Спроба загнати українців в якусь одну ідеологічну нішу — це антиукраїнська технологія. Українці бувають різні. Про це у дискусії довкола теми книжки Джеймса Мейса «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933» розмірковувала Оксана Забужко.

Про нову лінію в західній історіографії

Про Джеймса Мейса більшість українців, мабуть, знає як про історика Голодомору. Це не зовсім так. Ба, навіть зовсім не так. У 90-і роки було таке українсько-американське середовище молоді, інтелектуалів, письменників. Джим був трошки старшим. Він, зрештою, переселився до України, жив, працював і тут помер. І Україна йому завдячує не тільки дослідженнями Голодомору, не тільки матеріалами для комісії американського конгресу з нагоди 50-ліття Голодомору, не тільки матеріалами, які він зібрав для Роберта Конквеста, а й новою лінією і новим трендом в західній історіографії, котра по війні була дуже великою мірою прорадянською. Раз Радянський Союз переміг Гітлера, апріорі все, пов’язане з Союзом, опинялося в категорії морально легітимізованого. Оскільки Гітлер, за визначенням, — абсолютне зло, той, хто переміг Гітлера, вже не міг бути «поганим хлопцем». Він уже «uncle Joe». Тобто це Сталін мав такий, можна сказати, любовно грайливий евфемізм. Його напівіронічно іменували ще на моїй пам’яті — в 1990-х роках — «дядечко Джо».

Джеймс Мейс був першим американським істориком України неукраїнського походження. Бо були історики американські українського походження. Але про них говорили, що вони упереджені і необ’єктивні. Джим Мейс став першим американським істориком-совєтологом і україністом неукраїнського походження, який зайняв, як у радянському дискурсі це називалося, «виразно антирадянську позицію». Тобто проукраїнську позицію.

На цю тему: Оксана Забужко: «У 21 сторіччі не треба бомбити міста. У 21 сторіччі вистачить розбомбити мізки» [2]

Чому американця зацікавив марксизм?

Як в західній совєтології з’явилася тема марксизму і чому з’явилася ця книжка? Джим тоді був аспірантом Мічиганського університету і мав ліволіберальні погляди. Все те покоління американців було травмоване В’єтнамською війною. Вони всі були проти війни у В’єтнамі. Їх всіх — кінець 70-х років — цікавила історія, тоді весь Захід цікавила історія комунізму, марксизму, трансформацій, які відбувалися з лівими рухами, і що ж там, у тому Радянському Союзі. Тоді з’явився «єврокомунізм» і старше покоління пам’ятає, певно, як люто лаяли у 70-і роки клятих ревізіоністів — Енріко Берлінґуера, Жоржа Марше, як французька, італійська, інші західні компартії збилися «з правильного марксистського шляху і пішли шляхом ревізіоністським». 1968 рік — це Празька весна. Ніби голос цього самого «соціалізму з людським обличчям», якому сказали: «Стоять! Сидеть!». І після Чехословаччини якраз пішов на Заході інтерес розібратися з історією марксизму: а чи є якісь альтернативні версії? Чи Кремль — хранитель істинного марксизму, як він сам про себе каже? Чи навпаки — Кремль вкрав істинний марксизм від людства, вкрав визволення трудящих мас, а натомість всім запропонував великий і страшний фейк? От над чим билася тоді західна думка. Саме тому молодий аспірант Мічиганського університету Джеймс Мейс темою докторської дисертації обрав український комунізм 20-30-х років ХХ століття. Треба сказати, йому цю тему підсунув Роман Шпорлюк. Він порадив Мейсу звернути увагу на те, що відбувалося в 20-і роки в Радянській Україні. Але ще не УРСР, а УСРР. Українська Соціалістична Республіка на Українську Радянську перейменована вже після Голодомору, коли відбулася зачистка українських еліт. А поки вона була Українська Соціалістична, то вона ще вірила, що вона незалежна і що невдовзі ціла планета стане союзом соціалістичних республік.

І саме такі ідеї, котрі мали українські, так звані, націонал-комуністи, зачищені тотально до 1934 року, у буремні 70-і роки активно розвивали югославські ревізіоністи, зокрема шалено популярний тоді Мілован Джилас. А першими були таки українці.

Про першу спробу «соціалізму з людським обличчям»

Саме УСРР, зі столицею у Харкові, з ідеологічними війнами, боротьбою політичних течій і трендів, була першою спробою народити цей самий «соціалізм з людським обличчям». Це відбувалося у роки, які ми називаємо сьогодні «Розстріляним Відродженням». І ті битви, які там точилися, всі ми знаємо, скінчилися повною загладою інтелектуального правлячого класу, повною загладою українських еліт, а відтак — Голодомором.

Голодомор був після того, як всі ці люди — боротьбисти, шумські, скрипники, хвильові, яворські — програли свою політичну й інтелектуальну війну еліт, програли Україну. Як результат того, що ці червоні еліти програли Україну, потім «пішов» Голодомор. Джеймс Мейс став відомим українцям як дослідник Голодомору. Але він бачив його у контексті значно ширших процесів 20-го століття, які нарешті пора і нам побачити в усьому об’ємі. І зрозуміти, звідки ми вийшли, чому і як ми опинилися там, де ми опинилися сьогодні.

Про українських марксистів-«шістдесятників»

В історії лівих рухів 20-го століття Україна, українські політичні процеси і українська революція від 1918 року займали надзвичайно важливе місце. Я з усіх трибун говорю: вся моя родина в 1918 році голосувала за «есерів». Вся Україна голосувала тоді за «есерів». Партія українських соціалістів-революціонерів у 1918 році перемогла на виборах!

Ці «рабочий и колхозница» Мухіної (молодше покоління бачило їх на заставці «Мосфільму») — це не що інше, як «копіпаста». Ідея не Мухіної — ідея Нарбута. Це з українського червінця — так званої «горпинки» — 10 карбованців Української Народної Республіки. Там селянка з серпом і робітник з молотом. Така красива селянка в картатій плахті, вишиваній сорочці, така вся стильно-нарбутівсько-сецесійно-модерна, з великим снопом нажатого жита, зі серпом у руці. І такий колоритний (в «Арсеналі» Довженка він потім з’являється), з козацькими вусами український робітник з великим молотом.

Оця нарбутівська «горпинка» — це символіка Української Народної Республіки, яка ставила завдання не тільки національного, а й соціального визволення. Якщо почитати наших «шістдесятників», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, то можна зрозуміти, що вони не тільки прикривалися комуністичними гаслами. Так, цитатами Леніна прикривалися. Але віра в те, що можливий соціалізм, тільки без Росії, що можлива шведська модель соціальної держави без Росії, була справжня.

Нині вже покійна Соломія Павличко мені розповідала: їй батько в дитинстві сказав, що він, в принципі, за комунізм, тільки без Москви. Це справді шістдесятницьке. У Чехії готують до видання мемуари Леоніда Плюща «В карнавалі історії». В кінці 70-х років це був європейський бестселлер. А це, по суті, мемуари тодішнього українського марксиста-шістдесятника. З радянської «психушки» Плюща рятували французькі комуністи-ревізіоністи. І вони були обурені, що в СРСР [3] марксист може бути трактований як інакомислячий. А Плющ приїхав на Захід, з’явився в українській діаспорі і сказав всім цим бандерівцям і дивізійникам, що він марксист. Може, не скандал, але легкий культурний шок супроводжував цю його заяву. Це людина, яку ледве вирвали з найстрашнішого місця на світі — з дніпропетровської психтюрми, звідки шлях був тільки на цвинтар.

Про те, якими є українці, а якими їх зображають

Є прекрасна книга Юрія Шевельова «Пороги і запоріжжя». Її нагально треба перечитати, особливо тій українській молоді, котра слово «комунізм» розуміє за логікою Оруела, тільки з радянськими репресивними органами. Часто у це слово упаковується вся історія лівих рухів 20-го століття, в тому числі і українського націонал-комунізму. І тоді приходить журналістка брати інтерв’ю у тебе і каже: «Ой, ви знаєте, я так любила Хвильового, а виявляється, він комуніст був. Тепер же це все треба викинути з програми». І ти хапаєшся за голову: діти-діти, що з вами зробили?!

Юрій Шевельов [4] пророчо сказав про Плюща, що це добре і це великий порятунок для української справи: з’являється українець, який каже про себе «Я — марксист». Це доказ, що українці — не партія. Є спроби загнати нас в однопартійну нішу: «Ну, що там? — Бандерівці, фашисти — це отакі українці. А якщо він марксист, лівий чи феміністка, то вже не українці — ні! То вже „общєчєловєкі“. А українці — це шаблезубі націоналісти, розперезані, які ріжуть жида, ляха, москаля, де бачать». Ото маєте цілий шлейф пропагандистського маскульту, який представляє саме таких українців, і ніяких інших.

Українська нація [5] — не партія! І загнати все українство в якусь одну ідеологічну нішу — це антиукраїнська технологія. Українці бувають різні. Українці були різні: ліві, українські соціалісти, українські комуністи. Не сталіністи, а українські соціалісти. Ці ще будували незалежну Україну — як національну державу. Вони 1934 року закінчилися, але в 60-х була спроба якось відновити цей націонал-комунізм. Той самий Петро Шелест, якого на початку 70-х поперли і замінили Щербицьким. Якісь слабкі сліди українізації у 60-х були, зокрема і завдяки тому, що жила ще пам’ять про цю традицію 20-30-х — про скрипників, шумських, які стали самогубцями або «пішли по етапу».

Про УСРР як результат компромісу

Тема УСРР [6] ще не опрацьована в контексті декомунізації. Ця УСРР була результатом компромісу між тодішніми українськими елітами і Москвою. Все наше «Ростріляне Відродження» [7] воювало під жовто-блакитними прапорами, вони всі з УНР-івської армії. Петлюра, Директорія програли, прийшли більшовики — пообіцяли землю, і дурне українське село за ними потяглося. Ну, добре, хай буде хоч і червона, а все-таки Україна. І це колосальний культурний сплеск упродовж 5 років!

То були всього 5 років, коли українська культура мала державну протекцію, коли вона мала політичний дах у Харкові. Вона його мала, коли Скрипник був міністром освіти і розробляв свої теорії українізації: як село прийде і українізує русифіковані миколаївською індустріалізацією, що була перед сталінською, міста. І нарешті аж тепер наше село перестає боятися говорити на вулицях Києва по-українському, перестає соромитися говорити по-українському. Четверте покоління після Голодомору аж тепер на вулицях Києва не боїться говорити своїм полтавським говором. Я ходжу, слухаю, і розумію, що це все за Скрипником, це все, що мало відбутися тоді, що вони нам прописували в 20-і роки. Це так вони уявляли собі розвиток цієї червоної України трудящих.

На цю тему: Оксана Забужко: Чого ж, до біса, ви хочете? [8]

Зараз є нагально потрібним проговорення цих забутих уроків, які намагаються відсунути від нас кудись на маргінеси, і повернення собі цих вимазаних, опошлених і сфальсифікованих радянською історіографією пластів української історії. Якщо ми погодимося віддати Хвильового і Скрипника, бо вони були комуністи, — це те саме, що віддати Крим і Донбас. Сьогодні заберуть це, а завтра — більше.

А післязавтра захочуть ще. Будь-яка ідентифікація методом віддавання чогось — це зло: за будь-яких обставин ви все одно будете в мінусі, це все одно поразка. Тільки експансія, тільки повернення собі свого. Не зрозумівши цих недовивчених уроків української історії, ми не зрозуміємо, де нас сьогодні стикають лобами, де і чому з’являються ці штучно інсценізовані сутички буцімто правих і буцімто лівих. В мене є велика підозра, що після того ті праві і ті ліві йдуть отримувати гроші з тієї самої каси. А потім читаєш ніби притомні заяви, що «ніколи націоналісти не порозуміються з лібералами, феміністами» і довгий список. І тобі очі лізуть на лоба і ти кажеш: «курча, дошка, ну це ж пише доктор наук, перепрошую. А ти чув коли-небуть про Кобринську, та й весь український фемінізм націоналістичного напрямку — з XIX століття починаючи!»

—

Занотувала Анна Герич, опубліковано у виданні  Збруч [9]

На цю тему:

• До річниці смерті Стуса [10]
• Юрий Мушкетик: Будем и дальше жить при дураках [11]
• Мишель Терещенко: «Президент, к сожалению, продал Сиверщину пророссийским силам» [12]
• Ігор Юхновський: «Зміни будуть. Коли українці перестануть красти один в одного» [13]
• Іван Заєць: Що сталося з українською політикою [14]