Етнічний світ у сталінську добу: спільноти виживання, спільноти іншування

1.00

Нет

В роки Другої світової війни та повоєнний час у СРСР етнічний чинник був одним з ключових факторів виживання. Адже «наші люди» могли розраховувати на емпатію та допомогу спільноти, в той час як ті, хто не входив до категорії «наших» були приречені на відторгнення та зазнавали агресії.

Принципи іншування були наслідком не лише довоєнної сталінської етнічної політики, а й дореволюційної імперської ідеології - з її звеличенням росіян як провідного серед інших братніх народів на тлі виокремлення «інородців»-неслов’ян.

Почнімо з інциденту на Галицькому базарі в Києві у червні 1944 року. У той час він був відомий як Євбаз, офіційна назва – Галицький, із такою назвою він проходить у матеріалах прокуратури про розслідування цього інциденту. Що ж сталося: на базар прийшов поранений ветеран війни, лейтенант Іван Картавий, щоб купити цукерок. Він почав торгуватися за цукерки з продавчинею на базарі, але вони не змогли домовитись. Ветеран почав кричати на неї, вживаючи, зокрема, вираз «жидівська морда».

Почувши його, ця жінка на ім’я Дарія Кобелинська, яка, як з’ясувалося під час слідства, була українкою за національністю, схопила пляшку й вдарила лейтенанта по голові. Він упав без пам’яті. Із Картавим нічого серйозного не сталося, але містом негайно поширилися чутки, що торговка-єврейка вбила не менш як Героя Радянського Союзу. Того ж дня четверо радянських військових (матроси, усі п’яні й озброєні) з’явилися на Галицькому базарі, щоб «бити жидів». Вони почали стріляти. Дивом примудрилися нікого не вбити й не поранити, але справа дійшла до найвищих кіл українського керівництва саме через виявлені в ній антисемітські настрої [2] [1].

Спочатку у сварці брали участь росіянин і українка, але насильницького характеру вона набрала через антисемітизм. Він став мотиваційним фактором для поширення конфлікту, залучення інших учасників. І це не єдиний приклад у воєнному Києві. Схожий, але більш масштабний випадок, відбувся в 1945 році. Серед учасників того конфлікту був єврей, якого пізніше засудили до смертної кари за те, що він убив двох нападників. Справа викликала антиєврейські маніфестації, фактично невеликі єврейські погроми на двох дільницях Києва [2].

На цю тему: Антисемитизм украинцев: мифы и факты [3]

Важливо, що конфлікт на Євбазі – не був висловленням ненависті між росіянами й українцями. Це конфлікт помилкових ідентичностей, у якому учасники протистоять один одному тільки тому, що думають, ніби тут у якийсь спосіб замішані євреї [4] або їх смертельно ображає підозра у належності до євреїв. Із цих двох пунктів, контексту й підтексту, варто почати, аби наблизитися до розуміння сталінського етнічного світу як підґрунтя воєнної щоденності.

Спільнота «наших людей»

Можливо, найцікавіший прояв громадської самоорганізації киян під нацистською окупацією – це створення незалежного Червоного Хреста, про який пише Карел Беркгоф.

Український Червоний Хрест – самофінансована організація, яка бере гроші за пошук рідних. У розумінні Беркгофа вона є частиною загального громадського руху порятунку «наших» полонених від голоду та хвороб у жахливих переповнених таборах [3]. «Наших», тобто тих військовополонених, які не конче є місцевими чи навіть з України, але належать до спільноти «наших людей», яку місцеві мешканці більш-менш одностайно уявляють як спільноту східних слов’ян із Радянського Союзу (зазвичай, не включаючи сюди ані євреїв, ані галичан) [4]. Як і у випадку нацистської економічної чи «екологічної» раціоналізації Голокосту, яка проходить червоною ниткою у книзі Т. Снайдера [5], геноцидальна політика щодо полонених обґрунтовувалася тезою про обмежені ресурси їжі, які полонені відбирали б у німців. Із цієї ж причини було закрито довіз продуктів до Києва, особливо в 1943 році, коли поліцаї стояли на в’їздах у місто. Проте, звичайно, з українським чи російським поліцаєм іноді можна було домовитися, якщо німців не було поруч, бо в цьому випадку також працювала своєрідна ідентифікація «своїх» та «чужих».

Категорії «спротиву» та «колаборації» є неоднозначними в українських умовах насамперед тому, що український досвід війни підриває аналітичну дихотомію між цими двома поняттями. Водночас ключовими можна вважати поняття «спільноти» та «ідентичності», які стають центральними для розуміння способів виживання в жорстокі часи війни. Тогочасне уявлення про «спільноту», розподіл на «своїх» і «чужих», ґрунтується на передвоєнних чи навіть передреволюційних ідентичностях. Сучасні західні дослідники полюбляють цитувати вказівки джерел на те, що в центральній та східній Україні поняття «наші» зазвичай включало етнічних росіян. Емісари ОУН [5] в цих регіонах могли знайти спільну мову з населенням у боротьбі проти нацистів чи навіть проти сталінського режиму, але не проти росіян чи Червоної армії [6].

Для західних вчених такий стан речей здається наслідком радянської етнічної політики чи політики національностей. Але чому виникла саме така ідентифікація «наших», що лежить в її природі? Насправді «наші» – це не радянська етнічна категорія, принаймні не у версії 1920-х та 1930-х, коли росіянин Л. Брежнєв [6] перед війною записується українцем, бо це різні національності й приналежність до них дає різні можливості, залежно від місця проживання й тогочасної лінії партії [7].

Проте, якщо вважати серйозно, як дехто з західних дослідників вважає, що радянський уряд поставив людям у паспорт графу «національність» і вони негайно почали визнавати себе членами цієї групи, а інші етнічні групи іншувати, то це дуже кабінетне бачення радянських реалій. Коли «наших» з оточення чи з табору приймали до себе жінки в селі, вони не перевіряли паспорти. Мова йде про будь-яку слов’янську національність. Траплялися випадки, коли приймали додому солдатів із Сибіру, бо вони зовні та за мовою «наші», не викликали реакції відторгнення, згадують також про грузинів (православних). Проте реакцію відторгнення викликали євреї, цигани й німці, навіть якщо вони все життя прожили в Українській РСР, а також певною мірою навіть галичани.

Список національних чи релігійних груп, які не входили в поняття «наші», підозріло співпадає з тими, хто в царській Росії підпадав під визначення «інородці» у широкому популярному розумінні (хоча офіційно німці та прибалти, наприклад, інородцями не були) [8]. Тож радянські тези про «дружбу народів» під проводом великого російського народу та слов’янське братство [7] на тлі набагато різноманітнішого населення видаються дуже знайомими, суголосними православному люду і трьом племенам російського народу, вкоріненим у свідомості населення ще з імперських часів.

Сталінські чиновники просто дозволили існування ієрархії, яка виробилася до революції, засвідчується в джерелах та підтверджується політичними подіями, скажімо, погромами в Україні в 1905 р. та 1919 р. Примітно, що в 1919 р. громили не лише євреїв з причин антисемітизму й бажання поживитися, а й менонітів на півдні, бо вони виразно «інші»: інша мова, інша релігія, інший (заможний) спосіб життя. Саме тому ця етно-релігійна спільнота зазнала насилля на рівні з євреями.

Тож, якщо припустити, що виключення з кола «наших» пов’язане з дореволюційним поняттям «інородець» у ширшому розумінні, що включало німців, балтійські народи і взагалі неправославних, то іншування часів війни є наслідком не лише сталінізму, а довшого часового відрізку російсько-радянської імперської історії. У народній системі бінарного мислення в тій формі, у якій вона функціонує під час війни («наші – не наші»), можна вбачати залишки дореволюційного уявлення про східних слов’ян (білорусів, росіян, українців) як єдиний народ із регіональними та діалектними відмінностями. Це уявлення, звичайно, насаджувалося владою Російської імперії, але так само не суперечило радянським уявленням довоєнного і повоєнного часу, воно й досі існує [9].

Передвоєнна радянська етнічна політика та діаспорні національності

Варто розглянути ширший контекст, аби розібратися з радянською етнічною політикою 1930-х і тим, що з нею сталося в часи війни.

У 2013 р. у видавництві «Критика» нарешті побачила світ книга Террі Мартіна, для якої довго не могли знайти український відповідник назви. Проблема полягала в тому, що в українській мові відсутнє поняття, що позначало б надання преференції меншинам [10]. Видання є фактично енциклопедичним довідником із радянської політики етнічної стратифікації. Воно окреслює важливість етнічного чинника й національного обличчя республік в 1920-ті роки, із середини 1930-х років – виникнення поняття «дружби народів» та запровадження концепту «великого російського народу» як провідної сили в Радянському Союзі. Однак Мартін зупиняється дуже зручно – перед війною, що робить його книжку дослідженням політики коренізації та її згортання. Хоч формально коренізація продовжується, але вже не перебуває в центрі державної політики й тому на практиці припиняє діяти. (Щодо українізації, то про цю трансформацію прекрасно написав Г. Єфіменко [11]).

Проте війна, насправді, була випробуванням цієї політики. Багато з того, що створюється чи підтримується в часи коренізації, стає ознакою політичної нелояльності вже на кінець 1930-х. Наприклад, так звані «польська» й «німецька» операції НКВС. Перша з них особливо вдарила по Українській РСР [12]. У 1930-ті роки починаються депортації, зокрема, корейського й польського населення. Показово, що ці депортації проводилися винятково за етнічним принципом.

Перед війною корейська депортація формує уявлення про колективну нелояльність так званих діаспорних національностей. Потім це проходить крізь усю сталінську національну політику під час і після війни. Чому корейці перебувають під підозрою як діаспорна національність? Це такий сталінський фантазм, адже насправді йдеться про японців. У радянській пропаганді 1930‑х японці – вороги, але японців у Радянському Союзі майже немає, окрім дипломатичних представників. Тож корейців починають депортувати як потенційних японських шпигунів, адже Японія окупувала Корею ще 1910 р. [13]. У такій же ситуації опиняються згодом радянські поляки й радянські німці, оскільки за етнічним критерієм вони мали б бути лояльними до їхньої, ворожої до СРСР, зарубіжної батьківщини. Як наслідок, вони складають непропорційно високий відсоток жертв терору в Україні кінця 1930-х. Так само на початку війни депортують німців із прифронтової смуги.

Отже, сталінський терор [8] пізніх 1930-х збирає непропорційну жатву серед діаспорних національностей. Вочевидь передбачається, що люди (за своїм походженням) мають сильніше любити батьківщину, яка десь там, за кордоном, аніж Радянський Союз. Тут варто відзначити паралель з ідеологією націоналізму.

Під цей критерій не підходять, скажімо, радянські євреї перед війною або навіть у часи війни. Уперше вони підпадають під нього вже після війни, коли в 1948-му році була створена держава Ізраїль. До речі, Радянський Союз підтримував цей акт, сподіваючись, що Ізраїль може стати його союзником. Проте досить швидко стало зрозумілим, що це не буде соціалістична держава або країна «народної демократії». У цей момент (у 1948 році) радянські євреї також стають підозрілою групою, діаспорною національністю [14].

На «діаспорну національність» перетворюється навіть населення Західної України в роки війни. Цей український випадок заслуговує окремого розгляду. Як відомо, арешти активних українізаторів стають масовими вже в 1933 році, хоч український характер республіки зберігався. З приєднанням Східної Галичини в 1939 р., там не було проведено ані негайної русифікації, ані колективізації. В історичному часі ця територія ще перебувала десь у радянських 1920-х рр. Ще не було гоніння «нерадянських» культурних діячів на зразок Єфремова чи львівського еквіваленту харківського процесу СВУ. Провідні націоналісти встигли виїхати або й були закордоном. НКВC в цей час спрямовує свої дії здебільшого проти націоналістичної молоді, яка в 1940 р. проходить по «процесу 59-ти». Деякі науковці та культурні діячі втікли до німецької зони.

Ті ж, хто залишився, отримали роботу в академічних установах Львова, брали участь в політичному житті, їх обирали до Верховної Ради СРСР та УРСР. Отже, у парадоксальний спосіб новоприєднане населення могло (до певного часу) залишатися нерадянськими українцями в себе в Галичині, але становило загрозу контамінації цілої Радянської України. Гарною і трагічною ілюстрацією цього парадоксу є долі Кирила Студинського і Петра Франка - депутатів й провідних представників західноукраїнської інтелігенції. Вони були евакуйовані до Києва у 1941 р., а потім… ймовірно розстріляні при відступі Червоної армії з міста [15].

Тож, якщо припустити, що приєднання Західної України, по суті, включило цю підозрілу умовну діаспорну «батьківщину» до Радянської України, це пояснило б повоєнні кампанії проти «українського буржуазного націоналізму», які зовсім не обмежувалися Галичиною. Хоча збройний спротив УПА був значною проблемою тільки в Галичині, розгортались ці кампанії насамперед в Києві.

Боротьба проти останніх з «інородців»

Проблеми в стосунках між євреями й східнослов’янською групою в Україні виливаються у реальні соціальні конфлікти, які локалізуються в містах

Наддніпрянської України в 1943–1946 рр., у період повернення евакуйованих та демобілізованих, змагань за житло й ресурси. Після цього держава фактично придушує їх аж до 1949 р., коли з’являється, здебільшого в ділянці культури й освіти, риторика щодо «безрідних космополітів», а у 1953 р. розгортається справа «лікарів-убивць», тобто відбувається справді масова мобілізація проти фактично єдиної групи «інородців», яка ще лишилася [16].

Середина 1940-х рр. показова, бо в цей час триває повернення з евакуації й спроби відновити права на житло й рухому власність. Відповідь натовпу російськомовних «наших» побудовано на запереченні єврейського досвіду війни: фактичному замовчуванні Голокосту й прямому запереченні єврейського внеску до перемоги над нацизмом. Міське населення опинилося тоді на грані вибуху через питання виживання: отримання їжі, притулку, пошуків хоч якогось одягу. У цій складній ситуації у 1943–1944 рр. антисемітизм розвивається на сприятливому соціальному ґрунті, проте уряд не хоче його ані визнавати, ані вживати серйозні заходи [17].

Західні дослідники часто воліють бачити певний континуїтет державних практик антисемітизму, підводячи зіткнення 1944–1946 років у Києві й Львові під пізнішу справу «лікарів-убивць» чи кампанію проти «безрідних космополітів». Зрозуміло, що в основі цього лежить розуміння Голокосту як державної практики нацистської Німеччини. Проте тут йдеться не так про державну практику сталінського режиму, а більше про складну взаємодію культурної традиції, побутування давньої практики іншування «інородців», соціальну напругу й небажання сталінської держави активно боротися проти антисемітизму.

«Монолітність» «наших»: у пошуках відмінностей між українцями і росіянами

Інша риса спільноти «наших», яку зазвичай не аналізують західні дослідники воєнної щоденності – це їхня російськомовність. Після всіх успіхів українізації (при цьому Террі Мартін справедливо вказує, що міста України тоді повністю україномовними все ж не стали, але зробилися стабільно двомовними [18]) прийшли 1930-ті роки з культом «великого російського народу» й відновленням ієрархії націй СРСР. Фактично вони уможливили відродження підірваного в 1920-ті розуміння східнослов’янської, імпліцитно православної (за походженням, а не релігійною практикою) спільноти «наших» в опозиції до «інородців».

Після війни народне сприйняття різниці між росіянами та українцями дуже хотіла оцінити американська розвідка. Вона ініціювала цікавий проект: інтерв’ю з «переміщеними особами» (Ді-Пі або «displaced persons») – людьми без громадянства, які опинилися в Європі після війни й не хотіли повертатися до Радянського Союзу. Із загальної значної кількості біженців, полонених, примусових робітників з України (понад 2, можливо, навіть 3 мільйони) приблизно 200 тисяч рішуче не хотіли повертатися, зуміли уникнути примусового повернення й розселитися на Заході [19]. Вони створили панівний політичний клімат повоєнної української діаспори. Переважна більшість повернулася (хоч і не всі добровільно) далеко не через любов до Сталіна. Вони поверталися до своїх родин, хтось не знайшов способу залишитися тощо. Але американське дослідження не охоплює цей період. Проект розпочався у 1950 р., коли залишалися лише ті, хто повертатися не збирався, а також деякі нові біженці, зокрема з радянської зони в Німеччині.

Американці (серед яких були аспіранти університетів, котрі говорили російською, а іноді й українською мовами) провели цікаві опитування.

Спеціально ставлячи цим людям – українцям і росіянам – провокативні питання про різницю між ними, вони отримали результати, які американській розвідці тоді не дуже сподобалися. Проте тепер ці дані можна абсолютно вільно використовувати в дослідженнях, адже розшифровки всіх інтерв’ю в англійському перекладі висять в інтернеті на сайті так званого «Гарвардського проекту про радянську соціальну систему» [20]. (Оригінальних нотаток опитувачів, якщо вони їх взагалі робили мовою інтерв’ю, не зберігали).

Результати були приблизно такі: на питання, чи існує якась різниця між українцями й росіянами, більшість людей відповіли «ні». На питання, чи радянська влада в Україні російська чи українська, відповіді поділилися на три майже рівні частини: третина сказала, що це російська влада; третина, що українці так само до неї причетні; третина обрала безпечнішу (але потенційно прорадянську) відповідь - «не знаю». Якби опитувані хотіли показати себе в гарному світлі перед американцями, вони, мабуть, мали б демонструвати більшу антиросійськість, але цього не сталося.

Лише в одному питанні різниця між українцями й росіянами була явною. Це неймовірно прекрасне питання: як ви ставитеся до пропозиції скинути атомну бомбу на Москву? Етнічних українців виявилося на 17 відсотків більше за росіян серед тих, хто сказав: «Давайте» [21]. Проте варто зауважити, що насправді це питання не про національність. Швидше – це питання про Кремль і радянські еліти, про ще одного «іншого» щоденної популярної культури. Аргументація цього іншування дуже впізнавана: «вони» там сидять, мають гарне життя, їздять на лімузинах, отримують гарні пайки й додаток до зарплати в конвертах, а «ми» упосліджені. Таке звичаєве протиставлення влади й народу існувало в усі часи. Це єдиний момент, коли дослідники знайшли хоч щось суттєве, утім насправді тут ішлося не про етнічність.

ОУНівці – нова спільнота «наших»

Чи могли учасники похідних груп ОУН ініціювати виникнення нової спільноти «наших»? Мабуть, так, але цьому експериментові з українізації під час тотальної війни бракувало як часу, так і політичного простору (хоча б такого обмеженого, який мали українці у Генеральному Губернаторстві за заступництва Володимира Кубійовича перед губернатором Гансом Франком).

ОУНівці, які слідом за німцями приходять на схід України, за певний час стають для місцевих частиною спільноти, потенційними «нашими», їх приймають. Та потім, коли повертається Червона армія, настає момент відторгнення [22]. На жаль, серед учасників похідних груп не проводилось усноісторичних досліджень, а тепер це покоління відійшло. Декого з них автор цих рядків знав особисто під час перебування в Австралії на початку 1990-х. Для них це був цікавий досвід пізнання «Великої України». Типовими учасниками тих похідних груп були національно свідомі молодики-галичанини.

Чимало тих юнаків одружилися з місцевими дівчатами. Сьогодні дуже цінними були б паралельні інтерв’ю з чоловіками й жінками про притирання національних ідентичностей та гендерних очікувань, та цю можливість, на жаль, згаяно! В австралійської української поетеси Зої Когут, яка народилася в Сумах і під час війни побралася із галичанином, є гарний начебто сатиричний вірш про «східняків-малоросів», але завершується він вистражданим, багатозначним рядком: «Бо я – теж зі Сходу, мій брате! Я теж...» [23]. Він звучить як упізнавання колишнього «свого» серед нових «наших» сполітизованої повоєнної діаспори.

Досвід похідних груп молодих націоналістів, особливо на українському Сході, а також ширша тема контамінації всього українського суспільства внаслідок нацистської окупації й націоналістичної пропаганди – серед провідних тем книжки «Зрозуміти війну» професора Стенфордського університету Аміра Вайнера [24]. У світлі уявлення про «контамінацію» легше зрозуміти закономірність відновлення сталінських чисток української культури у повоєнний час.

Дружба народів – прикриття російської радянської колоніальної ідеології

Ще під час війни з’явилося кілька ідеологічних уроків, зазвичай, у вигляді статей у «Правді», але іноді також у вигляді гонінь проти окремих культурних діячів. Добре відомо, скажімо, що на засідання Політбюро, де критикували «Україну в огні» О. Довженка, запросили українських чиновників та письменників. Це означало, що сигнал у республіці буде отримано [25] навіть попри те, що друкувати якісь матеріали про це засідання було заборонено. Отже, у літературному середовищі всі знали, що критика йде особисто від Сталіна, але на викривальних зборах у Києві про це не згадувалося.

Це тільки ускладнювало дешифровку цього, вочевидь, важливого, але непростого сигналу, оскільки говорили одне, а мали на увазі інше. Сталін не міг сказати, що в «Україні в огні» не підкреслено роль російського народу, натомість він сказав, що було забуто про класову боротьбу. Але що насправді після цього вимагали від усіх українських (і не тільки) письменників і митців – це акцент на дружбі народів, що фактично була фіговим листком колоніальної у своїй суті російської радянської ідеології. Сталінські ідеологи розтлумачили значення цього сигналу в 1946 році, коли почалася «ждановщина». В Україні вона була спрямована не так проти «низькопоклонства» перед Заходом, як проти «націоналістичних ухилів» в українській культурі. Правильною реакцію творців культури вважалося не повернення до класового мистецтва, а зображення благодатного впливу російської культури.

Аби не залишалося враження, що українське керівництво лише удавало щире занепокоєння надуманими проявами націоналізму в офіційній культурі, наведу на завершення епізод, що добре характеризує параноїдальні риси сталінського часу. Є недруковані спогади головного режисера Київської опери Ніколая Смолича, у яких оповідається, як він одного разу був на прийомі у Хрущова. Як відомо, зять Хрущова працював директором театрів: спочатку – ім. Лесі Українки, потім – Київської опери.

До речі, саме завдяки його впливу Київську оперу перевели на 1-шу категорію, що дало можливість запрошувати чудових співаків і добре їм платити. Але зацікавлення Хрущова оперою не так особисте, як пов’язане з її важливою функцією у високій культурі зрілого сталінізму. Так от, Смолич розповідає, що в перші повоєнні роки через різні театральні чвари й урядову увагу до театру він мав доступ до Хрущова. Якось Смолич з’явився в кабінеті Хрущова й сказав, що більше не може так працювати: у театрі він оточений людьми з «націоналістичними тенденціями». Хрущов подивився на всі боки й тихенько відповів: «А ви думаєте, я в іншому становищі, оточений іншими людьми?» [26].

Поширеним є переконання, що всієї правди про політику сталінської доби ми не знаємо, бо донині не відкриті певні секретні документи.

Це твердження дійсно може бути справедливим, коли йдеться про військові справи чи архіви НКВС у Росії. Проте ті найвищі урядові фонди з питань ідеології, що певний час були відкриті в 1990-ті роки навряд суттєво повипливали б на нашу обізнаність – здебільшого вони містили те ж, що й передовиці «Правди». Те саме сталося і з відомими мемуарами Кагановича, видання яких всі так чекали, але врешті виявилося, що він десятками сторінок переписував партійні резолюції [27]. Тому цілком ймовірно, що росіянин М. Хрущов міг щиро вважати, що він зусібіч оточений українськими націоналістами, хоча насправді вони були обережними українськими радянськими патріотами. Відтак він міг вірити в «дружбу народів» як головний засіб боротьби з ними за повернення до знайомого світу малоросійства – до світу «наших».

Отже, в роки Другої світової війни та повоєнний час етнічний чинник був одним з ключових факторів виживання, адже «наші люди» могли розраховувати на емпатію та допомогу спільноти, в той час як ті, хто не входив до категорії «наших» були приречені на відторгнення та зазнавали агресії. Принципи іншування, що побутували в 1940-х роках, були наслідком не лише довоєнної сталінської етнічної політики, а й дореволюційної імперської ідеології з її звеличенням росіян як провідного серед інших братніх народів на тлі виокремлення «інородців»-неслов’ян. В радянську добу ця ідея трансформувалася в поняття «дружби народів», запровадження концепту домінуючого «великого російського народу» та боротьбу з інородцями – представниками діаспорних національностей як потенційними зрадниками, що віддані своїй закордонній батьківщині більше ніж СРСР.

На цю тему: Рафаэль Лемкин: Советский геноцид в Украине [9]

Цей текст є фрагментом книги Сергія Єкельчика «Український досвід Другої світової війни», що вийшла друком у видавництві «Медуза» у 2019 р. Публікується в авторській редакції з дозволу Автора та Видавництва.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

—

Сергій Єкельчик, опубліковано у виданні Україна модерна [10]

Сергій Єкельчик (Serhy Yekelchyk [11]) - професор історії та славістики в Університеті Вікторії та президент Канадської асоціації українознавства. Його книга «Ukraine: Birth of a Modern Nation» (Oxford University Press, 2007) отримала нагороду "Книжка року" журналу "Choice" і була перекладена п'ятьма мовами, зокрема й українською ("Лаурус", 2011 р.). В Україні виходили переклади й інших книжок професора Єкельчика: "Імперія памяті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві" ("Критика", 2007), "Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ ст." ("К.І.С.", 2010), "Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після великої війни» ("Лаурус", 2019 р.). Живе і працює в Канаді.

[1] Державний архів Київської області. Ф. 5. Оп. 2. Спр. 607. Арк. 51–52; Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 1363. Арк. 4.

[2] Див.: Гриневич Владислав. Бабин Яр після Бабиного Яру. Бабин Яр: Історія і пам’ять / за ред. В. Гриневича, П.-Р. Маґочія. Київ: Дух і Літера, 2016. С. 122–123.

[3] Бергкоф К. Жнива розпачу. С. 114–120.

[4] Там само. С. 212–214.

[5] Ідеться про книгу: Снайдер Т. Чорна земля. Голокост як історія і застереження / пер. П. Білак, О. Камишникова, Т. Родіонова; наук. ред. В. Склокін. Київ: Медуза, 2017. 394 с.

[6] Weiner Amir. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. Princeton: Princeton University Press, 2001. P. 250-51; Беркгоф Карел. Жнива розпачу: життя і смерть в Україні під нацистською владою / авториз. переклад з англ. Київ: Критика, 2011. С. 210. Курило Тарас. Сила та слабкість українського націоналізму у Києві під час німецької окупації (1941–1943). Україна модерна. 2008. № 13. С. 115–131; Вінницька Іраїда. Розмова з Марком Антоновичем. Україна модерна. 2008. № 13. С. 160.

[7] Брежнєв записаний українцем ще в паспорті 1947 р., коли він був партійним керівником у Запорізькій області. Див.: Паспорт громадянина СРСР Л.І. Брежнєва (11 червня 1947 р.). Доктор історичних наук Павло Гай-Нижник. Особистий сайт. URL: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1947(06)11.brezhnev.php.

[8] Про цю категорію див.: Slocum John W. Who, and When, Were the Inorodtsy? The Evolution of the Category of «Aliens» in Imperial Russia. Russian Review. 1998. Vol. 57. № 2 (Apr.). Р. 173-190.

[9] Про це див.: Shulman Stephen. Competing versus Complementary Identities: Ukrainian-Russian Relations and the Loyalties of Russians in Ukraine. Nationalities Papers. 1998. №26 (4). Р. 615–632.

[10] Ідеться про поняття «affirmative action», яке було вжито в оригінальній англомовній назві. Укр. переклад: Тері М. Імперія національного вирівнення: нації і націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939) / пер. С. Вакуленко; наук. ред. В. Кравченко, Г. Єфіменко. Київ: Критика, 2013. 638 с.

[11] Єфіменко Г. Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938). Київ: Інститут історії України, 2001. 304 с.

[12] Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Т. 8: Великий Терор. Польська операцiя 1937–1938. Ч. 1 / ред. кол.: Є. Беднарек, В. В’ятрович, С. Кокін та ін. Варшава; Київ, 2010. 1040 с. Ч. 2. 1044 с.

[13] Gelb Michael. An Early Soviet Ethnic Deportation: The Far-Eastern Koreans. Russian Review. 1995. 54. № 3. Р. 389–412.

[14] Veidlinger Jeffrey. Soviet Jewry as a Diaspora Nationality: The ‘Black Years’ Reconsidered. East European Jewish Affairs. 2003. Vol. 33. Iss.1. Р. 4–29.

[15] Найімовірніше, Петра Франка розстріляли в Києві у 1941 році [12] – Тихолоз. ZIK. 28 травня 2018 р.

[16] Див.: Мицель Михаил. Евреи Украины в 1943–1953 гг.: очерки документированной истории. Київ: Дух і Літера, 2004. 362 с.

[17] Blackwell Martin J. Kyiv as Regime City. Р. 158–167.

[18] Це один із головних аргументів в його «Імперії національного вирівнювання».

[19] Dyczok Marta. The Grand Alliance and Ukrainian Refugees. New York: St. Martin’s Press, 2000. P. 45.

[20] The Harvard Project on the Soviet Social System Online. URL: https://library.harvard.edu/collections/hpsss/index.html [13].

[21] Yekelchyk Serhy. «Them» or «Us»?: How Ukrainians and Russians Saw Each other Under Stalin. Ab Imperio. 2009. № 2. Р. 273.

[22] Беркгоф К. Жнива розпачу. С. 210–234.

[23] Когут Зоя. Культурні арабески: Поезія і проза. Мельбурн: Просвіта, 1969. С. 42.

[24] Weiner Amir. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. Princeton: Princeton University Press, 2001. 416 p.

[25] Марочко Василь. Зачарований Десною: Історичний портрет Олександра Довженка. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. С. 222–228.

[26] Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 71. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 270–271.

[27] Ідеться про книгу: Каганович Л.М. Памятные записки рабочего, коммуниста-большевика, профсоюзного, партийного и советско-государственного работника. М.: Вагриус, 1996.

На цю тему: