Дмитро Ярош: Ця держава належить Воїнам, які за цю державу гинуть щодня

1.00

Нет

Що відбувається нині на Донбасі? Чи може українське військо звільнити зараз окуповані території і де є перспективи для наступу? Скільки часу потрібно українському війську на те, аби дійти до кордону — і чи заважатиме Росія це зробити? Про це, а також те, якою може бути доля президента Зеленського, ризики реваншу, "мир за будь-яку ціну" і нові загрози з боку Росії.

У виданны OBOZREVATEL [2]поговорили із командувачем Української Добровольчої Армії Дмитром Ярошем.

Дмитро Ярош

Дмитро Ярош [3]. Фото: Людмила Логвінова

— Найперше — і, мабуть, найважливіше: що відбувається зараз на Донбасі? Які тенденції спостерігаються?

— Якихось кардинальних змін там за останній рік не відбулося. Але активізація на фронті є. Це видно навіть з офіційних зведень.

Але наші Збройні сили, слава Богу, працюють ефективніше, ніж працювали навіть рік тому. Втрати противника нині набагато більші. Кваліфікація ЗСУ і всіх підрозділів, які є в зоні проведення ООС, росте.

Поки ми офіційно були на фронті, я своїм хлопцям завжди ставив завдання: "мінусувати" ворога. Бо це призводить до деморалізації, дезорієнтації сил противника. І збройні сили це зараз добре роблять. Сергій Наєв непогано справлявся. Сподіваюся, і новопризначений командувач ООС, Олександр Сирський, теж буде добре виконувати покладені на нього Батьківщиною завдання.

— Ви з ним знайомі?

— Особисто — ні. Можливо, ми десь перетиналися, але я про це не пам’ятаю. Дуже багато людей пройшло перед очима на війні. Познайомитися і бути корисним в Операції Об’єднаних Сил — готовий.

— Що конкретно змінилося на краще в ЗСУ за останній рік, на вашу думку?

— Абсолютний плюс — це дозвіл на ведення вогню без попередження вищого начальства. Люди захищають своє і виконують Статут. І коли по них відкривають вогонь попри так звані Мінські домовленості [4] — вони можуть відповідати. Це правильно, круто, по-українськи. І це треба поширювати максимально.

Друге: військам надали можливість просуватися вперед "сірою зоною". Це у крайній рік відбувається. Звісно, це не вирішує питання війни як такої, але з морально-психологічної точки зору, для армії це дуже важливо, коли вони захоплюють якісь ВОПи сепарські, ідуть вперед. Це правильно. Так треба робити.

Я би на місці військового командування навіть провів би декілька операцій зі звільнення населених пунктів — тих, які навіть за "Мінськом" мають бути наші. Тих же Дебальцевого, Докучаєвська, наприклад. Чому ні?

На цю тему: Дмитрий Ярош: Я знаю, что он нас боится. На дух не переносит. Я ему в глаза все говорил [5]

— А наскільки це реально, враховуючи, наскільки серйозно противник там укріпився за ці роки?

— Абсолютно реально. Свого часу я навколо того самого Докучаєвська все на животі облазив. І можу абсолютно точно говорити, що за нормального планування операцій втрат з нашого боку буде небагато. А от втрати ворога будуть дуже серйозними.

А для нашого українського суспільства це буде величезна перемога. Бо такі речі підносять націю. Хоча, повторюся, ці операції, по суті, лежать в оперативно-тактичній площині і не вирішують всієї ситуації. Хоча… Сепари ж можуть і втекти. Коли фронт прориваєш, вони всі починають тікати. Тим більше, ми спостерігаємо на передку зараз, що у них на ВОПах стоять по 2-3 людини. Там геть не вистачає особового складу, аби перекрити всю лінію зіткнення. Якщо почитати, що пишуть сепари — видно, що вони морально зломлені та панікують. Наприклад горлівський напрямок вони геть не перекривають. Бо, як вони самі визнають, у них нема суцільної лінії оборони, лише окремі "вогнища спротиву".

Це все можна і треба враховувати. І з урахуванням цих нюансів — проводити наступальні операції.

— З чим може бути пов’язана така ситуація на тому боці? Росія припинила постачати туди живу силу? Можливо, знаєте щось про те, яка ситуація зараз там взагалі з присутністю Росії?

— Розвідка підтверджує: потік найманців на Донбас дуже скоротився. І давно, вже пару років як — точно. Реклама цієї війни в Росії зараз вже не така велика, як у 2014-15 роках. Відповідно, фінансові вливання, що надходять (по кілька тисяч рублів вони отримують там) ніяк не заповнюють прогалини в сімейному бюджеті російських бойовиків.

Війна [6] в Росії вже не популярна. І вона не вирішує жодних питань — навіть для того бидла, яке там воює. Популярність цієї війни падає щодня, як і популярність її організаторів: Путіна та кремлівської кліки.

— Але ми знаємо, як майстерно і швидко в Росії вміють розпалювати ненависть [7]. Чи можуть там почати новий виток нагнітання істерії навколо думки, що українці — то найбільші вороги?

— Можуть. Більше того, я думаю, вони планують перейти до активізації бойових дій, знову пришлють "добровольців" зі збройних сил Російської Федерації… Особливо перед нашими позачерговими парламентськими виборами. "Примус України до миру" — це б називалося. Ми це передбачаємо. І будемо, безумовно, протидіяти цьому.

— А якби Росія більше не втручалася, не "блукали" тут у нас їхні "відпускники", як це не раз уже було, не переходили кордон їхні підрозділи — скільки нам треба було б часу, аби повністю звільнити наші землі?

— Маєте на увазі заяву командувача ООС [8] Сергія Наєва? Я не Наєв. Він має набагато більше інформації, ніж маю я, бо саме у Штабі ООС вона концентрується. Тому я не буду називати конкретних термінів. Мені здається, його заява про добу — перебільшення. Але за пару тижнів абсолютно реально провести хорошу наступальну операцію.

Маючи гарантію, що Росія не втрутиться, ми можемо розгромити Перший і Другий корпуси так званих "ЛДНР [9]", які фактично є збройними формуваннями РФ. Але загалом, якщо, як кажуть на Галичині, "на хлопський розум" — думаю, тижнів два нам би вистачило для того, аби прорватися до кордону, почати активно вибудовувати суцільну мережу оборони по кордону, і оточити та нейтралізувати ті бандугруповання, які розташовані у великих містах, порубати їхні комунікації. Бо якщо ми втягнемося у міські бої — це буде довга бойова операція.

— І болісна.

— Так. З великими втратами. А от локалізувати їх… Саме це ж і намагалися зробити у 2014 році. Стратегія була абсолютно правильна. Просто наші генерали тоді не могли собі уявити, що Росія втрутиться безпосередньо. Я особисто доповідав ще з-під Савур-Могили, коли нас із території Росії крили там з усіх калібрів (до кордону по прямій було 7 км) — чув у відповідь: такого не може бути! І тільки коли російські танки пішли — вони зрозуміли, що таки може.

— Вважаєте, ризик, що Росія знову втрутиться, високий?

— Я цей ризик постійно передбачаю. Бо це логічно для них — примус України до миру на їхніх умовах. Нам головне не піддатися на шантаж Путіна.

Тому для держави дуже важливо, що найближчим часом робитиме новообраний президент Зеленський. Бо те, що я почув про референдум — мені це важко зрозуміти.

Це все одно що нас зґвалтували, а ми опитування проводимо, дружити нам із ґвалтівником чи не варто. Це повний ідіотизм!

І це те, що примушує мене особисто думати про спротив цій владі. А я би дуже цього не хотів. Бо чудово розумію, що це зрештою знову скінчиться втручанням Росії.

— Втручанням якого роду, наприклад?

— Не обов’язково відкритим вторгненням.

Як варіант, можуть зіграти на тому, що у нас президент — єврей [10] за національністю. Він сам про це говорить. Я поважаю єврейський народ. Серед моїх друзів є євреї, в УДА багато євреїв воювали. Це мої брати. Але я хвилююсь, щоб Росія не почала розкачувати антисемітську тему. Бо вони намагаються використовувати її постійно. Підкидати в українське суспільне життя неіснуючий "печерний антисемітизм".

То уявіть собі, що буде, якщо хоч якийсь натяк на антисемітизм з’явиться?

Новому президенту, на мій погляд, треба особливу увагу звернути на національну політику, щоб урівноважити національне питання, щоб унеможливити використання цієї теми ворогом.

І це, зрештою, виходило б на щось позитивне для людей різних національностей, які мешкають на нашій українській землі.

Зараз полюбляють лівацький термін "політична нація". Я це визначення не сприймаю, бо воно, по суті є повним аналогом "радянського народу", але розумію, що воно для багатьох окреслює об’єднання громадян, які живуть тут і зараз. Це — народ. Бо нація українська — це все ж таки "мертві, живі і ненароджені українці, в Україні і поза Україною сущі". І мені дуже сподобався меседж, який Зеленський адресував до етнічних українців за кордоном. Він у інавгураційному виступі своєму наголосив: повертайтеся, ми всім вам надамо громадянство. І це правильно. Він каже, що нас, українців, 65 мільйонів… Підозрюю, що більше.

Ми у 2014 році показали, що можемо діяти не як неоколонія. Добровольці і волонтери якраз показали. Коли система державного управління конала і готова була підпорядковатися одним, другим, третім. Коли "Мінські угоди" підписували, на яких, можливо, Зеленський тепер зіграє в негатив. І нам доведеться в такому разі піднімати повстання…

— Що маєте на увазі?

— Мінський формат — і я про це говорю постійно — це можливість затягувати час, озброювати ЗСУ, переходити на найкращі світові стандарти в системі національної безпеки і оборони. Це можливість для маневру. Але не більше. Реалізація "Мінських домовленостей" — це загибель нашої держави. Вони не вартують жодної краплі крові хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, які полягли на цій війні. Жодної краплі. І це треба розуміти.

Порошенко грав на "Мінську" — і гарно грав. Факт. Він тягнув час.

Ми спромоглися за час цієї дипломатичної гри краще підготуватися до можливого широкомасштабного вторгнення Росії.

— Гадаєте, настав час відмовлятися від "Мінська"?

— Безумовно.

— А от у Зеленського одразу після виборів сказали, що альтернатив йому нема.

— "У Зеленського сказали"... А Зеленський хоч щось казав?

— Ні.

— І це страшно. Верховний Головнокомандувач, який взагалі нічого не говорить. То якась порожнеча. І це дуже дивно.

— Чекаємо, що скаже новообраний президент?

— Не тільки. Далі воюємо і готуємося. Чекаємо що скаже і, головне, як буде діяти. "По плодах їх пізнаєте їх", — говорить Святе Письмо. "Плоди" ми побачимо десь на осінь. Зеленський — недосвідчений політик. А короля робить почет. І ми вже бачимо, хто там, "у почті", починає проявлятися. Оптимізму це не додає. Бо Зеленський обіцяв своїм виборцям (я виборцем Зеленського не був), що зламає олігархічну систему. Але вже по перших призначеннях ми бачимо, що олігархічна система далі живе і процвітає. І, вочевидь, так і буде надалі. Просто потоки переведуть.

— Які у вас стосунки із Коломойським?

— Я не маю нічого проти Ігоря Валерійовича. Ми дуже плідно працювали у 2014 році, коли він був губернатором Дніпропетровської області. Тому Коломойський для мене не є страшилкою. Я розумію, що та демонізація, яка відбулася, побудована більше на пропаганді, ніж на реальності. І на потоках, за які йде війна — нафта, газ, мільярди…

І я точно знаю, що Коломойський не був тоді загрозою для держави у будь-якому разі.

— А як щодо його заяви про те, що на Донбасі йде громадянська війна?

— Абсолютну дурню сказав. Більше того, я говорив про це з Арсеном Аваковим та іншими урядовцями — вони такої самої думки. Такого говорити не можна. Це — "червона риска", перейшовши яку, опиняєшся у таборі ворога.

Тим більше що Коломойський реально протистояв російській агресії у 2014 році. І він чудово знає, що нема там ніякого громадянського конфлікту. Це окупація нашої території військами РФ та найманцями, які є у Росії на службі. Це однозначно.

Але, певно, щось його підштовхує робити такі заяви. Мабуть якійсь бізнесовий інтерес.

В цьому і полягає основна небезпека олігархату, як на мене. Вони, олігархи, талановиті люди, бо без таланту неможливо побудувати такі бізнеси і заробити мільярди. Але небезпека олігархів у тому, що вони — компрадорці. Їм "по барабану" Батьківщина. Їм потрібні гроші. Прибуток їм закриває очі на все. І тоді можна домовлятися з Росією на будь-яких умовах.

І саме тому Зеленський для нас, українців — це дуже небезпечно. Відчуваю це.

— В чому полягає небезпека?

— Для нас небезпечні його заяви про мир за будь-яку ціну. Володимир просто не знає ціну цього миру. Він, можливо, бував із концертами близько до фронту. Але коли моїх пацанів розривало російськими снарядами на дрібні шматочки і потім ті шматочки треба було збирати і відправляти мамам — ціна якось зовсім інакше виглядає.

Я сподіваюся, Володимир Зеленський [11], мій Верховний Головнокомандувач, якому я, звісно ж, підпорядковуюсь, просто помиляється у певних речах.

І я хочу через ваш інформаційний ресурс запросити його проїхатися разом зі мною по передку. Я показав би йому багато-багато речей. Розказав би, що відбувалося на фронті останні 5 років. Від бою під Слов’янськом у квітні 2014-го. Від того, коли до Слов’янська пацанята поїхали з Майдану — а їм там розрізали животи, набили камінням і вкинули у річку. Я би хотів, аби він побачив катівню в Авдіївці — такою, як побачили її ми, коли звільнили це місто у липні 2014-го. Я би хотів, щоб він усвідомив, про яку саме ціну говорить. Чи він вважає, що це не вартує помсти? Чи він враховує у своєму розумінні "миру за будь-яку ціну" отих страчених людей? Наших, українських людей!

А думка вати і охлосу мене геть не цікавить. Бо ця держава не належить бидломасі.

Ця держава належить Воїнам, які за цю державу гинуть щодня, вже протягом більше п’яти років. Вона належить всім, хто, у тій чи іншій мірі, стоїть на її захисті (військовим, добровольцям, правоохоронцям, волонтерам, підприємцям, журналістам, сім’ям обронців держави тощо). Це наша держава! І ми її ніяким зайдам не віддамо.

Якщо буде нагода зустрітися з ним — я це скажу йому в очі.

— Ви намагаєтеся зараз із ним зустрітися?

— Так. Я вже пару меседжів зробив, але він щось мовчить. Можливо до нього вони не дійшли. Він — людина зайнята…

Але, якщо ця зустріч і не відбудеться — нічого страшного. Просто треба щоб він зрозумів одну істину: українців не можна принижувати. Українці, після сімсотрічного колоніального рабства, можливо, поки не до кінця навчилися будувати державу. Але повстання робити ми навчилися дуже добре і знімати тих всіх "орлів", які намагаються паразитувати на поті та крові українців. Зеленський у своїй інавгураційній промові говорив, що готовий втратити рейтинги, популярність, посаду… Ні, він втратить життя. Висітиме на якомусь дереві на Хрещатику — якщо зрадить Україну і отих людей, які на Революції та війні загинули.

І дуже важливо, щоб він це розумів.

А так — у Зеленського є всі перспективи стати хорошим президентом і бойовим Верховним Головнокомандувачем.

Він може дати стимул до пришвидшення реформування Збройних Сил України та інших державних силових структур за найкращими світовими стандартами. І не тільки натівськими…

Він може об’єднати світове українство, що у стократ підвищить потенціал держави і відсіч російській агресії.

На цю тему: Ярош уверен, Украина сможет вернуть не только Крым и Донбасс, но и Кубань, Дон и Воронежчину [12]

Він, навіть, може стати більшим українським націоналістом, ніж Ярош. Бо на цей час має набагато більше важелів впливу на розвиток української нації.

Він може дати свободу бізнесу, звільнивши підприємців від страшного тиску силовиків. Зробити так, що бізнес не будуть "шарахкати", як "шарахкали" за попередніх президентів. В яку область я не приїздив — скрізь підприємці казали: нас "кашники" "кошмарять" по повній програмі, менти, податкова…

За таких умов ми не можемо підняти економіку. Нам необхідне економічне зростання на не менше 7-9% на рік. Інакше ми рівня Польщі досягаємо хіба за 50 років. А зараз ми навіть до 3% не дотягуємо. То що — 100 років Польщу наздоганятимемо? Це смішно!

— Тим більше, що на нас ніхто не чекатиме…

— Ми будемо іти своїм шляхом. Національним. Українським. І тому треба вже готуватися до наступних президентських виборів.

— Підете на вибори?

— Я серйозно розглядаю цей варіант. Піду сам, або підтримаю із задоволенням більш гідну людину.

Не покинувши війну, спробую написати декілька праць щодо мого бачення майбутнього України. Буду допомагати, найперше, українським націоналістам і патріотам, дати нову візію України, спираючись на найміцніший ідеологічний фундамент — спадок Тараса Шевченка, Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Василя Іванишина тощо.

Я спробую у найближчому майбутньому вплинути на те, щоб українці зберегли свою Державу і зробили націоналізм сучасним і перспективним. Це будуть мої особисті найважливіші завдання.

—

Лілія Рагуцька, опубліковано у виданні Обозреватель [2]

На цю тему: