Луганський партизан Володимир Жемчугов: як слід жити, працювати й боротися за Україну

1.00

Нет

Фото: ВОЛОДИМИР ЖЕМЧУГОВ ПІД ЧАС ІНТЕРВ'Ю. ФОТО: "НОВИНАРНЯ"

Під час однієї з операцій Жемчугов отримав страшні поранення внаслідок підриву. Лікарі в окупації витягували чоловіка з того світу, а сам він у цей час перебував у полоні російських спецслужб. Якби ворог знав про всі його диверсії і завданий масштаб втрат, живим би він з полону окупантів не вийшов.

“Луганський партизан” – так називають Володимира Жемчугова у ЗМІ. Це вже як друге ім’я. Що, власне, відповідає його роду занять у 2014-2015 роках. 7 вересня, Герой України Володимир Павлович Жемчугов [2] відзначав 50-річчя. В інтерв’ю виданню “Новинарня [3]” ювіляр розповів про досі не відомі деталі деяких бойових операцій, розмір винагород за підбиту техніку ворога, зворотній бік медійності та свою таємну нагороду, яка вже обмита, але ще чекає закінчення війни, щоб бути врученою.

Успішний підприємець до початку війни на Донбасі, уродженець Красного Луча Жемчугов полишив спокійне життя в Грузії та пішов у підпілля на Луганщині, щоб “валити” російських окупантів “під чорним прапором”. На його рахунку – десятки успішних диверсій та бойових операцій, проведених за підтримки української влади і силових структур. Або й без них.

Під час однієї з таких операцій Жемчугов отримав страшні поранення внаслідок підриву. Лікарі в окупації витягували чоловіка з того світу, а сам він у цей час перебував у полоні російських спецслужб. Якби ворог знав про всі його диверсії і завданий масштаб втрат, живим би він з полону окупантів не вийшов, каже Жемчугов.

Тепер у Володимира немає рук, у нього зіпсований зір і ще купа болячок. Але він демонструє чудеса громадянської активності та показує всім здоровим людям, як слід жити, працювати й боротися за Україну.

20 тисяч за пущений під укіс ешелон

Володимир Жемчугов [4]. Фото: Укрінформ

– Взагалі я свою першу нагороду отримав ще задовго до полону. Ще ніхто про мене не знав, і [президент] Порошенко в тому числі. Влітку 2015-го мене запросили військові до Києва. У закритому кафе українські офіцери у цивільному одязі вручили мені нагороду. Мені розказали, що нагороду треба кинути у склянку з горілкою, правильно відрекомендуватися про отримання і випити все залпом. А потім її поклали знову в коробочку і забрали. Сказали, що повернуть тоді, коли знімуть гриф “таємно” з моєї справи. Або коли війна скінчиться.

– За яку саме операцію вас таким чином нагородили?

– Не можу розповісти. Але були такі операції, від яких відмовлялися військові, і навіть мої товариші не погоджувалися зі мною йти. Та я вважав, якщо не я, тоді ж хто?

Були й такі, після яких я дивом виходив живим. Чесно кажучи, я усвідомлював, що готовий до смерті. Ще у травні 2014-го переписав все майно на дружину.

– А ваші товариші теж отримували нагороди?

– Нагороди ні, а ось грошову винагороду – так. У всіх родини, треба було якось виживати. Як на фронті за підбиту техніку ворога давали гроші, так і нам. Ну от пустили [військовий] поїзд під укіс, то за це платили 20 тисяч гривен. Я особисто їздив і перевозив ці гроші для іншого партизана з нашого осередка. На щастя, в мене були заощадження, і я відмовлявся від такої винагороди, просив за ті гроші купити солярку для наших танків.

– Як щодо інших розцінок – за ворожий ЗіЛ чи БТР, наприклад?

– Не можу сказати. Та я вам і так вже багато сказав.

Володимир Жемчугов отримує нагороду “Герой України” від президента Петра Порошенка, січень 2017 року

– Про вас Вікіпедія пише, що на рахунку вашого осередку 30 операцій. Ця цифра відповідає дійсності?

– Почасти. Коли мене нагороджували вже Героєм України, то там не було написано, за що саме. Просто – за незламність духу. А вже коли Петро Порошенко вручав нагороду (22 січня 2017 року – “Н”), то сказав на словах, що я із своїм осередком у 2015-му провів 30 успішних операцій проти ворога.

А ось те, що ми робили у 2014-му, то українська сторона за це відповідальність не бере.

ТОДІ МИ ВАЛИЛИ РОСІЯН ПІД ЧОРНИМ ПРАПОРОМ. ЗАГАЛОМ, НАПЕВНО, БІЛЬШЕ СТА ОПЕРАЦІЙ.

І скільки було провальних завдань чи тих, які так і не вдалося реалізувати. Бо в нас було правило: якщо якийсь ми чули хоч звук підозрілий, то одразу згорталися і йшли геть, навіть не намагаючись продовжити операцію. І потім не поверталися на місце. Але якщо вже робили, то напевно.

Коли військовим розповідали, вони казали, що ми “безбашенні”. Мовляв, поставили вибухівку – і тікайте. А ми – ще і в іншому місці, і в третьому ще, щоб уже злетіло все добряче!

Володимир Жемчугов під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“

Часто закладали дві вибухівки – коли спрацьовувала одна, набігало багато росіян допомогти пораненим, перевірити, що сталося, і тут вибухала інша.

– Коли закінчиться війна, ви можете відповідати за ваші операції, які ви робили у 2014-му?

– Не виключаю такого.

Я пам’ятаю випадок, коли українська армія зайшла у Новосвітлівку, тоді взяли в полон місцевих бойовиків. А росіяни ввели свої регулярні війська, почали наступати. Нашим треба було відступати. Що ж робити із полоненими? Відпустити не можна, бо вони знову візьмуть у руки зброю. Тягнути з собою не було можливості, бо й самі полягли б. За законами військового часу було прийняте рішення їх розстріляти. Зараз проти тих українських солдатів порушили кримінальну справу.

Але росіяни – окупанти, то що, треба було зустрічати їх із хлібом-сіллю?..

Навчився робити вибухівку ще в дитинстві

Володимир Жемчугов на відпочинку до війни

– Коли створювалися партизанські осередки, ви одразу мали на меті знищувати окупантів?

– Я розумів, що все серйозно. Але хотілося спочатку підняти громадськість. Вірив тоді, якщо людей підняти, то можна вигнати окупантів. Потім почали вбивати наших, таких же, які намагалися розворушити людей.

Спершу знайшли під Луганськом чоловіка з простріленою головою біля дороги в посадці. У нього були зв’язані руки скотчем. Потім такі ж жертви були під Сніжним, ще одного під Краснодоном знайшли. Я зрозумів, що нас просто перестріляють по одному, та й по тому.

Тому спершу ми розробили логістику – куди їхати в разі загрози, як один одного сповіщати про небезпеку, як можна допомогти один одному захиститися.

А коли вже почалася війна – Зеленопілля [5], Савур-Могила [6], інші гарячі точки, тоді вже почали розуміти, що ми маємо нашим військовим допомогти з тилу.

На цю тему: Список погибших в результате российского вторжения в Украину [7]

Перша зброя була російська, ми купували її за мої гроші. Вибухові речовини просто збирали на тих місцях, де пройшли бойові дії.

Там же не все вибухало, багато чого просто розліталося. Ми все це збирали, діставали пластид і робили фугаси.

– Ви так говорите просто про вибухівку, наче то яєчню посмажити!

– Ну, в цьому нам допомогло наше радянське шахтарське дитинство. У дитинстві ми могли піти на шахтний відвал шукати вибухівку. Шахти ж розробляють вибухово-буровим методом. Тобто пробивають отвір у породу, закладають туди вибухівку – амоніт – із електродетонатором, дротами. Коли все це вибухає, порода стає рихлою і її вивалюють. Але є “відказники”. Так називали вибухівку, яка не розірвалася. Ось її ми шукали, а потім у ставку рибу глушили. Ось таке радянське дитинство на шахтах у нас було!

Тож і під час партизанських операцій нічого нового ми не вивчали, щоб підірвати дорогу під російськими колонами чи залізничну колію.

“Важко переступити через себе і вбити людину. Але останньою краплею були вчинки кадировців”

Важко поранені на війні з РФ Герої України Володимир Жемчугов та генерал-майор Ігор Гордійчук

– Якими були перші партизанські операції?

– Перша наша операція була під містом Міусинськом. Звідти наша армія відступила, зайняли позицію росіяни. Вони намагалися знайти українських солдатів, яким не вдалося пробитися до Маломиколаївки. Спочатку ми розвідали, скільки бойовиків там було, як розмістилися. Прийшли вдень із гостинцями – цигарками і пивом. Начебто хотіли віддячити за те, що “захищають” нас. А самі вивчали позицію.

А ВЖЕ ВНОЧІ ПРИЙШЛИ З БЕЗПЕЧНОГО БОКУ, БО ЗНАЛИ НЕПОГАНО МІСЦЕВІСТЬ, І ПРОСТО РОЗСТРІЛЯЛИ ЇХ.

Розстріляли по декілька обойм, скільки хто встиг, та й утікли.

– Важко було наважитися на вбивство?

– Важко, звичайно, переступити через себе і вбити людину. Останньою краплею було те, що кадировці робили із тілами вбитих українських солдат. Коли вони їх не ховали – щоб трупи на серпневій спеці розкладалися, смерділи, щоб люди бачили все це. Окупанти із задоволенням фотографувалися на фоні загиблих. Було дуже боляче бачити наших загиблих хлопців, деякі були зовсім юні. Тоді ми й почали діяти агресивно – підривати військові колони, залізницю, лінії електропередач тощо.

– І все це на початку без координації з нашими військовими?

– У 2014-му ми часто приїздили до наших солдатів, у штаби в Дебальцевому, в Краматорську, і передавали данні, які нам вдалося дізнатися. З нами завжди говорили в балаклавах. Ми казали, що в нас є зброя, нам треба набої до неї і вибухівка. Адже не можемо в необхідних об’ємах купувати, бо ми одразу потрапимо у поле зору російських спецслужб. Нам дякували за інформацію про пересування російських військ, їхні позиції, та й все. А ось уже у 2015-му, коли ми легалізувалися, то нам почали допомагати в цьому плані.

– Легалізувалися?

– Наприкінці 14-го вже мусувалися розмови, що добробати не мають діяти самі по собі. Майже всі були вже легалізовані. Тоді я вирішив, що і нам треба.

Зібрав ксерокопії паспортів бойових членів осередку, завантажив усі дані по наших операціях на CD-картку. Я завжди був за здорову бюрократію, тож у мене все було задокументовано – карта, зміст операції, прикріплені посилання на місцеві ЗМІ чи пости в соцмережах, де повідомляли, що дійсно, в тому районі, де ми були, підірвали колію чи дорогу, чи склад. Під виглядом мирного жителя з карткою я приїхав у Київ і передав все в ЗСУ. Потім нам перекинули спеціальні програми кодування для передачі інформації.

Тоді це було ще можливим. Бо з часом Росія тільки посилювала свій контроль на Донбасі, і зараз там одразу вичислять, що якісь дані були пропущені через кодування, виявлять IP-адресу, звідки відправили.

Але як було під час Другої світової, так і зараз активно використовувалися “радіостанції” – єдиний смартфон для спілкування із ЗСУ. Наші ж телефони максимально були “чистими”. Звичайно, в цьому всьому розібратися допомагало те, що я давно цікавлюсь IT-технологіями.

Володимир Жемчугов

Часто від нас вимагали фото- чи відеофіксацію.. Просто інформаційні повідомлення, що там-то стільки-то заїхало такої-то важкої техніки, не завжди приймали.

Я розумію, адже наші військові стикалися нерідко із дезінформацією. Але ж саме ці фото чи відео потім і ставали причиною, що підпільники потрапляли в полон до окупантів. Хтось за це втратив життя, хтось здоров’я.

“Спробували зробити для ДАПу хоч щось”

– Хто ці люди, які постраждали?

– Ми працювали за таким принципом: якщо не знаєш якусь інформацію, то й не зможеш її видати. Я не хотів бути зрадником, як і інші. Тому одразу казав своїм людям: “Ось працюєш ти з кимось, не кажи мені нічого про нього. Навіть це чоловік чи жінка, не кажи”.

Наші осередки були в Луганську, Лутугиному, Краснодоні, Красному Лучі, Антрациті, Ровеньках і Сніжному. Але наскільки густо наша агентура розкинулася по цій території, скільки загалом було людей залучено, ніхто не знав. Найбільший осередок був із восьми людей, а так – три-п’ять.

– У вас був приплив нових людей в осередки?

– Напочатку 2015-го я сказав, що варто зупинитися на тому, скільки нас уже було. Ставало все небезпечніше. То вирішили, що ось скільки є, то вже не треба залучати нових людей.

Наші товариші потрапляли в підвали терористів. Звідти вийти було майже нереально.

КОЛИ ЧІПЛЯЮТЬ НА ОДНЕ ВУХО КЛЕМУ ВІД АКУМУЛЯТОРА З “ПЛЮСОМ”, А НА ІНШЕ ВУХО – “МІНУС” І ПУСКАЮТЬ СТРУМ, ТО МОЗОК ЗАКИПАЄ, ЯК СУП У КАСТРУЛІ.

Знаю, як їхні тіла ховали на кладовищі в Красному Лучі, район “Звєзда”. Просто під іншими могилами. От помер якийсь пенсіонер, то терористи змушували копачів на кладовищі копати на пів метра глибшу яму. Потім туди кидали тіло полоненого, закидали трохи землею, а зверху на наступнй день уже люди ховали свого померлого і не здогадувалися про подвійну могилу. Так люди безслідно зникали.

– Військові вам ставили завдання?

– Ні! Чим менше інформації, ти безпечніше. А нами дуже сильно дорожили.

Були ж і з нашого боку зрадники. Якби були конкретні завдання із населеними пунктами і датами, то бойовиків могли б попередити, і нас би “зустріли”. Просто говорили, що нам треба перекрити постачання зброї, техніки. Ми й підривали залізницю, якою поставляли техніку, дорогу, по якій перевозили зброю і солдатів.

Володимир Жемчугов під час обміну полоненими, 17 вересня 2016 року. Фото: ФБ Ірина Геращенко

– Наче вас просили допомогти нашим у ДАПі?

– То було неможливо дивитися, як наших розстрілюють…

Добре, розкрию вам одну партизанську операцію… Це було наприкінці січня 2015-го. Ми декілька днів ішли до місця проведення операції, йшли вночі, вдень у посадках відсипалися. Одягалися в зимовий туристичний одяг. А з собою – цивільний. В нього могли перевдягатися, щоб збігати у магазин запастися провізією. Але ніякого камуфляжу, якби нас спіймали, то він би не на нашу користь зіграв. Так дійшли до Іловайська. Через місто йшли автомобільна дорога і залізниця з Росії. Це були основні артерії, через які постачалися щодня озброєння, техніка, пальне для окупантів на Донецький напрямок.

НАМ ТОДІ ВДАЛОСЯ ПІДІРВАТИ ЗАЛІЗНИЦЮ В РАЙОНІ ІЛОВАЙСЬКА, А ПОТІМ ДОРОГУ ПРОСТО ПІД ВІЙСЬКОВИМ “УРАЛОМ”.

Це невелика операція, та дуже хотілось нашим якось допомогти. Там же кожен день їх лупили “Градами”. Тонни снарядів ішли на Піски і Донецький аеропорт. Ми спробували ну хоч щось зробити.

“Лікарі могли б врятувати мені руки. Але не встигли”

Петро Порошенко зустрічає Володимира Жемчугова під час звільнення з полону 17 вересня 2016 року. Фото АП

– Наприкінці вересня 2015-го ви підірвалися під час однієї зі своїх операцій. Чи можна було тоді врятувати зір і руки?

– Я тоді замінував лінію електропередач військового аеродрому, і коли вже відходив полем, то зачепив розтяжку. Скоріше за все, це була граната РГД, до якої були примотані різні металеві уламки, болти.

Я пам’ятаю звук вибуху. Встиг впасти на коліна і закритися руками. Тому їх сильно посікло, але вони загалом були цілі. Також багато поранень отримав у тулуб і живіт. Я тоді виповз на дорогу, і там мене підібрали російські військові, відвезли в обласну лікарню. Вони подумали, що я мирний житель.

На другий день я відходив від наркозу, то чув, як хтось із сильним московським акцентом казав, що я їм потрібен живим.

Після того, як спрацювала вибухівка, яку я поставив на ЛЕП із відтермінуванням, вони знайшли неподалік місце мого поранення і здогадалися, що я далеко не простий місцевий житель. Лікарям поставили завдання врятувати мені життя. А руки – то ж не життєво важливі органи. Та й медиків у місцевій лікарні не вистачало катастрофічно.

Вони просто не встигли врятувати руки – через поранення у живіт у мене почався перитоніт. Я двічі ледь не помер. І поки мене рятували, на руках почалася гангрена, довелося ампутувати.

Так само і з зором. Та взагалі лишився лише один хірург, який спеціалізувався на очах.

“У полоні навмисно ліз на рожен, щоб хтось зірвався і вбив мене”

– На допитах ви зізналися одразу?

– Ні, не одразу. Десь тільки через місяць я зізнався, що підірвав поїзд із військовим вантажем у Лутугиному, ще замінував поїзд під Дебальцевим і лінію електропередач військового аеродрому, де, власне, я підірвався. Я хотів, щоб ця інформація вийшла на підконтрольну Україні територію і про мене дізналися, що я живий і в полоні.

Я не знав тоді, що за мене вже борються. Мені казали, що я нікому не потрібен.

Володимир Жемчугов у полоні в Луганську

– Чи до вас застосовували катування? Як ви не видали товаришів?

– Фізично майже не знущалися, бо я і так напівживий був. Часто розігрували сценки, ніби мене зараз будуть катувати струмом, або до голови зброю приставляли. Кололи голкою і розказували, що заразили якоюсь хворобою і в мене є година, щоб отримати протиотруту. А якщо я не стану говорити, то вмру у страшних муках.

У мене було напівпритомний стан. Мені ж робили декілька операцій, я був часто під наркозом. Ще, напевно, щось кололи.

Пам’ятаю якось, що приходжу до тями, а я в цей час говорю – відповідаю на запитання! Наче рот і голова не були з’єднані. Я не хотів відповідати, але я говорив!

Мене чоловік із московським акцентом розпитував про службу в радянській армії, хто був моїм командиром, хто зі мною в Москві служив. Я силою змусив себе замовкнути і вже не казав нічого взагалі.

Коли вони пішли, я дотягнуся до трубки крапельниці, яка стояла біля плеча, і почав її розгризати. Я хотів у трубку надути повітря, щоб пухирець зайшов у вену.

ЧУВ, ЯКЩО ПОВІТРЯ ПОТРАПИТЬ У ВЕНУ, ТО ЛЮДИНА МОЖЕ ПОМЕРТИ. Я ЦЬОГО ХОТІВ, БО БОЯВСЯ, ЩО ВИДАМ СВОЇХ ТОВАРИШІВ

і постраждають не тільки вони, а й їхні дружини, діти. Але це побачила охорона і зупинила мене.

– Охорона як ставилася до вас? Били?

– Грубо поводилися, та просто так не лупцювали. Більш агресивно ставилася одна санітарка, яка просто ненавиділа мене, намагалася штовхнути.

Та після випадку із тією речовиною, що змусила мене говорити, я сам почав провокувати охорону. Намагався із ними битися, як міг, плювався в них, ображати, співати гімн України. Словом, ліз на рожен, може, хтось би просто зірвався і вбив мене. Я спеціально падав із ліжка і намагався головою вдаритися. Так тривало кілька днів, поки до мене в палату не прийшов доктор тієї лікарні. Він сказав: “Володимире, ми знаємо, що твоя дружина теж лікар, луганчанка. Ми ж все одно не дамо тобі померти. Але якщо ти щось із собою зробиш, то нас звинуватять і в нас будуть проблеми. Я прошу не робити нічого з собою”.

Тільки так я зупинився. Але ж і вони припинили допити “з пристрастю”. Напевно, самі повірили, що я можу вкоротити собі віку, і я вже нічого не боюся.

“Бойова партизанська діяльність в ОРДЛО тепер згорнута”

Володимир Жемчугов на лікуванні після звільнення з полону

– Цілий рік у полоні…

– Мені казали, що відпустять, якщо за мною приїде дружина і забере. Я не погоджувався, щоб вона їхала сюди. Був упевнений, що вони б її використали, щоб тиснути на мене.

Знаю історію одного чеченця, який давно вже жив в Україні і працював міліціонером у Горлівці. І коли прийшла сюди Росія, він не зрадив нашу країну, не пристав до їхніх лав. Кадировців це дуже образило. Вони його сильно мучили, вимагали здати інших проукраїнських міліціонерів. Молотком голову проломлювали – він терпів, але коли привели дівчину років 18 і на його очах розрізали їй живіт і висипали упаковку солі, то він не витримав цього психологічного тиску.

– Де зараз ваші товариші по тих операціях? Чи партизанять далі?

– Хтось переїхав на підконтрольну територію, хтось лишився там. Але згорнули повністю свою діяльність. Зараз там Росія контролює засоби зв’язку набагато краще, ніж на початку війни. Хто там лишився – просто працює, треба ж годувати родину.

На партизанський рух треба фінанси, як не крути.

З ПРИХОДОМ НОВОЇ ВЛАДИ ПІДТРИМКА БОЙОВИХ ОСЕРЕДКІВ ПОВНІСТЮ ПРИПИНЕНА.

Максимум, що там зараз проводиться, то це розклеїти листівки або написати на стіні “Донбас це Україна!” Ось це максимальна така бойова активність партизан.

Але ж і дуже важко в оточені. Напевно, на передовій трохи було легше в тому плані, що спереду ворог, зате позаду є свої. А ми працювали в повному оточені. Постійно на нервах, в очікуванні, що зараз у двері постукають і прийдуть російські військові. Нам нікуди було бігти, і просити про допомогу нікого було також. І так півтора року кожну хвилину. Це неймовірно виснажувало.

Назло своїм мучителям зроби себе медійним

Дружина Олена зустрічає Володимира Жемчугова під час звільнення з полону 17 вересня 2016 року. Фото АП

– Як воно – жити в статусі героя?

– Непросто. Інколи дуже не просто. Мені часто закидають, що я медійний, необділений увагою, що мене запрошують на інтерв’ю журналісти.

Я це чую від таких самих людей, які постраждали від російських окупантів – АТОвців, полонених, добровольців. Я не очікував, що саме такі люди мене не підтримають, що я, навпаки, буду потерпати від їхніх нападків. Не раз чув, що, мовляв, мене популярним зробив Петро Порошенко, ось всюди Жемчугов, а їх забули.

Не раз зустрічався із ними. Кажу їм: “Вставайте і робіть щось, все у ваших руках!”

Ось у мене взагалі немає рук, та я ж не ждав, що про мене згадають. Мене чекало таке ж небуття, як і всіх.

– Чому ж так не сталося?

– Я себе не дуже жалів. В перший день звільнення з полону, ще біля лікарні, звернувся до всіх: “Не треба дивитися на мене, що я так сильно поранений. Війна є війна. Але за війною прийде перемога, прийде мир. Я вірю, що прийде перемога і в моє рідне місто Красний Луч і звільнить його від російских окупантів”.

Важко було думати, що вже фізично не можу боротися з ворогом. Але вже через місяць, спілкуючись із журналістами, я зрозумів – так, фізично я вже не можу боротися з ворогом, але я буду з ним боротись інформаційно. І тому шукав шляхи для цієї боротьби.

Після звільнення з полону у 2016-2017 роках були і нагороди, і спілкування зі ЗМІ, запрошували на різні заходи, зустрічі. Але я розумів, що так не буде завжди. Я сам хотів робити щось більше для країни, ніж просто бути присутнім на заходах. Я хотів, щоб ті, хто в полоні гнобив мене, морально тиснув і цілий рік розказував, що я нікому не потрібен в Україні сліпий і без рук, що на мене чекає смерть під парканом, бо про мене всі забули, – щоб вони бачили: зі мною все добре, я живу, і добре живу, що працюю та продовжую боротись за незалежну Україну.

Тому мої сторінки в соцмережах постійно оновлюються постами про якісь події в моєму житті, про зустрічі, робочі заходи, фотографіями з відпочинку.

“У МінСтеці працював лише в одному проєкті. При новій владі робота не припинилася”

Володимир Жемчугов

– Така активність була ліками від пережитого, від ПТСР?

– У певному сенсі так. У полоні в мене постала ціль вижити, і це давало сили. А коли я вже був у безпеці, то мотивація зникла. Ця пустота стала тиснути.

ТОДІ Я ПРОСТО СТАВ СЕБЕ НАВАНТАЖУВАТИ ГРОМАДСЬКОЮ РОБОТОЮ

– ЩОБ НЕ БУЛО НАВІТЬ ЧАСУ ПОДУМАТИ, ЩО В МЕНЕ НЕМА РУК,

що я важкохворий, маю поганий зір, а що я буду робити потім, а через десять років, коли здоров’я ще більше погіршиться.

Навесні того 2017-го я організував за свої кошти поїздку матерів і дружин військовополонених у Берлін на 8 травня. У Тіргартенпарку, де проходили офіційні вшанування загиблих у Другій світовій, куди приїхали лідери і дипломати різних країн світу, ми виступили із закликом допомогти звільнити українських полонених із в’язниць окупантів.

Цим я займався цілий рік потім. Ще я їздив по школах і розповідав дітям про війну на Донбасі. Після цього у 2018-му мені запропонували посаду радника міністра інформаційної політики (Юрія Стеця – “Н”). Я взявся за національно-патріотичне виховання молоді. Адже людей віку 50+ дуже важко переформувати, багато хто з них хоче жити в СРСР, а за молодь треба боротись.

– Власне, я намагалася знайти інформацію щодо результатів вашої роботи на тій посаді.

– У мене якось не склалося з тим керівництвом. Що можу сказати, більше року, я працював лише в одному проєкті – “Бранці Кремля” для студентів вищих навчальних закладів. Цей проєкт ініціювала тодішня заступниця міністра Еміне Джапарова [8]. Проєкт складався з двох частин – у першій розповідали про тих, хто перебуває в застінках Москви, а у другій я розповідав свою історію. З цим я об’їздив більше 60 університетів країни.

А в інших проєктах міністерства я був присутнім лише як “весільний генерал”.

Розумієте, Юрій Стець – то кум Порошенка. Якщо починати качати права, то, звичайно, вибір зроблять не на мою користь. Змирився, що мені хоч щось вдавалося зробити.

– У Міністерстві інформполітики відкидали ваші ідеї?

– Міністру Стецю сподобалася ідея розповідати школярам про події на Донбасі, про історичне українське коріння регіону. Наче він навіть схопився за неї. Але не вистачало фінансування. Тому запропонували можливість реалізувати гроші на проєкт через ФОП. Цей спосіб реалізації мені не сподобався. У моєму розумінні це не прозоро. Я не розумів, чому фахівці, історики, отримуючи державну зарплату, не можуть зробити цю роботу. У нас же є державні інструменти, і ми маємо їх використовувати. На цьому все і скінчилося.

Як не дивно, але саме при Бородянському (Володимир Бородянський був міністром культури, молоді, спорту та інформполітики з серпня 2019-го по березень 2020 року – “Н”) мені дали здійснити свій проєкт, про який я говорив уже півтора року.

Володимир Жемчугов

Хоча і з цією владою не все так гладко. Спочатку виділили 100 тисяч гривень, під приводом коронавірусу половину забрали. Але ж якісний фільм на ці гроші не знімеш! Сподівалися, що я відмовлюся взагалі від проєкту. Та за три місяці пошуків вдалося все ж знайти продакшн-студію, яка згодилася реалізувати сценарій. Хоч вони не відіб’ють вкладені зусилля.

– Ви не думаєте, що вас нова влада просто використовує у своїх іміджевих цілях, як представника “войовничої меншості”?

– Не виключаю. Але ж вони будуть і про мене говорити – як я постраждав, що я луганчанин, місцевий житель. Люди будуть через це дізнаватися про війну – що там (в ОРДЛО [9]) є люди, які борються і страждають за свою позицію.

Згоден, у тактичному плані я програю, але стратегічно, інформаційно я перемагаю.

– Повернемося до вашого проєкту. Розкажіть про нього детальніше.

– Зараз є домовленості із заступником міністра освіти Любомирою Мандзій. Ми робимо відеоуроки патріотичного виховання для учнів 5-х класів, які увійдуть, як я сподіваюся, у державну програму освіти. Ми відзняли матеріал для трьох мініфільмів. У першому розказуємо, що таке війна, чому люди воюють і не можуть домовитися без війни. У другому – про те, чому Росія вже 400 років воює з нами. А в третьому – про війну на Донбасі. Відеоуроки проходять у форматі діалогу справжніх ветеранів російсько-української війни із дівчинкою-актрисою.

Молодше 5-го класу нас не пустили. Для старших класів плануємо теж знімати такі відеоуроки.

НАМ ВАЖЛИВО ЗАРАЗ ДІТЯМ РОЗКАЗАТИ ПРО ТЕ,

ЯК І ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ДОНБАСІ І В КРИМУ,

ЩОБ ПОТІМ ВОНИ НЕ БУЛИ ЖЕРТВАМИ МАНІПУЛЯЦІЙ.

…Знаєте, я поїздив різними вищим навчальними закладами, зустрічався зі студентами. І помітив, що чимало молодих українців не знають, хто такі Олег Сенцов, Ірина Довгань, Володимир Рибак. Вони питали, хто такий Гіркін, Стрєлков, Козіцин? Чи гинули в Криму наші солдати? Хто почав першим стріляти? На сьомому році війни молодь взагалі цього не знає!

– Ці фільми будуть рекомендовані для перегляду чи обов’язкові?

– Ми будемо намагатися, щоб ці уроки просунули в держпрограму і зробили їх обов’язковими. Це потрібно передусім для шкіл Півдня і Сходу. Адже там же є вчителі, які організовували “псевдореферендум”, а після звільнення міст нашими військами лишилися в тих школах розказувати про “хунту” і “укрофашистів”.

За минулої влади національно-патріотичний напрямок розвивався на державному рівні, у Міносвіти та Міністерстві молоді і спорту був цілий відділ. Зараз когось звільнили, когось скоротили. Можливо, я один лишився. Може, бояться прибрати мене через те, що я інвалід війни.

“Люди на окупованій території вже зрозуміли, що тепер у них Абхазія”

Володимир Жемчугов із дружиною Оленою на відпочинку

– Тоді як ви ставитеся до того, що абітурієнтам з ОРДЛО дозволили вступати в наші вищі без ЗНО?

– Це болюча тема. Розкажу на прикладі своєї минулорічної поїздки до Маріуполя, коли я відвідав місцевий морський інститут, де готують моряків для торгового флоту. Там вчиться чимало юнаків із Єнакієвого, Донецька, Горлівки. Я розповідав їм про війну. Після цього до мене підійшов хлопець із першого курсу. Він наполягав, що тих, хто воював проти української армії, треба вибачити.

Він почав пояснювати мені: “От мій дядько служить в “армії ДНР”. У нього троє дітей. Підприємство, де він працював, розбомбили. У нього нема грошей виїхати на цю сторону, а годувати сім’ю треба. Вони голодували, а в “армії ДНР” платять регулярно зарплатню. Тому й пішов, зараз отримує 15 тисяч рублів. Він кожен раз із бойових привозить сумку тушонки родині, із форми шиють одяг для дітей. Прийшла українська армія – і він був змушений піти захищати родину від неї. А ви кажете, що його мають посадити до в’язниці. Я з вами не згоден!”

Я йому: “Скажи, а до війни ж там була всюди Україна?” – “Так”. – “То і українська армія там була?” – “Так”. – “То куди вона прийшла? Хто куди прийшов?” – “Ну так, я з вами згоден…” – “Тоді йдемо далі. Ти, напевно, любиш свого дядька, він у тебе хороша людина. Але от уяви, твій друг зараз поб’є тебе і забере твій телефон. А потім скаже, щоб ти не злився і запропонує тобі далі дружити. Хоча телефон не віддасть”. – “Ну нє-е, так не підходить”. – “Ну от і твій дядько, щоб прогодувати родину, пішов убивати людей. Я знаю чимало людей, які з однією валізою і з сотнею гривень у кишені виїжджали [з ОРДЛО], але вони не пішли вбивати”. – “Так мені ще ніхто не пояснював. Тепер з вами згоден”.

Але після того хлопця до мене інші підійшли. Вони питали, чому вони – проукраїнські абітурієнти з України – мають платити за навчання, а ті, чиї родичі вбивають наших солдатів, за державною програмою вчаться безкоштовно? Ще й брудом поливають Україну?

Це було найважче запитання. От тут я не знайшовся, що відповісти. Почав говорити, що треба добром те зло перемагати, в тому ж дусі.

Володимир Жемчугов на мітингу в Крутах, 2018 рік

На цю тему: Генштаб ВСУ: последствия вторжения России [10]

– Тобто таку програму не варто було запроваджувати?

– Я згоден, що мають бути якісь пільги для абітурієнтів з окупованих районів. Але, можливо, варто поставити умову, щоб після навчання вони мали б відпрацювали хоча б чотири роки на території України.

А то так виходить, що ми тут навчаємо їх, а вони потім повернуться на окуповану територію і працюють на Росію. Це несправедливо щодо тих, хто тут живе, щодо бюджету країни, і зовсім не мудро так робити.

Сподіваюсь, що не всі повернуться в ОРДЛО, що в молоді вистачить розуму побачити, що тут – не “страшні украфашисти”, як їм говорять. Хтось обов’язково лишиться тут.

– Зараз у вас є зв’язок із простими людьми в Луганську? Як вони ставляться до тієї ситуації, до якої дійшло зараз?

– Звичайно, є. Вони вже зрозуміли, що тепер у них Абхазія. Вони вірили, що буде як у Криму, а отримали Абхазію чи Південну Осетію. Тепер живуть, як живуть, і починають виїжджати. Регіон порожніє.

Я от за своїм містом слідкую, Красним Лучем. Там уже катастрофічно не вистачає людей робочих професій для ремонтів. Он на початку літа електропідстанція зламалася і не могли знайти спеціаліста, щоб просто її полагодити. Запрошували аж із Луганська. Люди роз’їжджаються – більшість у Росію, менша частина сюди.

– Тобто марно сподіватися, що місцевим набридне під Росією і вони почнуть боротися за свої міста?

– На них подіє тільки голод. Он перестали шахтарям [в окупованому Антрациті Луганської області] платити зарплатню, вони й вийшли страйкувати. Ще й із лозунгами стояли, щоб їм виплатили гроші та побороли корупцію. Мене це так веселило! Чи їм корупціонерів також із Росії привезли? Ви ж кричали, що зараз Путін прийде і порядок наведе, корупціонерів розжене. А виявляється, корупція просто змінила прапор.

Володимир Жемчугов під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“

Не в корупції була справа, не в цьому була їхня біда. Треба було починати з самоідентичності, із мови, з церкви, з віри, з євроінтеграції.

—

Катерина Стулень, фото автора та з архіву Володимира Жемчугова; опубликовано в издании Новинарня [3]

На цю тему: