«Найбільша проблема Європи»: Карпатська Україна у міжнародній грі на зламі 1938-1939 років

1.00

Нет

«Найбільша проблема Європи» – саме так назвав українське питання експерт із центральноєвропейських питань, відомий британський історик-славіст Роберт Сітон Вотсон у статті, що була надрукована 30 жовтня 1938 р. в тижневику «Reynold’s News». Британець охрестив Карпатську Україну ключем до будь-якої великої політики у Східній Європі.

Справді місце українського питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни годі зрозуміти без звернення до історії Карпатської України – невеликого державного утворення, що існувало в рамках Другої Чехо-Словацької республіки у 1938-1939 роках. Його поява на політичній мапі континенту у період «чехословацької кризи» призвела до помітної актуалізації українського питання – найбільшої нерозв’язаної національної проблеми у міжвоєнній Європі. Перебуваючи в епіцентрі драматичних подій, ця невелика гірська країна на межі 1938-1939 років стала справжньою європейською «больовою точкою», адже зачіпала інтереси відразу кількох ключових гравців – ЧСР, Угорщини, Польщі, Німеччини, СРСР, Румунії, Італії, Британії та Франції.

У пост-мюнхенський період проблема Карпатської України активно обговорювалася у дипломатичних колах Європи у зв’язку з проєктом формування «Великої України». Східна провінція Другої Чехо-Словаччини мала перетворитися на осередок формування української держави («український П’ємонт») та вихідний пункт для німецького походу проти СРСР. Хоча цим планам так ніколи і не судилося реалізуватися, їхнє обговорення у європейських колах призвело до помітної інтернаціоналізації українського питання напередодні Другої світової війни. Не оминула цієї міжнародної дискусії і офіційна Прага, яка у 1938-1939 рр. вперше масштабно зіткнулася з викликом українського питання у своїй внутрішній і зовнішній політиці у зв’язку з формуванням автономії Підкарпатської Русі/Карпатської України на сході республіки.

На цю тему: Юрий Гудыменко: Три дня червленого медведя [2]

Німецькі плани створення «Великої України». Чи були вони?

Проголошення автономії за Карпатами відбувалося в той момент, коли західні дипломатія і громадськість будували здогади щодо найближчих планів Гітлера й обмірковували засоби захисту західноєвропейських країн від можливої нацистської агресії.

У той період на Заході переважала думка, що Німеччина кинеться на завоювання України, тому в Лондоні й Парижі автономію на Закарпатті розцінювали як німецьку ідею – перший етап на шляху до підкорення Радянського Союзу. Відчуваючи сильну загрозу з боку Берліна, західні уряди розраховували, що «українська карта» Гітлера стане засобом для спрямування німецької експансії на схід.

З огляду на відсутність оприлюдненої офіційної позиції Третього Рейху щодо українського питання в 1938-1939 рр. та активну спекуляцію в західній пресі на тему німецьких планів створення «Великої України» і походу на схід, у західноєвропейських колах склалося хибне уявлення про сутність та цілі німецької політики у Східній Європі, у тому числі й щодо Карпатської України. Насправді в Берліні питання останньої визнали неактуальним ще в жовтні 1938 р. Відомство Ріббентропа отримало від фюрера вказівки зайняти стриману позицію щодо цього утворення і не вступати в контакти ні з українцями, ні з їхніми організаціями. Водночас німецькій пресі було видано інструкції не публікувати нічого про події в Карпатській Україні [1].

Історики не знайшли свідчень того, що Гітлер будь-коли виступав за використання Карпатської України як плацдарму для нападу на Радянський Союз чи розглядав можливість постання незалежної України на базі Закарпаття. У військово-стратегічному сенсі цей регіон не мав вагомого значення [2] і став лише «розмінною монетою» у складній геополітичній грі Третього Рейху, спрямованій на побудову союзів для майбутньої війни в Європі. До того ж офіційний Берлін не мав у той час серйозної політичної концепції вирішення українського питання, використовуючи українські політичні сили у власних стратегічних планах [3].

Преса і українське питання

Активне обговорення в західній пресі планів використання Гітлером Карпатської України як плацдарму для походу на схід задля створення «Великої України» ставило ЧСР у доволі незручне становище, оскільки йшлося про її суверенну територію, яка, за чутками, мала стати осердям для заснування нової великої держави на сході континенту. Прага намагалася не помічати масштабної кампанії в пресі на тему «Великої України», що велася за кордоном, [4] і придушувала будь-які спроби чехословацької преси пов’язати це питання з проблемою Карпатської України.

Зокрема, під час зустрічі із закордонними журналістами 16 грудня 1938 р. заступник міністра закордонних справ Чехо-Словаччини д-р Іван Крно недвозначно заявив, що українське питання не стосується ЧСР, а її влада не може дозволити на своїй території недружніх актів супроти Польщі та СРСР. У своєму напучуванні для преси він відзначав, що «не можна взагалі не писати про таке актуальне сьогодні питання, однак писати про нього слід холоднокровно, цитуючи не тільки англійську і французьку пресу, але й польські та радянські газети» [5].

У вказівках для преси МЗС ЧСР рекомендувало місцевим виданням уникати висловлення їхньої власної позиції щодо питання «Великої України». Дозволялося цитувати, не наводячи коментарів, лише закордонні газети й «тільки тоді, коли поряд наведені голоси і погляди обох сторін». Водночас давалася вказівка «відсіювати всі повідомлення про приєднання Карпатської України до якоїсь із сусідніх країн» чи до держави, котра ще тільки мала бути створена (тобто «Великої України»). Також рекомендувалося не публікувати статей про протести місцевого населення проти політики центральної влади, зокрема проти призначення Лева Прхали міністром в уряді Карпатської України [6]. Побоюючись реакції Варшави і Москви, які неодноразово робили у Празі демарші з приводу українського питання, остання була навіть готова запровадити цензуру щодо публікацій про «Велику Україну», проте врешті вирішила за краще вдатися до непрямого тиску на пресу.

Під час прийому в міністра Франтішека Хвалковського 9 січня 1939 р. радянський посол Сергій Александровський зазначив, що в Москві «панує не дуже сприятливий настрій» з приводу ставлення Праги до українського питання і тону чехословацької преси, та висловив жаль, що з боку чехословацького уряду «нічого не робиться для покращення атмосфери» [7]. Москва вбачала в Карпатській Україні серйозну небезпеку, вважаючи, що та може стати в майбутньому пунктом «кристалізації українського руху за незалежність» [8]. Утім, через брак доступних радянських джерел позиція СРСР щодо створення Карпатської України залишається маловивченою.

Показовою в плані ставлення Праги до спекуляцій у західній пресі щодо українського питання була реакція чехословацького уряду на публікацію інтерв’ю прем’єр-міністра Карпатської України Августина Волошина британській газеті «The Daily Telegraph», у якому той начебто вперше пов’язав діяльність свого уряду з планами зі створення «Великої України». Під час зустрічі з британським послом Бейзилом Ньютоном 11 січня 1939 р. заступник міністра закордонних справ Іван Крно заявив, що Чехо-Словаччина «прагне тільки миру і добрих відносин з усіма своїми сусідами і саме тому не хоче активно втручатися до великоукраїнської проблеми». Прага була готова до радикальних кроків, включно з депортацією празького кореспондента британського видання з республіки за поширення неправдивої інформації [9].

Як свідчать документи, до початку березня 1939 р. автономний уряд Волошина не займався розробкою проблем самостійності Карпатської України, а тим більше – утворення на її базі «Великої України» шляхом приєднання радянської України, Галичини, Волині та Буковини. Ці ідеї йому постійно нав’язували різні українські емігрантські групи. Обережність уряду Волошина у «великоукраїнських» прагненнях диктувалася насамперед складною міжнародно-політичною ситуацією навколо Карпатської України та побоюванням увійти в конфлікт із СРСР, Польщею та Румунією, які регулярно тиснули на Прагу з приводу її «українського експерименту» на Закарпатті. Зокрема, у розмові з чеськими журналістами 17 січня 1939 р. Августин Волошин [3] заявив: «Карпатська Україна не може працювати задля створення Великої України. Наша земля надто мала, щоби втручатися до цієї справи. Ми, українці, зазвичай відчуваємо, що наш народ, який нараховує близько 40 мільйонів людей, мусить колись бути в змозі створити власну державу, але я не хотів би тут намагатися дати якусь дату і також не хотів би стверджувати, що до цього дійде в найближчому майбутньому. Такі заяви могли би бути інтерпретовані за кордоном як провокація». [10]

В умовах тогочасної міжнародної ситуації очільник автономного уряду не бачив реальної можливості для відновлення незалежної соборної України, вважаючи це справою неблизького майбутнього.

Угорські та польські амбіції щодо Карпатської України

Наприкінці січня – на початку лютого 1939 р. Прага отримала від своїх дипломатичних установ за кордоном інформацію, що інтерес Німеччини до українського питання згасає, а її «великоукраїнський план» зазнає відтермінування з огляду на загальну європейську політичну ситуацію [11]. Про це свідчили й результати кількох зустрічей, проведених нацистським вищим керівництвом на початку року з лідерами Угорщини та Польщі (переговори Адольфа Гітлера з польським міністром закордонних справ Юзефом Беком у Берхтесгадені 5 січня 1939 р. та з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакі в Берліні 16 січня 1939 р.; візит Йоахіма Ріббентропа до Варшави (26 січня 1939 р.), фрагментарна інформація про які надходила в Чернінський палац [12].

Зокрема, дипломатичні донесення з Будапешта свідчили про те, що Угорщина стає дедалі впевненішою в досягненні своєї цілі – створити спільний кордон із Польщею шляхом поглинання Карпатської України [13]. У Прагу надходила також інформація про спроби Будапешта схилити лідерів автономії до добровільного «повернення» краю до Угорщини. Щоби здобути прихильність останніх, угорський державний секретар з питань національних меншин Тібор Патакі ще в листопаді 1938 р. таємно, через члена делімітаційної комісії Юліана Бращайка, передавав Августинові Волошину пропозицію щодо надання краю національно-територіальної автономії у складі Угорського королівства. Таку пропозицію було повторено в лютому 1939 р. через греко-католицького єпископа Олександра Стойку, однак автономний уряд відкинув ці оферти, зробивши їхній зміст предметом публічного розголосу [14].

Втім, міжнародна ситуація ставала дедалі сприятливішою для реалізації угорських амбіцій. Про це, зокрема, свідчило потепління в угорсько-німецьких відносинах, яке настало після візиту Чакі до Берліна 16 січня, тимчасом як Празі не вдавалося врегулювати свої суперечки з Німеччиною, а насамперед – отримати від неї гарантії кордонів Чехо-Словаччини, обіцяні їй чотирма державами в Мюнхені. Візит Хвалковського в Берлін 21 січня 1939 р. не досяг успіху в цьому плані. Німці висунули Празі нові вимоги, виконання яких мало перетворити ЧСР у, по суті, васальну державу, цілковито залежну від Третього Рейху [15]. Водночас потужну дипломатичну підтримку надавали угорським ревізіоністським планам фашистська Італія і санаційна Польща.

Очільник польської дипломатії Юзеф Бек робив усе можливе, щоб відтермінувати надання Німеччиною гарантій чехословацьких кордонів, вважаючи, що цьому має передувати рішення стосовно спільного польсько-угорського кордону. Чернінський палац, зі свого боку, вбачав в агресивній кампанії Польщі проти Карпатської України можливість актуалізувати в Берліні питання гарантій кордонів, стверджуючи, що польські дії є виявом недовіри до Третього Рейху. Таку тезу вперше озвучив берлінський посол ЧСР Войтех Мастний у депеші до Праги 31 грудня 1938 р.[16]

Британські та французькі дипломати, які на початку лютого 1939 р. зробили в Римі й Берліні демарші з приводу гарантій кордонів ЧСР, підштовхували Прагу використати цей психологічний момент і вдатися до самостійного виступу перед німецьким урядом. Застосування аргументу польської загрози для Карпатської України могло посилити чехословацьку позицію в цьому питанні [17]. Однак німецьке керівництво на чолі з Гітлером усіляко затягувало з відповіддю на англо-французьку ноту від 8 лютого 1939 р. щодо гарантій кордонів.

На цю тему: Вторая мировая война в Закарпатье началась с Карпатской Украины [4]

Найбільшої поразки на зовнішньополітичному фронті Прага зазнала в цей період у Бухаресті, що довго був головним союзником чехів у протидії зазіханням Польщі й Угорщини на Карпатську Україну. На початку 1939 р. чехословацька дипломатія усвідомила, що – не без впливу поляків – позиція румунського уряду в питанні Підкарпатської Русі почала поступово змінюватися і що тепер Бухарест був схильний змиритися з можливим приєднанням краю до Угорщини в разі, якби Берлін санкціонував цей крок [18]. Новий очільник румунської дипломатії Ґріґоре Ґафенку був відомим полонофілом і вважав, що після Віденського арбітражу Підкарпатська Русь утратила стратегічне значення і перетворилася на «німецьку провінцію».

Усвідомлюючи (як і поляки) загрозу для «своїх» українських територій – Буковини та Бессарабії – від можливого розігрування Берліном «великоукраїнської» карти, румуни фактично згорнули свій фронт проти спільного угорсько-польського кордону [19]. Деякі звіти пізнішого часу вказували навіть на зацікавленість самої Румунії стати учасником вирішення долі краю [20]. За інформацією чехословацької прес-служби в Женеві, румунський міністр Ґафенку, виходячи зі спільних із Польщею інтересів в українському питанні, розраховував, що остання скористається можливістю для втручання її війська в Карпатській Україні. При цьому сама Румунія не бажала брати участі в такій авантюрі [21].

Над Влтавою окреслювалося також розуміння того, що на заміну етнографічному принципові, покладеному в основу Мюнхенського рішення та Віденського арбітражу, в недалекому часі можуть з’явитися й інші підходи до формування територіальних претензій сусідів до ЧСР. Під час прийому на честь дипломатичного корпусу в королівському замку в Буді 23 лютого 1939 р. угорський регент Міклош Горті в незвично відвертій розмові з чехословацьким послом Мілошем Кобром заявив, що проблема Підкарпатської Русі становить для Угорщини «питання життя і смерті». Угорський лідер спробував підвести під цю тезу орографічний аргумент, навіяний географічними концепціями новопризначеного прем’єр-міністра Пала Телекі: мовляв, хустський уряд займається вирубкою лісів у Карпатах, а це може призвести до висушення джерел, які живлять Тису, або й до виходу її з берегів, і в результаті спричинити катастрофічні наслідки на «нижній землі».

Чехословацький представник заявив, що для ЧСР буде неприйнятним будь-яке відхилення від етнографічного принципу у вирішенні міждержавних територіальних суперечок. Хоч посол і визнав, що Підкарпатська Русь стала «фінансовим тягарем» для Праги, він наголосив при цьому на моральних обов’язках чехів щодо регіону, який слугував для ЧСР своєрідними воротами на схід. У відповідь Горті запевнив співрозмовника, що майбутня дружба з Угорщиною «була б найкращою запорукою такого вільного сполучення». Підсумовуючи зустріч, Кобр написав у Чернінський палац, що крізь усю розмову з Горті червоною ниткою проходило переконання, що було б досить легко досягнути порозуміння між Будапештом і Прагою, «якби не було різних сепаратистських і важко контрольованих дій з боку автономного уряду Словацької країни та уряду Підкарпатської України» [22]. У такий спосіб угорський уряд підштовхував Прагу до поступової здачі її позицій на Закарпатті на користь Будапешта.

Лобісти українського питання на міжнародній арені

У той же час до Праги надходили тривожні вісті з Лондона від двох довірених осіб чехословацького уряду на Туманному Альбіоні – ученого-візантолога Франтішека (Френсіса) Дворніка і журналіста Пржемисла Папірніка, які готували для Чернінського палацу аналітичні записки про розвиток міжнародної ситуації навколо ЧСР. Зокрема, у звіті від 2 лютого 1939 р. вони на основі конфіденційних джерел повідомляли про заплановану на 15 березня німецьку окупацію республіки [23]. Їхнє послання було недвозначним: Чехословаччина може бути «повністю віддана на милість чи немилість Німеччини» і навіть «стати її частиною»; «Чемберлен залишив Німеччині всю Центральну Європу як сферу німецького інтересу. Тому в Англії ніхто б і не ворухнувся, якби Німеччина наважилася на такий радикальний крок» [24].

Усвідомлюючи загрозу, Франтішек Дворнік у датованій 14 лютого 1939 р. рукописній записці під назвою «Німеччина, Чехословаччина та Україна» запропонував чехословацькому урядові використати «українську карту» для покращення відносин із Берліном. Відомий візантолог на службі в Чернінського палацу усвідомлював прагнення Британії зберегти приязні відносини з Німеччиною і будь-яким способом відвернути її агресію на схід, проти більшого ворога – сталінського СРСР [5].

На основі своїх розмов із постійним заступником міністра закордонних справ Британії Александром Кадоґаном, а також єпископами Англіканської церкви та українсько-американським діячем Яковом Макогоном, Дворнік визначив, що серед британської еліти існують два табори: перший пропонував дати Німеччині вільну руку в реалізації її планів експансії на сході, використовуючи для цього українське питання і чехословацький коридор, а другий виходив з остаточного розпаду Чехословаччини й вирішення українського питання в рамках чи то певної федерації з Росією, чи то поділу українських земель поміж Німеччиною і Польщею. За другим сценарієм Чехословаччина мала перетворитися на маленький Люксембург. Оскільки перший табір мав на Туманному Альбіоні більше прихильників, Дворнік вважав, що Празі слід скористатися українським питанням, щоб уникнути катастрофи.

У зв’язку з цими планами актуалізувалося питання зближення між Прагою і Хустом, великим адвокатом якого виступав згадуваний вище Яків Макогін та фінансоване ним Українське пресове бюро (УПБ) в Лондоні. Цей українсько-американський діяч прагнув відіграти роль певного моста між Прагою і Хустом, даючи обом сторонам практичні рекомендації для ведення політики. Зокрема, він радив чехам позбутися назви «Підкарпатська Русь» та остаточно розпрощатися з русофільським напрямом.

Водночас Макогін наполягав на забезпеченні повного впливу чехів у Карпатській Січі, встановленні контролю над пропагандою в Карпатській Україні та збереженні робочих місць. Макогін пропонував Празі на 100% підтримувати прем’єр-міністра Августина Волошина й інших українських діячів, лояльних до чехів. З іншого боку, він наполегливо рекомендував хустському урядові придушувати будь-яку пропаганду проти міністра-генерала Лева Прхали і прагнув перебрати під контроль УПБ в Лондоні всю карпатоукраїнську пропаганду за кордоном. Макогін сподівався, що посилення співпраці між Прагою і Хустом зможе позитивно вплинути на відносини ЧСР з Німеччиною, якби перша пішла на деякі кроки, котрі зменшили б недовіру Берліна до празького уряду.

У разі реалізації другого сценарію УПБ рахувалося з можливістю виникнення масштабного українського повстання в Польщі, яке змусило б Німеччину втрутитися. При цьому українці сподівалися, що чехи, покидаючи Карпатську Україну, дозволять їм захопити на військових складах зброю та амуніцію, щоб використати її проти поляків [25].

УПБ в Лондоні було доволі впливовою лобістською структурою в міжвоєнній Європі [26]. Засноване 1931 р. коштом українсько-американського мецената Якова Макогона, воно працювало як своєрідне українське посольство для ознайомлення британського загалу з українськими справами та промоції українського питання в міжнародних колах. Окрім лондонського офісу, існували відділення в Женеві ( з листопада 1931 р.) та Празі (з 1 січня 1932). Керівником Бюро був український історик і соціолог Володимир Кисілевський.

Базуючись на принципах аполітичності й служіння загальноукраїнським інтересам, УПБ займалося систематичним збором та аналізом матеріалів іноземної преси про Україну й українські справи, вело облік публікацій на відповідну тему, видавало періодичний бюлетень («The Bulletin»), який розсилало до 250 часописів у Великій Британії (загалом у 1931-1939 рр. було випущено 116 номерів). Окрім пресової та видавничої діяльності, установа співпрацювала з іноземними журналістами і британськими депутатами, видавала заклики, звернення та відозви, які ставали предметом розгляду й обговорень в урядових і політичних колах Великої Британії [27].

На цю тему: Як карпатські «січовики» боронили рідну землю [6]

У 1938-1939 рр. міжнародна діяльність УПБ була прямо пов’язана з подіями на Закарпатті. Зокрема, Бюро надсилало меморандуми про Карпатську Україну прем’єр-міністру Невілові Чемберлену та Форін Офіс, готувало матеріали для британської преси, проводило зустрічі з британськими політичними і громадськими діячами, лобіювало українське питання в парламенті, організовувало публічні заходи на українську тему. Співробітники Бюро від початку чехословацької кризи перебували в тісному контакті з посольствам ЧСР у Лондоні, зокрема з послом Яном Масариком, секретарем Зденком Елером та колишнім пресовим аташе Пржемислом Папірніком, який після відставки Масарика став одним із ключових інформаторів Чернінського палацу у Великій Британії.

Як свідчить щоденник голови УПБ у 1931-1939 рр. Володимира Кисілевського, він координував із Папірніком свої дії щодо надсилання меморандумів та проведення зустрічей у Форін Офіс, зокрема з постійним заступником міністра закордонних справ Британії Александром Кадоґаном і головою центральноєвропейського відділу Вільямом Стренґом. 28 жовтня 1938 р., у присутності Папірніка, головного редактора газети «Свобода» (США) Луки Мишуги та представника Проводу українських націоналістів у Лондоні Степана Давидовича, Кисілевський обговорював питання Карпатської України з міністром внутрішніх справ ЧСР д-ром Яном Черним, який прибув до Великої Британії з візитом [28].

У практичній роботі УПБ тісно взаємодіяло також зі створеним у 1935 р. Англо-українським комітетом, що орієнтувався на демократичний табір в українському русі. До його складу ввійшли вчені-історики, громадські діячі та депутати Палати громад. Від початку існування Комітету його діяльність була спрямована на проведення гучних політичних акцій, як-от виступів у пресі на захист українського населення, подання петицій до британського уряду та парламенту, публікацію політичних памфлетів, організацію зустрічей з відомими українцями тощо [29].

Одним з ініціаторів створення Комітету і його провідним діячем був проф. Роберт Сітон-Вотсон, відомий історик-славіст, один із найкращих фахівців зі східноєвропейських справ у Британії. Він зацікавився українським питанням ще напередодні Першої світової війни й підтримував контакти з українцями впродовж усієї міжвоєнної доби. Вчений активно пропагував ідею національного самовизначення народів Центрально-Східної Європи і своїми публікаціями певною мірою спричинився до розпаду Австро-Угорської імперії та виникнення на її уламках нових слов’янських держав. Він був одним із найпалкіших прихильників створення Чехословацької республіки та підтримував теплі стосунки з її першим президентом Томашем Ґ. Масариком, з яким був знайомий ще до початку війни, і міністром закордонних справ Едуардом Бенешем [30].

Як довголітній прихильник Чехословаччини, у 1938 р. Сітон-Вотсон виступив із гострою критикою політики умиротворення, яку вів уряд Чемберлена [31]. Він пропонував Лондону зайняти активнішу позицію в Східній Європі, зокрема і в українському питанні. «Попри те, що Британія і Франція через свою капітуляцію в Мюнхені передали можливість вирішення справ Гітлерові, все ж таки це зовсім не змінює суті справ і українське питання надалі залишається найбільшою проблемою Європи, ховаючи в собі зародок великих подій», – писав історик у статті для британського тижневика «Reynold’s News» (30 жовтня 1938 р.) [32].

Через дружніх депутатів проф. Сітон-Вотсон порушував питання Карпатської України у британському парламенті, надсилав листи до міністра закордонних справ лорда Галіфакса з проханням, аби британський уряд став в обороні прав карпатських українців. У своїх акціях на підтримку Карпатської України вчений тісно взаємодіяв з УПБ у Лондоні, а в розмові з головою Бюро Кисілевським на початку жовтня 1938 р. пророче резюмував: «Коли це буде в інтересі Гітлєра зберегти Чехословаччину, тоді й Закарпаття буде врятоване. Коли ні, то в найближчих днях Угорщина Закарпаття забере» [33]. На початку грудня 1938 р. Роберт Сітон-Вотсон особисто відвідав Хуст і пропонував тамтешньому урядові свої послуги [34].

Уряд Карпатської України не відкидав допомоги західних держав, розглядаючи їх як можливу альтернативу орієнтації на Німеччину. Зокрема, у неназваного представника французького посольства в Берліні, який у першій половині січня 1939 р. мав нагоду відвідати Хуст і поспілкуватися з міністром Юліаном Реваєм, склалося враження, що підкарпатська влада залишається лояльною до Праги й шукає підтримки інших держав, окрім Німеччини, у реалізації своїх державницьких прагнень [35].

Коли в лютому 1939 р. до Хуста прибув член Англо-українського комітету, неформальний «друг України», британський політик-лейборист Вільям Веджвуд-Бенн, у розмові з ним прем’єр Августин Волошин заявив: «Це правда, що Гітлер є нашим другом і що етнографічний принцип, покладений в основу Мюнхенського договору, є нашою хартією, однак ми не хочемо бути знаряддям у руках Німеччини. Чому б Англія не могла стати нашим другом?» [36]

Такі настрої та сподівання карпатоукраїнської еліти на підтримку від офіційного Лондона підтверджує і британський журналіст Майкл Вінч, який мав розмову щодо цього з Іваном Рогачем, особистим секретарем карпатоукраїнського прем’єра: «Рогач звернувся до мене із запитанням, чи не здається мені, що командувач Веджвуд-Бенн, який недавно приїжджав до Хуста, є прихильником Великої України. Усі вони мали надію, що він таки симпатизує Великій Україні, оскільки їм дуже хотілося мати союзників у Палаті громад. «Нам конче потрібна підтримка інших країн, окрім Німеччини, – додав Рогач, – бо ми не маємо жодного бажання перетворитися на німецьку колонію, хоч би що там люди собі думали». [37]

Усвідомлюючи хиткість міжнародного становища Карпатської України, УПБ намагалося всіляко мобілізувати британську громадську думку на підтримку української автономії у складі ЧСР та закликати британський уряд завадити окупації Підкарпатської Русі Угорщиною. Впродовж 1938-1939 рр. Бюро бомбардувало Форін Офіс своїми меморандумами і пресовими оглядами на цю тему [38]. Діячі УПБ розуміли, що доля Закарпаття прямо залежить від долі самої ЧСР, і тому активно просували ідею чесько-українського зближення та підтримували лояльну лінію уряду Волошина щодо Праги.

Українське питання - остання соломина в руках Праги

Щоденник Володимира Кисілевського містить згадки про декілька зустрічей Якова Макогона з Пржемислом Папірніком у першій половині лютого 1939 р. з метою обміну інформацією у справі Карпатської України, що могли передувати написанню Франтішеком Дворніком згаданого вище реферату. Окремі його тези знайшли відображення в телефонній розмові між Папірніком і Макогоном 6 березня 1939 р., в ході якої обговорювалися два базові сценарії розвитку подій навколо ЧСР та українського питання з перспективи британської дипломатії. Після цих зустрічей у Форін Офіс чеському журналістові було прямо повідомлено, що доля Чехо-Словаччини залежатиме від українського питання [39].

Наскільки серйозно поставилося празьке МЗС до «українських пропозицій» Дворніка важко сказати, зважаючи на брак архівних джерел на цю тему. Матеріали дипломатичної кореспонденції між Прагою і Лондоном за період 1938-1939 рр. збереглися тільки фрагментарно. Певним відлунням цих напрацювань стала поява у стінах Чернінського палацу аналітичної записки про українське питання з дослідженням можливих наслідків постання «Великої України». Українське питання, охарактеризоване в цій записці як найперспективніше в європейській політиці, могло би стати справжнім активом у руках Чехо-Словаччини, давши їй можливість здійснювати активну зовнішню політику на Сході.

З точки зору чехословацьких інтересів, до переваг сценарію утворення «Великої України» невідомий співробітник празького МЗС відносив ймовірний розпад Польщі й повернення ЧСР Тешинської Сілезії і Чадця, приєднання Східної Галичини до Карпатської України та її тимчасове входження (до моменту формування «Великої України») у конфедеративний союз із чехами і словаками, перегляд наслідків Мюнхенської конференції та Віденського арбітражу, відкриття каналів для проникнення чеського капіталу, людських ресурсів і знань на Схід («Чеська освіченість буде випромінювати на Схід – так, як вона уже до цього випромінювала на Балканах»).

Автор вважав: якщо не задовольнятися лише «роллю якогось Люксембурга», то Друга республіка повинна вести активну й динамічну зовнішню політику, спрямовану на Схід, передовсім на українське питання. Розраховуючи, що Чехо-Словаччина залишиться нейтральною в майбутньому зіткненні між Німеччиною і СРСР, він гадав, що ЧСР може успішно «монетизувати» (продати) свою східну політику Німеччині, надавши останній можливість здійснювати її «українську політику» через чехословацьку територію. У зв’язку з цим пропонувалося без зволікань розробити позицію Чехо-Словаччини в українському питанні. Водночас автор вважав за необхідне підготувати систему оборони ЧСР від Польщі, яка не зволікала би з тим, щоб захопити Карпатську Україну й знищити там «вогонь українізму», домовившись про співпрацю з Угорщиною [40].

На думку автора записки, чехи не повинні мати жодних конфліктів з українцями з огляду на відсутність між ними прямого етнографічного кордону (розділення словаками), відсутність у чехів амбіцій стосовно державного панування над українцями та культурну близькість («будемо їм завжди ближчими, ніж німці»). Він пропонував розвивати відносини з незалежною Україною «у найщиріший спосіб» за прикладом міжвоєнних відносин між ЧСР і Югославією. Перешкодами на шляху до формування такої політики могли, на його думку, стати традиційне русофільство і панславізм чеської еліти [41], а також небажання співпрацювати з німецькими планами створення «Великої України». Автор наголошував, що в цьому випадку йдеться насамперед про прагнення українського народу до створення власної держави, а лише потім – про німецькі плани. Водночас він пропонував не переоцінювати масштабу німецького впливу на Україну, наводячи приклад повстання проти германофільського уряду Павла Скоропадського в Україні 1918 р. [42]

Очевидно, що поява в Чернінському палаці цих напрацювань з українського питання була пов’язана з безнадійною міжнародно-політичною ситуацією, в якій Чехо-Словаччина опинилася на початку 1939 р. Заради збереження залишків обшматованого чехословацького суверенітету зовнішньополітичне відомство на чолі з Франтішеком Хвалковським реалізовувало політику вимушеного союзництва з Третім Рейхом, розглядаючи її як можливу альтернативу німецькій окупації. Намагаючись отримати гарантії своїх кордонів від країн-підписантів Мюнхенської угоди, Чехо-Словаччина прагнула перетворитися на нейтральну країну за прикладом Бельгії чи Швейцарії та була готова заради збереження чеського ядра поступитися своїми позиціями на нечеських територіях республіки [43]. У певних колах чеської дипломатії здавалося, що українське питання зможе стати останньою соломиною в руках Праги у справі порятунку чеського суверенітету шляхом відмови від Карпатської України на користь Гітлера задля реалізації його «великоукраїнських планів».

Окремі донесення з Берліна давали підстави вважати, що саме цього вимагала Німеччина. На підставі джерел із нацистської рейхсканцелярії чехословацький посол у Берліні Войтех Мастний доповідав 25 січня 1939 р., що Німеччина очікує від Чехо-Словаччини зміни «ментальності» стосовно її дієвої допомоги нацистам у створенні «Великої України» [44]. Можливий вступ Угорщини до Антикомінтернівського пакту та надання нею дозволу на транзит німецьких військ через її територію дали чехословацькому представникові можливість припустити, що цей крок у далекій перспективі міг бути спрямований на прокладання шляху Німеччини до України.

Беручи до уваги різні міркування щодо перспектив розвитку українського питання у Східній Європі, на початку березня 1939 р. празький уряд у рамках своєї політики «нормалізації» відносин із Німеччиною спробував прозондувати можливість укладення з Берліном окремого договору про майбутнє Карпатської України.

Зокрема, таку пропозицію озвучив шеф кабінету МЗС Губерт Масаржік під час візиту на Вільгельмштрассе 1-3 березня 1939 р. Завданням цієї місії, що отримала мандат від уряду Рудольфа Берана, було вивідати подальші німецькі плани щодо Чехо-Словаччини та запропонувати Берліну чергові поступки заради отримання гарантій кордонів на умовах «нейтралізації» зовнішньої політики ЧСР. Під час розмови з керівником політичного відділу німецького МЗС Ґюнтером Альтенбурґом чеський дипломат поскаржився на угорську пропаганду, яка не припиняла заявляти про належність краю до Угорщини, і складність внутрішнього становища в Карпатській Україні. За словами Масаржіка, центральна влада мала покривати дефіцит крайового бюджету й забезпечувати населення продовольством, тимчасом як хустський уряд намагався будь-яким способом «ліквідувати присутність Праги». Чехословацький уряд вважав, що йому також належить право голосу, оскільки він мав фінансувати витрати автономії [45].

Прага знала про жваве зацікавлення Берліна карпатоукраїнським питанням, але, за наявною в чехословацьких колах інформацією, німці не виключали того, що край залишитися в державному зв’язку з чехами [46]. Беручи це до уваги, празький уряд був готовий піти на певний modus vivendi з Берліном щодо долі Карпатської України, щоби прибрати чутливе українське питання з порядку денного двосторонніх відносин. Однак на той час німецький уряд не був готовий обговорювати цю пропозицію по суті, як також інші оферти з пакету Масаржіка. На меморандумі з цього приводу, підготовленому політичною секцією німецького МЗС, стояла позначка «фюрер не зацікавлений» [47]. На початку березня 1939 р. Гітлер уже готував свій вирішальний удар проти Чехо-Словаччини, тож він відмовився надати міжнародні гарантії її кордонів, зіславшись, зокрема, на неврегульованість питання чехословацьких кордонів з Польщею та Угорщиною [48].

На єту тему: «Украинский вопрос» накануне Второй мировой войны [7]

Тим часом, відчуваючи непевність становища ЧСР і хитання чеських владних кіл щодо своєї політики в Карпатській Україні, Будапешт вирішив зробити Празі незвичну пропозицію. 6 березня 1939 р. до чеської столиці з важливою місією прибув заступник міністра закордонних справ Угорщини Янош Вьорнле. У супроводі угорського посла Яноша Веттштейна він провів переговори з міністром Франтішеком Хвалковським, запропонувавши йому добровільно передати Закарпаття Угорщині в обмін на певну фінансову компенсацію.

У такий винахідливий спосіб угорці сподівалися уникнути німецької опозиції військовій окупації Карпатської України. Здавалося, що Хвалковський був схильний піти на таку угоду: він пообіцяв переговорити щодо цього з президентом Гахою і потім назвати ціну. Втім, остаточне схвалення угорської пропозиції залежало від ставлення Німеччини, а вона виявила «нерозуміння» угорських ініціатив [49]. До того ж, далеко не всі члени чехословацького уряду погоджувалися на запропонований сценарій. Як згадував керівник канцелярії МЗС ЧСР Губерт Масаржік, деякі урядовці, зокрема міністр комунікації Алоїз Еліаш та керівник канцелярії президента Іржі Гавелка, виступали проти передачі Підкарпатської Русі Угорщині чи Польщі [50].

Висновки. На політику Праги в українському питанні на зламі 1938-1939 рр. впливали кілька зовнішньополітичних факторів, зокрема: 1) політика Німеччини, яка у своїх геополітичних інтересах загравала з українським питанням, шантажуючи ним відразу кілька європейських столиць; 2) політика Угорщини та Польщі щодо створення спільного кордону в Карпатах; 3) позиція Румунії як ключового союзника ЧСР, що до певного часу був стратегічно зацікавлений у збереженні сухопутного сполучення з Прагою через Підкарпатську Русь; 4) політика Великої Британії та Франції, які в рамках політики «умиротворення» прагнули відвернути агресію Гітлера на схід із використанням української карти.

Несподівана актуалізація української проблеми у міжнародній політиці в 1938-1939 рр. у зв’язку з постанням Карпатської України змусила певні кола чехословацької дипломатії всерйоз зайнятися розробкою українського питання з огляду на перспективи постання Великої України. До певної міри цей інтерес був спровокований активним обговоренням у західних колах можливості створення незалежної України під протекторатом Німеччини на базі Карпатської України. У зв’язку з цим віддалений східний регіон республіки міг перетворитися на справжній актив, який чехи сподівалися вигідно «продати» німцям взамін за гарантії збереження залишків свого державного суверенітету. Цей план підтримували певні кола британської дипломатії, зацікавлені спрямувати Німеччину на схід, у бік природних ресурсів України.

Якщо раніше Прага з підозрою ставилася до українського питання як до певної загрози для своєї територіальної цілісності з огляду на чинник Підкарпатської Русі, то в умовах 1939 р. українську карту розглядали вже як можливий порятунок для самої республіки. У стінах Чернінського палацу розробляли декілька проєктів, у яких пропонувалося використати українське питання для збереження республіки. На жаль, цей період був занадто коротким, щоби призвести до появи довготермінових стратегій Праги в українському питанні. Зрештою, Гітлер вирішив інакше розпорядитися долею Карпатської України, віддавши її Угорщині.

На цю тему: “Карпатські Крути”. Як закарпатці боронилися від угорської агресії в 1939 році [8]

Цей текст є частиною вступу до збірника документів «Карпатська Україна у документах Другої Чехо-Словацької республіки (1938-1939)» (Автор та упорядник Олександр Пагіря. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2020), що нині готується до друку у видавничій серії "Україна. Європа - 1921-1939". Публікується вперше з дозволу Автора та Видавництва. У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

—

Олександр Пагіря, опубликовано в издании Україна модерна [9]

Олександр Пагіря – історик, кандидат історичних наук (2013), старший науковий співробітник Меморіального музею «Територія Терору» (м. Львів). Автор понад 50 наукових публікацій і кількох книг, зокрема «Карпатська Січ: військове формування Карпатської України» (2010), «Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939-1945)» (2014), «Kényszerkirándulás a Szovjetunióba. Magyar deportáltak a KGB fogságában – 1956» (угор. мовою; 2012, у співавторстві з проф. Міклошем Горватом). Співупорядник кількох збірників документів: «Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. У двох томах» (2009-2010), «Літопис УПА. Т.18. Діяльність ОУН та УПА на території Центрально-Східної та Південної України» (2011), «Закарпатські втікачі в СРСР: через табори ГУЛАГу і Бузулук до рідних Карпат. 1939-1949 рр.» (2011). Живе і працює в Києві.

[1] Див. детальніше: Д. Злепко. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій Райх / Д. Злепко // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці історико-філософської секції. Львів, 1994. Т. 228 (ССХХVIII). С. 249-309.

[2] Ilnytzkyj Roman. Deutschland und die Ukraine 1934-1945. Erster Band. München: Urheberrechte beim Osteuropa-Institut, 1955. S. 128; Kotowski Albert S. «Ukrainisches Piemont»? Die Karpatenukraine am Vorabend des Zweiten Weltkrieges // Jahrbücher für Geschichte Osteurogas. Freiburg, 2001. № 49. S. 67-95; Gerhard L. Weinberg. Hitler’s Foreign Policy: The Road to World War II 1933-1939. New York, 2005. Р. 648.

[3] Frank Golczewski. Deutsche und Ukrainer: 1914-1939. Paderborn, 2010. S. 940-941.

[4] Згідно з покажчиком пресових згадок і статей за 1938 р., який уклало Українське пресове бюро в Лондоні, найбільша кількість публікацій у британській пресі на тему Карпатської України припала на жовтень і листопад 1938 р.: відповідно, 526 і 153. Усі матеріали згруповано відповідно до категорій: 1) статті про стан справ у Карпатській Україні; 2) статті про чехословацькі або центральноєвропейські справи, значне місце в яких займало й питання Карпатської України; 3) новини про справи Карпатської України; 4) новини про події в Центральній Європі, у яких висвітлено події на Закарпатті (Новий Час. 1 березня 1939. С. 2).

[5] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 45.

[6] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 65.

[7] Archiv MZV. Fond František Chvalkovský (1938–1939). Inv. č. 84.

[8] Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы: В 2-х томах. Т. 1. Москва, 1990. С. 129.

[9] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 45; British Foreign Office Files on Ukraine and Ukrainians 1917-1948 with supplementary files from The War Office, The Cabinet Office and the Empire Marketing Board / By J. V. Koshiv; University of Alberta. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1997. P. 145-146.

[10] NA. MZV VA I. Kart. 1774.

[11] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46; Archiv MZV. Fond František Chvalkovský (1938–1939). Inv. č. 617.

[12] Archiv MZV. Politické zprávy 1918-1977. Německo, Berlin 1939.

[13] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46.

[14] Archiv MZV. Fond 35. Telegramy došlé a odeslané I. Budapest. 1938. S. 71; Див. також: ДАЗО. Ф.3. Оп. 3. Спр. 73. Арк. 8; Loránt Tilkovszky. Revízió és nemzetiségpolitika Magyarországon (1938-1941). Budapest, 1967. Old. 153; Штефан Августин. Августин Волошин – президент Карпатської України. Спомини. Торонто: Карпатський дослідний центр, 1977. С. 84.

[15] Jindřich Dejmek. Zahranični politika Česko-Slovenska mezi Mnichovem a německou okupaci českých zemi (říjen 1938 – březen 1939) // Rozbitie alebo rozpad? Historické reflexie zániku Česko-Slovenska / Red. V. Bystrický, M. Michela, M. Schvarc a kol. Bratislava, 2010. S. 30.

[16] Archiv MZV. Politické zprávy 1918–1977. Německo. Berlin 1938/ІІ. Č. 2625/ІІ.

[17] Archiv MZV. Politické zprávy 1918–1977. Německo, Berlin 1939. Č. 23.689/II-39.

[18] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46.

[19] Archiv MZV. Politické zprávy 1918-1977. Rumunsko. Bukurešť 1938. Č. 1765/89.

[20] Archiv MZV. Politické zprávy 1918-1977. Německo, Berlin 1939. Č. 34907/ІІ-1939.

[21] Archiv MZV. II sekce (1918–1939). III řada. Kart. 470.

[22] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46.

[23] Hubert Masařík. V proměnách Evropy. Paměti československěho diplomata. Praha, 2002. S. 283.

[24] Archiv MZV. Fond František Chvalkovský (1938–1939). Inv. č. 617.

[25] Там само.

[26] Див. детальніше: Zięba Andrzej. Lobbing dla Ukrainy w Europie międzywojennej. Ukraińskie Biuro Prasowe w Londynie oraz jego konkurenci polityczni (dо 1932 roku). Kraków: Księgarnia Akademicka, 2010.

[27] Микола Тимощик. Промоція «українського питання» та об’єднання зарубіжного українства як головні програмні напрямки діяльності Українського пресового бюро в Лондоні (1931-1939) // Українознавство. 2017. № 4 (65). С. 215-230; Його ж. Досі невідомий архів Українського пресового бюро в Лондоні (1931-1939) // Українознавство. 2018. № 1 (66). С. 63-80.

[28] Неопублікований щоденник В. Кисілевського.

[29] Енциклопедія історії України. Т. 1: А-В. Київ, 2003. С. 80.

[30] Детальніше про зв’язки Сітона-Вотсона з чехами і словаками див.: Jan Rychlík, Thomas D. Marzik, Miroslav Bielik. R. W. Seton-Watson and His Relations with the Czechs and Slovaks: Documents 1906-1951 / R. W. Seton-Watson a jeho vztahy k Čechum a Slovákum / R. W. Seton-Watson a jeho vzta̕hy k Čechom a Slovákom: Dokumenty 1906-1951: 2 vols. Praha, 1995-1996.

[31] Свої думки з цього приводу Роберт Сітон-Вотсон виклав у книжці «Британія та диктатори. Нарис про повоєнну британську політику» (R. W. Seton-Watson. Britain and the Dictators: A Survey of Post-War British Policy. New York, 1938).

[32] Цит. за: Свобода. 2 грудня 1938.

[33] Неопублікований щоденник В. Кисілевського.

[34] Нова Свобода. 3 грудня 1938. С. 1.

[35] Archiv MZV. Politické zprávy 1918–1977. Německo. Berlin 1939. Č. 16.1229/II.39.

[36] The West Australian. February 23, 1939. P. 17.

[37] M. Winch. Republic for a Day. P. 128-129.

[38] British Foreign Office Files on Ukraine and Ukrainians. P. 143-145, 149-151.

[39] Неопублікований щоденник В. Кисілевського.

[40] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46.

[41] Про природу чеського русофільства й панславізму дуже влучно висловився в 1934 р. відомий український соціолог і націолог Ольгерд-Іполит Бочковський: «Ніде славянофільство не було й не є так поширене, як серед чеського загалу. Чеська національна ідеольоґія від самого початку була й усе лишається славянофільською. Але в ній домінує виразно й непереможно русофільство. Москва була й є славянською Меккою чеського народу, незалежно від того, хто і як у ній панує. Передвоєнне чеське русофільство масово захоплювалося царською Росією. Сьогодні воно є чим далі все більше совітофільське. Але коли б замісць Сталіна у Москві сидів Мусоліні або Гітлєр, чеське русофільство було б напевне прихильником російського фашизму чи гітлєризму. Бо для чехів уся справа в Росії як такій. Політичний режім Москви є річчю підрядною […] Для чехів Москва – це справа серця, що добре зазначив Т. Ґ. Масарик. Її вони іноді критикували та навіть лаяли, але все любили. Україна – цікавить їх. Але до неї їхнє відношення диктувалося й кориґувалося розумом і політичним інтересом. Дорога з Праги до Москви все вела й веде навпростець, але до Київа вона давніше йшла через Відень, а тепер – через Берлін» (Діло. 29 серпня 1934).

[42] Archiv MZV. Politické véci. Kart. 46.

[43] J. Dejmek. Zahranični politika Česko-Slovenska. S. 21.

[44] Archiv MZV. Politické zprávy 1918–1977. Německo. Berlin 1939. Č. 15.176/II-39.

[45] Documents on German Foreign Policy 1918-1945. From the Archives of the German Foreign Ministry. Series D (1937-1945). Vol. IV: The Aftermath of Munich (October 1938 – March 1939). Washington, 1951. P. 222-223.

[46] Masařík Hubert. V proměnách Evropy. Paměti československěho diplomata / [K vyd. připravil] Josef Tomeš; [Předmluva] Robert Kvaček. Praha: Paseka, 2002. S. 282.

[47] Documents on German Foreign Policy 1918-1945. P. 221.

[48] Ibidem. P. 218-220.

[49] Ibidem. P. 228; Венгрия и Вторая мировая война. Секретные дипломатические документы из истории кануна и периода войны. Москва: Изд-во иностранной литературы, 1962. С. 157-158; Магда Адам. Загарбання Закарпаття хортістською Угорщиною в 1938-1939 рр. // Українсько-угорські історичні зв’язки. Київ, 1964. С. 101-102. Чеські дипломатичні джерела не залишили жодних згадок про місію Я. Вьорнле та пропозиції щодо продажу Карпатської України.

[50] H. Masařík. V proměnách Evropy. S. 282.

На цю тему: