Олександр Бойченко: Гівіно-Моторолово

1.00

Нет

На «непідконтрольних територіях» уже підросло покоління, для якого абсолютно вмотивованими й рідними виявляться наімєнованія на кшталт Захарченково й Мозговоє, Гівіно й Моторолово, Батя-Дрьомовск і, дасть Бог, Захаро-Прілєпінск. Залишиться Україна Україною і живою, інтегрувавши такі «частини» і визнавши їхнє «право шанувати свої святині й своїх героїв»? Навряд.

Все-таки логіка – вона, схоже, сама по собі, а емпатія – сама по собі. І якщо вже комусь пощастило з першою, то зазвичай важко від нього вимагати ще й другої. А тим паче – навпаки. Я, наприклад, такий, що ліпше даю собі раду з логікою. Тож можу окремо зрозуміти як тих, хто твердить, що всім нам варто побільше їздити країною задля пізнання людей з інших регіонів, так і тих, хто твердить, що люди всюди однакові. Але як зрозуміти тих, хто примудряється з цих двох тверджень зробити одне, втиснувши між ними сполучник «бо»? Варто пізнавати інших, бо вони такі ж, як ми? То навіщо мені їх пізнавати? Пізнавати варто те, чого не знаєш. А якщо люди всюди однакові, то я, знаючи своїх односельчан, уже не мушу нікуди їхати з пізнавальною метою, бо скрізь побачу одне й те саме, логічно?

На цю тему: Майдан и антимайдан на Донбассе: 5 лет спустя [2]

Тим часом який-не-який досвід подорожей переконує мене у протилежному: кожна довша поїздка здатна подарувати уважному спостерігачеві знайомство зі специфічними рисами мешканців відвіданих місцевостей. Ці риси бувають кращими чи гіршими, приємними чи нестерпними, проте головне – що вони відмінні від наших, і якраз це надає подорожам дослідницького сенсу.

Чи про що йдеться з тою однаковістю? Про те, що всім людям хотілося б мати можливість безпечно їсти, спати і розмножуватися? Тобто про базові потреби? Але з погляду базових потреб однаковими є не лише всі люди, а й взагалі всі живі істоти. І власне тому наявність базових потреб аж ніяк не є диференційною ознакою людини. Людина починається на трохи вищих щаблях, на тих культурно-цивілізаційних щаблях, які й здіймають її над тваринним світом, але також дозволяють розгледіти, чим жителі одних регіонів відрізняються від жителів інших. Втім, що говорити про інші регіони, коли іноді й сусідні села є настільки неподібними, начеб вони належали до різних країн. Особливо ті, котрі належали.

Скажімо, Колінківці. Хто раніше не чув про це адміністративно буковинське (хоча насправді бессарабське) село, той міг почути у зв’язку з епідемією, бо саме тут зафіксовано перший в Україні спалах коронавірусу. Відповідно, саме на в’їзді до Колінківців, перегородивши дорогу між Чернівцями й Хотином та реконструювавши картину історичного минулого, постав перший карантинний блокпост. Чому історичного минулого? Тому що перед Колінківцями – якщо їхати з південно-західних Чернівців на північно-східний Хотин – розташовані Топорівці, а за Колінківцями – Грозинці, де промайнуло моє босоноге дитинство. Ну добре, не босоноге, але промайнуло. Сьогодні це просто собі три сусідні села Чернівецької області. А до 1914 року між Топорівцями і Колінківцями пролягав кордон. Точніше, три кордони: етнічний – між українцями (русинами) та румунами (або молдаванами: я в це дискусійне питання не пхаюся, колінківчани мусять вирішити його самостійно); культурний – між Буковиною та Бессарабією; і державний – між Австро-Угорською та Російською імперіями. Грозинці ж у ті часи були центром волості, куди відряджалися на службу російські чиновники й військові. Декотрі з них заводили в селі сім’ї й осідали в ньому назавжди.

З вибухом Першої світової війни кордон перетворився на лінію фронту, яка пересувалася то на захід аж до Чернівців, коли росіяни йшли у Брусиловський прорив, то на схід аж до Хотина, коли австріяки організовували контрнаступ. Так тривало до листопада 1918 року, а тоді виснажена Росія відступила, Австро-Угорщина розвалилася [3] – і згадані села разом із Чернівцями й Хотином підібрала Румунія. Далі, як відомо, нас безперестанку звільняли: у 1940-му – совєти від румунів, у 1941-му – німці й румуни від совєтів, у 1944-му – знову совєти від німців і румунів, у 1991-му – Єльцин від Горбачова.

Але суть не в цьому. А в тому, що від 1918 року Топорівці, Колінківці і Грозинці входять до складу тої самої держави. Так, то до Румунії, то до СССР [4], то до України, але щоразу – до тої самої. Чи внаслідок понад столітньої приналежності до спільного державного простору стерлися виразні відмінності між цими селами загалом та їхніми мешканцями зокрема? Аніскільки.

Топорівці досі здаються закинутими у місце свого розташування з Північного заходу і, як за «матінки-Австрії», в усьому – в мові, звичаях, народних строях – демонструють безперечну спорідненість із галицьким Покуттям, із Городенкою, Коломиєю і Снятином. Якби хтось не бачив агітки Довженка й Солнцевої «Буковина – земля украинская», то бодай заради показаного там топорівського весілля рекомендую. А як будете дивитися, то зверніть увагу на коди – весільні вінки з ковилою, які збереглися до наших днів лише в Топорівцях і ще буквально кількох селах на всю Україну.

Так само закинутими сюди – тільки вже з Півдня або Південного сходу – здаються й Колінківці. Ясно, що в румунський період село називали румунським, а в совєтський – молдавським. Ким вважають себе колінківчани – це їхня справа, але в кожному разі – не українцями. При цьому всі вони пристойно володіють державною мовою, а найосвіченіші навіть легко могли би працювати дикторами на центральних каналах радіо й ТБ, позаяк їхня вивчена в школі українська не «засмічена» з дому жодними діалектизмами.

Нарешті, мої – продовжуючи географічні вправи – закинуті зі Сходу Грозинці отримали у спадок від російської волості такі прізвища, як Антонов, Василов чи Мойсов, і розмовляють приблизно таким суржиком, як персонажі серіалу «Спіймати Кайдаша». І ще така цікавинка: за Румунії в селі стояла крамниця, власником якої, звісно, був єврей. Під час Другої світової єврея, звісно, не стало, а потім нова влада відкрила у його «націоналізованому» приміщенні сільмаг. Однак старші люди – не в сенсі древні, а десь мого віку, себто народженні через десятки років після війни, – донині, посилаючи дітей у той магазин, кажуть: «Збігай до жида». До речі, топорівчан, чиї хіба що прапрадіди були громадянами Австрії, грозинчани теж донині називають німцями.

Так формується, міфологізується і ще довго впливає на нашу свідомість історична пам’ять [5], не даючи нам забути, що актуальний статус-кво існував не споконвіку, а отже, й не існуватиме, мабуть, довічно. Не страшно, якщо ця пам’ять дуже давня, не пов’язана з надто болючими травмами і не є сильнішою за наше почуття лояльності до держави, громадянство якої нам – добровільно чи мимоволі – у певний історичний момент чомусь дісталося. Коротше, доки – попри всі розбіжності – для Топорівців, Колінківців і Грозинців колишні Австрія, Румунія і Росія [6] не є важливішими за теперішню Україну і доки ці села не ведуть одні проти одних бойових дій, доти нема біди.

Є натомість біда ось де. Якось так збіглося, що протягом тижня в інформаційному полі замаячили три тематично пов’язані між собою тексти. Спочатку «глава ЛНР» Лєонід Пасєчнік [7], закликавши «хранить историю Отчизны и передавать ее потомкам», видав указ, згідно з яким задля увічнення «героического прошлого Луганска» у пам’ятні дати Вєлікої Отєчєственної дозволяється «использование наименования город Ворошиловград [8]». Відтак правозахисник Євген Захаров, мовби відповідаючи Пасєчніку, в статті «Відкритими очима» заявив: «Різні частини України мають зруйнувати хибні міфи, зрозуміти одна іншу й визнати право кожної з українських частин шанувати свої святині й своїх героїв. Без цього важко уявити собі майбутнє примирення та порозуміння з мешканцями непідконтрольних українському уряду територій, коли збройний конфлікт на сході закінчиться». Завершив уявний обмін думками «глава ДНР» Дєніс Пушилін [9], підписавши аналогічний до луганського указ про символічне повернення Донецьку назви Сталіно.

На цю тему: «В землє гроші огрібаєт, у неділю водку пйот» [10]

Гаразд, мені особисто цілком досить і Сталіна з Ворошиловим. Тільки ж і це – ще не кінець тамтешньої сакралізації. На «непідконтрольних територіях» уже підросло покоління, для якого абсолютно вмотивованими й рідними виявляться наімєнованія на кшталт Захарченково й Мозговоє, Гівіно й Моторолово, Батя-Дрьомовск і, дасть Бог, Захаро-Прілєпінск. Залишиться Україна Україною і живою, інтегрувавши такі «частини» і визнавши їхнє «право шанувати свої святині й своїх героїв»? Навряд.

—

Олександр Бойченко, опубліковано у виданні Збруч [11]

На цю тему: