Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили»

2.00

Нет

Промова Предстоятеля Православної Церкви України Епіфанія перед студентами Львову.

«Відроджена Церква: нові виклики». Ця тема простежувалася впородовж усього візиту до Львова Предстоятеля Православної Церкви України Епіфанія, який 12 вересня відвідав тут два університети — «Львівську політехніку» та ЛНУ ім. І. Франка.

Митрополит Епіфаній виголосив промову перед аудиторією, яка зібралася для зустрічі із ним в «Львівській політехніці», та відповів на запитання присутніх.

Одна з цих відповідей — про Львів як православний центр України і Львівщину як область, де найбільше православних парафій, — викликала певну тривогу у греко-католицької громади: синклер у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ, доктор богослов’я та патристичних наук о. Юстин Бойко назвав слова Митрополита Епіфанія небезпечним «червоним сигналом [2] того, що ПЦУ [3] починає наступати на ті самі граблі, на які наступав свого часу патріарх Філарет». Втім, отець Юстин висловив й віру в те, що «євангельський дух, яким характеризується Митрополит Епіфаній, візьме гору над «церковним протоколом», який йому формує його команда».

На цю тему: Митрополит Епіфаній провів перше богослужіння у Києві (ВІДЕО) [4]

Видання Zbruc [5] пропонує текст промови Митрополита Епіфанія у Львівській політехніці, а також його відповіді на запитання учасників зустрічі.

— За останніх пів року я став дуже частим гостем міста. А чому так? Тому що у Львівській області діють три православні єпархії. Цього місяця мені довелося відмовити владиці Макарію у ще одному візиті, адже, напевне, занадто часто Предстоятель відвідує Західну Україну. А потрібно бути і в Сумах, і в Харкові, і в Маріуполі — тобто не тільки на Заході, а на теренах Східної України, зокрема там, де зараз, на жаль, відбувається неоголошена російсько-українська війна.

Звичайно, мені як кількалітньому ректорові Київської православної семінарії відомі всі проблеми сучасної вищої освіти та потреби учасників освітнього процесу. Інколи навіть дивуюся, як протягом нетривалого часу я зумів пройти стільки етапів становлення. Звертаючись до студентів, згадую свої роки навчання, починаючи з Київської духовної семінарії та Київської духовної академії. Я згадую слова одного з викладачів, який звертався до нас, студентів-юнаків, і говорив: «Саме ви — майбутнє нашої Церкви». Для мене було якось дивно чути, що викладач у нас бачить майбутнє. Але зараз, коли це справдилося і відбулося, звертаюся до нашої прогресивної молоді: ви справді — наше майбутнє. Ви — майбутні керівники, які покликані творити добро, творити те, що буде робити нашу Україну тільки кращою.

Кожен із вас має певний період навчання: хтось 4 роки бакалаврату, хтось ще у магістратурі. Насправді дуже важливо молодій людині-християнинові в той період свого життя перебувати у стінах навчального закладу. Тут, як і в середній школі, ви маєте завершити формувати свій характер, погляди, цінності, переконання — як справжні християни і патріоти своєї держави. Ви маєте набувати фахових спеціальностей, необхідних знань, вмінь і навиків. Саме тому треба цінувати і не марнувати відведений для навчання час. Потрібно докладати багато зусиль, щоб виховувати в собі силу волі, стійкість характеру, бути наполегливими в досягненні поставленої мети. Нам усім треба прагнути досконалості. Насамперед орієнтуватися на вітчизняний ринок праці, набувати відповідних компетентностей, але не забувати, що, реалізовуючи ці всі прагнення, на головному місці у нас повинні бути християнські духовно-моральні цінності — цінності добра, любові, чесності, відповідальності і справедливості. Бо без них найбільш високоосвічений і найкраще підготовлений фахівець не лише не зможе принести користь суспільству, а іноді навіть завдасть великої шкоди оточенню і собі. Саме на цих засадах і мають базуватися стосунки в колективі. Без цього неможлива командна робота.

Православні християни загострено ставлять питання екології. Планета земля — наш із вами спільний дім, який ми отримали від Господа у тимчасове користування. Тому мусимо поводитися бережливо й відповідально, уміти дати звіт про те все, що потребує опіки і піклування. Ми не повинні бути злими виснажувачами і споживачами ресурсів. Також треба знати свою правдиву історію, пам’ятати, чиї ми діти, і думати про своїх нащадків, про те, що ми їм передамо у спадок.

Наша Православна Церква України, яка отримала визнання автокефального статусу на початку цього року, переживає певний етап свого становлення й утвердження. Хочемо відходити від стереотипів російського православ’я й орієнтуватися на найкращі традиції православ’я світового, зберігаючи при цьому незмінність, чистоту і неушкодженість православного віровчення. Наша Церква має славну історію і певні здобутки, які треба актуалізувати, вивчати, повертати до життя. І навіть ділитися ними з братами-сестрами інших церков. І все це робити, орієнтуючись на майбутнє покоління, що зростає.

Наша Церква відкрита до суспільства. Нам не чужі біди і негаразди українського народу, який уже понад 5 років самовіддано і наполегливо бореться з російською агресією на сході нашої країни. Ми розвінчуємо міфи, що вкорінилися в нашому суспільстві і підмінюють справжню віру у Бога вірою в забобони й обряди.

Нам доводиться жити у час відкритого інформаційного суспільства, стрімкого розвитку науки і техніки. Важливо найперше навчитися розрізняти добро і зло, правду і неправду — першого триматися і примножувати, а останнього цуратися й уникати. Ми маємо з вами бути світлом для світу, показувати на своєму прикладі справжні цінності християнського життя і повернути їх у Європу, які вона, на жаль, стрімко починає втрачати. Світло нашої освіти повинно сяяти перед усіма людьми, щоб вони, бачачи наші добрі справи, прославляли Отця нашого, що на небесах.

Ми повинні з вами дотримуватися прав і законів, поважати права і свободу інших, уникати пристрастей та всіляких залежностей, боротися з ними і прагнути до святости в божественній свободі.

Вивчаючи інші мови, а в сучасному світі неможливо без цього обійтися, ми не маємо права занедбувати свою рідну українську мову і повинні плекати її як єдину державну.

Закликаю всіх вас до відповідального ставлення до творення власної сім’ї і народження та християнського виховання дітей, бо це є запорукою нашого спільного з вами майбутнього.

— Київ називають Другим Єрусалимом. Як би Ви назвали Львів? Яке його значення для України і для Православної Церкви загалом?

— Так, Київ називаємо Другим Єрусалимом. Це столиця. Звичайно, Львів — унікальне місто на теренах Західної України. Він є також нашою духовною столицею. Під час святкування 30-ліття третього відродження УАПЦ я говорив, що для нашої Церкви Львів є православною столицею. Це не в образу греко-католикам. Чому я так говорю? Тому що у Львівській єпархії є найбільше православних парафій нашої Церкви. Стільки немає в жодній іншій області, навіть у Київській менше. Тому для нашої Церкви Львів є справді таким православним центром, для мене — особливим містом. І про це, напевно, засвідчує те, що сюди справді тягне. Тут стільки духовних скарбів. Тут мирно співіснують різні конфесії. Ми дякуємо братам греко-католикам, які радіють нашим успіхам, тому що якщо ми будемо сильні православні, то разом дбатимемо про наші національні інтереси і від цього буде тільки користь. Тому ми повинні дбати, аби Київ і Львів були між собою єдині.

— Які основні виклики Ви бачите перед Православною Церквою України сьогодні, в умовах воєнних атак і гібридної війни? Чи вдається у період найбільших нападів на Церкву продовжувати нести добро та Слово Боже?

— Виклики були та будуть у майбутньому. Чому? Наш північний сусід не дрімає, а намагається далі протистояти єдності українського православ’я. Ми бачили у підготовчий період до отримання Томосу, яка точилася боротьба, особливо в інформаційному просторі. Говорили про те, що Православну Церкву України ніколи не буде визнано, що Вселенський Патріарх ніколи не надасть нам Томосу про автокефалію. Після того, як Москва на цьому полі боротьби зазнала поразки, адже Православна Церква України таки зуміла об’єднатися та здобути Томос, ми далі бачимо наполегливу протидію Росії і воднораз те, що далі інші помісні православні церкви визнають нашу автокефалію. Тож увесь ресурс ворога зараз кинутий на те, щоб цього не відбулося. І саме зараз це яскраво проявляється, оскільки Елладська Православна Церква практично де-факто визнала нашу автокефалію і залишилось дуже небагато, щоби ця Церква і де-юре долучилася до визнання акта, який проголосив Вселенський Патріарх Варфоломій. На нашому боці — правда, а отже, з нами Бог, тому ми віримо в наші подальші успіхи, віримо в те, що у майбутньому нас визнають інші помісні православні церкви. Тож потрібно не опускати руки, а боротися за правду та спільними зусиллями відстоювати справедливість.

Бачимо реально, що Господь нам допомагає, сприяє. Якби ми покладалися тільки на власні сили, то не пройшли б такий відповідальний і складний шлях. Але бачимо руку Божу, відчуваємо допомогу Божу і віримо у нашу остаточну перемогу. Наша єдина Помісна Православна Церква у майбутньому об’єднає всіх православних українців.

— Церква відділена від держави, але на різних етапах сучасної історії Церква приходить на допомогу державі. Це особливо яскраво проявилося, коли почалася війна і храми стали майданчиком, де формується волонтерство. Також держава прийшла на допомогу Церкві у час надання їй Томосу. Якою бачите співпрацю між інститутом Церкви і держави?

— Ми тісно взаємопов’язані між собою. Можливо, був час, коли держава втручалася у внутрішні справи Церкви. Але тепер ми живемо в реаліях неоголошеної російсько-української війни. Тому держава повинна докладати зусиль, аби об’єднувати український народ. Церква [6] для держави є тією духовною опорою. Якби в 90-ті роки минулого століття не було розділення українського православ’я, то, можливо, не було би окупації Криму і страшної війни на теренах Східної України, бо Церква відіграє важливу роль у становленні держави. Хоча, за Конституцією, Церква і держава віддільні, але якщо задуматися, то провести їхнє чітке розмежування фактично неможливо. Християни [7] беруть участь в усіх державних процесах. Українська Церква [8] і держава в майбутньому продовжуватимуть співпрацювати на партнерських засадах. Ми як Церква підставляємо плече нашій державі, але і держава також повинна розуміти свою відповідальність за Церкву як її духовну опору. Церква покликана служити інтересам свого народу. Тому ми спільними зусиллями робитимемо все, щоб наша держава зміцнювала свої позиції. Особливо щоб єдність панувала. Тоді з нами рахуватимуться, а надто ворог-агресор. Ворог розуміє мову сили. Якщо ми будемо сильними — війна завершиться і в Україні запанує мир, але ми його не повинні досягти будь-якою ціною, бо миру у неволі не прагнемо. Хочемо, щоб у нас запанував справедливий мир.

Звичайно, переговори повинні відбуватися і було б добре, щоб цю війну закінчити за допомогою дипломатії. Але ті, від кого залежить вирішення цього складного питання, не йдуть на це. Господь [9] посилає випробування, і вірю, створить нам відповідні умови, як це сталося з полоненими.

— Що Вам особливо запам’яталося зі зустрічі з нашими моряками?

— Ми мали хороше спілкування зі звільненими моряками, у їхніх очах горіла надія на те, що неоголошена війна буде переможно завершена. Звичайно, що, перебуваючи серед них, я відчув силу їхньої твердої та непохитної віри, яка була з ними впродовж усього перебування в полоні. Жоден із них не зламався духовно. Те, що молодь наша так патріотично налаштована, справді надихає. Українських моряків поневолили тілом, але сили духа в’язниця не зламала. І надія на справедливий мир для Української держави живиться саме з того, що наші хлопці готові боротися до кінця за територіальну цілісність своєї держави. Вони — справжні новітні герої, які є зразком хоробрості та незламності українських воїнів.

На цю тему: Епіфаній: РПЦ в Україні є останнім форпостом Путіна [10]

— У боротьбі з викликом війни у Православній Церкві України проводять вишкіл капеланів? Наскільки цей процес складний?

— Інститут капеланства у нашій Церкві існував до цієї війни, але суто формально, бо такої необхідності не було, а коли виклик постав, то наші священнослужителі стали капеланами спершу на Майдані, під час Революції Гідності, а потім і на Сході, не маючи особливих навиків до цього. Саме війна зробила їх капеланами. Багато священників-волонтерів пройшли і проходять це горнило війни. Не всі зуміли стати капеланами. Бути там — складно. Пригадую першу поїздку 2015 року на воєнні території. Тоді священники почали ділитися, що не були готові до цього. Безперечно, священник потрібен нашим військовослужбовцям, щоби духовно їх підбадьорити. Тому у нашій Церкві знову постав інститут капеланства. Ми боремося, щоб це було врегульоване законодавчо. Попереднє скликання Верховної Ради створило відповідний законопроєкт, але не вистачило голосів, аби він почав діяти. Ми просимо, щоб наші капелани були соціально захищені. Студенти нашої Київської православної богословської академії навчаються на військових кафедрах столичних вишів, аби згодом служити капеланами. Також намагаємося запозичити в цьому світовий досвід.

—

Ірина Мартин, опубліковано у виданні Zbruc [5]

На цю тему: