"Месники" на горі Монастир

1.00

Нет

Справа могили "Месників" з УПА, яка кількакратно була нищена польськими вандалами, сплила під час переговорів президента України Володимира Зеленського та Польщі Анджея Дуди 12 жовтня 2020 року. Про акти вандалізму чимало писали в українських медіа. А от про саму подію, яка довела до трагічної загибелі в одному бою такої великої кількості повстанців — рядовому читачеві відомо небагато.

Тож ми розповідаємо дещо детальніше про цей найтрагічніший бій УПА [2] на Закерзонні. "Історична правда [3]" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання Український Альманах.

29 березня 1944 р. Лавретій Берія [4] рапортував Сталіну в зразковому жаргоні совєтської бюрократії, що:

2 і 3 березня, підрозділами військ НКВД [5], на території Польщі, в районі сіл Грушка і Мриглоди, які розташовані в 15 км від міста Рава-Руська, Львівської області, була проведена операція з ліквідації заново сформованої сотні "Гаргая", з куреня "Залізняка".

Унаслідок операції сотню ліквідовано. Вбито 150 і схоплено живими 20 бандитів. Серед вбитих командир сотні "Гаргай", чотові "Ворон" і "Динай" і лікар сотні. У бандитів захоплено 10 кулеметів, автомат, 2 пістолети, 66 гвинтівок, ґранати, 10 000 патронів і 18 коней.

У цьому рапорті правдивою є хіба-що топографія місця бою та кількість вкрадених у населення коней. Уся решта — кількість вбитих повстанців, імена командирів, кількість здобутих трофеїв — є помножена врази та придумана.

Проте, правдою в рапорті є, що мовиться в ньому про найбільш трагічний бій відділів Української Повстанської Армії на цій частині українських земель, які Сталін легкою рукою віддав Польщі, а яку називаємо Закерзонням.

У бою впало 62 вояків УПА, яких похоронено [6] в урочищі Монастир біля села Верхрати. Після років бюрократичної та судової тяганини, в кінці 1990-х рр. на їхній могилі встановлено хрест та пам'яткову таблицю з іменами усіх впавших у цьому бою українців.

Так виглядав пам'ятник на горі Монастир до його руйнування

На цю тему: УПА: перший бій проти "німецьких варварів" і подальша боротьба з нацистами [7]

Саме справа цієї могили та встановленої на ній таблиці, яка кількакратно була нищена польськими вандалами, сплила під час переговорів президента України Володимира Зеленського та Польщі Анджея Дуди 12 жовтня 2020 року.

Якщо про самі акти вандалізму неоднократно писалося в українських медія, тоді про саму подію, яка довела до трагічної загибелі в одному бою такої великої кількості повстанців — рядовому читачеві відомо небагато. Ми рішили розповісти дещо детальніше про цей найтрагічніший бій УПА на Закерзонні.

На відновленому пам'ятнику зник надпис

На відновленому пам'ятнику зник надпис "Полягли за вільну Україну", а також прізвища та імена бійців УПА

Спершу дещо про контекст події. Внаслідок Львівсько-Сандомирської операції Червоної Армії влітку 1944 року, фронт стабілізувався на лінії Вісли та Сяну, а етнічні українські території Холмщини, Ярославщини, Перемищини та східніх окраїн Лемківщини знайшлися у запіллі совєтських військ. Туди ж входило українське Посяння, на яке складалася Любачівщина, Ярославщина, частина Равщини та Томашівщини.

На той час кордон між нововстановлюваною Польщею та Совєтським Союзом був умовний, польських військ на цій території не було, а силові структури польської держави щойно творилися й були вкрай недисципліновані та вражені посполитим бандитизмом.

Функції державного репресивного апарату взяли на себе совєтські органи. Всю зайняту військами територію наводнили численні підрозділи НКВД [8]. На Посянні були це, зокрема, полки НКВД для охорони тилів діючої Червоної Армії, відділення контррозвідки "Смерш", прикордонні війська НКВД Українського округу, полки внутрішніх військ Українського округу.

Крім того, територія Посяння, зокрема Равщина та Любачівщина, були тереном військових дій Навчального резервного мотострілецького полку, дислокованого в Мостах Великих, 6-го авіаполку з Городка та бронепоїзда № 42 з десантним батальйоном у 100 солдатів.

У той час відділи УПА на Посянні щойно поставали. Влітку 1944 року постав перший такий відділ з назвою "Месники" (командир Іван Шпонтак "Залізняк"), а від половини листопада — відділ "Месники-ІІ" під командою командира "Біса" (НН). Бої цих відділів проти більшовиків належали до найтяжчих і найбільш кривавих.

Відділ Месники-ІІ у 1946 році

Тривали вони з різною силою від літа 1944 року до осені 1946, хоч найважчі відбулися між серпнем 1944 і березнем 1945 р. Перші сутички з совєтськими формаціями сталися вже раннім літом 1944 р., коли відділ "Месники" вів бої з загонами совєтської партизанки, зокрема зі згрупування командира Шанґіна.

Осінню 1944 року насичення терену військами НКВД зростає. Зокрема, вводяться 98-й та 338-й погранполки НКВД, які від жовтня становитимуть ядро 64-ої Збірної дивізії війсь НКВД, яку направлено у Ряшівське та Люблинське воєводство.

Була це поліційно-охоронна формація з широким колом завдань, зокрема пацифікації польського підпілля, поборювання залишків польського резистансу, виловлювання дезертирів Червоної Армії, а навіть охорони польського уряду.

Відділи дивізії боролися також з УПА, на поборювання якої падають їхні основні бойові дії. Характерно, що штаб 64-ої дивізії комплектовано повністю зі штабу 9-ої дивізії внутрішніх військ НКВД, яка до того часу поборювала УПА на Волині.

Бойові дії відділів "Месники" мали до весни 1945 року військовий характер, після чого стали набирати характеру партизанської боротьби. У першому періоді, особливо осінню і зимою 1944 р., бойові дії велися повними сотнями або навіть повним особовим складом куреня.

Зіткнення з основним тоді ворогом — військами НКВД — мали характер відкритих боїв, з застосуванням з обох сторін великих людських сил і значної сили вогню. Війська НКВД атакували силою навіть полку.

Натомість курінь "Месники" боронився повним особовим складом у добре зорганізованих і підготованих для оборони лісових таборах. До таких боїв можна зарахувати цілоденні бої 6 вересня 1944 р. під Новим Селом, 9 січня під Люблинцем, або бій відділу "Месники-ІІ" 15 січня 1945 р. між Дібчею і Кривим з батальйоном 11-го полку військ НКВД.

Найбільш трагічний бій відбувся 2 березня 1945 р. між присілками Мриглоди і Грушка біля Верхрати, що на Равщині. Була це велика та заздалегідь спланована операція, яку провели спільними силами прикордонні війська НКВД, батальйон бронепоїзда та польські відділи, які блокували терен операції від заходу.

Кордон напроти відділів "Месники" охороняли війська, підпорядковані 88-у Управлінню прикордонного загону (пограничного отряда) прикордонних військ НКВД Українського округу з осідком в Раві-Руській.

Особовий склад загону в 1945 р. становив 1694 солдатів та офіцерів. В його склад входило 4 прикордонні комендатури, поділені на 16 прикордонних застав. Саме з цими відділами звів бій відділ "Месники-ІІ" 2-го березня.

Командир куреня

Командир куреня "Месники" Іван Шпонтак "Залізняк" (справа) та провідник надрайону "Батурин" Дмитро Дзьоба "Сталь»

На цю тему: В плену «бандеровцев» [9]

Ніч на 2 березня 1945 р. була холодна та сніжна. Заметіль вирувала така, що не видно було на три кроки — вимріяна погода, щоб несподівано підійти ворога. Таку нагоду не могло проґавити командування 88-го загону прикордонних військ НКВД в Раві-Руській.

На той час кордон між Польщею та СССР був символічний (польські прикордонники стали на ньому рік пізніше), тому його вільно проходили не тільки війська, але й без більших перешкод цивільне населення. Цим скористався сексот з Верхрати, який повідомив совєтів через свою жінку (вона буцім-то на базар до Рави їздила), що на Мриглодах і Грушці розташувалися відділи УПА.

Більшовики рішили атакувати з трьох сторін. З Рави послали роту маневрової групи. Від Потелича мала атакувати рота 3-ої комендатури прикордонних військ під командуванням ст. лейтенанта Колпащикова.

На допомогу їм мала дати частина батальйону бронепоїзда № 42, що прибув до Верхрати 1 березня, і яка вже була в терені, бо прикордонники відкрили сліди переходу кордону (тоді ще не знали, що то майбутній командир цілої закерзонської округи УПА "Орест" (Мирослав Онишкевич) вернув з охороною на Закерзоння).

На допомогу прикликали завжди охочих на протиукраїнські акції міліціонерів з Брусна, Горинця і Нароля та жовнірів 4-ої компанії (роти) з польських внутрішніх військ, які мали блокувати села від заходу. Загальне число ворожих військ було коло 300 НКВД-истів і 200 поляків.

На кого насувалося це лихо? На цій території розташовані були чотири чоти відділу "Месники-ІІ" командира "Біса" з куреня ком. "Залізняка"— разом біля 170 стрільців. Чоти щокілька днів міняли місце постою і якраз 28 лютого провели останню заміну — на Мриглоди перейшла І чота ком. "М'яча" (Олекса Мазур), а на присілок Грушку — ІІ чота ком. "Дима" (Василь Дмитришин).

Чота IV разом з сотенним "Бісом" стояла постоєм в недалекій Гуті-Любицькій, а ІІІ чота — розташувалася по присілках Даганах. Там же затримався ком. "Орест" з почотом (штабом) ком. "Залізняк" і провідник ОУН "Зоряний" (НН).

Відділ "Месники-ІІ" постав п'ять місяців тому, пізньою осінню 1944 р., і, хоч вояцтво було вже вишколене, проте ще не обстріляне, бо зима — найважчий для партизанки час, коли всі зусилля йдуть, щоб перетривати, а бойові дії бувають рідкісні.

Напередодні трагічного бою командири обох чот зробили все, що належало у цих обставинах зробити: вони розпорошили стрільців малими групами по хатах, поставили стійки (варту), вислали в терен стежі, а командир "М'яч" навіть провів вправи з оборонного бою на випадок, коли б чоти були несподівано атаковані ворогом.

Основою плану було захистити село і населення від непотрібних жертв і відступити в напрямку лісу глибоким протитанковим ровом, який був викопаний кількасот метрів від села.

Як не сумно, але саме два останні елементи підготовки — стежі та оборонні плани — стали вирішальними для трагічного результату бою. Бо саме стежу, вислану в південному напрямку, зловили більшовики в селі Горай.

Один стрілець — "Мирон" (НН) — втік, але другий (стр. "Дмитро" (НН)), не витримавши жорстокого допиту, видав оборонні плани чоти. Саме на цій інформації був побудований більшовицький план атаки на чоту ком. "М'яча".

Склав його ст. лейт. А.П. Колпащиков, командир 3-ої комендатури в Потеличі, який від серпня 1944 р. командував аж 17 бойовими операціями проти українських відділів. Він поділив свою роту на три частини.

Одна з них, оснащена важкими кулеметами "максим", залягла на краю протитанкового рову, кудою планувала відступати до лісу перша чота. Дві інші планово спрямовували повстанців прямо під цівки замаскованих більшовицьких кулеметів.

Однак першою в бій вступила друга чота ком. "Дима", розташована на присілку Грушка. Хоч більшовики назначили усім своїм групам час атаки на 6:00, то в заметілі маневрова група з Рави-Руської напоролися біля 5 ранку на стійки другої чоти, які відкрили по совєтах вогонь.

Один рій чоти зайняв позиції 50 м на південь від села в молодняку, а два інші разом з командиром "Димом" перебігли до більшого ліска на північний схід від села, де боронилися протягом 4 годин. Для більшості стрільців було це бойове хрещення.

Після перших нервових хвилин, вони стали боронитися на диво добре й зорганізовано. Вирішальною була тут постава ком. "Дима". Він спокійно переходив від становища до становища, організував оборону й своєю поведінкою вселяв у стрільцях певність і так важливе для вояцтва кожної армії почуття, що все є під контролем і на своїх місцях.

Трагедія відділу почалася тоді, коли автоматна черга прошила груди командира. Відділ поділився на дві частини: одна з ком. роя "Марченком" (НН) прорвалася з оточення, але друга була розпорошена ворогом й пропала безвісти. Загинув також 1-ий рій ком. "Суслика" (Микола Судор). Загалом чота мала 6 вбитими, 4 ранених і 18, що пропало безвісти.

Першу чоту ком. "М'яча" на Мриглодах більшовики атакували о 6 год ранку з двох сторін. Підійти до повстанців непомітно ворогові не вдалося.

Командира чоти тривожив факт, що не повернулася одна стежа, а після пострілів з південного напрямку (то росіяни стріляли за втікаючим стр. "Мироном") і відгомону бою з напрямку Грушки — підвідділ був у повному бойовому поготівлі.

Заатакована НКВД-истами чота, прикриваючись вогнем, відступає в напрямі поблизького рову не знаючи, що він є обставлений важкими кулеметами. У двогодинному бою майже вся чота гине.

Важко ранений падає також командир "М'яч". До нього наближається командир НКВД-истів Колпащиков і в той момент упівець вихоплює пістолю й стріляє ворога в живіт, а собі пускає кулю у висок. Рана Колпащикова виявилася смертельною і він помер у тяжких муках. Вісімнадцятий бій проти українських повстанців виявився бути його останнім боєм.

На полі бою впало 23 повстанців з цієї чоти, один був ранений, а пропало безвісти 10. Більшість пропавших пробувала у розпорошенні пробиватися з оточення, була схоплена більшовицькими заставами живими й на місці розстріляна пострілом у потилицю.

Саме тому в хроніці відділу "Месники-ІІ" політвиховник сотні "Волош" (Василь Василенко) занотував факт, що велика кількість хоронених повстанців згинула від головних ран.

Відгомін бою поставив на ноги решту відділу "Месники-ІІ". У розпорядженні ком. "Біса" було ще дві чоти — третя і четверта. Він вивів IV чоту, з якою таборував у Гуті-Любицькій, у ліс, зв'язався з ком. куреня "Залізняком", який разом з ком. "Орестом" і пров. "Зоряним" стояв при ІІІ чоті на Даганах, порозсилав стежі.

Біля 8-ої ранку, як тільки з'ясовано становище, ком. "Біс" наказав IV чоті йти на допомогу І чоті в Мриглодах і став на її чолі. Разом з ним йшла ґранатометна ланка, яка мала сповнити важливу ролю під час атаки на більшовиків.

Але через атмосферичні умови свої та ворожі відділи так поперемішувалися, що не можна було відкрити вогонь без загрози обстріляти своїх. Після 1.5-годинних сутичок треба було відступити. Підвідділ мав 3 вбитих і одного раненого.

У той час поляки напали на Стару Гуту (вбили 11 чоловік і спалили кілька хат), Дагани І та Дагани ІІ (21 хат спалених, 5-ох вбитих, в тому одна жінка, яку кинули у вогонь), Монастир, де спалили 40 хат, вбили 8 чоловік, а багато подушилося по криївках (за совєтськими даними, поляки того дня розстріляли в Монастирі "під виглядом бандитів" аж 51 українця).

Разом з росіянами поляки напали також на Гуту-Любицьку, де спалили кілька хат і провели арешти. Над арештованими дівчатами глумилися, казавши їм лягати на вбитих стрільцях УПА.

Так закінчився найтрагічніший бій в історії УПА на Закерзонні. Загинуло загалом 62 вояків відділу "Месники-ІІ": 37 під Мриглодами і 24 під присілком Грушкою. Тіла вбитих підібрали члени української підпільної адміністрації, а похоронили їх стрільці відділу на чолі з сотенним політвиховником "Волошем".

Похорон відбувся в лісі під Мриглодами, в урочищі Монастир на місці колишнього василіанського монастиря. В одній могилі спочило 34 загиблих, а в другій — 8. Решта була похоронена окремо українською цивільною адміністрацією та родинами впавших.

Втрати совєтів населення оцінювало — судячи по кількості відправлених з місця бою підвод і авт — на кількадесят вбитими і пораненими.

Мапа бою

На цю тему: "Більшовики спалили ранених … Сидить партизан, обвитий соломою, а з обличчя жир капає" [10]

Бій під Мриглодами і Грушкою потряс околицею. Більшість загиблих були хлопці з навколишніх сіл, тому ця трагічна подія торкнулася багатьох людей безпосередньо.

Парадоксально, але легше цю велику одноразову втрату переніс курінь ком. "Залізняка". Відділи "Месники-І" і "Месники-ІІ" реорганізовано, доповнено новобранцями і скоро обидва відділи знову стали боєздатними.

Неповний місяць після трагічного бою під Мриглодами і Грушкою, курінь "Месники" провів одну з найкраще запланованих і виконаних акцій: протягом двох ночей 28–29 березня 1945 р. він знищив 14 станиць польської міліції, звільнивши тим від польської домінації більшість Любачівщини і частину Ярославщини.

Розгул польського бандитизму стримано аж до вересня 1945 р., коли 3 дивізії війська польського розпочали насильну депортацію українців Закерзоння до СССР, а для УПА, згуртованої в 6-ій Воєнній Окрузі "Сян", розпочався новий етап боротьби.

Автор використав такі джерела:

Оперативний звіт командира 27-го Тактичного Відтинку УПА за час від 26.08.1944 до 28.03.1945.
Хроніка Відділу "Месники-2".
А. Кордан "Козак". "Один набій з набійниці". Бібліотека Закерзоння, т. 4, Львів—Торонто, 2006.
Пограничние войска СССР в Великой отечественной войне 1942–1945. Москва 1976, док. № 357.
Докладная записка Л. Берия Сталину от 29 марта 1945 г. [В:] — ЦДАГОУ, Ф. 9401, оп. 2, д. 94, аркуш 253.
Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині в рр. 1944-1947: Документи і матеріяли. Серія Архів Закерзоння, т. 1. Торонто-Львів 2012.

—

Мирослав Іванек, дослідник, Торонто (Канада); опубліковано у виданні Історична правда [3]

На цю тему: