Оксана Забужко: Розвалена освіта — куди серйозніша загроза для країни, ніж розвалена армія

1.00

Нет

Це — справді історичний для нас виклик. Нещодавно на зустрічі з молодими літераторами мене попросили назвати «топ-п\’ять» книжок, обов\’язкових, на мій погляд, сучасній молодій людині для розуміння головних викликів доби.

Я замислилась: Корнел Вест? Джарон Ланьє? Анджей Лобачевскі? ні, раз усього п\’ять, то має бути класика! — і згадала «Поневолений розум» Чеслава Мілоша. Тут-то й стався облом: виявилося, що з близько 70 допитливих юних душ, зібраних у залі, Мілошевого operis magni не читав ніхто. Чи не найвідоміша книжка ХХ століття, де тоталітаризм аналізується не просто як політична система, а значно універсальніше — як психологічна пастка, свого роду «ментальний вірус», що, раз впущений у свідомість, поступово зжирає в людині творця й обертає її на виконавця чужої волі (нічого не нагадує з сучасних інформаційних практик?), — ні, вибачайте, така класика в нас у навчальні програми не входить: «неактуально».

(«Неактуально» — це моє улюблене слівце родом з іншого, ще довоєнного заходу: в травні 2013-го в Харкові відзначали річницю смерті Хвильового, в книгарні «Є» була дискусія про його інтелектуальну спадщину, і на питання з залу — а як, мовляв, бути з гаслом «Геть від Москви»? — харківська літературна молодь, страшенно симпатична, іронічна й мімішна, дружно заявила, що «це сьогодні вже неактуально», бо Москва вже «не проблема», — чим вжахнула мене тоді десь так, як може вжахнути вид немовляти, що з веселим агуканням дибає по краю балкона: Боже-Боже, діти-діти, що ж із вами зробили в школі?..)

В тему: На двадцять років країну було «поставлено на паузу» [2]

І знову — Європа чи «Просвіта»?

Сьогодні, по трьох роках війни — котрої, розуміється, ніякими «п\’ятьма книжками» за раз не збагнеш і не охопиш, — я, стикаючись із «ямами», що їх українська (насправді все ще «пост-радянська») освіта лишає там, де мають бути прокладені асфальтові дороги, відчуваю вже не жах, а задавнене роздратування: що армію свою треба плекати — це ми, нівроку, навчилися (біда навчила!), а от що розвалена освіта — то, на довгу дистанцію, куди серйозніша загроза для країни, ніж розвалена армія, — це наші вороги, схоже, й далі розуміють не до порівняння ліпше за нас (серйозніша — вже бодай тому, що армію можна, при потребі, все-таки відносно швидко вдягти й опорядити, тоді як освіта, навіть якби була просто зараз, якимсь чудом, вся на пню геніально зреформована, потребуватиме після того ще мінімум 15-20 років, заки «наросте» результат — соціально значущий прошарок людей, здатних бачити світ адекватно отим історичним викликам та приймати стратегічно притомні рішення). У нас же, якщо продовжувати аналогію з армією, громадськість іще навіть не усвідомила, наскільки наша освіта «без берців». І, наприклад, випущена акурат перед війною — явно для проектованої «Малоросії» — тритомова імперська методичка з «грамотного» опускання української класики до рівня обласного курйозу: Р. Симоненко, В. Берестенко. Тарас Шевченко та його доба: У 3 тт. — Х.: Фоліо, 2013, — досі незаймано красується на сайті вже «зреформованого» (авжеж пак!) Комітету Шевченківської премії (з чим я його й вітаю!) з рекомендацією «в першу чергу для викладачів, студентів» (sic!!!), — і я так і не збагну: чи то ніхто, крім мене, цього феєричного пам\’ятника табачнико-сурковщини не розгортав (запевняю цікавих, що від часу смерті Сталіна українською мовою нічого подібного друком не з\’являлось навіть у роки щербиччини!), — а чи то фахівці (а вони ж у нас є, точно знаю!) вже настільки звикли, що жодного впливу на суспільство їхні знання не мають, що імпульс публічно остерегти всіх тих «викладачів, студентів», котрі можуть повестись на урядову (gov.ua!) рекомендацію: люди, не вірте, це все марення відрубаної голови й рашистська пропаґанда!!! — в них уже елементарно відбитий: атрофувався за роки «простою».

Штука, одначе, в тім, що з початком російсько-української війни якраз суспільний запит на гуманітарне знання — і перш за все на зовсім, було, загнану «під шконку» за роки попередньої «дистанційної русифікації» українську спадщину, — рвонув угору, як ніколи на моїй пам\’яті раніше. В якийсь момент я, засипана звідусюди проханнями — то прочитати публічну лекцію про улюбленого класика, то виступити на захист іншого класика від яких-небудь чергових «оплотників з кувалдами», то порадити, що насамперед варт українською видавати/перекладати/читати тощо, відчула себе в ситуації класичного українського інтеліґента столітньої давнини — члена «Громади» й «Просвіти»: тої самої, за участь в якій радянська влада в 1934 році розстріляла двох моїх двоюрідних дідів. Тодішня «Просвіта» — це теж було, по-сьогоднішньому кажучи, «волонтерство» (по-тодішньому — «громадська справа»), яке компенсувало брак «своєї школи» в чужій державі. А де ж, спитати б, сьогодні, вже в незалежній (будемо так вважати), та ще й воюючій Україні, «своя школа»?

Адже, по ідеї, такий потужний суспільний запит мав би викинути в публічний простір ціле нове покоління освітян, радих-радісіньких, що їхні знання (і хист ними ділитися!) нарешті знадобилися країні й поза стінами їх рідного вишу! Але здається, в цій ролі поки що знайшли себе тільки історики, для яких від початку було очевидно, що історична пам\’ять — це сфера національної безпеки, і вони кинулись латати найбільш катастрофічні «ями» своїми «просвітницькими» «Лікбезами»-лекторіями-популярними виданнями і так далі ще до того, як став на ноги, спасибі йому, нинішній Український інститут національної пам\’яті — кістка в горлі всій кремлівській адвокатурі на всіх широтах. На всіх же інших ділянках обов\’язкового для культурної нації «гуманітарного мінімуму» відсутність структурованого експертного середовища дає змогу кому завгодно верзти що завгодно, як Рабиновичу про Олеся, — без найменшого ризику бути перебитим в ефірі й посланим «читати підручник».

В тему: «Не надо посылать армии, достаточно поставить цели страны на телевизор» [3]

З чужого голосу

Навряд чи треба пояснювати, що таке «третьосвітнє» невігластво в стосунку до своєї й чужої спадщини в умовах інформаційної війни несе з собою прямі загрози — навіть для фахівців! — мимоволі «впасти в річ» різного роду симоненкам-берестенкам, яких «ніхто не перебиває». Принцип тут простий: хто першим встав, того й чоботи. Мовлення — взагалі річ «інерційна», і публічне так само: куди легше безмисно повторити «вже кимось сказане» (особливо якщо ніхто не вказав, що те сказане — брехня!), ніж орати цілину, перевертати гори маловідомих фактів і самому дошнипуватись до істини та вибудовувати нові наративи.

Тож не дивно, що з доброї половини (я не перебільшую!) цілком безневинних наших медіа-публікацій на теми культури, тільки-но заходить про контекст хоч трохи ширший, ніж «сьогодні на сьогодні», раз у раз лізуть, як вата із старого матраца, клапті роками непомітно засвоюваних «з повітря» кремлівських методичок. Припускаю (поки не доведено протилежне), що автори їх просто «не бачать» — не виокремлюють із дискурсу, яким послуговуються. Що, наприклад, мила й безпосередня журналістка, яка під час Майдану була ляпнула мені в ефірі «Громадського»: «Шевельов? Так він же нацистський колаборант!», — не «темник» від ФСБ [4] слідом за Добкіним озвучувала, а просто «на автоматі», як німфа Ехо, повторила те, що найголосніше в ефірах про Шевельова звучало (чула дзвін!). Чи, свіжіший приклад — що не менш мила журналістка, яка, пишучи на УП про актуальні клопоти нашого художнього перекладу, ввалює під фінал здоровенного кізяка — ніби «в Україні не сформувались перекладацькі школи і не було тяглості професійних поколінь» (як казав один незабутній нардеп, «ШТО?»), — теж робить це не з лихого умислу: не за інструкцією якого-небудь московського куратора — при кожній оказії доводити, що в українців «без благодатного впливу великої російської культури» © Симоненко-Берестенко) нічого «нет, не было и быть не может», — а тому, що їй справді на студентській лаві ніхто не розповів про перекладацькі школи «майстрів на зразок Миколи Лукаша чи Бориса Тена» (інше питання — хто ж заважав трохи більше вивчити тему, погортати бодай доступну в мережі фундаментальну працю Максима Стріхи «Український художній переклад», щоб не засмічувати ноосферу дезінформацією, — ну, та це вже претензія до якості роботи наших ЗМІ взагалі: «как покойничка кормили, так он и выглядит»).

Не раз такі «несвідомо-ватяні» шматки «на рівному місці» дратують куди дужче, ніж російська пропаґанда (з якою принаймні все ясно: і мета, і засоби!). Берешся, приміром, читати критичний огляд кількох українських романних новинок (що вже само собою «перемога», адже до війни наші ЗМІ займались інформаційним обслуговуванням здебільше російського книжкового ринку), — і у вступному врізі напорюєшся на мимохідь кинуте речення, на якому й зависаєш із роззявленим ротом: «Українська проза не так давно почала міркувати про місто (як тільки її автори виїхали остаточно з села)». Перепрошую, ШТО? «Не так давно» — це коли? Сто років? Двісті? Адже про місто українська література не припиняла «міркувати», нівроку, ще від Івана нашого Петровича Котляревського (див. у «Наталці Полтавці» безцінний для істориків діалог Миколи з Возним про реконструкцію Полтави), якщо ж тільки про прозу, то тут і Харків Квітки-Основ\’яненка (той «перший», за Шевельовим), і Київ Нечуя-Левицького («подільський», не «старгородський»!), і Полтава Панаса Мирного («Повія» — це якраз блискуча соціальна анатомія «урбанізації по-російськи», а заодно й причин краху олександрівських реформ), не кажучи вже про Франка з його Бориславом (тодішнім «Донбасом») і Львовом («Для домашнього огнища»), і це тільки з прозаїків першого ряду, — хто ж то з них мав «виїхати остаточно з села»? Про що, взагалі, тут мова?..

Те, що не підлягає раціональній деконструкції, називається «вкид» (маніпулятивне судження, не піддатне верифікації). Маніпулятивним тут є саме поняття «українська проза» — без зазначення часу й місця, зате з твердо «вшитою» імплікацією: раз «українська» — значить, «сільська». Саме так учили в колоніальній школі — попри те, що по факту це, м\’яко кажучи, не зовсім правда. Якщо вже вдаватись до соціологічних характеристик, то «з села» в українській літературі в дійсності вийшло тільки одне покоління — «перше підрадянське», те, яке прийшло після розстріляного (прецікаво, до речі, поділеного в прозі на «киян» і «харків\’ян»!) і про яке точно сказав Вінграновський — «наросли з худеньких матерів /В саду порубанім». Тема ця велика й болісна, тісно зав\’язана на Голодомор і всю нашу сталінську катастрофу ХХ століття, і ні літературознавством, ні культурологією досі практично не рушена (що можна, мабуть, почасти пояснити все ще чинною постгеноцидною травмою), — за великим рахунком, це тема нищення імперією українського міста як феномена середньовічної трансєвропейської культури — і впровадження «кріпацької індустріалізації» за російським зразком: спочатку миколаївської, а відтак і сталінської.

Література ХІХ століття ще про це вельми активно «міркувала»: навіть весела комедія Старицького про Голохвостого й Проню — це, з погляду urban history, не що, як розкішний історичний документ про фінал нашого «старинного» (цехового) міщанства («вільного горожанства», за Хвильовим) — давнього, ще «маґдебурзького» Києва Секлит Лимарих і Сірків, які в 1870-ті вже були спішно переписувались на Сєркових, бо «понаєхавший» російський капітал куди швидше, ніж гарнізон, школа й церква, перетворював Київ на «русский город», владно диктуючи автохтонам свої правила поведінки (нічого не нагадує?). У ХХ столітті в УРСР [5] літературі язика вкоротили, «міркувати» на ці теми вже можна було хіба під ковдрою, — характерно, що навіть оригінальну україномовну кіноверсію тих-таки «Зайців», з якої, на відміну від російськомовної, прекрасно прочитувалась тема імперської русифікації українського міста (за початковим режисерським задумом в кінці там Голохвостий з друзями взагалі був виходив на Хрещатик 1960-тих і зливався з юрбою, але це було вирізано одразу!) — попросту знищили: вирубали, як той сад, щоб і сліду не лишилося.

В тему: «Горькая мать» и навязанное братство [6]

Те, що в передвоєнне літо 2013-го в Маріуполі знайшлась випадково недобачена «новими городянами» копія, можна вважати чудом, — але от те, що й вона ані крихти не зрушила поколінню інвалідів радянської школи ту бетонну «доксу» в мозку, за якою "українське"="сільське«, і такі речі й далі вкидаються в інформаційний простір через губу, як буцімто щось самозрозуміле, — це вже однозначна «перемога» кремлівських методичок: на їхньому боці, крім задіяного множинного ресурсу (фінансового й інформаційного), є одна надзвичайно серйозна перевага — довготривалість. Все, що триває довше за «крок живої пам\’яті» (усного переказу від дідів онукам), хоч би яким воно було грубо зліпленим фейком, неминуче проростає й закріплюється в суспільній свідомості на правах «природного» («так було завжди» = «це нормально» = «так повинно бути й далі»).

І ось це — справді історичний для нас виклик. Той, на який українська освіта, в ідеалі, мусила була зреаґувати ще в 1990-ті — замість тягти в ХХІ століття ті самі, вспадковані від СРСР [7], торби з колоніальним мотлохом.

Чому вона не зреаґувала, і чи в принципі могла зреаґувати — це питання поза межами моєї компетенції: з цим хай розбираються історики. Мені ж значно важливіше й цікавіше — і з творчого, і з громадянського погляду — намацати й спробувати обнести «попереджувальними знаками» ті «ями на дорогах», які сьогодні в першу чергу не дають українському суспільству «розгледіти себе» — а відтак і не пускають рухатися вперед. Власне цим я й збираюсь зайнятись у наступних випусках своїх «сердитих нотаток».

—

Оксана Забужко, опубліковано на порталі DW [8]

В тему: