Материнська молитва із дна моря дістане – йдеться у прислів’ї. Бо справді, материнська любов – всесильна та безмежна. Але як зарадити, коли дитина народжується у ворожому середовищі, де не бажають їй життя? Де наперед визначена її доля?

На що здатна жінка, коли материнство стає боротьбою за виживання, а замість дому – холодні бараки, замість колиски – тюремні нари? Дослідники з видання “Локальна історія [2]" під час експедицій зібрали тисячі розповідей про долі людей, повоєнні лихоліття та радянські табори. Ці оповіді свідчать, що каральна система не жаліла нікого – ані старих, ані тільки-но народжених і зовсім беззахисних. Як виживали матері та діти в таких пекельних умовах?

“Мало хто з них доїхав до Сибіру”

Назар Волощишин, м. Інта Комі АРСР, 1960-ті рр. Фото: архів проєкту "Локальна історія"

– Їхали ми, поїзд став в лісі. Заходили і питали: “Є подохлиє?”. [Якщо] є – то відкривали двері та викидали “подохлих”: дідо якийсь помер, чи якась бабця вмерла, чи дитина померла... Ну, діти вмирали майже всі, маленькі діти. Мало хто з них доїхав до Сибіру. Діти вмирали в дорозі і їх викидали, як жабок, з поїзда, – розповідала у спогадах зв'язкова УПА Катерина Гучко, 1931 року народження з міста Ходорів.

Підпільниця пригадувала, що з ними у вагоні їхала молода жінка з чотирма дітьми. Наймолодше немовля вона постійно тримала біля грудей. Під час зупинки матір, не витримавши знущань, крикнула на конвоїра. Той наказав повертатися до вагона, а коли вона сіла – вистрелив у голову. Руки їй опустилися, і немовля скотилося на жінку, яка сиділа нижче.

Перед виселенням на схід матерів із дітьми могли збирати у спеціальних закладах для утримування дітей “ворогів народу”. Інформацію про ці установи замовчували. В одному з таких закладів працювала членкиня ОУН [3] Лідія Тиховліз.

– Після засуду я попала в лікарню. Але я відійшла, і мені запропонували працювати там [у лікарні]. А пізніше перейшла [в заклад для утримування дітей] – тамтих мамів і дітей, які родили в тюрмі. Там зробили, певно, на чоловік 60, не більше, мамів з дітьми. Нас туди як обслуговуючий персонал взяли. І два роки ми там були. А потім розформували, бо діти вже два роки мали й на етап відправили, – пригадувала львів'янка пані Тиховліз, 1928 року народження.

На цю тему: Три покоління у боротьбі за Україну. Історія матері Героя Небесної Сотні Дарії Корчак [4]

Ганна Симотюк розповідала про пересильний пункт у Коломиї. Вона носила їсти сім’ям із малими дітьми:

– То страшно було, як з такою малесенькою дитиною жінка. Може, два рочки мало. Плаче, що хоче додому – а вона в тім вагоні, – пригадувала пані Ганна.

“Я смерть хотіла собі зробити”

Марта Берест, м. Каргасок Новосибірської обл., РРФСР, 1944 р. Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Зазвичай коли батьків ув’язнювали за “госізмєну” чи інші політичні злочини, то дітей та родичів відправляли на спецпоселення.

Згадувала про це Марта Балтро, дочка учасника Процесу 59-ти, священника зі Львова Романа Береста:

– Я в нічній сорочці стояла на ліжку з горячкою і збиралася. З собою одну ляльку взяла.

Привезли їх у тайгу. Оселили в тісній кімнаті. Малій дитині постійно допікав голод. По сусідству жила єврейська сім’я. Євреї частували Мартину рідню кубиками цукру.

– Я вже лежала, галюцинації, причувалося мені, що тато прийшов і щось мені співає, щось свистить. Тато дуже вмів свистати – такий художній свист. І мені так вчувалося, що тато ходить і свистить. А то вітер свистів в тій “рускій пєчці”... Траву ми там їли, таку колбу. Колба – то як в конвалії листя. Нам люди підказали місцеві. Часом їли здохлу рибу, – розповідала пані Балтро, 1933 року народження.

То страшно було, як з такою малесенькою дитиною жінка. Може, два рочки мало. Плаче, що хоче додому – а вона в тім вагоні...

Пелагію Свищ вивезли до Сибіру, коли вона мала 9 років. У дорозі дівчинка занедужала. Тато вирішив її врятувати й висадив на одній зі станцій – далі поїхав сам.

– Мій батько працював лісним (Лісником. – Ред.). За Австрії були лісні, за Польщі були лісні – ніхто не вивозив. А москаль вивіз нас… Погрузили товарняки – і в Сибір. І я там переморозила собі голову та й дістала запалення мозку. До Сибіру їхали два тижні, але я з ними вже не поїхала. В Омску тато взяв мене на руки і заніс на стацію. А там на стації вони давали знати, чи є хворий який. І зараз на стації тато мене в голову поцілував, і тата пост повів далі в вагони, а я лишилася й чекала на “скору”, – пригадувала пані Свищ зі села Ставки на Яворівщині, 1930 року народження.

Дівчину взяли на лікування. Але вона весь час просилася до батьків.

– Завели мене в баню, дивлюся, є ножиці й машинка. Обстригли мене, в бані покупали і занесли. Я три місяці мала 40–41 (Температура тіла. – Ред.). Я була без пам’яті, так, що вони з-під мене вже виносили, бо я не вставала. Я так цілу зиму, і весну, і літо була… Як я лежала в лікарні, то з третього поверху смерть собі хотіла зробити. Бо не знаю, де тато, де мама. Вони до мене по-руски, а я до них по-українськи, і я ніц не розумію, але вони мене пильнували… Потім мене в лікарні запитали, де я хочу їхати – на родіну чи до батьків. Я кажу: “Де тато і мама мене везіть”.

Євгенія Хмара змогла втекти з недужим немовлям просто з вагона. Вона була дружиною командира самооборонного кущового відділу УПА зі села Горбків теперішнього Червоноградського району Семена Хмари. Євгенію з місячною дитиною відправили на заслання через належність чоловіка до підпілля. Але в дорозі вона побачила, що дитина при смерті, втекла й вирушила через пів України до рідного села.

– Я пішла ночувати під солому, а воно змерзло. Що ж то, крихітка така маленька... А один чоловік каже: “Хто така? Чого дитина плаче? Хтось викинув дитину чи що?”. А я кажу: “То жінка з дитиною, ночую під соломою”. “Боже, та нині собаки не можна надвір вигнати, а ви з дитиною під соломою”. То він мене завів до добрих людей, вони мене переночували, – розповідала пані Хмара, 1924 року народження.

Жінці вдалося повернутися додому. Втім їй постійно доводилось переховуватися.

Через кілька років, коли Євгенія Хмара носила під серцем другу дитину, вона стала свідком смерти чоловіка, бачила, як облавники знущалися з його тіла. Згодом жінку заарештували. Спочатку разом із доньками – 1,5 і 4 років – утримували в тісній, перелюдненій камері Сокальської в’язниці. Потім етапом відправили у Пермську область.

Народжені в неволі

Катерина Зарицька з сином Богданом. Фото: www.photo-lviv.in.ua [5]

У ГУЛАГу існувала окрема категорія – “табірні діти”. Так називали немовлят, народжених у виправних таборах, або дітей “зрадників батьківщини”. Їхня доля була визначена ще до появи на світ.

Респондентка “Локальної історії” на Самбірщині розповідала історію про жінку, у якої почалися пологи в тісній в’язничній камері. Жінки намагалися їй допомогти, просили охоронців привести лікаря, але стражі були байдужими, і дитина задихнулася.

Народжувати у в’язниці довелося і зв’язковій Романа Шухевича Катерині Зарицькій.

– Катерина народила на Лонцького сина (Уточнення ЛІ: син Катерини Зарицької, Богдан Сорока, народився не в Тюрмі на Лонцького, а в “Бригідках”), – пригадувала Дарія Гусяк, теж зв’язкова командира УПА. – Вона зуміла передати своїй мамі дитину, ще заки її на розстріл викликали. То було у 1941 році. Вона за німців бачила того сина, виховувала, але вже як другий раз арештували, як він підріс, то приїжджав на побачення до Володимира (йдеться про в’язницю “Владимирський централ”. – Ред.), – розповідала пані Гусяк, 1924 року народження.

Як радянська влада прийшла після окупації німецької, то вже “парадово” поїздами перли в Сибір і з дітьми грудними, що діти примерзали матерям до грудей...

На засланні народила дитину й інша наша респондентка Павліна Біла, 1930 року народження, зі села Великий Полюхів, що за 35 кілометрів від Львова. Їй разом із немовлям вдалося врятуватися з палаючого барака.

– Я родила в бараку на ліжку, бо не було лікарні. І лікар казала мені вісім днів після родів не вставати, бо дуже тяжкі роди мала. А з першого бараку були люди, вивезені з села Грабів Буського району, і там жінка одна приносила мені чай та щось поїсти, бо я вісім днів не вставала. І вночі на восьмий день кажу до неї: “Вже мене не закривайте на колодку”, – бо вона мене закривала. І це щастя, то так Бог дав: видно, я мала жити. Я лягла і сплю, в сорочці і на клійонці. Чую, такий крик надворі, а двері зі середини закриті на грубу защіпку. Я відкриваю двері – а вогонь до хати! Горить вже той кінець в бараку, догорає. Вітер горою, і вже горить стеля, іскри падають. Дитину взяла з ліжка і передала надвір. Фельдшерка каже до мене: “Поліна, давай рєбьонка!”. Взяла від мене дитину, я ще раз вернулася, а вже все горить. Згоріло все. Ми лишилися – я в тій сорочці та плащі.

Референтка ОУН Катерина Максимович, 1924 року народження, з міста Миколаїв на Львівщині, завагітніла на засланні. Року 1958 вона потрапила під амністію. Вагітним жінкам, які відбули 2/3 терміну, дозволяли відвідати родичів. Перебуваючи вдома, пані Катерина народила доньку. Під час пологів дільничний із карабіном стояв на дверях, щоб породілля не втекла. Чоловік Катерини, Михайло Квась (член ОУН на псевдо “Монах”), прислав дружині телеграму: “Якщо буде дівчинка, назви Надія, бо в нас нічого не лишилося, крім надії”.

“Знали, що то діти “бандитів”

Володимир Гоянюк, Магаданська обл., РРФСР, 1957-1958 рр. Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Значну частину неповнолітньої молоді вивозили із галицьких сіл за сфабрикованими звинуваченнями. Про це згадувала зв’язкова УПА [6] зі села Унів, що неподалік Львова, Лукія Лесіцька.

– Як радянська влада [7] прийшла після окупації німецької, то вже “парадово” поїздами перли в Сибір [8] і з дітьми грудними, що діти примерзали матерям до грудей. У нас понабирали дітей шістнадцять років, п'ятнадцять років. І то ще були неосудні. Но Сталін дав приказ вивезти з України. То була рознарядка: з села стільки і стільки, то не мало значення, чи ви були якісь політикани. Забирали таке, що воно би померло, а в політиці нічого не розуміло. А там в лагерях їх прятали, коли комісія приїжджала, бо то були малолєтки. Тримали ще два-три роки, поки вони вже мали по 18 років. А тоді суд. Пообтовкають руки й ноги, щоби підписати протокол, що вона содєйствувала бандерівцям, що була зв’язковою. А яка вона там була зв’язкова, коли мала 13–14 років? – переказувала пані Лесіцька.

Ольга Ільків з донькою,1946 рік. Фото: www.rozmova.wordpress.com [9]

На цю тему: Етнічний світ у сталінську добу: спільноти виживання, спільноти іншування [10]

Батьки дуже переживали за долю своїх дітей, які могли залишитися без їхнього нагляду.

Зв’язкова УПА [11] Дарія Гусяк згадувала слова своєї товаришки Ольги Ільків. Пані Ольга відчувала великий біль, що дітей виховують яничарами:

– Вона цілий час переживала за тих дітей. Ясна річ, що їх на яничарів виховували. В дитячому будинку у Львові. Донька старша, син молодший. Їм там невесело було, їх били, може, тому, що знали, що то є діти “бандитів”, – розповідала пані Гусяк.

Іноді, щоб врятувати дітей від заслання, батьки віддавали їх односельцям або родичам. А ті видавали їх за власних.

У сім’ї Ганни Левенець жила дівчина, яку матір врятувала від вивезення:

– Дівчинка, може, мала сім літ, – пригадувала пані Ганна. – І її посадили на фіру і будуть вивозити ту дитину, бо вивозять маму... А моя мама витягла її на подвір'я і каже: “Ви де забираєте мою дитину?”. А той малий солдат так дивиться і каже: “Я знаю, що вона не твоя, але забирай, бо все одно вона в дорозі подохне і її з вагона вибросять через вікно”. І як вже везли її маму на діл, на фірі везли на Сибір, мама її поставила у вікно – хата так була до дороги – тілько вона маму вже виділа в останній раз. Помахала рукою: мама їй, а вона мамі.

—

Роксолана Попелюк, історикиня;  опубликовано в издании Локальна історія [2]

На цю тему:

• Запрещенная любовь [12]
• Євгенія Петрів (Головацька): Бог і Україна понад усе [13]
• Спогади однієї з півмільйона репресованих комуністичним режимом на Заході України [14]
• «Ганні Думі відрізали груди, язик і викололи очі — за те, що до неї заходив гарнізонівець» [15]
• Українськи в'язні Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї [16]