Новий світ: кредитні ставки знизилися до мінімуму

1.00

Нет

Щоб стимулювати економіку, доведеться роздавати людям гроші — The Economist.

Переказ статті із британського видання The Economist [2] та деяке її тлумачення зробив Павло Контрактович на сторынках сайту TEXTY.ORG.UA [3]

***

Те, як працює економіка в світі — радикально змінилося, тож радикально змінитися має й політика. Країни «багатого» світу — це мільярд споживачів, а також мільйони фірм і компаній. І кожне з них приймає власні рішення. Проте існують також потужні публічні інституції, які намагаються скеровувати економіку. Передусім це центральні банки, які встановлюють фінансову політику, та уряди, які вирішують, скільки саме витрачати й позичати.

Видання пише, що в останні тридцять років, а то й більше, ці великі інституції працювали за усталеними правилами. Уряд завжди хоче багато робочих міць — бо це дає голоси виборців. Проте якщо економіка «перегрівається», то це спричинить інфляцію. Тому потрібні незалежні центробанки, які заберуть випивку, як тільки вечірка досягне свого розпалу (тобто підвищать кредитні ставки і грошей на ринку стане менше, економіка дещо охолодиться). The Economist порівнює це з розподілом праці: політики зосереджуються на розмірі держави, натомість технократи, які очолюють центробанки, намагаються приборкати економічні цикли.

В тему: Что случится, если никому не нужно будет работать ради денег [4]

Але це в минулому, все описане вище — більше не працює. Нині зник зв’язок між низьким безробіттям і високою інфляцією. Нині в «багатому» світі новий бум робочих місць — і водночас немає інфляції. Так, у США рівень безробіття становить 3.5%, найменше за останні п’ятдесят років — і водночас інфляція сягає лише 1.4%.

Банківські відсотки настільки низькі, що центробанки мало що зможуть зробити у випадку, якщо вдарить нова рецесія. Раніше діяла аксіома: якщо економіка сповільнювалася, то центробанк зменшував вартість грошей, понижуючи так звану облікову ставку. Бізнес брав дешеві кредити, й економіка йшла вгору. Але зараз гроші наскільки дешеві, що зменшувати нікуди.

Цей новий стан справ з дешевизною грошей здавався тимчасовим — але вже став новою нормою. Внаслідок цього, слід переосмислити правила економічної політики — зокрема, розподіл праці між центробанками й урядами. Наслідки можуть бути небезпечними, вважають економісти.

Корені нової ери економіки, як можна здогадатися, лежать у фінансовій світовій кризі 2007 - 2009 років. Центробанки тоді вжили надзвичайних заходів з метою уникнення економічної депресії.

Але відтоді стало ясно, що йдеться про глибинні сили: інфляція більше не піднімається, коли падає безробіття — частково через те, що люди вже давно очікують певного постійного зростання, а також через глобалізацію: місцеві зарплати слабо впливають на глобальні ланцюги постачання, а отже, й на вартість товару.

Водночас, у інвесторів виробилася звичка радше заощаджувати, ніж заробляти (обпеклися на бульбашці 2008 року). Нині бажання заощаджувати настільки ненаситне, що понад чверть усіх облігацій (цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу з виплатою певного доходу), на 15 трильйонів доларів — видаються під негативні відсотки: це означає, що ті, хто дає гроші в борг (купує облігації), має ще й доплачувати, так би мовити, за безпечне зберігання цих грошей на майбутнє.

Економістам і посадовим особам доволі важко пристосуватися до цього. На початку 2012 року більшість посадовців у США очікували, що відсотки на позики встановляться на рівні понад 4% річних. Через вісім років, нині, відсоткова ставка є лише 1.75-2% — і це найвища у «Великій сімці». В інших багатих країнах відсоткова ставка ще менша!

Десятиліття тому більшість політиків та інвесторів вважали, що зрештою центробанки почнуть продавати свої накопичені облігації. (Як правило, для порятунку великих компаній центробанки їм видають гроші, а взамін отримують облігації, що й сталося масово у 2008 році).

Але нині центробанки США, єврозони, Британії та Японії разом утримують понад 35% загального ВВП цих країн. Європейський Центральний Банк відчайдушно намагається збільшити інфляцію. Федеральній Резервній Системі США довгий час вдавалося зменшувати свої запаси облігацій — але з вересня вони знову почали зростати, оскільки ФРС [5] була вимушена скуповувати облігації, щоб хоч якось додати грошей здутим фінансовим ринкам. І в середині жовтня Джером Пауелл, голова Федерального Резрву, підтвердив, що така тенденція триватиме.

Деякі наслідки цього «нового світу» очевидні. Коли у центробанків закінчаться можливості стимулювати економіку, то державам, аби тримати економіку на нинішньому рівні, доведеться знижувати податки й водночас збільшувати державні витрати.

Але є й плюси нової економіко-фінансової реальності. Коли відсоткові ставки настільки низькі й навіть негативні — то високі державні борги буде легше обслуговувати, особливо якщо вони робляться заради довгострокових інвестицій, що мають призвести до зростання. Як от побудова інфраструктури.

Однак нещодавні приклади такої фіскальної політики непевні, а часом і негативні. Німеччина може позичати гроші дуже дешево, але не використовує цю можливість, щоб ремонтувати свої дороги й мости, які зношується. Британія сильно урізає бюджети — відсутність інвестицій у публічну інфраструктуру є однією з причин її хронічно низького зростання продуктивності. Америка має більший, ніж зазвичай, дефіцит бюджету — але не заради ремонту доріг, з якими теж проблеми, чи створення екологічних електростанцій, а заради урізання податків для фірм і для багатих, щоб ті хоч якось інвестували.

І поки політики, що вже при владі, намагаються належним чином проводити податкову політику — то ті, кому ще треба виграти вибори, дивляться на центробанки як на багате джерело грошей. «Сучасна монетарна теорія» — дурнувате поняття, що набирає популярності серед американських лівих — стверджує, що немає негативів у збільшенні державних витрат, поки інфляція низька.

Треба тільки підкорити центробанк (що, між іншим, і пробує робити Дональд Трамп, атакуючи Федеральну резервну систему). Тим часом опозиційна Лейбористська партія Британії хоче використовувати англійський центробанк, Банк Англії, для спрямування кредитів за допомогою «інвестиційної ради».

Функції центральних банків і урядів змішуються

А тим часом центробанки починають влазити на територію урядів. Так, в зоні євро за допомогою низьких кредитних ставок дають підтримку бюджетам південних країн, які мають високі борги — це наражається на критику з боку визначних північних економістів та колишніх посадових осіб.

Існує небезпека злиття монетарної (контроль об'єму грошей в економіці, як правило цим займається центробанк) та фіскально (регулювання доходів і витрат держави - зона відповідальності уряду) політики.

Так само, як політики спокушаються втручатись у роботу центробанків — найняті менеджери центробанків робитимуть рішення, які за правом належать політикам. Якщо банки контролюють фіскальні важелі — то ці не обрані на виборах фахівці мають давати відповіді на політичні питання: скільки грошей треба дати бідним? Які саме інвестиції робити? Яка частка економіки має належати державі?

На цю тему: Шопингом по революции: супермаркеты как Храмы новой веры [6]

Як жити далі?

Під час імовірних криз і занепадів або урядам, або центробанкам потрібна можливість давати економіці швидкі й потужні, однак обмежені фінансові стимули.

Як цього досягти нових реаліях? Обговорюється декілька ідей.

Одна — наростити запаси, які мають уряди: наприклад, фонди страхування на випадок безробіття, що гарантуватиме можливості у випадку економічного застою.

Інша — надати центробанкам фіскальні інструменти, але не ті, які пов'язані зі збором і перерозподілом податків. Наприклад, можна під час падіння економіки всім дорослим переказувати на банківські рахунки однакову кількість грошей.

Звісно, кожен із цих шляхів має свої ризики, — погоджується видання. Проте старі правила більше не працюють. Інституції, що скеровують економіку, мають бути перероблені так, щоб відповідати нинішньому дивному новому світу.

—

Переказ статті із The Economist [2] та деяке її тлумачення — Павло Контрактович, опубліковано у виданні ТЕКСТИ [3]

На цю тему: