«Дайте хліба!»: життя повоєнного Києва

1.00

Нет

Цей текст є публікацією одного з розділів монографії сучасного канадського історика Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після великої війни» (К.: "Лаурус", 2019), яку присвячено історії Києва 1943-1953 років, від повернення радянської влади до смерті Сталіна.

У книзі запропоновано новий погляд на природу політичного життя за Сталіна як систему примусових масових ритуалів, які трималися не лише на загрозі репресій, а й завдяки глибокому проникненню у структури комунальної повсякденності. Книга вперше висвітлює багато цікавих сторінок історії міста, зокрема повоєнну відбудову Хрещатика, проведення виборів у сталінські часи, масовий спротив системі політичної освіти та роль М. С. Хрущова у повоєнному відновленні сталінського політичного ладу. Англомовне видання цієї книги було відзначено нагородою Американської асоціації українознавства за накращу книгу дворіччя (2014-2015 рр.).

На цю тему: Київ повоєнний: життя після окупації — побут городян у 1943–1945 роках [2]

Згідно зі сталінською моделлю поведінки на виборах потрібно було прийти на дільницю рано-вранці, проголосувати за офіційного кандидата і сказати потрібні слова на підході до урни, але й цього владі було замало. Партійні керівники очікували додаткового підтвердження щирості у вигляді патріотичних написів на бюлетенях (зазвичай анонімних) і листів, вкинутих разом із бюлетенями (часто підписаних). Партійні доповідні наголошували, що такий епістолярій — «щиросердна демонстрація народної любові до Батьківщини і товариша Сталіна»[1]. Бюлетені, на яких дописали додаткові імена, теоретично мали б уважатися недійсними. Та на практиці влада цінувала бюлетені, у яких додали ім’я Сталіна або патріотичне гасло, бо це було конкретне свідчення активної позиції виборця. Виборець не просто вкинув в урну чистий бюлетень, що міг зробити і скептик, а вважав за потрібне висловити пошану до радянського проекту, написавши щось на бюлетені. Звісно, бюлетені з патріотичними написами старанно перераховували. З року в рік у газетах писали про численні позитивні написи, наводили цитати з листів і віршів, які теж кидали в урни[2]. Ці статті показували, що написи, навпаки, вітаються. Агітатори й члени виборчих комісій так само заохочували виборців писати на бюлетенях і приносити листи, які часом вручали працівникам, а не вкидали в урни[3].

Щоправда, крім патріотичних написів і записок, у Києві знаходили й сотні бюлетенів з текстами, що їх кваліфікували як «антирадянські». Раз керівництво заохочувало анонімні записки, частина виборців зважувалася критикувати радянську систему загалом і окремі її риси зокрема. Межа між «антирадянськими» й «патріотичними» записками мінялася залежно від того, які риторичні прийоми вжив автор. Урешті-решт, чимало патріотичних записок теж містили певні елементи критики і пропозиції покращення.

Під час перших повоєнних виборів до Верховної Ради СРСР [3] і УРСР [4] виборці зазвичай писали про те, що їм здавалося питаннями загальнонаціонального значення, а не про локальні труднощі. У 1946 році часто нарікали на низький рівень життя і недостатню державну підтримку: «Микито Сергійовичу, подумайте про бідняків», «Покращіть умови життя робітників і службовців», «Прошу прийняти і врахувати тяжке матеріальне постачання робітників. Кажу правду. Громадянин Лавриненко», «Товариші депутати! Вивчайте життя робітників. Я дружина загиблого офіцера, працюю, мушу голодувати з дитиною»[4]. Найнагальнішою проблемою в Києві й інших радянських містах, які у війну зазнали великих руйнувань, було житло: і розподіл нечисленних квартир, і новобудови. У лютому 1947-го один виборець написав: «Прошу ще більше працювати по житлових будинках, тому що живемо в землянках»[5].

Звісно, ніщо не викликало такий емоційний відгук, як проблема хліба, але згадувати про неї було політично небезпечно. Межа між «критичними пропозиціями» й «антирадянськими висловлюваннями» була плинною. На бюлетені можна було написати «Не забувайте, що люди хочуть їсти», «Дайте хліба» чи навіть «Геть голод», хоча в пресі слово «голод» не вживали[6]. Навіть «Більше пива і горілки — а все інше налагодиться» — напис явно сатиричний — зарахували до конструктивних пропозицій[7]. Натомість фрази штибу «Нам не треба голоду, дайте нам хліба» або «Я голосую за заможне і щасливе життя, а не за голод» потрапили в список антирадянських висловлювань, куди іноді зараховували навіть порівняно нейтральне «Дайте хліба». Схоже, якщо автор викреслював ім’я кандидата, то напис автоматично вважали негативним[8]. Виборці також могли критикувати спекулянтів і вимагати, щоб міліція вжила заходів (це теж був популярний мотив у перші повоєнні роки)[9].

Інколи виборці закликали кандидатів серйозно ставитися до своїх обов’язків і покращувати життя населення. Багато хто повторював кліше з преси — «Сподіваюся, ви виправдаєте нашу довіру»[10]. Траплялися й довші написи. Наприклад, на довиборах у липні 1947-го в Печерському окрузі, від якого балотувався молодий робітник заводу «Арсенал» Григорій Царик, зафіксували такі написи: «Бажаю успіху в довіреній Вам відповідальній праці, не забувайте про покращення економічного становища робітників» і «Царик, будьте не на словах, а на ділі народним обранцем, не перетворюйтесь на бюрократа, подбайте про сиріт, дітей демобілізованих, тоді тобі буде справжня ціна»[11]. Такі написи на бюлетенях зафіксували і на виборах у міськраду в грудні 1947-го: «Шановні обрані депутати, будьте чесними, справедливими і дослухайтеся до робітників», «Прошу за робочий клас турбуватися особливо», «Сила прекрасних законів Радянської Батьківщини мусить бути сильніша за владу продажних чиновників»[12]. Звісно, наївно було сподіватися, що депутати Верховної Ради УРСР зможуть проштовхнути масштабні соціальні реформи, які, скажімо, дозволили б робітникам змінювати місце роботи всупереч прагненням заводського керівництва чи видавати інвалідам похилого віку земельні ділянки (обидві пропозиції — з бюлетенів на виборах у лютому 1947 року)[13].

Підсумки критичних коментарів після кожних виборів пересилали в ЦК КП(б)У[14]. Отож керівництво дізнавалося про запити громадян, а тоді пересилало зведення з усієї республіки в Кремль. Міське керівництво стверджувало також, що бере їх до уваги і вживає «заходів ддя задоволення законних вимог виборців»[15]. Під час виборів у міськраду виборці не скупилися на детальні побажання: вони просили привести до ладу каналізацію в Подільському районі, відбудувати головний залізничний вокзал, відремонтувати дахи в певних будинках чи взимку посипати вулиці сіллю[16]. Апарат міськкому партії старанно підсумовував ці побажання і теж пересилав республіканським керівникам.

На цю тему: Первый кандидат и его верные сыновья. Как выдвигали в депутаты в послевоенном Киеве [5]

У перші повоєнні роки міські управлінці передавали в ЦК КП(б)У [6] ще й усі «антирадянські» написи та записки. Більшість таких висловлювань короткі; зазвичай то була не критика радянської системи загалом, а скарги на те, що владі не вдалося забезпечити населення продуктами[17]. Роздратовані автори таких написів заявляли, що вибори лише відволікають виборців від справжніх проблем, які треба вирішувати. Цю тенденцію засвідчують десять «антирадянських» написів на бюлетенях з Дарницького округу на виборах у лютому 1947 року (завважмо, що окружна виборча комісія, схоже, розташувала їх так, що нагорі списку опинилися найбільш «політичні» коментарі): «Комедія, а не вибори», «Потрібен хліб, а не депутати», «Дайте хліба, а тоді проголосуємо», «Нам потрібен хліб, а не [секретар Київського міськкому партії Петро] Мацуй», «Я голосую за життя в достатку і щасті, а не за життя в голоді», «Вам треба дбати про людей, щоб вони не перемерли», «Труна», «Потрібен хліб», «Не займайтеся такими дурницями, краще зверніть увагу на страждання народу»[18].

Як уже сказано, фраза штибу «дайте хліба» могла потрапити і в список «антирадянських» висловлювань, і до «конструктивних пропозицій», мабуть, залежно від того, чи викреслював її автор ім’я кандидата[19]. Частину ж висловлювань місцеві виборчі комісії кваліфікували як «антирадянські», навіть якщо виборець голосував за офіційного кандидата. Це свідчить про суперечливу природу соціального протесту в радянській системі, який часто послуговувався категоріями з офіційного дискурсу. Наприклад, 1946 року один виборець у Києві написав: «Голосую за Тичину в члени уряду, щоб у нас була вільна праця і щоб не було колгоспів»[20]; очевидно, він не розрізняв парламент і уряд, а також риторику схвалення і протесту.

Під час виборів 1946 року в Києві зафіксували чимало написів на зразок «Геть колгоспи»: багато селян в усьому Радянському Союзі сподівалися, що після війни колгоспи ліквідують[21]. Більшість киян були містянами в першому-другому поколінні і, ймовірно, бачили зв’язок між колективізацією і голодом, а також із браком харчів у містах. У наступні роки протести проти колгоспів майже зникли, бо населення зрозуміло, що сподівання марні, але частина громадян скаржилася на голод і під час виборів 1947 року. І в лютому, і в липні 1947-го зафіксовано написи на зразок «Більше хліба, проголосувати можемо й пізніше», «Однаково жити не дадуть. Я голосую проти, я не їв два дні», «Почекайте, доки всі виборці перемруть, якщо вони голодують, як ми»[22]. Утім, такі написи показували, що населення виснажено браком харчів, а не що воно проти радянської системи загалом і недемократичних виборів зокрема.

На виборах у лютому 1947 року в Сталінському районі знайшли довшу записку, яка добре ілюструє цю тезу, великою мірою використовуючи ту саму риторику, що й написи 1946 року: «Від ваших кандидатів нам ні холодно, ні жарко. Ви краще погляньте, як люди мруть, мов мухи, від голоду, а ви тринькаєте такі кошти бог зна на що. Дурницями займаєтеся. Без кандидатів ми прожили б, але без хліба — ніяк»[23]. Автор цієї записки, як і більшість анонімних коментаторів, не ставить під сумнів легітимність радянської влади, а лише критикує неправильно поставлені завдання. Ще чіткіше це висловив автор іншої довгої записки з тих-таки виборів, цього разу з Ленінського району: «Товариші депутати, ми голосуємо за вас до Верховної Ради задля того, щоб ви дали нам хліба стільки, скільки просить шлунок. Радіо можна трохи збавити, а хліба прибавити. Такий наш вам наказ»[24].

Навіть коли перед виборами до місцевих рад у грудні 1947 р. скасували нарешті продуктові картки, бажаний добробут не настав. Тепер виборці скаржилися на довгі черги за хлібом: «Розраховували на покращення у справі постачання після проведення грошової реформи, а сталося навпаки, стоїш по чергах і дістати продукти не можеш, витративши багато часу»; «Отже, отримали право [на] хліб без карток, голодаємо. Голосую за голод»[25].

Очевидно, хліб був найнагальнішою потребою. Дефіцит продуктів харчування загострював відчуття зубожіння і несправедливості та враження, ніби інші добиваються в житті більшого. Державу можна було виправдати, переклавши провину на спекулянтів і євреїв (ці групи часто пов’язували). Про це часто писали на бюлетенях і в анонімних записках. Виборці регулярно додавали на бюлетенях «Євреям добре живеться», «Геть жидів» і «Бий жидів»[26]. Траплялися й довші листи, у яких більшовицька риторика співіснувала з упередженнями, як-от у цій записці з грудня 1947 року: «Я віддаю свій голос за блок комуністів і безпартійних, подяка урядові, партії і товаришу Сталіну за скасування карткової системи й грошову реформу. Однак буде ще прохання прибрати євреїв-спекулянтів з радянської торгівлі»[27]. Того року інші виборці висловили цю думку ще різкіше: «Ми за вас голосуємо, але доки ви мучитимете нас, дали жити тільки жидам, а робітники голодують»; «Бажано, щоб євреї більше працювали й менше пили кров робітників»[28]. Серед сотень кандидатів на виборах до міськради 1947 року були особи з єврейськими прізвищами, що спонукало антисемітськи налаштованих виборців залишати на бюлетенях написи штибу «Жид, у Палестину!», «Проти. Сумніваюсь щодо її національності» чи «Таких не треба»[29]. До честі київських виборців треба сказати, що на виборах у грудні 1947 р. найбільше негативних коментарів зібрали кандидати-українці й росіяни — саме їх найчастіше називали «спекулянтами», «бюрократами» й «хабарниками», хоча проти них не вживали етнічно маркованих пейоративів.

Лише невелика частина записок виходила за рамки буденних потреб і етнічних упереджень і зверталася натомість до державної політики чи відкидала радянську систему як таку. Часом це набирало форм критики сталінізму й заклику повернутися до ідеалізованого ленінізму, як у цьому листі (лютий 1947 р.):

«Ви краще життя дали б людям, ми без хліба, голодуємо. Усі робітники живемо, як жебраки. Діти наші голодні сидять, ідуть [з нами] на вибори, а вдома їсти немає чого. Нащо нам треба цю виставу, однаково буде [обраний] той, хто вам потрібен, а не наш. За що ми на фронті билися? Задля того щоб демобілізуватися і тут від голоду помирати? Життя дайте, а не вибори! Ленін дав нам НЕП [7], а Сталін [8] зажене у склеп»[30].

На цю тему: Освобождение Киева: «За ценой не постоим» [9]

Останнє римоване речення, мабуть, запозичено з антирадянського фольклору[31]; воно протиставляє сталінізм оповитій ностальгійним флером новій економічній політиці 1920-х років, яка дозволяла приватну торгівлю й господарство. В іншій записці з тих самих виборів автор протиставляє Леніну Сталіна, який не виконав обіцянки подбати про трудящі маси, а тоді переходить до політичних аргументів:

«Слава великому Леніну!!! І прокляття «мудрому» Сталіну, який повторює нам 1933 рік. Порушуючи свою ж конституцію, турбота про людину, та цю турботу ми щодня відчуваємо. Він турбується про машини, а не про людей, як живе народ. Чи знає він це? Чому у нас немає зустрічі з нашим кандидатом? Боїться він їхати до своєї сестри України, усвідомлює, що всі під страхом голосують за нього, за деспота кривавого, тирана, прокляття роду людського. Невже у нас немає гідних українців, навіщо нам грузин. Хай живе радянська влада! Геть Сталіна! [...]»[32]

Інші анонімні критики Сталіна теж покликалися на абстрактний ідеал народної демократії, очевидно, вироблений на основі радянської пропаганди. На думку авторів таких записок, керівництво зрадило не західне розуміння демократії і прав людини, а інтереси й волю «народу». У грудні 1947 р. один виборець писав: «Вибори без вибору. Можна дурити частину народу весь час, можна дурити короткий час весь народ, але не можна весь час дурити весь народ (а ви намагаєтесь це робити)»[33]. В іншому листі на тих виборах сказано: «Дуже погано думаєте про радянський народ, якщо ви вважаєте, що він вірить у цю кампанію»[34]. У лютому 1947 р. в урну вкинули такого листа: «Душогуби кляті! Перед ким гнете дурня? Лицеміри ви й […]. Однаково народ вас ненавидить. На терорі тримаєтесь, тільки залякали бідний нещасний народ, кров’ю і голодом підтримуєте свою владу, та сльози ошуканого народу впадуть на ваші голови»[35].

У 1946 році невідомий стверджував, що перемога над нацизмом насправді підготувала «народ» до скинення сталінського керівництва: «Я можу сказати тільки одне, що довго не доведеться панувати, в недалекому майбутньому їх буде розчавлено так само, як і партію фашизму, в цьому можете навіть не сумніватися. Не допоможе вам ні жорстокий ваш терор, ні ваші зміїні агітації. Недалека та година, коли наш народ струсить з себе ваше павутиння, зімне і розвіє вас». Озброєний досвідом повалення іншої держави з диктатурою партії, «народ» за час війни подивився, як живуть у Європі, і дійшов висновку, що тамтешня «буржуазія» живе краще, доки він сам «найжалюгідніший і злиденний і в побутовому, і в культурному сенсі». Узагалі, «народ терпить, але незабаром йому терпець урветься і тоді стережіться»[36].

Серед інших «антирадянських» записок за лютий 1947 р. виділяється один довгий лист, автор якого палко критикує всю систему і вибори зокрема:

«Я не можу голосувати за цей «уряд», бо він тільки здатний тримати народ у голоді, в холоді та у війні й труднощах. Але від цих труднощів у 1933–34 рр. кілька мільйонів людей померло від голоду. Та й тепер уже в країні голод і люди помирають. Хто творець цих голодів? Уряд. Політичний лад у країні такий, що без війни не обійдеться, творець його, звичайно, уряд. І у війні умертвив він понад 20 мільйонів людей. У країні немає демократії, а є терор найбільший у світі і переслідування. Народ сам не вирішує, а все фабрикується. Кандидатів не обирають, а виставляє партія, за кого повинен і мусить голосувати народ. Компартія затуманила народ і сама що хоче, те й робить»[37].

Та загалом з анонімних записок не ясно, яка виборча система влаштувала б незадоволених виборців. Щоб сформулювати власну концепцію, треба було уявляти, як демократичні вибори відбуваються в ідеалі: чи спираючись на спогади про політичний устрій до більшовиків, чи ознайомившись із західними політичними системами. Протягом перших трьох повоєнних виборів у Києві лише в одному написі згадано дореволюційні реалії («Геть більшовиків. За Керенського») і лише один інший напис, можливо, говорить про західний досвід («Диктатура — це тяжко, потрібна свобода партій»)[38]. Напис на бюлетені «Хочу жити, як безробітний в Америці»[39] оприявнює уявлення радше про рівень життя й систему державного соціального забезпечення у США, а не про політичні свободи. З доповідної НКДБ про виборчу кампанію 1945–1946 рр. випливає, що лише одна людина з числа заарештованих у Києві за антирадянську агітацію порівнювала радянську систему із Заходом: «У нас вибори не вільні. Вільні вибори — в Англії, не схотіли Черчилля — не вибрали»[40].

Ті кияни, які могли б вбачати політичну альтернативу в українському націоналізмі, залишили місто перед поверненням Червоної Армії. На відміну від західних областей, де на бюлетенях часто дописували імена націоналістичних очільників[41], у столиці з її суворим контролем за реєстрацією населення такого майже не траплялося. Під час виборів у лютому 1947 р. на одному бюлетені українською написали «Хай живе вождь українського народу Степан Бандера!» На виборах до облради в грудні 1947-го один виборець викреслив ім’я кандидата-єврея і вписав Бандеру[42].

Такі написи, і без того нечисленні, були ще й неоднозначними. Наприклад, поет і нарком освіти Павло Тичина 1946 року балотувався в Раду національностей Верховної Ради СРСР від великого виборчого округу, який охоплював ціле місто. Один виборець — схоже, український націоналіст — викреслив його ім’я і натомість написав «С. Бандера». Інший виборець теж викреслив ім’я Тичини, але пояснив російською: «Не голосую — бандерівець»[43]. Для першого виборця Тичина був недостатньо проукраїнським, а для другого — аж занадто. Оцінки його творів теж різнилися (Тичина починав як новатор, але з 1930-х рр. писав абсолютно конформістські нецікаві вірші). На наступних всесоюзних виборах один виборець викреслив ім’я Тичини і вписав ім’я популярного українського гумориста Остапа Вишні, у якого часто бували проблеми з владою: «За кандидата Тичину не голосую, як поет бездарний, а як патріот — не знаю. Треба іншого, моя пропозиція — Остап Вишня» (українською)[44]. Хоча на тих самих виборах траплялися й позитивні написи про Тичину (зазвичай російською): «Наш улюблений поет» або «За нашу квітучу українську культуру, національну за формою й соціалістичну за змістом»[45].

Узагалі, можна сказати, що вибір української мови корелював із критикою радянської політики лише у випадках, які стосувалися української культури й націоналізму. На перших повоєнних виборах написів українською було більше, можливо, тому що бюлетені друкували українською і двомовним виборцям здавалося, що саме ця мова пасує до моменту; ці написи були в масі своїй позитивними. До кінця 1940-х відсоток україномовних написів різко знизився, що збіглося з дедалі чіткішою русифікацією офіційного дискурсу. На виборах 1950 року лише близько 5 % написів було українською[46], але загальна тенденція не змінилася. Серйозну критику радянської системи писали переважно російською, зауваги про культуру й український націоналізм — українською, а короткі вимоги хліба рівномірно розподілялися між російською й українською відповідно до загальної пропорції в усьому масиві написів — і позитивних, і негативних.

Досвід брутальної нацистської окупації 1941–1944 років теж не запропонував киянам альтернативної демократичної моделі. Чиновники зафіксували кілька написів «Хайль Гітлер» і свастик, які зарахували до антирадянських[47], хоча логічніше було б згрупувати їх із неартикульованим протестом, скажімо, з лайкою, не адресованою нікому конкретно. Останню згадували побіжно: «На бюлетенях було кілька написів хуліганського і вульгарного змісту»[48].

Отже, невдоволення викликали головно буденні проблеми й незручності, і воно вкрай рідко переростало в протест проти радянського політичного ладу. Навіть якщо люди хоч трохи знали про західну демократію, про це не згадували, протестуючи (навіть анонімно) проти несправедливої радянської політичної системи. Не було написів штибу «Не голосую за членів партії» або «Ми хочемо двопартійну систему, як у США». Нечисленні приклади критики радянського ладу тонули в морі вимог хліба і кращого життя.

На цю тему: Как КГБ боролся с памятью о Бабьем Яре — документы [10]

Після 1950 року міське керівництво поступово перестало доповідати про негативні написи й листи, тож і це вікно у світ звичайних киян почало зачинятися. Це сталося не в одну мить. Уже на виборах у міськраду в грудні 1947 р. в Дарницькому й Залізничному районах (промислові частини міста, де жило багато малозабезпечених) доповіли про повну відсутність антирадянських написів на бюлетенях і анонімних записок. Районному керівництву це зійшло з рук[49]. Під час виборів до Верховної Ради СРСР у лютому 1950 р. в Києві вже набагато рідше доповідали про негативні коментарі, а на виборах до міськради в грудні того року про них узагалі не звітували. Це вирішували не на місцях, бо те саме простежується в інших областях України, наприклад, у Вінниці[50]. Під час виборів до Верховної Ради УРСР у лютому 1951 року київське керівництво передало нагору лише вибірку «показових» позитивних коментарів і дуже нечисленні приклади дрібних конструктивних пропозицій. Навіть окружні комісії не збирали негативні відгуки, щоби передати їх у міськком партії. Ту саму модель бачимо на виборах до міськрад у лютому 1953 року[51]. Повідомлення про негативні коментарі невипадково зникли тоді, коли посилилися маніпуляції з результатами виборів, а абсолютна кількість і відсоток голосів «проти» по всій республіці різко скоротилися. Керівництво вирішило, що з громадянами вже й так достатньо панькалися. Врешті-решт, радянські вибори — це ритуальний прояв лояльності, не можна було давати громадянам змогу відмовитися присягати на вірність.

Переклала з англійської Ярослава Стріха.

Цей текст є розділом з книги Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після великої війни» (авторизований переклад Ярослави Стріхи), що вийшла друком у Києві у видавництві «Лаурус» у 2019 р. Публікується з дозволу Автора та в авторській редакції. У публікації використано ілюстрації, надані Автором. Усі права застережено.

______________________

Сергій Єкельчик (SerhyYekelchyk [11]) - професор історії та славістики в Університеті Вікторії та президент Канадської асоціації українознавства. Його книга «Ukraine: Birth of a Modern Nation [12]» (Oxford University Press, 2007) отримала нагороду ""Книжка року" журналу "Choice" і була перекладена п'ятьма мовами, зокрема й українською (видавництво "Лаурус", 2011 р.). В Україні виходили й переклади інших книжок професора Єкельчика: "Імперія памяті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві" ("Критика", 2007) та "Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ ст." ("К.І.С.", 2010). Живе і працює у Канаді.

_______________________

[1] Центральний державний архів громадських організацій України (надалі ЦДАГО). — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 110.

[2] Див.: Київська правда. — 1946. — 22 лютого. — С. 2; 1947. — 11 лютого. — С. 2. 1947. — 22 грудня. — С. 1; 1947. — 23 грудня. — С. 2; 1950. — 19 грудня. — С. 2.

[3] Інший приклад: Київська правда. — 1947. — 23 грудня. — С. 2.

[4] Державний архів Київської області (надалі ДАКО). — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 115.

[5] Див.: ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 167–68; ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 111. Цит. за: ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 412. — Арк. 296.

[6] ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 115; Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 4 і 42.

[7] Там само. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 4.

[8] Усі приклади з виборів у лютому 1947 року див.: ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 4–5.

[9] Див., напр.: ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 412. — Арк. 297, 304 і 321; Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 414. — Арк. 1 і 4; Ф. 1. — Оп. 12. — Спр. 323. — Арк. 78–80.

[10] ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 410. — Арк. 78; Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 412. — Арк. 291.

[11] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4318. — Арк. 47.

[12] ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 414. — Арк. 2; Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 412. — Арк. 172.

[13] Там само. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 4.

[14] Там само. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1306. — Арк. 52–60; ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. і Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4318.

[15] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 173.

[16] ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 412. — Арк. 293 і 297; Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 414. — Арк. 1 і 5.

[17] Український історик Валерій Кононеко, котрий вивчає настрої у Вінницькій області наприкінці 1940-х, доходить подібного висновку: «Настрої незадоволення, які лунали в цей час, не стільки відображали неприйняття недемократичного характеру [виборів], скільки були пов’язані з погіршенням умов життя, що насамперед були обумовлені голодом 1946–1947 рр.» (Кононенко, Валерій. Настрої населення України в умовах повоєнної декларативної радянської демократії // Наук. записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія «Історія». — 2003. — № 6. — С. 78).

[18] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 5.

[19] Приклади того, як такі висловлювання зараховували до конструктивної критики, див.: ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4318. — Арк. 47; ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 410. — Арк. 78.

[20] ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 121. У тому ж таки окрузі інший виборець написав на бюлетені нецензурне «На[...] нам ваші вибори? Дайте хліба», але проголосував за офіційного кандидата: Там само. — Арк. 132.

[21] Див.: ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 170–71; ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 121–22. Про подібні очікування в інших регіонах СРСР див.: Зубкова, Елена. Послевоенное советское общество. — С. 61–69.

[22] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 68 (лютий 1947); Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 410. — Арк. 79 (липень 1947).

[23] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 48.

[24] Там само. — Арк. 23.

[25] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 2 і 5.

[26] Див., напр.: ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 2–5 (грудень 1947); ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 23 і 43 (лютий 1947).

[27] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 2.

[28] Там само. — Арк. 1 і 5.

[29] Там само. — Арк. 4–5.

[30] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 80.

[31] В оригіналі «Ленин дал нам НЭП, а Сталин загонит в склеп».

[32] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 81.

[33] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 5.

[34] Там само. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 4.

[35] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 24.

[36] Там само. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 319. — Арк. 121.

[37] Там само. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 25.

[38] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 3 (грудень 1947) і Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 170 (лютий 1946).

[39] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 43.

[40] Там само. — Ф. 1. — Оп. 70. — Спр. 478. — Арк. 8.

[41] Див., напр.: ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4318. — Арк. 10 і Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 5458. — Арк. 91.

[42] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 43 (лютий 1947); ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 5 (грудень 1947).

[43] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 30. — Спр. 351. — Арк. 170.

[44] ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 3216. — Арк. 110.

[45] Там само. — Ф. 1. — Оп. 7. — Спр. 208. — Арк. 110.

[46] Вирахувано за: ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 7. — Спр. 208. — Арк. 105–12.

[47] Див., напр.: ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 3. — Спр. 1310. — Арк. 43 і 55.

[48] ЦДАГО. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4956. — Арк. 5.

[49] Там само. — Арк. 6 (Дарниця); ДАКО. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 414. — Арк. 5 (Залізничний район).

[50] Див.: Кононенко, Валерій. Настрої населення України. — С. 80.

[51] Див.: ДАКО. — Ф. 5. — Оп. 5. — Спр. 289. — Арк. 105–17; Ф. 5. — Оп. 5. — Спр. 502. — Арк. 12–21 і 107–19 (1951); Ф. 1. — Оп. 12. — Спр. 323. — Арк. 73–80 (1953). Після Сталінової смерті негативні зауваги знову почали документувати.

—

Опубліковано у виданні Україна модерна [13]

На цю тему: