«Війська у нас звичайно ж немає. Ті війська [2], які називаються Запорожцями, Гайдамаками, сердюками, вільними козаками, курінями і ще якось там — це партизанські загони, які працюють кожний для свого господаря: один для Центральної Ради, інший для „реквізицій“, треті „для спокою“ і т.д.». Відмова від добровольчих формувань значною мірою пов’язана з розчаруванням саме у Вільному козацтві.

П’ятого квітня 1918-го військовий міністр Олександр Жуковський підписав незвичний наказ — «Про висловлення подяки Вільному козацтву». І хоча в наказі дійсно йшлося про подяку добровольцям-вільним козакам за те, що стали на захист «молодої Української Республіки» та «глибоку відданість ідеї України», насправді це був наказ про розпуск вільнокозачих загонів: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до міцного будування своєї державности і стати на певний твердий грунт, а козаки перейти до своєї звичайної праці».

Цей наказ був одним з низки заходів та рішень української влади та німецької і австро-угорської військових адміністрацій, якими у березні-квітні 1918-го ліквідовувалося Вільне козацтво — парамілітарні «козацькі» формування, які виникли навесні 1917-го у селах Звенигородського повіту на Київщині. З часом сільські загони об’єднувалися в волосні курені та повітовий кіш.

Перші організатори Вільного козацтва Никодим Смоктій (зліва) та Семен Гризло

На осінь 1917-го вільнокозачий рух став масовим і охопив села, повітові містечка та міста не лише Київщини, але й інших українських губерній. Поширеним є твердження про наявність 60 тисяч вільних козаків на початок жовтня 1917-го. І хоча ця цифра неточна і дискусійна (йдеться про загальну чисельність членів козацьких товариств, а не боєздатних загонів), вона промовисто свідчить про масовість руху. Окремі загони Вільного козацтва активно відзначилися і в охороні громадського порядку на місцях, стримуючи розгул злочинності, і в боротьбі з більшовицькими підрозділами взимку 1917-1918-го. Але загалом Вільне козацтво організаційно не відбулося: з нього не вдалося створити ні нових правоохоронних структур, ні нової армії.

Хоча спроб було вдосталь. У листопаді-грудні 1917-го Генеральний секретаріат та, незалежно від нього, Генеральна козацька рада (ГКР) намагалися сформувати з чисельних, але розпорошених по селах товариств Вільного козацтва спочатку загони для наведення порядку на місцях, а потім бойові підрозділи, які б захистили українську владу від більшовицьких військ.

Але Генеральна козацька рада, яка осіла у Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе і у січні 1918-го була розігнана збільшовизованим підрозділом...

В тему: Воспоминания Скоропадского: утопия порядка среди революционного моря [3]

Вирішальною причиною невдач була територіальна обмеженість «революційних» інтересів вільних козаків та їх отаманів. Головні принципи організації вільного козацтва — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевої «отаманщини».

Учасники І Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Чигирин, жовтень 1917-го

Павло Скоропадський [4], якого на І Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва заочно обрали наказним отаманом, стверджував, що в грудні 1917-го зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями вільного козацтва (поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати звенигородських вільних козаків проти більшовиків під власним керівництвом) зазнали невдачі.

Запізнілою була і спроба генерального секретаря військових справ Миколи Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі Реєстрове Вільне козацтво на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходів, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім. До того ж, сільські загони вільного козацтва часто були безпорадними перед погромами, які чинили їхні ж односельці. Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, переважно молодь, навряд чи могли щось протиставити «воленародній» позиції сільського натовпу. І це у тому випадку, якщо вони прагнули зупиняти погроми поміщицьких маєтків, а не самі брали в них участь.

Циркулярний лист голови відділу «Вільного козацтва» Аполона Певного до волосних управ 5 грудня 1917 р

Тим не менше, частина вільнокозацьких загонів активно проявила себе у боротьбі з більшовицькою агресією. В грудні-січні 1917-1918 участь Вільного козацтва у боротьбі з більшовицькими загонами зафіксована, зокрема, у Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, в районі Полтави, Бірзули, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас. Важливу роль в боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куріня отамана Горобця, а у захисті Києва — Київське робітниче вільне козацтво під проводом Михайла Ковенка.

Парад Вільного козацтва на Софійській площі. 17 грудня 1917 р. Кадр кінохроніки

Проте у більшості випадків йшлося про локальні партизанські дії, які аж ніяк не могли принципово вплинути на перебіг військових дій і не виправдовували перебільшених сподівань, які покладала українська влада на Вільне козацтво взимку 1917-1918 рр. Окрім того, Вільне козацтво саме провокувало чимало конфліктів: самочинно захоплювало владу на місцях, відмовлялось виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, займалось самоуправством, перевищенням повноважень, самосудом... Все це посилювало анархію та хаос.

В тему: 2-й зимний поход Армии УНР: рейд в вечность [5]

Наказ особливого коменданта м. Києва Михайла Ковенка та голови Українського революційного комітету гарнізону м. Києва Березняка про організацію добровільного українського війська. 22 січня 1918 р.

Німецька та австро-угорська армії з приходом в Україну взялися за роззброєння цивільного населення, в тому числі — вільнокозачих загонів. Наявність великої кількості зброї в руках населення не дозволяла сподіватися на спокій в повітах, а значить і передбачене Брестським мирним договором повноцінне забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини продовольчими товарами. Тому одним із першочергових завдань стало вилучення зброї у тих, хто незаконно її зберігав. Союзники часто не бачили різниці між загонами Вільного козацтва та іншим озброєним населенням.

Ефективна боротьба з будь-якими проявами анархії та селянського самоуправства була неможливою, доки цивільні мали зброю. Тому в березні-квітні 1918-го повітові комісари УНР [6] та командири німецьких військових частин видають накази про негайну здачу зброї. Приводом для роззброєння вільних козаків було недотримання ними приписів урядового статуту під час формування загонів і наявність «непевних» людей.

Міністерство військових справ УНР в цей час взяло курс на формування регулярної армії, заборонивши організацію будь-яких місцевих «самочинних» збройних загонів під загрозою кримінальної відповідальності. Міністерство внутрішніх справ УНР взялося за відновлення державних правоохоронних органів. Для боротьби з анархією та підтримання державного ладу військовий міністр Олександр Жуковський, за згодою міністра внутрішніх справ Павла Христюка, 6 березня видав наказ про утворення військових губернських та повітових комендатур. Під командування губернських та повітових комендантів переходили військові частини, що знаходились на підпорядкованій території.

Олександр Жуковський — міністр військових справ УНР. Фото 1920-х років

Відмова від добровольчих формувань значною мірою пов’язана з розчаруванням саме у Вільному козацтві. В березні-квітні 1918-го деякі політичні та військові діячі виступають у пресі з критичними зауваженнями щодо вільнокозачих підрозділів. Микола Шинкар у доповідній записці до військового міністерства писав: «Вільне козацтво мало в себе два статути — один Мін. Вн. Справ і другий Генеральної Ради, але як один так і другий стояли далеко від народнього життя і обидва залишилися без здійснення: — козацтво було лише тільки в одній назві і ніякої організації як такої не мало. Усе носило випадковий і хаотичний характер і ніякої військової одиниці не виявляло».

Подібні міркування висловлював і Микита Шаповал: «Війська у нас звичайно ж немає. Ті війська [2], які називаються Запорожцями, Гайдамаками, сердюками, вільними козаками, курінями і ще якось там — це партизанські загони, які працюють кожний для свого господаря: один для Центральної Ради, інший для „реквізицій“, треті „для спокою“ і т.д.». Володимир Винниченко [7], який у грудні 1917-го був серед тих, хто покладав особливі сподівання на вільнокозачі загони, 2 квітня 1918-го зробив промовистий запис у щоденнику: «Мильний (вільний) козак».

В тему: Трагедия Петра Болбочана: жертва «українських гнид» [8]

Насамперед уряд ліквідував Реєстрове Вільне козацтво. 23 березня Рада народних міністрів ухвалила припинити його організацію, а гроші, передбачені для його фінансування, передати у розпорядження міністра внутрішніх справ для утримання міліції. Однак ліквідація реєстровців, які в переважній більшості повітів так і не встигли сформуватися, лише означала, що уряд відмовлявся від державної підтримки вільнокозачого руху, але не скасовувала його взагалі.

Тому 5 квітня з’явився згадуваний наказ-подяка військового міністра Олександра Жуковського, в якому м’яко і завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів. «М’якість» полягала ще й в тому, що, згідно із «словесним наказом» міністра, вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які б утримувались місцевим самоврядуванням і підпорядковувались призначуваним (!) повітовим комендантам.

—

Володимир Лободаев, історик; опубліковано у виданні DSsnews [9]

В тему:

• Сечевые стрельцы в Армии УНР в роли гвардии Украинской революции. Оценки историков [10]
• «Алмаз», плавучий символ страху. Чому в Одесі зраділи відновленню УНР [11]
• Тайный легион. 100 лет назад в УНР создали разведывательные органы [12]
• Щорс, Боженко, інші... Трагедія «червоних отаманів» [13]