зокрема, українці.

«Науковість» книжки наче підтверджується високим іменем Академії Наук

Треба, одначе, зробити одну конечну виправку, книжку Кичка не видала Академія наук УРСР, ані жоден її відділ, її немає у списку публікацій цієї установи. Це тільки «Видавництво Академії наук», очевидно як автономна одиниця, взяло на себе цю вимовлену і мерзенну ролю.

Ця справка конечна, бо ніхто з академіків не прийняв у свій відділ цієї, ніби наукової, праці. Можливо і мабуть ніхто з них і не погодився б давати своєї фірми та прізвища на того роду книжку, просто з формально-фахових, якщо не людських моментів. Але хто ж у світі так докладно приглядається, а то тим більше, що екземплярів цієї книжки дуже мало, хіба лише кілька у західному світі.

Пішла у світ наличка [ярлик] — видання Академії наук у Києві, і тим без сумніву зроблено кривду академікам цієї верховної наукової установи нашої країни, дискредитовано її в очах громадської думки світу. Також це передбачували аранжери, бо чому ж не видано цієї книжки у видавництві журналу «Войовничий атеїст», куди б вона за своєю протиюдаїстською тенденцією пасувала?

Але, до речі, твердження про те, що книжка є спрямована тільки «проти іудаїзму», а не проти євреїв, є в найвищому ступеню лицемірством. Єврейство і юдаїзм нерозлучні поняття. Це не окремі категорії, а інтеґрована нероздільна частина просто кожнодревного буття євреїв.

Протягом тисячоліть юдаїзм [9], як релігія, був єдиним сполучником між євреями, єдиним елементом, що зберігав єврейську діаспору як спільноту. Навіть у XIX та XX ст., і то не лише в східній, але і в західній Європі, релігія далі виконувала осередню роль для єврейства.

На цю тему: Кто, когда и как погиб в Бабьем Яру. К 75-й годовщине преступления [10]

Протягом майже двох тисяч років Біблія становила духовну батьківщину єврейства, а в новопосталій Державі Ізраїль, незважаючи на те, що велика частина людності ставиться байдуже до релігії, Біблія залишилася в центрі думання, відчування, просто в усій духовності країни.

Хоч релігія в Ізраїлі втратила своє товарисько-домінантне становище, то Біблія просякла у все суспільне та приватне життя. Розділяючи штучно єврейство і юдаїзм, є свідомою неправдою; поборювати юдаїзм, а ніби не торкати єврейства, як народу, є лицемірством і цинічним викрутом. Скероване вістря проти юдаїзму є на ділі духовним ґеноцидом єврейства в СССР.

Не можна загостро застерегтися перед легковаженням цієї проблеми. Бо це не відірвана вихватка, а один з елементів інспірованої та керованої партією чи урядом антиєврейської кампанії, яка триває зрештою вже не відтепер.

Це латентне явище на просторах Російської імперії, притушковане тільки в періоді, коли більшовизм був ще живою ідеологією. Але вже за Сталіна вийшла нагору яскрава антиєврейська настанова у кремлівському керівництві. Хрущов, Фурцева й інші головачі Кремля не один раз висловлювалися про євреїв — дискредитуюче, згірдливо, образливо.

Треба пригадати і усвідомити собі, що Москва, зокрема, в новіших часах, була праджерелом антисемітизму. Пригадаймо тільки грубу фальшивку т.зв. «Протоколи мудреців Сіону», спрепаровану на виразне замовлення охранки, з відому і благословення найвищих кіл царського двору, далі всілякі публікації про те, що «євреї, масони і Ватикан» заприсяглися на опанування світу і на знищення російського «православія» і «самодержавія».

Залишаємо дослідникам поточної історії висвітлити, наскільки цей поганий посів причинився до вирощення зоологічного антисемітизму в центральній Європі у нещодавньому минулому. Але деякі ідеологи німецького нацизму, як наприклад, Альфред Розенберґ, виховалися на російській імперській культурі, на міазмах реакційної і сповненої ненависництва до євреїв російської духовності.

Цю бридку духову інфекцію чорносотенна російська еміґрація після революції рознесла по різних країнах Заходу. Але в корені, у Москві, зло залишилося і воно відроджується тепер.

Книжка Кичка — класичний приклад реалізації політики державної юдофобії та антисемітизму в Радянському Союзі

На цю тему: Бандера, Шухевич, ОУН, УПА и еврейско-украинские отношения [11]

Нехай не видається перебільшеним чи фантастичним припущення, що публікація Кичкастановить пролог і пригравку, психологічне тло для погромів євреїв в СССР, зокрема, в Україні.

Урядово аранжовані погроми в Російській імперії мають свою традицію, наприклад у 1905 р. Загроза натепер може бути дуже гостра. В часі харчової кризи і пов’язаних з нею проблем і надужить, для режиму може бути вигідним та доцільним, крім того дуже легким до виконання, звалити відповідальність на вину за всілякі неполадки надужиття на спекулянтів, отже, звісно, євреїв.

Це так легко викликати «спонтанне обурення народних мас», заспокоїти низькі інстинкти вуличного мотлоху і відвернути увагу від справжніх винуватців, а вказати на «цапа-відбувайла», власне на євреїв.

Аранжуючи подібного роду виступи, зокрема, в Україні, де живе порівняльно найбільша група євреїв в рамах СССР і найбільша єврейська громада з усіх країн Європи, що збереглася від знищення нацистським режимом, для Москви можуть бути ще й інші «користі».

Це ж терен, де ніби споконвіку відбувалися погроми євреїв, отже варто пригадати світові про це, кинути образу в лице українства, що воно пов’язане з «притаманним антисемітизмом».

Аранжери в Москві добре знають, що євреї у вільному світі зараз же пригадають — Хмельницького, Ґонту, Петлюру.

Навіть не вороже наставленим до українства євреям доводиться виясняти, що, як мінімум, у XIX і XX ст., погроми в Україні були, як правило, зрежисовані російською владою згори, і не були жодним спонтанним виявом настроїв населення. Ці, які твердять, що нібито в Росії погромів не було, а власне в Україні, не усвідомили або забули, що майже всі етнографічні російські землі лежали по той бік «черти осєдлості».

В Росії, за винятком великих міст, де жили розпорошено євреї спеціальної категорії і цензу, юдеїв не було. Але неправдою є також, що на російських землях погроми не чинилися, тільки для прикладу назвемо Вітебськ, Смоленськ, Великі Луки, Новозибків і Симферополь (тоді Крим ще не був український).

Карта проживання євреїв у Російській імперії

Отже, погроми були всюди, де жили у скупченні євреї. Не винуватимо євреїв, що вони й тепер сприймають справу може надто спрощено — чи націоналісти, чи демократи, чи комуністи — українці завжди мають схильність до антисемітизму. Також і це, таку саме реакцію єврейства, московським аранжерам цілком не трудно було передбачати.

Таки треба рахуватися цілком конкретно з урядово організованими протиєврейськими провокаціями в Україні. Загроза того може ставати щораз гострішою разом з посиленням емансипаційних прагнень, а вони без сумніву кріпшають в Україні.

Москва кровно зацікавлена в тому, щоби знову наставити проти себе українців і євреїв, євреїв-громадян УССР і світове єврейство проти постання самостійної України. Всілякі шляхетні прагнення і боротьба за свободу і самостійність природно та спонтанно викликають в опінії світу співчуття і щирі прагнення.

Москва заздалегідь і превентивно прищеплює наличку антисемітизму до шляхетних прагнень українства, бути свобідними і самостійними. Треба здавати собі справу з того, яке величезне моральне зло чиниться Москвою, коли рівночасно з поняттям українства асоціюється антисемітизм.

Відомо, що слово Петлюра в широкій громадській думці не лише євреїв, а й інших, асоціюється звичайно не з визвольною боротьбою України, а з єврейськими погромами.

Не приписуймо вини за те євреям. Спричинник зла був і залишається — Москва.

Звернення Симона Петлюри до українців: «Антисеміт — паршива вівця. Женіть його!» [12]

Якими єхидними і дволичними є її заходи, може послужити ілюстрацією таке: з одного боку широке та гучне відзначення 150-ліття з дня народження Тараса Шевченка, яке, напевно, не згідно з бажанням Москви у правдивому насвітленні виявилося помітно і в багатьох країнах західного світу, а з другого боку, майже рівночасне, кидання грязюки на українство у формі книжки Кичка. А не підлягає сумніву, що те друге в опінії широких кіл цілком заглушило ювілей Шевченка.

***

Беручи сказане до уваги, вважаємо, що вся українська громадськість у вільному світі має з обуренням засудити появу книжки Кичка.

Не можна легковажити цієї справи, бо ж йдеться про нашу честь та гідність і про честь, гідність та безпеку наших єврейських громадян. Коли б навіть євреї в світі і в Ізраїлі не реагували на ту справу, то ми українці мусіли б не менш гостро протестувати, бо ж йдеться про євреїв, громадян нашої землі, за яких ми маємо брати відповідальність.

«Евреи и русская революция» [13]

Всі ми маємо засудити кремлівського вислужника, патологічного ненависника, просто бридку особу Кичка, теж саме засудити аранжерів, що заховані в тіні, далі маємо висловити співчуття членам Академії наук у Києві, на яких впала незаслужена пляма і які в думці світу, через навмисне зловживання фірми Академії наук у Києві, потерпіли моральну кривду.

Українська громадськість по цей і по той бік залізної завіси не сміє датися спровокувати на жодні протиєврейські вияви і вчинки. Це ніколи не може бути в інтересах українського народу, а хіба тільки в брудних задумах тиранської московської кліки. Навпаки, всі шляхетні українці мають брати євреїв в захист і оборону перед всяким безправством, інсинуаціями, дефамацією та злочинами.

Громадськість в Україні не має можливості свобідного вияву, тому тим гостріше та голосніше мусимо виявитись ми тут, на чужині; в нашому імені і в імені наших братів на батьківщині. Ми це мусимо зробити в моральній обороні українства перед вбивчим наклепом. Ми протестуємо проти того, щоб заткнувши уста українцям на батьківщині і накинувши російсько-більшовицький режим нашому народові, опоганювано його ще й морально; протестуємо проти цькування громадян нашої землі проти себе — українців на євреїв і навпаки.

Офіціоз Компартії «Радянська Україна» пильно стежила за небезпечним союзом «українських буржуазних націоналістів» і єврейських сіоністів. Замітка з американської газети «Свобода», 1971

Ми маємо звернутися до єврейських громадських установ в різних країнах світу і до представництв Держави Ізраїль, засуджуючи цю погану публікацію, з’ясовуючи голос цієї нашої громади у вільному світі, запевнюючи, що українська громадськість у діаспорі не дасться спровокувати на жодні виступи проти євреїв, а навпаки, буде впливати на нашу людність в Україні, щоб і вона не піддалася московській провокації.

Нашим прагненням є забезпечити повноту прав національним меншинам в самостійній Україні, спираючись на постановах Центральної Ради з 1917 р., конкретно на схваленні єврейської автономії.

На цю тему: Чем отличаются евреи от израильтян [14]

Ми з признанням та симпатією відносимося до Держави Ізраїль, до будови якої значною мірою причинилися євреї, які вийшли з України, і яка є здійсненням туги багатьох ґенерацій єврейства за власною хатою, власною державою.

Ми щиро і з переконання співчуваємо Ізраїлеві, знаючи, що ця держава потребує приятелів, перебуваючи під обстрілом нашого спільного ворога — Москви.

Але й цього ще не достатньо. Якраз десять років тому, у вузькому колі мюнхенського єврейського клубу, я змальовував небезпеку для єврейства в СССР, зокрема, в Україні. Говорив я тоді, що на випадок гострої загрози конечно треба буде спільно і однодушно, українцям і євреям, стати перед мікрофонами радіостанцій і закликати українців та євреїв в СССР, не піддаватися жодним провокаціям з московського боку, не робити жодних ворожих виступів проти себе, а навпаки солідарно, в ім’я етичних засад і гуманності та в ім’я спільного майбутнього на нашій землі, помагати собі взаємно.

Це була б найдостойніша відповідь московським злочинним провокаціям.

Коли ми всі тут на чужині переведемо протестну акцію скоро, послідовно та повно, то маємо шанси виграти цей раунд змагу з Москвою«.

Джерело: журнал «Український самостійник», ч.80, 1964 рік

—

Богдан-Іван Кордюк (псевда «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп» (1908-1988) — крайовий провідник ОУН на західно-українських землях (травень 1932 — січень 1933), був головою ОУНз («двійкарі»). Політв’язень концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц. Редактор журналу «Український Самостійник».

Опубліковано у виданні Історична правда [15]

На цю тему: