Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини

1.00

Нет

Фото: В'язні ГУЛАГу на роботах, 1932 рік

Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Ці розповіді, разом зі збереженими світлинами і архівними документами, до редакції надсилають нащадки тих, кому вдалося вижити під час організованих Сталіним і Компартією розкуркулення, колективізації, штучного голоду і масових репресій.

Дружні великі родини, наполеглива спільна праця, а далі війна, насильницька колективізація, пограбування, виселення, голод, Сибір, ГУЛАГ, каторга і смерть...Це все є у детальних свідченнях, які надійшли до Радіо Свобода [2].

На цю тему: Террор против селянства во время сталинского «раскулачивания»: кировоградские хроники [3]

***

Надсилаю спогади мого батька – Скрипки Василя Артемоновича (12.02.1909 – 14.11.1997)

Моє життя

Сьогодні я розкажу, як моє життя проходило. Народився я 12.02.1909 року у селі Біловод Роменського району Сумської області.

Знав одного свого діда – батька матері Леонтія Марковича Рогаля. Другого діда – Стефана, не знав.

Батько мій – Скрипка Артемон Стефанович, був сиротою. Його малим взяла баба Липіяниха, виростила його, землю й хазяйство йому зоставила. Хто вона нам – не знаю. Частину землі він одержав від Скрипків – у нього були дядьки.

Землі було небагато. Одружилися вони із моєю матір’ю – Рогаль Феодосією (Хведошкою) Леонтіївною, 1874 року народження десь на рубежі 19–20 століть. У них народилося семеро дітей: Іван, 1902 – 1941; Параска, 1904 – 1973; Пріська, 1906 – 1979; Василь (тобто я) 12.02.1909 р.; Григорій, 1914 – 1933; Михайло, 1916 – 1943; Петро, 1918 – 1933.

Після одруження у батька стало 20 десятин землі, розкиданих аж до Анастасівки. Сам всю її не обробляв – віддавав в оренду з половини зібраного врожаю. У жнива наймав людей жати й косити те, що засівав сам – за 7-й сніп. Коло села у нього було близько 2-х десятин. Біля хати у нас було пів десятини – їх обробляли самі.

Батько був глибоко віруючою людиною і справним прихожанином. У церкві він співав на криласі і читав молитви.

У 1914 чи 1915 році батька взяли на фронт. Йому було вже за сорок, дома було вже п’ятеро дітей. Служити він не хотів, робив вигляд, що не розуміє військової служби, але його все ж залишили служить і направили кашоваром на польову кухню. Повернувся батько з фронту в 1917 році. А через рік він захворів тифом і помер. Похоронів його я не пам’ятаю – сам був хворим – тоді була епідемія – без пам’яті лежав. Пам’ятаю тільки, як священник у хату заходив.

Залишилася мати сама хазяйнувати з дітьми. Пам’ятаю, була у нас пара волів, кінь, дві корови, двоє-троє телят, свині – 2 свиноматки та ще 2-3-х відгодовували. Я підростав, допомагав, доводилося все робить. Орав з Іваном. Я волів водив, а Іван за плугом ходив. Змалечку навчився управляти кіньми та волами.

Пам’ятаю, як один раз воли мене у жнива понесли. Було мені тоді років 9 чи 10. Їхав я волами на гарбі в бік Луцикового хутора. Так оводи як напали на тих волів, то вони як понеслися, а я – переляканий, лежачи, вчепився у ту гарбу, аж поки воли не вскочили в озеро та й не стали по шию у воді.

У революцію нам зоставили 12 гектарів, із болотами та неугіддями. Дальні землі – близько 5 гектарів ми віддавали з половини в оренду.

Косили вручну, своє встигали своїми силами збирати. Брали 70–100 кіп (в копі – 60 снопів). Звозили врожай до клуні при хаті.

У діда Леонтія було 30 гектарів землі. Була у нього молотарка на кінній тязі – 2-4 пари коней тягало, снопи не встигали закидати. Віяли віялкою.

У 1929 році мені було вже 20 літ. Я вже міг стати повноцінним хазяїном, бо міг робити практично все. Пам’ятаю, встаю удосвіта, стаю на човен і за годину доїжджаю у Комирівщину (острів у плавнях Сули). Там у нас була десятина сінокосу. Половину я викошував за день. Решту – наступного дня. Потім – їздив, перевертав, збирав у копиці. Взимку їздив на санях – перевозив сіно додому.

Колективізація і розкуркулення

Та прийшла колективізація [4] і настали важкі часи. Господарів стали висилати на Урал і в Сибір. Прийшли і до нас. У нашій хаті організували колгоспні збори – вимагали записуватися (у колгосп – ред.). Хто не хотів, того розкуркулювали. Стали ми думать і рішили сімейно, що треба записуватися у колгосп.

Віддали 10 гектарів землі, коня, плуг і борони. Пішли в колгосп старші: Іван і Параска. Я із матір’ю та меншими дітьми залишилися одноосібниками. Нам залишили 2 гектари під Луциковим хутором – 5-7 кілометрів від села. Дядько Антон нам купив коня, і ми продовжували господарювати.

Україна, 1930 рік

Засіяли – добре вродило. Я скосив – намолотили багато. Та стали проходити рознарядки: здати зерно! Тричі приходили. Після першої – не залишилося на продаж, після другої – на посів, а після третьої – і на власний прокорм. Я частину зерна заховав – засипав соломою, а частину заховали в піч.

Стали на нас тиснути. Прийшли комсомольці і голова сільради – Мар’я Петрівна, знайшли заховане в соломі, заставили перевіяти і здати. А далі крутились – крутились і прийшлося віддати землю і коня в колгосп.

Переслідування за віру

У 1930 році я прийняв хрещення, а у 1931 році мене забрали служити, зарахували в частину, у червні 1932 року взяли на підготовку. У Ромнах нас обмундирували і видали зброю, але я від зброї відмовився. Кілька днів без зброї марширував. Заставляли – я відмовився. Посадили мене в землянку – на гауптвахту. Підсилали хлопців з Біловоду: Зайця Василя, Павлика Шкиля, і ті вмовляли, переконували взяти зброю. Я не погодився: «Ні, раз рішив – не буду брати зброю».

Через кілька днів приїхав слідчий із Чернігова, допитував. На гауптвахті зі мною сиділо 10 чоловік: 7 віруючих, а інші – за різні дисциплінарні провини.

Одного дня, часів у 6-7 вечора відбулося засідання ревтрибуналу. Засідання проходило під відкритим небом. Були розставлені столи, накриті зеленим сукном для членів трибуналу. Солдати позалазили на сосни – дивилися на нас. Нас виводили поодинці, допитували. Я підтвердив: зброю брати не буду.

Вирок був таким: 7 років за статтею 206, два роки таборів, два – позбавлення права голосу, і три – висилка за межі України.

Переночували на гауптвахті, а вранці нас переодягли в стару одежу і під конвоєм повели в Чернігів, у тюрму. Вже наступного дня – на роботу. Мені довірили пасти тюремних коней. Кожного вечора верхи, без конвою, переганяв я табун на луг, на берег Десни, а вранці – приводив назад. Була й важка робота: по Десні йшли баржі з лісом і був лісосплав – ми займалися перегрузкою деревини на дрова.

Десь через місяць, чи й більше, в липні-серпні 1932 року, мене відправили в Херсон, в ВТК імені Полякова. Там було городництво – на 700 гектарах вирощували овочі для Москви.

Умови там були хороші: давали 1 кілограм хліба, приварок, овочі, скільки хотіли.

Осінню стали строїть на Дніпрі поливну систему. Я копав траншеї під фундамент станції. Нас було приблизно десять чоловік на будівництві. Працювали без конвою. Потім я монтував системи поливу.

Голодомор

У Херсоні в 1933 році я бачив умираючих від голоду людей.

Відбув я один рік і два місяці, звільнився достроково. Висилку не відбував. У жнива 1933 року був уже дома.

Сім’я урятувалася не вся. Померли від голоду Петя і Гриша. Гриша був сліпий. Він ще в дитинстві був простудився і осліп (ймовірно перехворів на кір – ред.).

Коли я повернувся додому, мене терзали: йди в колгосп, на КТФ (кінно-товарна ферма). Погодився я піти на тік, там робив біля молотарки. Дивлюся – діло не те: майже кожен з робочих набирає торбу зерна і ховає то в солому, то в бур’ян, то в кукурудзу. А я – віруючий...

Вирішив я їхати. На підставі довідки про звільнення попросив паспорт – дали на 1 рік. Списався я з Єрохіним із Керчі, узнав, що можна там знайти роботу і в 1934 році поїхав.

Під Керчю – село Ільтічень, там будували дорогу.

Роботою був задоволений

Я на другий день по приїзду влаштувався на роботу – возив бочкою воду з села на будівництво. Заробляв добре. Платили по 2 рублі за бочку. Потім я робив їздовим – возив директора «Дорстроя» – Давиденка Павла Лукича.

Конюшня стояла в Ільтічені. Я там працював до завершення будівництва. До мене там добре ставилися, любили в конторі, кликали у Сімферополь, пропонували вчитися на шофера. Я не поїхав.

Влаштувався працювати (це вже був 1935 рік) у Камиш-Буруні молотобійцем у кузню. Там мені дали житло – кімнату в гуртожитку. Потім мій знайомий із України – Іван Герасимович, запропонував мені перейти на пошту. Там дали мені велосипед і я розвозив пошту. Роботою я був задоволений.

Дізналися люди, що я віруючий, стали розпитувати, брали читати Євангеліє. Одного разу, це було в 1937 році, на зборах колективу пошти нам зачитували статтю чи виступ Сталіна. Я мовчки сидів позаду всіх.

Коли чую слова: «Партию надо строить не на песке, но на камне». Я візьми і скажи: «У Євангелії теж так написано». На мене мовчки оглянулися, ніхто не обізвався.

01.06.1937 року о 8-й ранку я був на роботі, розбирав пошту. Заходить міліціонер і показує ордер. На поштовій автомашині-летючці спочатку поїхали до мене у гуртожиток і зробили обшук – не знайшли нічого.

Потім відвезли мене в Керч до слідчого. Там мене сфотографували, зняли відбитки пальців і залишили надовго без всякої охорони, але я не рішився втекти. Викликають, допитують, записують тільки біографічні дані.

Сиділи не «урки», а хороші люди

Потім відвезли у в’язницю. Помістили мене в камеру №6. У камері три двомісні койки – на 6 чоловік. Один раз у день – 15 хвилин прогулянка. Там сиділи не «урки» (кримінальні злочинці – ред.) – хороші люди. Там був прокурор, начальник господарської частини ВМС і там же мені зустрівся і мій колишній директор «Дорстроя» – Давиденко Павло Лукич. Всі ці люди сиділи за політичними статтями, як «вороги народу». Давиденко – партизан Громадянської війни, заслужений чоловік – обурювався арештом, матюкався...Перед арештом він працював директором «Заготзерна» і у нього в зерні завівся жук-кузька. Тож арештували його за «вредітєльство».

Давали нам: чай із кусочком цукру вранці і ввечері, в обід – борщ чи суп і 600 грамів хліба на день. Дозволялися передачі – 2-3 рази в місяць. Потім продуктові передачі політичним відмінили, залишили тільки речові. Я отримував передачі регулярно. Приносив мені Тихенко Дмитро Васильович – родом з Ярмолинців Роменського району Сумської області, поштовий працівник, теж віруючий і Вєра – сестра по вірі. Всі інші, хто сидів зі мною в одній камері, жодного разу передачі не отримали. Їхні жінки боялися, щоб і їх не звинуватили у зв’язках із «ворогами народу».

Співкамерники дивувалися тому, що люди не бояться носити мені передачі, а я казав їм: «Це любов Божа так робить».

На допити викликав мене слідчий Воронецький. Задавав питання: «Ти допускав дискредитацію вождя, говорив, що Сталін Біблію читає?». Я відповідав, що такого не казав, і казав, як саме я сказав. Він далі: «Ти давав Євангеліє читати іншим?». Я відповідав, що давав. Слідчий: «Вербував комсомольців і безпартійних у свою організацію?». Я заперечував.

А наступного разу слідчий питає: «Ти писав такі слова: «Брате, бережись. У тебе діти. Повсюди арешти. Сатана, як звір рикаючий шукає свою жертву»? На це запитання я відповів, що такі слова я писав в Херсон одному брату по вірі.

Це було так: ще під час мого першого ув’язнення, коли я відбував покарання під Херсоном, мене знайшов і підтримував передачами і зустрічами брат по вірі – Василь. Це був молодий, на рік чи два старший за мене чоловік, який встиг дуже рано оженитися і обзавестися п'ятьма дітьми. Після звільнення я переписувався із ним. У 1937 році, коли пішли повальні арешти, я листа з подібними словами йому написав, щоб уберегти його від необачних висловлювань.

Із того, що тепер мене з цього приводу допитують, я зрозумів, що за мною стежили і мого листа перехопили.

На іншому допиті: «Ты посещал в Керчи сім’ю Скачкових, проводив там антисоветскую пропаганду?». Я відповів: «Бував там, молились ми, співали, читали Біблію, але агітації не вели».

«Розпишись», – каже слідчий. Я розписувався, не читаючи.

Допитували мене, як і інших, уночі. Одні й ті ж самі запитання навколо «дискредитації, агітації, контрреволюційних зборищ, вербовки». Не били, не кричали.

На останньому допиті слідчий сказав: «Якби ти визнав вину – тебе б розстріляли».

Тягнулося слідство приблизно пів року. Під кінець викликають мене, а там – усій тюрмі справи вичитують: «Иванов – ст. 58-10, десять лет лагерей!... Скрипка – ст. 58-11, десять лет лагерей...».

На суд мене не викликали. «Тройка», яка винесла мені цей вирок, судила мене заочно. Нас виводили у тюремний двір по десять чоловік – і начальник тюрми оголошував нам вироки. Після цього оголосили, що нам дозволено отримати продуктову передачу і Вєра – сестра по вірі – передала мені цукор і сухарі.

Потім нас повантажили у переповнені «телятники» – вагони із двоярусними нарами і кудись повезли. Їхали десь місяць. У вагоні – буржуйка, відро води і параша. На зупинках нам видавали суху їжу – найчастіше – рибу. Відра води завжди не хватало. Куди везуть – нам не говорили.

У Красноярську у нас була баня. Потім повезли далі – за Байкал. У місті Шилка нас перевантажили у пасажирські вагони, де ми провели кілька днів.

Запропонували «по желанию» вийти на роботу. Я пішов. Робота – копати, ломами бити вічну мерзлоту. Норма – 0,5 м. куб., а зробити можна було всього – 0,1 м. куб.

У березні 1938 року нас відправили в 241 колонію на будівництво залізничної лінії з території Бурятії на територію Монголії. Від останньої станції в Бурятії ми етапом пішки проходили 50 кілометрів по просіці з відмітками топографів і починали будувати бараки майбутнього табору.

ГУЛАГ, Росія

На цю тему: Скончался Робет Конквест — историк, основательно расследовавший Голодомор [5]

Одночасно дві групи «зеків» будували залізничний насип в обидва боки. Новий табір будували через кожні 100 кілометрів. Потім знову гнали насип у різні боки. Всі роботи виконувалися вручну. На одного чоловіка норма була – 5 куб. м. грунту з переміщенням на 30 метрів. Норма – непосильна.

При виконанні норми получали 800 грамів хліба; при невиконанні – 300; при перевиконанні, не менш як 102% – 1200 грамів хліба. Тричі на день давали щось гаряче. В обід давали борщ чи суп – на перше, і на друге – якась каша. Борщ чи суп – це тільки назва, а так – це гаряча вода, у якій плавало кілька жиринок, кілька квасолинок чи горошинок, чи якихось крупинок.

З такими навантаженнями і у тих кліматичних умовах – такий «раціон» приводив до повного виснаження. Люди хворіли і дуже часто помирали.

Підйом – о 6-й ранку. Після вечері – о 21-й був відбій, після якого не дозволялося ні говорити, ні ходити.

На роботі – під конвоєм солдатів, на роботу і з роботи – під конвоєм. «Шаг вправо, шаг влево – побег» і стріляли без попередження. Був випадок: вели колону, а на дорозі – огірок лежить, мабуть, випав із підводи. Чоловік, років 50-60 на вигляд, Євстигнєєв Василь – брат по вірі з Білорусі – виступив з колони і потягнувся до цього огірка. Конвоїр його тут же застрелив. Другий єдиновірець – Капустін із Керчі, захворів на дизентерію, бо ми пили заражену воду. Його відправили в центральну лікарню табору, де він і помер.

ГУЛАГ, Росія

ГУЛАГ [6], Росія [7]

Особливо часто помирали ті, хто курив і грав у карти на інтерес. Вони програвали свою жалюгідну пайку та вимінювали її на махорку, а тоді, у муках голоду, підбирали помиї, різну гниль і харчові відходи на сміттєзвалищі. Помирали вони в страшних муках і корчах від болю у животі.

Я чув, що за час цього будівництва померло 70 тисяч людей тільки з нашого табору. На всьому протязі цієї залізниці ми залишили кілька кладовищ.

Кладовища ГУЛАГУ, Росія

Я був на будівництві цієї залізниці більше року. Коли закінчували її – пішли ешелони. Я бачив, як в Монголію їхали війська, а з Монголії до нас везли скотину різну: овець, коней, верблюдів, корів. Дуже багато везли.

Із Монголії нас перекинули в «Тайшетлаг» [8]. Там ми будували нові дороги аж до Колими через вічний ліс – тайгу.

В останній рік мені було легше: звільнявся коваль зони, у якого я був помічником, і мене поставили на його місце.

Влітку 1947 року я був уже дома.

***

Розкуркулення сім'ї Шмагальських

Шановна редакціє Радіо Свобода!

Я – Лариса Карлівна Мовчан (дівоче прізвище Шмагальська).

Про історію мого роду мені постійно розповідав мій батько – Шмагальський Карл Павлович, який народився у 1930 році. Розкуркулення його батьків дуже важко вплинуло на подальше його життя і навіть на життя усієї нашої родини.

На початку 20 років минулого століття моєму діду, Шмагальському Павлу Йосиповичу у спадок дісталося 5 гектарів землі у селі Трояни біля міста Деражня Хмельницької області. Мій дід одружився на Брамській Людвині із знатного і поважного роду. Побудували будинок, жили дружно, багато працювали. На їхній землі був і великий сад, і родюче поле.

Під час посіву і збору урожаю до них на допомогу завжди приходили люди, які у них працювали і отримували за це відповідні кошти.

У моїх дідуся і бабусі народилося семеро дітей: Марцін 1921 р.н., Михайлина 1923 р.н., Ніна 1924 р.н., Генефа 1926 р.н., Фелікса 1928 р.н., Кароль 1930 р.н. та Броніслав 1937 р.н..

Після розкуркулення діда Павла забрали до Сибіру, а бабусю і шестеро дітей вигнали з будинку. Будинок розвалили.

Бабуся просилася до чужих людей, жила по чужих хатах, але й не всі приймали до себе, бо боялися за себе та свою сім‘ю.

Бувало таке, що спали на вулиці.

1932–1933 роки розпочався Голодомор [9] і мій батько, на той час наймолодший у сім’ї, не розуміючи нічого, постійно кричав: «Хочу хліба, хочу їсти».

Щоб врятувати молодших, старша сестра Михайлина (10 років) пішла працювати на зерносховище і крадькома приносила додому трішки зерна. Його якось перетирали і пекли паляниці.

Через доноси Михайлину запроторили до в’язниці.

Мого діда Павла у 1936 році відпустили із заслання. Добирався він до рідних країв довго. Але коли прийшов, то знайшов свою родину. Усією дружньою сім’єю побудували маленький будиночок. У 1937 році народився ще син Броніслав.

Коли розпочалася війна з нацистами – дід Павло і його старший син Марцін пішли воювати.

В одному з листів із фронту Марцін писав: «…б’ємо німця, аж гори тріщать».

І одного разу батькові і сину вдалося зустрітися на війні. Вірніше, під час перерви між боями, мій дід побачив свого сина, який спав, зморений після бою. Батько не захотів будити сина, залишив йому буханець хліба. Тоді він побачив сина востаннє. Марцін загинув у селі Яблунівка Перечанського району Закарпатської області.

Дід Павло ще продовжував воювати, був поранений. Його нагородили орденом Слави. Коли повернувся із війни, то працював у колгоспі в селі Шарки Деражнянського району Хмельницької області.

Мій батько, Кароль Павлович, ще підлітком почав працювати їздовим в колгоспі. Після закінчення війни його нагородили медаллю «За участь у трудовому фронті».

Щоб сховатися від репресій, рід поміняв прізвище Шмагальські на Шмагалови. Під час служби в армії у 1952–1957 роках, після смерті Сталіна, моєму батькові дозволили знову поміняти прізвище на «Шмагальський». Але найменший брат мого батька так і залишився на прізвищі Шмагалов.

У 1958 році мій батько одружився із Бурою Вірою Трохимівною. Вони, незважаючи на нестатки, почали будуватися. У 1959 році народився мій старший брат Віктор. На початку 1960 років мого батька садять у тюрму, за наклепом, що він «вкрав кукурудзу». Після повернення із тюрми у 1965 році народилася моя старша сестра Поліна, а в 1968 році народилася я.

Отака історія нашої родини!

***

Розкуркулення

Мій дід – Лисенко Андрій Федорович, 1876 року народження, із села Власівка Кегечівского району Харківської області – був розкуркулений [10] у 1928 році.

Забрали землю, яку він купив ще при цареві, кузню, волів, коней, корів, індиків, курей, навіть борщ та кашу, приготовані на вечерю.

Бабу та дітей викинули на вулицю. Діда хотіли вбити, але він встиг утекти. Якось дістався Грузії, там закріпився, а потім забрав туди і бабу з дітьми. Моєму батькові тоді було 12 років.

Андрій Лисенко з родиною. Село Власівка Кегечівского району Харківської області

У лютому 1933-го за сталінським наказом була облава у Тифлісі. Усіх українців виловлювали та відправляли назад додому.

Діда піймали і доправили до його села. А там його закрили у сараї. Був мороз 32 градуси, до ранку він не дожив.

На цю тему: «Жінки в колгоспах – велика сила». Хто вони - українські призвідниці Голодомору? [11]

Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.

Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.

У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду [12] спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.

—

Ірина Штогрін, опубліковано у виданні Радіо Свобода [2]

На цю тему: