Олександр Ковальчук: У «генерала» був обширний інфаркт: попав під обстріл і наклав у штани

1.00

Нет

2014 року весь медичний персонал Попаснянської центральної районної лікарні розбігся. Залишилися тільки я, анестезіолог, операційна сестра і ще один хірург — на підхваті. Пацієнтів було повно. Оперували вдень і вночі. Доставляли до нас усіх: і цивільних, і військових ...

Найскладніше було з липня 2014-го по лютий 2015-го. Одразу привозили по семеро людей. Треба було визначити — за кого в першу чергу братися, а хто може зачекати. Не було такого, щоб розгубився. Працюю майже 40 років, злякати мене складно.

Стало легше, коли почали приїжджати лікарі-добровольці [2]. Потім з\’явився проект Хоттабича (екстрена медична служба в АТО. — Країна). Ми в лікарні надавали першу допомогу й обстежували пацієнтів. А вони на реанімобілі відвозили поранених у тил.

В тему: Хоттабыч: «Государство ничего не делает» [3]

Олександр КОВАЛЬЧУК, 61 рік, хірург. Народився 3 квітня 1956-го у Свердловську, після перейменування торік — Довжанськ Луганської області. Батько й мати працювали на шахті. Закінчив Луганський медичний університет. Інтернатуру проходив у Первомайській лікарні на Луганщині. Там залишився працювати хірургом. 2013-го очолив її. За рік переїхав у Попасну. Став завідувачем хірургії центральної районної лікарні, торік — головним лікарем. Періодично заміняє хірурга. Консультує й оперує. Улюблені композитори — Бетховен і Моцарт. «Нещодавно купив записи Вагнера. Цікаво, що Гітлеру сподобалося в цій музиці». Також слухає Deep Purple, The Beatles, Black Sabbath, Nazareth. Подобаються книжки бразильського письменника Пауло Коельйо. Одружений. Має двох дітей

В тему: Разрыв шаблона: «Я считала украинцев врагами, а они спасли мне жизнь» [4]

Хірург за штатом у нас один — я. Слава Богу, приїжджають добровольці. Зараз тут базується Харківський військовий госпіталь. Лікарня тепер бійцями не займається.

Із цивільним населенням допомагає Перший добровольчий медичний шпиталь. Ми даємо замовлення на лікарів, яких не вистачає, і вони привозять спеціалістів на місяць. Приїжджають з усієї України — із Закарпаття, Львівщини, Вінниччини, Херсонщини, Одещини. Зараз допомагають анестезіолог із Чернівців і хірург з Ужгорода.

Лікарі-добровольці працюють безкоштовно. Тому стосунки між ними й населенням складаються найкращі. Гінеколог із Коломиї Ростислав Петруняк зробив кілька десятків складних операцій. Я підколював наших жінок: «Ну, дівчата, як ставитеся до того, що вас бандерівець оперує?» Сміялися.

Двічі добровольчий медшпиталь організовував дитячий десант. Оглядали малечу в школах і дитсадках. Виявили купу захворювань. Кому було потрібно, відвезли в Охматдит.

В тему: Выход из Дебальцево глазами фронтового врача [5]

Коли почалася війна, я був головлікарем у Первомайській лікарні на Луганщині. 2014-го три дні лікував «казаків». Жив тоді в Попасній, на роботу їздив машиною. Дружина подзвонила: «Ми в підвалі сидимо, по нас стріляють. Поки що не вертайся сюди» (19–21 липня 2014 року Збройні сили й Нацгвардія проводили операцію зі звільнення Попасної. — Країна). Залишився в Первомайську. «Казаки» возили своїх із блокпоста в нашу лікарню. Працювали тоді цілодобово. По кусках їх збирали. Діватися було нікуди. Якби відмовилися — всіх перестріляли б.

Якось заходять з автоматами, завозять потерпілого: «Якщо „генерал“ помре, ми вас тут усіх порішаємо». Приходжу в реанімацію й питаю: «Що тут за „генерал“? Яке поранення?» А там — обширний інфаркт: попав під обстріл і наклав у штани. Чоловік помер. «Казаки» про свого «генерала» забули.

Тоді в місті було місиво. Наші лупили сильно. На душі стало якось легко, що нарешті ці всі «братья» підуть.

Поранених «казаки» возили до нас три дні. Коли відчули, що їм кінець, швиденько позабирали своїх із реанімації, травматології. Переправили у Перевальськ. У них там база була.

На третій день повернувся в Попасну. Хлопці кажуть: «Пане докторе, робіть-робіть. Зараз будуть усі медикаменти». Відчув, що прийшли свої.

В тему: Исповедь «киборга»: Не хочу, чтоб война изменила меня [6]

Працюю в тому ж режимі, що й до війни. Тільки ненависть з\’явилася до «братьєв».

Хірургія — це тяжка фізична й емоційна праця. Багато однокурсників давно в землі лежать. Товариш по інтернатурі поїхав працювати в Станицю Луганську. Під час операції інфаркт схопив — помер.

Ми черствіємо, стаємо циніками. Але людських рис не втрачаємо. Все переживаю, потім ночами не сплю. Тільки почую міський дзвінок, розумію — з лікарні. Серце одразу сильніше стукає. В голові крутиш: що там сталося?

Один із пацієнтів мав штучний клапан у серці. З ним приїхав воювати. Через серцеву недостатність у нього попухли ноги. Дивувався — як таку людину пропустили?

Раніше в Попасній була тільки лікарня для залізничників. Інші їхали в Первомайськ. Торік об\’єднали дві лікарні, й намагаємося своїми силами надавати всю медичну допомогу тут. Нам потрібні спеціалісти.

В тему: Яна Зинкевич. История командира медицинского батальона «Госпитальеры» [7]

Якось приїжджав депутат німецького Бундестагу. Питає: «А далеко оті?» «800 метрів», — відповідаю. Він уточнив: «800 кілометрів?» За 800 метрів знаходиться ворожий блокпост, за 4 кілометри — вже «братья». Стріляють періодично. Якось тут у дворі впала міна. У поліклініці всі вікна повилітали. Поставили нові й дах поміняли.

Під час обстрілів є відчуття адреналіну. Страшно, якщо покалічить, відірве ногу чи руку. Миттєвої смерті не боюся.

Приходять: «Мій чоловік був під обстрілом, тепер усього боїться. Схуд, став неадекватний». Це — постстресова ситуація — слабкість нервової системи, зриви. Таким людям потрібна психотерапія.

У місті побільшало проукраїнських жителів. Мали можливість порівняти, як живуть там і тут. Попасна змінилася і зовні, дороги стали кращими. Влаштовували День міста, Свято борщу, концерти.

В тему: Воины добра. Волонтер-парамедик Юрий Бондарь «Шаман» [8]

Донька в лютому позаторік ходила до ворожки. Та їй сказала: «Передай батьку, щоб виїхав на тиждень». Послухав. Загрузив у машину речі й подався до брата. Коли доїхав, подзвонили сусіди: «Ви тільки відбули, тут як влупило!» Снаряд вирвав шматок асфальту поряд із моїм домом. У дворі впав осколок.

Донька запрошувала в Англію: «Їдьте до нас. Жити є де». Відмовився. Не знаю, що там робити. Вірю, що людина пригодиться в тому місці, де народилася.

На пенсії хочу пожити у своє задоволення. Поселюся в Карпатах — чисте повітря, вода. Піду, коли в лікарні будуть сучасна апаратура й підготовлені кадри.

—

Автор: Лілія ШПОТЕНКО, фото: Анатолій ГАЄВСЬКИЙ; опубліковано в журналі «Країна» [9]

В тему: