У монографії Оксани Овсіюк «Життя після окупації: побут киян 1943–1945 рр.» досліджується короткий період київської історії, на який досі дослідники мало звертали уваги. Київ уже звільнено, але війна ще не закінчилася. Як і чим жило МІСТО в цей час? Авторка пропонує до прочитання один із підрозділів своєї книги.

Умови проживання

...В 1943–1945 рр. кімната в комуналці стала типовим помешканням для більшості киян. Життя в такій оселі передбачало спільне користування її загальними приміщеннями та обладнанням. До місць загального користування належали кухні, коридори, ванні кімнати, сходові майданчики тощо.

Епіцентром господарського життя комуналки була кухня. Тут найчастіше перетиналися господині, які виконували трудомісткі домашні обов’язки. На кухні здебільшого впритул до стін розташовувалися столи мешканців. На столах розміщувалися нагрівальні прилади — «примуси» та «греци» (перший отримав назву від найменування шведської фірми-виробника «Прімус», другий — від німецької фабрики «Еріх і Грец»), що використовувалися для приготування їжі. Працювали вони на гасі, який мешканці комуналок зберігали безпосередньо в помешканні. Наголосимо, що іноді, зважаючи на дефіцитність пального та завбачливість киян, розміри цих запасів перевищували всілякі норми, а умови їх зберігання не відповідали жодним допустимим правилам.

На кухні, зазвичай, містилася і мурована піч загального користування, де також готували їжу. Розпалювали її вугіллям та дровами. Підлога біля неї обов’язково оббивалася залізом. Це робилося з міркувань безпеки, адже вугілля, яке часом випадало з печі, могло спричинити пожежу.

Інтер’єр комунальної кухні довершували підвісні настінні шафи та кілька табуретів.

У кухонному приміщенні також містилися запаси питної води. Місткості з водою дозволялося розміщувати лише тут. Їх не можна було ставити безпосередньо на підлогу, адже з часом це могло пошкодити фарбу або навіть призвести до загнивання дерев’яної підлоги. Тож діжки стояли на дерев’яних брусках, а відра — на табуретах1.

Руйнація міського водогону та тривала робота з виведення його на довоєнні потужності робили проблемним централізоване постачання води в квартири будинків. Тож мешканці комуналок були змушені нею запасатися.

В тему: Освобождение Киева: «За ценой не постоим» [2]

З травня 1944 року ситуація з централізованим водопостачанням значно покращилася. Водопровідну воду споживало вже 60% населення міста. Проте через часті перебої з водопостачанням запаси води не зникли з кухонь навіть тих квартир, які мали водопровід.

Найчастіше задовольняли потребу у воді мешканці багатоквартирних будинків через дворові водорозбірні крани (виходили назовні від водоміра зсередини будинку або ж містилися безпосередньо в дворі) та колонки. Воду дозволялося набирати у чітко встановлені години в присутності двірника чи чергового мешканця з числа домогосподарок. У зв’язку з цим двічі на день, вранці та ввечері, у дворах будинків вишиковувалися довгі черги за водою. Похід по воду відбирав у мешканців досить багато часу. До того ж наявність колонок та водорозбірних кранів у дворах не сприяла чистоті прибудинкових територій. Через відсутність каналізаційних зливів чи їхню засміченість у дворах утворювалася грязюка. Взимку ж, коли стовпчик термометра опускався до —16 та нижче градусів, двори часом перетворювалися на ковзанки. Керівники будинків та двірники були зобов’язані не допустити розмерзання труб і слідкували, щоб водорозбірні крани ніколи повністю не закривалися.

Проблеми у мешканців комуналок часто виникали і з роботою каналізації. Причиною цього була як загальна засміченість каналізаційної мережі міста, так і звички ведення господарства. Як фіксують документи, у 1943–1945 рр. домогосподарки для миття посуду використовували пісок чи попіл, а у раковину кидали сміття та лушпиння, що виводило з ладу будинкові каналізаційні системи 2.

В тему: Расстрелы заключенных в июне-июле 1941 года. Как это было (ФОТО) [3]

Не менш складною була ситуація і з пранням. Найчастіше господині прали речі на кухні. Певний час міське житлове управління закривало на це очі, обмежуючись попередженнями, що такі дії вкрай небажані. На початку 1945 р. у пам’ятці-інструкції «Технічна експлуатація житлового фонду», виданій Київським міським житловим управлінням для керівників будинків, які мали стежити за станом державного житлового фонду, зазначалося, що масове щоденне прання на кухні заборонене (хоча незначну кількість речей прати дозволялося), оскільки це призводило до поширення вологості та погіршення технічного стану будинків3.

Невід’ємною складовою міської квартири, у тому числі й комунальної, була ванна кімната. Проте у 1943–1945 рр. не кожна київська комуналка мала належне обладнання цього важливого життєвого куточка. Так, у серпні 1944 року санітарна інспекція міста попереджала про антисанітарію та загрозу висипного тифу, яка виникла в зв’язку з тим, що населення міста просто не мало можливості нормально помитися. За результатами перевірки вона повідомляла: "Нами було обстежено багато квартир, але жодної або майже жодної працюючої ванни в будинках житлового управління немає. Найчастіше в приміщеннях ванн немає навіть самих ванн, так як вони були зруйновані або вивезені німцями. На сьогоднішній день більш як на 80% ванний фонд міста не працює«4.

Мешканці комуналок повинні були дотримуватися певних правил користування ванною кімнатою. У цих приміщеннях, щоб уникнути розведення мокриць та паразитів, попередити поширення вологості, не дозволялося зберігати в купах без корзин чи валіз брудну білизну. Безпосередньо у ваннах заборонялося зберігати воду та будь-яку рідину. Щоправда, ця заборона порушувалася. Так, архівні документи зафіксували навіть випадки, коли ванни до країв наповнювалися гасом, що робило окремі оселі вкрай пожежонебезпечними5.

В умовах тісноти комунальної квартири часто порушувалися й інші правила пожежної безпеки. Найбільшу загрозу таїли захаращені різними пожитками коридори комуналок. Між тим, проходи у комунальній квартирі мали бути вільними. У коридорах заборонялося складати будь-які речі. Однак дотримуватися цих правил було досить важко. Перенаселеність кімнат часто не давала можливості зберігати всі речі безпосередньо у своєму помешканні, а гострий дефіцит усього найнеобхіднішого стримував людей від розставання з речами, які вийшли з ладу. Поламані речі та меблі не викидалися, а зберігалися про всяк випадок — з надією полагодити у майбутньому чи використати певну деталь. Такими предметами і були заповнені коридори комуналок.

Більшість тогочасних київських квартир була обладнана стаціонарними мурованими печами для обігріву приміщень. Зважаючи на розселення родин у комуналці по окремих кімнатах, опалювальні печі часто встановлювалися у кожній із них. Печі мали свій строк експлуатації і потребували не лише періодичного чищення, а й перекладання. Траплялося, що печі для обігріву кімнат мешканці комуналок перетворювали на печі для приготування їжі, вмонтовуючи в них різне кухонне обладнання — духові шафи, плити тощо. Однак куховарити безпосередньо в кімнаті комунальної квартири було суворо заборонено. У разі виявлення такої печі керівник будинку повинен був наполягати на її негайній ліквідації в його присутності6.

Грубу для обігріву приміщення здебільшого не топили щодня. Температура 11—12оС вважалася нормальною. А для досягнення таких показників термометра достатньо було протоплювати помешкання два рази на тиждень7.

Типовий кухонний інтер’єр київської квартири, серпень 1943 р. За піччю складено дрова, натягнута мотузка для сушіння дрібної білизни. Автор фото: Рік (З фондів ЦДКФФАУ)

Стосовно інтер’єру кімнат комунальної квартири зазначимо, що помешкання киян у 1943–1945 рр. умебльовувалося за принципами, сформованими ще у передвоєнний час. Не маючи можливості при виборі меблів дотримуватися єдиного стилю, мешканці міста надавали перевагу їхньому функціональному призначенню, а не естетичній привабливості. Тому інтер’єр помешкань був небагатим і складався з невеликого набору різнотипних меблів. До того ж, умебльовуючи тісне приміщення кімнати в комуналці, кияни обирали компактні речі. Таким чином, як і до війни, більшість київських осель мала такі меблі: металеві односпальні ліжка, пофарбовані у блакитний або коричневий колір, із нікельованими деталями, стіл, стільці фабричного виготовлення з прямою спинкою, табурети, шифоньєр та буфет.

Меблі виробництва кінця 30-х років були позбавлені надмірних прикрас та оздоблення, вони, здебільшого, мали строгий геометричний орнамент. Однак нерідко в одній оселі можна було зустріти як аскетичні меблі радянського виробництва, так і багато оздоблені меблі дореволюційної доби8.

Проте за роки воєнного лихоліття не кожна київська оселя змогла зберегти довоєнну обстановку. Евакуація [4], пожежі, переселення та пограбування в роки окупації спричинили масову втрату меблів населенням міста. Після визволення Києва меблі швидко перетворилися на гостродефіцитний товар.

Вирішення «меблевого питання» влада вбачала в організації збору бездоглядного майна. Ці заходи розпочалися вже в листопаді 1943 року. Меблі, накопичені таким чином у ресурсах міськради, призначалися, насамперед, для задоволення потреб установ та організацій. Продаж меблів населенню мав відбуватися через торговельні організації, яким районні фінансові відділи повинні були передати ці речі9. На практиці ж продаж речей населенню за рішенням виконкому міськради найчастіше відбувався через районні фінансові відділи10. Зрозуміло, що це було доступно далеко не всім.

Найчастіше можливість купити меблі за такими рішеннями отримували високопосадовці [5], а також військова та інтелектуальна еліта Києва [6]. Вони, до речі, зазвичай мешкали не в тісних кімнатах комуналок, а в окремих квартирах, а тому для умеблювання власних осель обирали досить громіздкі, проте зручні меблі. Часом ці речі їм надавалися навіть безкоштовно.

У квітні 1944 року двом високопосадовцям — Герою Радянського Союзу генерал-полковнику та члену Військової Ради, депутату ВР СРСР [7] безоплатно було надано 4 столи, 5 двоспальних ліжок з матрацами, 3 шифоньєри, 3 дивани, 15 стільців, 2 люстри, 2 піаніно 11.

В тему: Как КГБ боролся с памятью о Бабьем Яре — документы [8]

Траплялося, що високопосадовці облаштовували власні квартири за бюджетні кошти. У грудні 1944 року керівному складу виконкому Київміськради (у кількості 13 осіб) було виділено по 2–3 тис. крб. кожному на умеблювання помешкань 12.

Наведемо приклад розкішної, як на той час, обстановки квартири військовослужбовця-киянина. Інтер’єр його помешкання створювали такі речі: шафа, диван, стіл обідній, буфет, кухонна шафа, шифоньєр, стіл письмовий, дзеркало у жовтій дерев’яній оправі, люстра, гардеробна шафа, круглий стіл з мармуровою дошкою, п’ять дубових стільців, 12 різних картин тощо. Частину з цих речей йому вдалося зберегти з довоєнних часів, а частину він придбав через райфінвідділ13.

Проте так щастило не кожному. Тим, хто втратив своє майно внаслідок перипетій військового часу, найчастіше доводилося задовольнятися дуже скромною обстановкою. Зокрема, населення міста відчувало гостру потребу в ліжках. Тому було організовано збір ліжок, понівечених вогнем пожеж у центральній частині міста. Їх планувалося реставрувати та реалізувати серед населення 14.

Окрім меблів киянам бракувало домашнього начиння, зокрема посуду. На важливості цього питання наголошував навіть секретар ЦК КП(б)У [9] Д. Коротченко [10]: «Треба потурбуватися про забезпечення людей посудом — ложками, чашками тощо. Люди були у становищі біженців і все, що мали — загубили» 15.

Важливою господарською потребою мешканців комунальних квартир була цілорічна необхідність заготовлювати дрова, оскільки їх використовували не лише для опалення приміщень, а й для приготування їжі. Дрова дозволялося зберігати лише у спеціальних дров’яних сараях та підвалах. Зауважимо, що підвали мали не всі будинки. До того ж чимало цих приміщень були просто непридатні для заготівлі дров або ж використовувалися під житло чи для інших потреб. Дрова часто зберігали у квартирах або під чорними сходами.

«Дров’яне питання» найчастіше розв’язувалося саме на чорних сходах. Зазначимо, що багато київських комунальних квартир містились у будинках, споруджених ще до революції 1917 року. На той час при будівництві враховувалося, що господарі користуватимуться послугами хатніх робітниць, а тому входи в будинки робили різні — парадний для мешканців та чорний для прислуги. Вхід до квартири з чорних сходів вів відразу до кухні. Тож поруч із кухнею було зручно займатися дровами. Для рубання та пиляння дров мешканці комуналок мали використовувати великі колоди. Одначе цього правила дотримувалися далеко не всі. Краї кам’яних, бетонних, а іноді й дерев’яних сходів не завжди витримували таке випробування. Наголосимо, що траплялися випадки, коли дрова рубали на порогах та підлогах кухонь, кімнат, коридорів та навіть на підвіконнях. Безумовно, житловий фонд через такі варварські дії зазнавав серйозних руйнувань.

Мешканці комунальних квартир мали також проблему з нагромадженням сміття. Вона, очевидно, була досить поширена. У пам’ятці «Технічна експлуатація житлового фонду» керівникам будинків рекомендувалося звертати на це особливу увагу при перевірці санітарного стану помешкань. Там, зокрема, зазначалося: «Викидати сміття з кухонь на сходовий майданчик чорних сходів заборонено. Це крім антисанітарії призводить до вогкості штукатурки стін, особливо в кутах, куди часто змітають чи просто викидають сміття». «Сходовий майданчик не повинен слугувати місцем звалища домашнього сміття». «Сміття має зберігатися в тарі: мокре — у відрах, сухе — в корзинах» 16.

За дотриманням правил господарювання мешканцями комунальних квартир слідкували керівники будинків. Вони були зобов’язані відвідувати кожну квартиру й перевіряти кімнати її мешканців та місця загального користування не рідше, ніж раз на 2–3 місяці. Для безперервного контролю за дотриманням правил господарювання у кожній комунальній квартирі призначалися відповідальні по квартирі. Пам’ятка для керівників будинків рекомендувала обирати на цю роль відповідальних та охайних мешканців квартир. Найбільш бажаним вважалося залучення до цієї роботи домогосподарок, які більшу частину часу проводили вдома. Відповідальні по квартирі затверджувалися рішенням виконкому відповідної районної ради і, тим самим, набували статусу офіційних представників влади 17.

В тему: Геноцид в СССР. Как убивали заключенных в тюрьмах в 1941 году [11]

До обов’язків відповідальних по квартирі входили контроль за побутовими аспектами життя, а також повідомлення кербудів про житлову ситуацію всіх мешканців квартири та про випадки порушення ними правил прописки (тобто тривале перебування у помешканні сусідів сторонніх осіб) тощо 18.

На одній із київських вулиць, 1947 р. (фото Роберта Капи)

Отже, мешканці комунальних квартир жили під постійним контролем влади, що здійснювався її представниками — відповідальними по квартирі. За таких умов недбалість сусідів по комунальній квартирі непоміченою ніколи не залишалася. В окремих випадках мешканців, які порушили встановлені правила господарювання та були винні у руйнуванні житлового фонду, притягали до відповідальності перед житловим товариським судом. Ця інституція була запроваджена у передвоєнний час і відновила свою діяльність у досліджуваний період. Товариські суди обиралися на зборах мешканців відповідного домоуправління. Вибори таких судів та їх робота проходили під керівництвом місцевого народного судді. Обрані голова суду та його заступник затверджувалися районною радою депутатів трудящих. Рішення суду із зазначенням покарання винного мешканця вивішувалося на видних місцях. Особливо злісних руйнівників державного житлового фонду могли навіть виселити з помешкання. Однак такі рішення ухвалював вже народний суд19. Стосовно ж випадків, коли винного у пошкодженні приміщення або обладнання квартири виявити не вдавалося, вступав у дію принцип кругової поруки — вартість ремонту оплачували порівну всі мешканці квартири 20.

Такий тотальний контроль особистого життя киян з боку представників влади впливав на створення специфічного мікроклімату комунальної квартири.

---

1 ДАК, ф. Р-1, оп. 4, спр. 51, арк. 341.

2 ДАК, ф. Р-1, оп. 4, спр. 51, арк. 376, 340.

3 Там само, арк. 342.

4 ДАК, ф. Р-1, оп. 4, спр. 28, арк. 61.

5 Там само, спр. 51, арк. 343.

6 Там само, арк. 342, 345 — 347, 349.

7 Малаков Д. В. Кияни. Війна. Німці. К.: Амадей, 2010. С. 297.

8 Борисенко М. В. Житло і побут міського населення України у 20–30-х рр. ХХ століття. К., 2009. С. 80, 84.

9 ДАК, ф. Р-1, оп. 4, спр. 2, арк. 24.

10 Там само, спр. 11, арк. 36.

11 Там само, спр. 16, арк. 29.

12 Там само, спр. 39, арк. 204.

13 Там само, спр. 19, арк. 185.

14 Там само, спр. 23, арк. 325.

15 ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 539, арк. 15.

16 ДАК, ф. Р-1, оп. 4, спр. 51, арк. 339, 340, 342, 350, 352.

17 Там само, арк. 335, 380.

18 Там само, спр. 52, арк. 257.

19 Там само, спр. 51, арк. 382, 387.

20 Там само, спр. 52, арк. 256.

---

Оксана Овсіюк — кандитатка історичних наук, завідувачка відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства, опубліковано у виданні Historians.in.ua [12]

---

В тему:

• Как большевики взорвали Крещатик [13]
• Киев в период «холодной войны» — в рассекреченных документах ЦРУ [14]
• «Освободители». Как СССР изгнал поляков из Львова после Второй мировой [15]
• «Советизация» Львова — как это было [16]
• Советизация Западной Украины: как это было [17]