“Ми вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року”

1.00

Нет

“Ми вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року. Бо інформація про втручання російських спецслужб з’явилася вже тоді. Про судові процеси, які викривають факти російської агресії, про поїздки до окупованого Криму та Грозного

Про це та інше виданню “Новинарня [2]” розповіла журналістка і правозахисниця, координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова.

Російсько-українська війна у своїй гібридності точиться на різних фронтах. Окрім степів і териконів Донбасу, це ще й юридична та інформаційна площини. І програші в них зрештою обертаються пораненнями й смертями бійців та цивільних.

На цю тему: Життя на межі: Золоте пограниччя [3]

“Всі дуже люблять «сонечок», і якщо сказати щось про проблеми – це викликає хвилю обурення”

Після взяття Зайцевого

Медійна ініціатива за права людини виникла у 2016 році, коли я пішла з фонду “Повернись живим”. Одна з причин – я багато часу проводила на фронті, бачила різні обставини й різних людей. Я розуміла, що конфлікт затягується, і ніхто не збирається розслідувати, як він почався. Що страждають і цивільні люди в тому числі. Що серед військових – не тільки герої, хоч їх і основна маса.

Звичайно, це люди, яких я дуже сильно поважаю. Але серед них були і ті, хто прекрасно розумів, що війна – це найкращий бізнес. Бачила і реальних садистів.

Моя подруга Марія Томак на той момент працювала в правозахисній організації “Центр громадянських свобод” і займалася документуванням порушень прав людини у зв’язку з конфліктом.

Я їй почала жалітися, що на мирній території всі дуже люблять “сонечок”, і якщо сказати щось про проблеми в армії чи з цивільним населенням – це викликає хвилю обурення. А вона мені нагадала, що для того, щоб такі події аналізувати, людство винайшло міжнародне гуманітарне право, прописане в Женевських конвенціях.

Коли ти розглядаєш події війни з точки зору міжнародного гуманітарного права і прав людини, все чітко стає на свої місця. І навіть під час війни потрібно робити все для того, щоб бути цивілізованим суспільством.

Тоді в нас і виникла ідея створення громадської організації. Оскільки ми обоє журналістки, першим завданням ще тоді, в 2016-му, ми ставили журналістські розслідування порушень прав людини у зв’язку зі збройним конфліктом.

“Аваков знав про злочини батальйону «Шахтарськ», але створив на його основі роту «Торнадо»”

Бійці роти “Торнадо” в суді

Ми зробили кілька потужних розслідувань, які перший час були нашою візитівкою. Про зниклих безвісти в Криму в 2014 році – “Ті, що зникли за Крим”. Про “Торнадо” – паралельно з тим, як тривало слідство і судовий процес, ми 9 місяців проводили своє розслідування. Ми їздили туди, де були місця їх дислокації, знайшли їхні катівні на підвалах.

“Торнадо” створено на основі батальйону “Шахтарськ”, який був розформований власне через те, що перетворювався на озброєне злочинне угруповання. І була доповідна одного з чиновників МВС, де він казав, що на основі “Шахтарська” не можна створювати нових підрозділів, його треба розформувати, винних у попередніх злочинах притягнути до відповідальності, решту розпорошити по інших підрозділах. [Міністр внутрішніх справ Арсен] Аваков це знав, він на цій доповідній поставив підпис.

І буквально за два місяці поставив новий підпис – на наказі про створення роти “Торнадо”, куди увійшло те саме ОЗУ, яке вчиняло основні злочини в “Шахтарську” на чолі з Онищенком.

Проблеми почалися одразу, як тільки рота приїхала в Луганську область. Начальник поліції області доповідав МВС про те, що треба щось із ними робити, і дайте “добро”. Але “добра” з Києва не було, вони вчиняли злочин за злочином… і потім вийшло те, що вийшло.

“Війна почалася з Майдану”

А потім у нас з’явилася величезна кількість інформації щодо правосуддя у зв’язку з конфліктом, порушень прав людини і на підконтрольній, і звичайно на непідконтрольних Україні територіях – це основний фокус. До нас приєдналася Тетяна Катриченко – журналістка, яка займалася питаннями заручників і веде цей напрям у нашій ГО. З’явився новий напрям – адвокація. Ми виробляємо рішення для держави і намагаємося їх просувати.

Далі з’явилася міжнародна адвокація, якою займається Марія Томак – до речі, вона нещодавно виступала з трибуни ООН. Ми постійно зустрічаємося з іноземними представництвами, до нас звертаються міжнародні правозахисні місії, яким ми надаємо інформацію.

І той напрям, яким опікуюсь я – правосуддя у зв’язку зі збройним конфліктом. Звучить нудно, але насправді це дуже важлива і цікава історія. Правосуддя повинно дати відповідь, що відбулося у 2014-му році, хто винен, як це відбувалося, що відбувається останніх сім років. Українське суспільство в шаленому інформаційному потоці настільки розгублене, що йому дуже важко тримати у фокусі найважливіше з історичної точки зору.

Я для себе у збройний конфлікт включаю і справи Майдану, адже інформація про втручання російських спецслужб з’являється вже тоді. Тож ми у Медійній ініціативі за права людини вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року.

“Розслідування злочинів, пов’язаних з війною, хаотичне – невідома навіть кількість таких проваджень”

Процесів, пов’язаних зі збройним конфліктом, в українських судах тисячі. Мені здається, що всі ці справи – починаючи від Майдану й закінчуючи воєнними злочинами, які вже на сьогодні вчиняють підконтрольні Росії збройні угрупування або представники РФ безпосередньо – повинен розслідувати один департамент у Генпрокуратурі. Має бути єдиний організм у слідчих органах і органах нагляду за слідством, який буде системно розслідувати всі ці злочини, виявляти зв’язки між тими чи іншими епізодами.

Якщо візуалізувати, то це величезна стіна, на якій ниточками від однієї персоналії до іншої на карту нанесені епізоди, місця в Україні, де це все відбувалося. Туди варто включати й Одесу, і Запоріжжя, і Харків – усі події 2014-го, так званої “русской вєсни”.

Але наразі у розслідуваннях не те що системності немає – ніхто навіть не може сказати конкретної цифри: скільки є проваджень у зв’язку зі збройним конфліктом і скільки їх передано до суду. Тому що з 14-го року все це розслідувалося дуже хаотично – за різною кваліфікацією, різними слідчими органами.

Серед тисяч цих справ ми бачимо, як правило, розслідування щодо виконавців. Когось звинувачують в організації так званого “референдуму”, хтось сидів там у виборчій комісії, хтось виходив на мітинги з прапорами “ДНР” чи з георгіївськими стрічками.

Величезна кількість людей була зазомбована пропагандою. Звичайно, на них лежить велика відповідальність за те, що відбувається. Але ж ми розуміємо, що всіх цих злочинів не було б, якби не організатори і замовники. Тому найважливіше – від виконавців провести ці ниточки до самого верху.

Інтуїтивно ми розуміємо, що ця ієрархія виведе нас на якісь вежі в Кремлі. Але якщо поглянути на те, що доводить слідство в судах – такого враження не виникне! Розслідування дуже часто відбуваються неефективно, в судах до цих справ теж ставлення як до другорядних. У вироках або в судових рішеннях ми читаємо, що “невстановлені особи вирішили створити терористичну організацію, віддавали невстановленим особам такі-то команди, невстановлені особи фінансували те-то…”

СУСПІЛЬСТВО ВТОМЛЮЄТЬСЯ ВІД ТАКИХ ФОРМУЛЮВАНЬ.

І, ВЖЕ КОТРИЙ РІК НЕ ОТРИМУЮЧИ ВІДПОВІДЕЙ

ВІД УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ,

ВЗАГАЛІ ПЕРЕСТАЄ ЦІКАВИТИСЯ ЦИМИ СПРАВАМИ…

“Заочні” вироки за державну зраду працюють. Але судді бояться їх виносити

Більшість цих справ – in absentia, тобто за відсутності обвинуваченого. Бо обвинувачені переважно переховуються на окупованих територіях або в Росії.

Тривалий час заочні засідання були в підвішеному стані – судді боялися брати на себе відповідальність і виносити рішення. Тут є дуже багато факторів. До нещодавнього ухвалення закону про заочне засудження не було чіткого розуміння, як розглядати справи in absentia. І більшість суддів відтягували цей момент відповідальності, переносили засідання. Або оголошувати обвинуваченого в розшук і призупиняли процес.

Наскільки я знаю, єдиний суддя, який не побоявся відповідальності і виніс два заочні вироки – це Сергій Дячук зі Святошинського суду. Депутатка Державної Думи РФ Світлана Савченко, яка в довоєнні часи була депутаткою Верховної Ради АРК, після того як Дячук засудив її за державну зраду, написала у фейсбуці: мовляв, в Україні “немає правосуддя, засуджують мене без мене”. Потім ця ж людина, яка вважає, що тут немає правосуддя, наймає українського адвоката, той подає апеляцію. А коли Апеляційний суд відмовляє у розгляді через пропущені строки подання скарги, адвокат іде у Верховний Суд і каже, що його підзахисна нібито не знала про вирок і не мала можливості вчасно подати апеляцію. Це смішно, оскільки прокуратура і журналісти одразу ж знайшли той пост, який вона писала наступного дня після вироку. Верховний Суд його підтвердив, і це перший заочний вирок у зв’язку з окупацією Криму.

Другий вирок, який виніс Дячук (але його вже кілька років не може взяти на розгляд апеляційний суд) – це по Олегу Бєлавенцеву, представнику Путіна, який відіграв велику роль у процесі окупації Криму. Словом, є два заочні вироки за державну зраду, вони прецедентні і показують, що це працює.

“Мерами залишаються ті самі люди, які у 2014-му привели війну у свій дім”

Ольга Решетилова бере інтерв’ю в ексголови колишнього Дзержинська Володимира Слєпцова

Якщо говорити про псевдореферендуми на Донеччині та Луганщині, то тут теж багато не дослідженого. І питання до мерів міст і сільських голів Донбасу, більшість із яких або не притягнуті до відповідальності, або взагалі лишаються на посадах! Хоча є безліч свідчень і відеофактажу про те, що вони були організаторами “референдуму”. І це теж не розслідувано.

Володимир Слєпцов, колишній мер колишнього Дзержинська (тепер Торецьк), обвинувачений у державній зраді. Ми не знаємо, що у цій справі, тому що вона закрита від громадськості на прохання захисту Слєпцова. Але курйоз в тому, що Слєпцов погодився на обмін, а в Майорську під час обміну пересів в автобус журналістів – не захотів переходити на ту сторону.

Потім він нібито зліг у лікарню. Я з ним там робила інтерв’ю. Він жалівся і переводив стрілки на інших, не визнавав провини. Каже, що намагався максимально зняти напругу на той момент, щоб не допустити кровопролиття. Але вже тоді натякав, що буде виїжджати в Крим. І таки виїхав! У нього там була якась власність, нерухомість – ось і вся відповідальність!

Нещодавно ми писали про голову селищної ради Новолуганського Костянтина Саркісова, якого судять за держзраду, і якого взяли на поруки депутати від ОПЗЖ. Він продовжує перебувати на посаді, тому що в прифронтових регіонах уже сім років не відбуваються вибори!

На посадах сидять ті самі люди, що й у 2014-му. І скільки про це не говорять місцеві активісти, громадські діячі, нічого не зрушується – мовляв, у прифронтових регіонах небезпечно проводити вибори. А мені здається більш небезпечним залишати на посадах тих самих людей, які у 2014-му привели війну у свій дім.

Цікава історія з полковником Іваном Без’язиковим, який у 2014-му потрапив у полон, а після звільнення за обміном його засудили до 13 років ув’язнення за держзраду (зараз ця справа на стадії апеляції). Нагадаю: він потрапив у полон, коли з білим прапором пішов забирати тіла загиблих. Через два роки Без’язикова передали українській стороні. І вже тут його через деякий час звинуватили у співпраці з терористами – він нібито співпрацював із “Хмурим”, Сергієм Дубінським, який причетний до збиття рейсу МН-17.

Полковник Іван Без’язиков [4] після звільнення з “полону”, липень 2016 (до обвинувачення). Фото прес-служби президента Петра Порошенка

Без’язиков у цей період якраз перебував в управлінні розвідки так званої “ДНР”, і потім давав свідчення Joint Investigation Team – міжнародній групі, яка розслідує збиття МН-17 [5]. Як стверджує його двокат, Без’язикова засудили через те, що він не надав JIT такі свідчення, які потрібні були СБУ [6].

На цю тему: Дело полковника Безъязыкова: разведчик, освобожденный из плена и обвиненный в измене [7]

А паралельно в Павлограді Дніпропетровської області слухається справа по самому Дубінському. Я не знаю, чи інкримінують йому епізод щодо збиття літака, але загалом по створенню терористичної організації – так. Дуже багато переплетінь у цих справах, і якщо їх відстежувати системно, такі цікаві пазли складаються.

Або, наприклад, у тому ж Павлограді слухається справа “кіборгів”, де обвинувачений – “Гіві”, Михайло Толстих [8], який уже, наскільки ми знаємо, давно неживий. Але українські суди продовжують слухання по цих “гіві”, “моторолах” та інших загиблих бойовиках, тому що українськими судами не встановлено факту їхньої смерті – це об’єктивно, адже доступу до окупованих територій немає. А оскільки не встановлені факти смерті, тривають слухання. І вони дуже цікаві.

Наприклад, по “Гіві” в цій справі серед потерпілих є мати Ігоря Брановицького (боєць 81 оамб, загинув у ДАП у січні 2015 року – “Н”), адвокатка в неї Євгенія Закревська. На сумнозвісному відео з ДАПу саме Толстих допитує Брановицького. І ось скажіть:

ХІБА УБИТИЙ У ПОЛОНІ КІБОРГ НЕ ЗАСЛУГОВУЄ,

ЩОБ УСЯ КРАЇНА СТЕЖИЛА ЗА СУДОВИМ ПРОЦЕСОМ

НАД ЙОГО КАТОМ?

Нехай навіть цей процес заочний і посмертний.

Я колись була на судовому засіданні в Кремінній на Луганщині. Вони були такі здивовані, що я приїхала. Обвинуваченого, здається, не було – in abcentia. Адвокат за призначенням, який узагалі не знає, на яке засідання він прийшов, і прокурор, який із мільйона справ щось ледь-ледь пригадує. І ми сидимо, вони ж намагаються зробити вигляд, що дуже серйозно розглядають справу.

А в кінці вони мене почали розпитувати, що я тут роблю. Кажу, ми моніторимо судові засідання… І вони так наївно: “Ну і що?! У нас краще, ніж в інших судах?” (сміється). Я кажу: “У вас ващє прекрасно!”

Зрозуміло, що якби було більше уваги громадськості та ЗМІ до судових процесів, то це б дисциплінувало учасників – і якість, відповідно, була б інша.

“У справах про вибухи на складах боєприпасів військовій прокуратурі легше «розслідувати» своїх, ніж реальну роботу російських спецслужб”

Вибухи на військових складах у Балаклії Харківської області, березень 2017 року. Фото: Міноборони

Останні наші інтерв’ю – щодо вибухів у Сватовому. ДБР закінчило слідство, з’явилися нові підозрювані: два командири батарей реактивних установок “Ураган”. Підозра оголошена, ДБР має передати обвинувальний акт до суду. І ми робили інтерв’ю з адвокатом цих командирів Іллею Костіним.

В інформаційному повідомленні ДБР це виглядає так, ніби винні у вибухах, у загибелі людей і завданні збитків саме ці двоє командирів. Але це навіть не вища ланка командування, а просто командири батарей! Їх звинувачують у тому, що вони розмістили свої реактивні установки поблизу складів боєприпасів, які були знищені. Але вони ж установлювали їх за чиїмось наказом.

Ця справа виглядає ще важливішою, якщо її розглядати в міжнародному контексті. Паралельно чехи, болгари оприлюднюють інформацію, що всесвітньо відомі російські агенти “Боширов” і “Петров” [9] підірвали склади, де були боєприпаси для України. А менш ніж за рік після вибухів у чеському містечку Врбетіце починається серія вибухів на складах в Україні!

На цю тему: Болгарія також підозрює росіян у вибухах на складах зброї у 2014 році [10]

Але у нас, пам’ятаєте, вкидався меседж, що військові самі підривають свої склади. Тому що військовій прокуратурі легше розслідувати своїх, ніж реальну роботу російських спецслужб. (Говорю “реальну”, бо про випадки, коли українські правоохоронці вигадували “російський слід”, ми теж знаємо).

Таким чином, військова прокуратура зміщувала акценти. І це призвело до того абсолютно недолугого звіту тимчасової слідчої комісії Верховної Ради щодо вибухів у Балаклії, яку очолював Давид Арахамія. У звіті нардепи, повівшись на популярну “зраду”, знову-таки звинуватили вище українське командування, нібито воно таким чином приховувало розкрадання боєприпасів.

Це нонсенс. Ми всі розуміємо, що підривати склад за складом, підриваючи обороноздатність України, вигідно тільки одній стороні. І ми знаємо, що це за сторона.

Це тільки один з епізодів, які у зв’язку з конфліктом було б цікаво дослідити.

Чому в українських ЗМІ так мало інформації про судові процеси щодо злочинів, вчинених в умовах війни

Колишній голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов [11] у суді. Фото: ФБ Андрій Левус

На цю тему: Александр Ефремов: «комса» в «шестерках» у блатарей [12]

Минулого року ми видали аналітичний звіт “Право на правду. Висвітлення судових процесів, пов’язаних зі збройним конфліктом”, де аналізували, чому в українських ЗМІ так мало інформації про судові процеси щодо злочинів, вчинених в умовах війни, попри їх величезну кількість.

По-перше, більшість цих справ слухається у віддалених від Києва судах, центральним медіа далеко їхати. Наприклад, той самий Олександр Єфремов. Його справу запроторили в Старобільський суд – нібито за місцем скоєння злочину. Добиратися туди дуже складно. Справа слухалася три роки, Єфремов сидів у СІЗО, його привозили на суд, і за весь цей час репортажів із засідань були одиниці, хоч їх відбулося понад сотня.

І коли Єфремова привезли до Києва і відпускали під домашній арешт, все одно цим зацікавилася невелика кількість журналістів. Хоча здавалося, куди вже резонансніше?! Відбувається трансляція засідань на сайті судової влади, в онлайні можна це все спостерігати. А там одиниці переглядів!

Тож ми під час дослідження зібрали фокус-групу з редакторів, продюсерів новин телеканалів, і запитали: в чому проблема? Як виявилося, передусім у тому, що на висвітлення судового процесу потрібна величезна кількість ресурсів. Щоб бути в темі, на засідання повинен ходити один і той самий журналіст. А їх дуже часто переносять, часто вони у віддалених судах… Ми самі з цим дуже часто стикаємося, коли їздимо на суди: приїжджаєш – а засідання переносять.

Друге – медіа не відчувають суспільний запит на ці справи.

І третє – це часто низька компетентність журналістів і відсутність школи судової журналістики як такої – одиниці журналістів якісно висвітлюють судові процеси. Не плутати підозрюваного з обвинуваченим – це вже велике досягнення! Але невисвітлення судових процесів щодо війни – це порушення права суспільства знати правду про ці події.

Дякую виданню “Ґрати“, яке з’явилося нещодавно. Вони відстежують ці процеси як спеціалізоване видання, але ясно, що їхня аудиторія не настільки широка.

“Новинарня” – також одна з небагатьох. І про неї ми згадуємо у нашому звіті “Право на правду”, зокрема матеріал про фінансування тероризму [13], який писала Люда Кліщук, просистематизувавши кількість вироків і кількість справ – дуже цікавий матеріал!

“Новинарня” – одне з небагатьох видань, яке якраз пише про ці суди. Ще Watchers, іноді “Цензор”… Але хотілося б більше уваги від центральних медіа, особливо від телеканалів.

Я закликаю всіх, кому цікаве правосуддя щодо збройного конфлікту, підписуватися на нашу розсилку. Ми щотижня робимо акцент на якійсь із цих справ і розсилаємо повноцінні розклади засідань. І я думаю, що при правильному висвітленні це буде цікаво аудиторії. Неправда, що немає запиту. Просто ми часто кидаємося на такі поточні резонанси і не обтяжуємо себе цікавими підходами до висвітлення цих справ. А там стільки цікавих людських історій, переплетінь і казусів. Висвітлюючи кожну справу, ми повинні скласти великий пазл війни в Україні.

Це напрям “Медійної ініціативи”, який ми великою мірою волонтерськими зусиллями тягнемо вже не перший рік. Зараз завдяки програмі USAID “Права людини в дії” – вони нам допомагають – намагаємося привернути увагу медіа до цих процесів. Робимо пости в соцмережах про це, почали робити серію інтерв’ю зі сторонами процесів.

“СБУ зливає журналістам матеріали, а потім свій же злив долучає як доказ”

Наші розслідування лягали в кримінальні провадження, зокрема ми давали свідчення по Криму. Нас опитували для міжнародних судів – і для ЄСПЛ, і для Міжнародного кримінального суду.

Але ми не завжди лише співпрацюємо з правоохоронними органами – буває, що доводиться жорстко критикувати. Є, наприклад, одна справа в Маріупольському суді: трьох хлопців затримали нібито з мінами і звинуватили у тому, що вони мали вчинити теракт. Один із дуже небагатьох доказів, долучених до матеріалів справи – сюжет Андрія Цаплієнка в ТСН, де він допитує цих хлопців. Що, в принципі, заборонено журналістськими стандартами. Плюс на кадрах видно на підозрюваних сліди насильства. І журналіст абсолютно не цікавиться, що з ними відбулося, чому вони побиті.

Коли ми на суді послухали матеріали справи, поспілкувалися з адвокатами – побачили, що це дуже сумнівна справа насправді. А в матеріалах справи, окрім сюжету Цаплієнка, нічого суттєвого нема. І це не вперше, коли ми бачимо, що СБУ зливає журналістам матеріали, а потім свій же злив долучає як доказ.

У нас тісна співпраця з новоствореним Департаментом офісу Генерального прокурора з нагляду за розслідуванням злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту. Правозахисна спільнота проштовхувала ідею його створення досить довго, і тільки в 2019 році цей департамент був створений. Він координує розслідування злочинів щодо війни у трьох регіональних прокуратурах – АР Крим, Донецької і Луганської областей. І тільки зі створенням цього департаменту насправді почалася систематизація цих справ.

Ясно, що при тому обсязі робіт, який стоїть перед ними, це дуже складно. І штат там невеликий, і ресурсів у них небагато. Але вони намагаються щось робити. Плюс на них лежить велика відповідальність щодо співпраці з міжнародними судами і передачі справ туди. От нещодавно вони публікували інформацію про те, що передали прокурору Міжнародного кримінального суду подання щодо воєнних злочинів під час іловайських подій. І в керівництва цього департаменту є розуміння необхідності співпраці з громадським сектором, з тими організаціями, які документують злочини, пов’язані зі збройним конфліктом.

Україна має унікальний досвід синергії зусиль громадськості і правоохоронних органів у розслідуванні воєнних злочинів. З того, що я чула від експертів, такого не було ані в Грузії, ані в Азербайджані, щоб правоохоронні органи йшли до громадськості і просили матеріали, а громадські і правозахисні організації готували подання до міжнародного кримінального суду. А в нас зараз є така практика: і Українська гельсінська спілка з прав людини, і Legal Advisory Group (Українська консультативна група) часто у співпраці з правоохоронцями готують подання до Міжнародного кримінального суду і Суду ООН. Українські організації входять до складу коаліції неурядових організацій щодо співпраці з ICC – International Criminal Court.

“Дуже важливо щоразу наголошувати на тому, що бойовики «ДНР/ЛНР» підконтрольні Росії”

Ольга Решетилова

Є кілька справ України проти Росії. Одна в суді ООН – щодо фінансування тероризму. Є справа порушення Росією морської конвенції, коли вони захопили три українські судна в Керченській протоці. Там було рішення про негайне повернення Україні захоплених моряків. Рік тому Україна передала свої аргументи суду, і вже мала готувати свої аргументи Росія. Це дуже цікавий кейс, і світова юридична спільнота за цим стежить. Це буде дуже показово, коли діяльність Росії у водах навколо Криму буде оцінена з точки зору міжнародного права.

Вже є рішення прокурора МКС про те, що стосується Криму – це міжнародний збройний конфлікт. Щодо Донбасу поки що немає чіткого визначення, що там відбулася окупація, є думки про те, що це так званий “змішаний конфлікт”, коли є й елементи внутрішнього конфлікту, тобто громадянської війни, і зовнішньої агресії. Звичайно, й українська прокуратура, і слідчі органи, і громадські організації максимально працюють над тим, щоб довести, що на Донбасі відбувається зовнішня агресія за участю підконтрольних РФ збройних формувань.

І тут дуже важливі формулювання, в тому числі і в медіа. Тому що тут у нас ще з 2014-го абсолютний хаос – хтось їх називав терористами, хтось сепаратистами, хтось бойовиками. Але як би ми їх не називали, ми повинні наголошувати на тому, що вони підконтрольні РФ. Важливо це артикулювати.

Ну і треба розуміти, що це завдання на роки, якщо не на десятиліття. Ми пам’ятаємо, як довго тривав розгляд справи Слободана Мілошевича, наприклад. Але це та історія, коли важливий процес.

Так, Міжнародний кримінальний суд зараз переживає не найкращі часи. Багато хто вважає, що МКС і взагалі система міжнародного права не відповідає реаліям. І, можливо, десь у чомусь так і є. Це є одним із аргументів наших місцевих противників ратифікації Римського статуту МКС, і це те, з чим боряться українські правозахисні організації. Прибічники Авакова на чолі з Антоном Геращенком максимально лобіюють не-ратифікацію статуту, наголошуючи на тому, що через ратифікацію почнуть притягати до відповідальності наших військовослужбовців. У такому формулюванні це, звісно, не відповідає дійсності, тільки в тій частині, що до відповідальності будуть притягатися ті, хто вчиняв воєнні злочини.

А 99,9% українських військовослужбовців, добровольців, не вчиняли воєнних злочинів. Вони не викрадали людей, не катували, не вбивали цивільних, не обстрілювали цілеспрямовано цивільні об’єкти.

Втім, є мінімальний відсоток таких як, скажімо, “торнадівці”, які цим займалися. І змушена сказати, що, за нашими розслідуваннями, ці люди, як правило, наближені до МВС.

Власне, тому Антон Геращенко, вибачте, зі шкури пнеться, щоб в Україні не був ратифікований Римський статут. У людей, які вчиняли воєнні злочини з українського боку (я знову хочу наголосити – це мінімальний відсоток!), були керівники, і ці керівники здебільшого сидять в МВС. І українському суспільству це дуже важливо розуміти.

“У Криму нас жахнула атмосфера страху”

Ольга Решетилова в Криму, 2015 рік

Ми їздили в Крим у грудні 2015-го. Це була моніторингова місія – ми опитували родичів політв’язнів, Марія Томак робила тоді фільм… Ще не було Медійної ініціативи за права людини, ми робили це як волонтери. Потім ці матеріали використовували для адвокації питання звільнення політв’язнів. Для мене це був етап, коли я тільки починала розуміти, що таке права людини в рамках збройного конфлікту, було принципово важливо побачити на власні очі, що відбувається в окупованому Криму. І те, що ми побачили, мене реально жахнуло.

По-перше, це атмосфера страху. Я не знаю, як це передати, коли ти шкірою відчуваєш страх – не свій, а оточуючих. По Сімферополю автозаки їздять частіше, ніж “швидкі”, пожежні й інші спецмашини… Російські триколори скрізь – таке враження, що тебе цими триколорами ґвалтують. Скрізь ця “побєда” і “кримнаш”.

Ми тоді жили на конспіративній квартирі. І вже збиралися їхати, коли зрозуміли, що за нами “хвіст”. Швидко з’їздили доопитати ще одну людину, і почали збирати речі, щоб звалювати. І в цей момент в двері постукали… Ми перезирнулися – такого холоду в серці я ще ніколи не відчувала. Ми жили в однієї жінки на квартирі, і вона, мені здається, теж десь так відчула. І я чую її повільні кроки до дверей, а стук продовжується… мені здається, це тривало вічність. Виявляється, в неї зламався дзвінок, а сусідка принесла пироги і не могла достукатися…

Лишилося дуже гнітюче враження від тих відвідин. Це була небезпечна місія, але на той момент не проводити її ми не могли. Тоді масово заарештовували кримських татар, зникали люди. Це був не тільки правозахисний моніторинг, а й акт підтримки кримчан, які там залишалися. Вони теж дуже боялися, тому ми з ними зустрічалися у найнесподіваніших місцях – у супермаркеті будматеріалів, на автобусній зупинці тощо. Конспірація була на найвищому рівні.

Я була в різних ситуаціях – і під обстріли потрапляла, і на лінії фронту ми по самій сірій зоні їздили. Але такого страху, як у ті п’ять днів, я, здається, ніколи не відчувала.

“Поки доїхали до Грозного, чеченські сайти опублікували всі наші дані – ймовірно, «злили» прикордонники”

Українські журналістки Ольга Решетилова, Марія Томак та Ірина Ромалійська під будівлею суду в Грозному під час розгляду справи Миколи Карпюка і Станіслава Клиха

Їздили ми і в Грозний, де судили Миколу Карпюка і Станіслава Клиха, які нібито брали участь у першій російсько-чеченській війні. Хоча є неспростовні докази того, що і Карпюк, і Клих у той період перебували в Україні. Карпюк доглядав помираючу матір, Клих складав сесію.

Але їх звинуватили в тому, нібито вони брали участь у розстрілі російських солдатів на площі “Мінутка” в Грозному. І Марія Томак збирала свідчення про те, що вони тоді були в Україні. Вона організувала поїздку мами Клиха і братів Карпюка в Грозний, щоб вони дали свідчення в суді. З ними тоді поїхали п’ятеро журналістів.

Поки доїхали до Грозного, нас по території Росії супроводжувало українське консульство. Консул Олександр Ковтун – легендарна людина. Журналісти їздили на суди по Олегу Сенцову, Надії Савченко – і він максимально оберігав усіх громадян України. Ще у 2014-му він їздив до російсько-українського кордону знімати обстріли української території з території Росії. Знаходив у російських лікарнях українських військових, які під обстрілами змушені були переходити на територію РФ, відвозив їм речі першої необхідності, збирав їх.

Олександр Петрович супроводжував і нас до Грозного.

ПОКИ МИ ДОЇХАЛИ, НА ВСІХ ЧЕЧЕНСЬКИХ САЙТАХ

УЖЕ БУЛИ ОПУБЛІКОВАНІ МАТЕРІАЛИ

“МАЙДАНУТИЄ В ГРОЗНОМ”.

Там про нас усе було написано: наша біографія, що ми робили, яким чином сприяли Збройним силам. І наші паспортні дані.

А паспорти ми пред’являли тільки нашим прикордонникам на пункті пропуску в Міловому. Росіянам не пред’являли, бо одразу сіли в консульські машини. Четверо з нас показали національні паспорти – і щодо всіх на сайті були вказані прізвища, імена й по-батькові. А в нас підбір такий був – я з фонду “Повернись живим”, оператор Іван Любиш-Кірдей, який виходив з Іловайська і робив фільм про це, Радіо Свобода, Deutsche Welle…

Лише одна журналістка, Настя Москвичова, показала закордонний паспорт, де не вказано по батькові – і в чеченських ЗМІ було тільки її прізвище та ім’я.

Тобто хтось з українських прикордонників злив інформацію. Або, можливо, у росіян є доступ до української бази.

Українські журналісти в Грозному

Ми змогли в СІЗО передати передачі Карпюку і Клиху, але сам суд, заради якого їхали, перенесли на кілька днів. Мабуть, сподівалися, що ми поїдемо геть. Але ми вирішили залишитися на три дні в Грозному і дочекатися.

Хоча все одно нас так і не пустили на засідання. Нагнали туди студентів юрфаку, і нам сказали, що судова зала вже заповнена. Навіть не всіх рідних пустили, які з нами приїхали!

А коли засідання вже закінчилося, почали виходити ці “студенти юрфаку”… у нас традиційно про таких кажуть – “молодики спортивної статури”.

“Тупіт «кадировських тітушок» за нами відчули спинним мозком”

Є російський правозахисник Ігор Каляпін – чи не єдиний, напевно, з живих правозахисників, який займається правами людини на Кавказі, в Ічкерії, в Інгушетії. Це особистий ворог Рамзана Кадирова, який заборонив йому приїжджати на територію Чечні.

Оскільки у нас на той момент був девіз “слабоумство й відвага”, Томак набрала цього Каляпіна. А він каже: “Давайте зустрінемося – я приїду в Грозний”. Ми трохи напружилися, бо це був явний виклик Кадирову.

Більше того, Каляпін зняв номер у центральному готелі Grozny City, який належить Кадирову. Тепер я розумію, що він це зробив навмисне – бо приїхали журналісти, і таким чином можна було привернути увагу до правозахисних питань у Грозному. Куди на той момент не доїжджала жодна правозахисна місія. А за тиждень чи два до того, як ми приїхали, невідомі напали і спалили автобус “Комітету з протидії катуванням” на кордоні Інгушетії і Чечні з криками “Вам немає чого робити в Грозному!”. Коротше, там узагалі нема кому контролювати дотримання прав людини, і це страшно.

Так починався запис інтерв’ю з російським правозахисником Ігорем Каляпіним у Грозному

Заходимо ми в номер, розставляємо техніку, починаємо записувати інтерв’ю – і лунає стукіт у двері. Каляпін відчиняє – а там директор готелю зі словами: “Просимо вас покинути наш готель”.

Чому? “Патамушта ви нєліцепріятно отзиваєтєсь о нашем главє”. Вони трохи посперечалися. Поки ми спустилися, на нас уже чекав цілий мітинг у холі. Місцеві співробітниці, в основному жінки, оточили Каляпіна з криками, що, мовляв, Кадиров прекрасний, і таке інше…

І вони його явно гальмують, не дають йому виходити. Я згадую, що забула в номері телефон, повертаюся туди, в ліфті зустрічаю нашого консула. Олександре Петровичу, кажу, у нас проблеми. Ми спустилися, Каляпіну вже дали вийти з готелю… Виходимо – і навіть не побачили, а відчули спинним мозком те, що, думаю, можуть відчути тільки люди, які були на Майдані: тупіт ніг, який означає, що насувається небезпека.

Ми з Марією миттю заховалися за ріг готелю. В цей момент натовп – я їх називаю “кадировські тітушки” – кидається на Каляпіна: жбурляє в нього торт, яйця, борошно, зеленку. Під роздачу потрапляє наш консул – його штовхнули і трохи побили… Каляпін мокрий, весь у борошні. Нас охорона почала виганяти за межі готелю, а там чекав натовп тітушок.

Ігор Каляпін після нападу “кадировських тітушок”

Зрештою нас відтіснили на вулицю, за нами під’їхав консульський бус. А ми кажемо, що не залишимо Каляпіна, за яким уже приїхали чеченські менти. Бо розуміємо, що його зараз заберуть – і невідомо, що з ним буде. Я візуально визначаю головного серед ментів, підходжу і питаю: “Ви можете гарантувати, що людина залишиться цілою і неушкодженою? Бо ми його так не відпустимо”. Він каже, з цим характерним акцентом, що “я вам гарантую”.

Кажу: давайте я запишу ваш номер телефону, ми з вами будемо на зв’язку! Ну просто оборзєвші українські правозахисники! (сміється). Я записую його номер – в мене досі він збережений. І ми йому телефонуємо кожні пів години – де Каляпін?! Каже – ми просто складаємо протокол, і його відпускаємо. Потім з’ясувалося, що це був начальник кримінального розшуку Чечні.

Нас потім у консульських машинах до кордону довезли, висадили і перехрестилися! (сміється). Але на суд ми так і не потрапили, і свідчення ніхто зі свідків не дав. Марія потім ще сама їздила. І по відеоконференції з Москви давала-таки в чеченському суді свідчення про те, що ні Карпюк, ні Клих не могли перебувати в 94-му році на тій позиції.

Ольга Решетилова

Але для чого взагалі була ця справа по Карпюку і Клиху? В ній же фігурували перші особи держави, наприклад, колишній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк [14]. І нам тут було смішно, що Яценюка звинувачують у бойових діях у Чечні, але насправді тоді російське слідство і спецслужби будували обвинувачення проти перших осіб Української держави.

На цю тему: Уголовное кубло в приграничье. Депутаты, бандиты и агенты РФ на политической карте Сумщины [15]

Зрештою, вони це не використали. Але могли. І їм не стільки були потрібні Карпюк і Клих, скільки від них оці ниточки до українських посадовців.

Чи зустрічалися ми після їх звільнення? Звісно! З Карпюком ми постійно на зв’язку. Микола казав, що Марія Томак взагалі була легендою в чеченських судах, тому що не боялася їхати, давати свідчення у в’язницях. Там усі просто захоплювалися нею.

У Клиха зараз проблеми зі здоров’ям, а Карпюк дуже активний, він з нами зустрічався, дуже дякував. Хотів зробити зустріч з усіма, хто тоді їздив в Грозний, але завадив карантин.

З нами тоді був Антон Наумлюк, зараз головний редактор сайту “Ґрати”. Він запитав: “Ну, як тобі в Чечні?” Кажу, що в Криму мені було страшніше. Він каже: “Це тому, що про кримські історії ти чуєш, а в Грозному люди зникають, їх ніхто не знаходить і про них більше ніхто не чує”.

Але ми вибралися живими і неушкодженими. Мабуть, тому що попереду у нас була важлива місія – створення Медійної ініціативи за права людини (усміхається).

—

Олена Максименко, з Донецької області; опубліковано у виданні Новинарня [2]

На цю тему: