Українське суспільство вимушене сьогодні захищати себе, своє життя, протистояти владі. Як ніколи раніше, воно підійшло до межі стихійного бунту, як самої небажаної руйнівної та нищівної сили. Чи є на сьогодні в країні політики, здатні згуртувати навколо себе патріотичні, здорові сили суспільства, об«єднати та очолити опозиційні настрої, оздоровити країну, не допустивши кровопролиття?

Та чи готове суспільство до рішучих прагматичних кроків в сторону європейської цивілізації? Відповіді на ці питання «Аргумента» частково є у народного депутата Олеся Донія, фракція (НУ-НС):

Довідка:
Олесь Доній, народився в 1969 році в Києві. В 1991 році закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка, за спеціальністю історик. Був одним з організаторів та лідерів студентського руху в період боротьби за незалежність України в кінці 80-х, на початку 90-х років минулого століття. З листопада 2007-го — народний депутат України VI скликання. На дострокових парламентських виборах пройшов у Верховну Раду за списком блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (квота громадського руху «Народна самооборона»). Позапартійний. Голова підкомітету з питань гуманітарної освіти, науки та інформатизації Комітету ВР з питань науки і освіти. У червні 2010-го вступив до депутатської групи «За Україну!» В\’ячеслава Кириленко. Олесь Доній — автор книг «Студентська революція на граніті», «Покоління оксамитовоїреволюції (Як нам прожити до 2009 року?)», «Спроба бунту».

Про сучасну опозицію та реальні загрози для демократичних суспільств: 10.06.2011 р. Главкому [2]:
«Реальна опозиція на цей момент — це не ті депутати, які рахуються членами двох формально опозиційних фракцій, а ті, хто бере участь у вуличних акціях. Таких депутатів на сьогодні є менше десятка, інші — це представники виключно формальної опозиції.

Очевидно, що для того, щоб опозиція стала більш потужною і могла впливати на реальну політику, повинно відбутися її переформатування, повинен минути якийсь час, причому немалий.»

«...Зрозуміло, що коли посли іноземних держав приходять на конкретні судові засідання (у справі Луценка „Аргумент“) — це екстраординарний випадок. Це —свідчення не просто інтересу, а занепокоєння станом справ з політичними репресіями в нашій країні, вираження готовності цих держав до власних певних дій.»

«...Я абсолютно переконаний, що мова йде не лише про те, що зараз в Україні встановлюються російські цінності — не лише російські мова й культура, але й відсутність демократії та керованість всіма суспільними процесами одним угрупованням. Мова йде про те, що Україна стане плацдармом, трампліном, з якого ці російські цінності будуть в майбутньому проникати на решту Європи, Росія не зупиниться у своєму наступі на Україні.

Це видно хоча б з тієї роботи з представниками європейської еліти, яку вона сьогодні чітко проводить. Я маю на увазі не лише застарілу інформацію, наприклад, про роботу Романо Проді на КГБ, а й те, що, наприклад, канцлер Німеччини Герхард Шрьодер після відходу з державної посади раптом перебігає в російську комерційну структуру.

Чи, наприклад, скандал після проведеного в Німеччині журналістського розслідування: виявилося, що в обмін на пропозицію фінансової винагороди Партії регіонів погодилися сприяти одразу кілька євро депутатів, один з яких — румун Адріан Северин — є досить відомим політиком. Це — свідчення того, що запах коштів, на жаль, важливий не лише для частини українських депутатів, а й для їхніх європейських колег. Тому цю проблему, загальнокультурну, загальноєвропейську, загальноцивілізаційну, потрібно вирішувати спільно. Я абсолютно певен, що якщо ми спільно з європейцями зараз не захистимо в Україні ідеали демократії та свободу слова, то наступ на ці цінності продовжиться і на території Європейського Союзу.»

«-А звідки, по-вашому, має взятися ця якісно нова опозиція? Коли вона з’явиться і на яких засадах?
— Це непросте питання. І відповідь може не всім сподобатися. Для мене взагалі найбільша прикрість — це те, що вона досі не виникла, не розширилася за рамки діяльності окремих людей. З іншого боку, це значить, що наше суспільство ще не до кінця дозріло до усвідомлення потрібності появи такої нової опозиції...

Якщо ми говоримо про прихід до влади опозиції, то треба говорити про оптимальний та про реальний варіанти розвитку подій.

Оптимальний для суспільства і для України варіант передбачає проведення політичної люстрації. Балотуватися у будь-які органи влади — як центральні, так і місцеві, — строком, наприклад, на десять років потрібно буде заборонити тим, хто працював у радянських спецслужбах, перебував у вищій номенклатурі Компартії та комсомолу, тобто піти по польському та чеському сценаріях, але цим вже не обмежуватись. Заборонити брати участь у виборах потрібно висуванцям тих партій, представники яких, наприклад, голосували за антидержавне рішення по ратифікації „харківських угод“ — тобто Партії регіонів, Комуністичної партії, Народної партії та Трудової партії. Висуванці від цих політсил, причетних до ухвалення антидержавних рішень, повинні бути позбавлені можливості доступу до державних посад — від сільради до Верховної Ради.»

Стосовно пошуку шляхів боротьби з теперішньою владою: 11.06.2010 р."Україні молодій« [3]: «Фракції „НУНС“ і БЮТ, не гідні очолити опозиційний народний рух. Отже я покладаю всі надії на позапарламентські сили. У суспільстві досить багато людей, для яких українська Незалежність — не порожній звук. Ну що ж, якщо потрібно, значить будемо починати все спочатку. Цілком очевидно, що українська політика нині потребує нових персонажів. Дуже вже затхлою і безперспективною для країни виглядає нинішня політична еліта. Політичні партії не навчилися виховувати наступників своїх лідерів. Тенденція ж протягувати в депутати або в держапарат своїх родичів (чим грішать політики як нинішньої влади, так і опозиції) виглядає вкрай непривабливо. ... країна потребує нових персонажів. І не просто нових облич, а людей з якісно новими підходами.»

«...Наша проблема полягає в наявності дуже обмеженої кількості інтелектуалів, опозиціонерів. Ми повинні виростити нову альтернативну еліту, нових опозиційних лідерів, громадських лідерів, інтелектуальних лідерів, які б не боялися активно займатися опозиційною діяльністю, в тому числі, й розповідаючи за кордоном про події та тенденції, які мають місце в Україні.»

«...Спочатку потрібно просто усвідомити, що того грона опозиціонерів, яке є зараз, недостатньо. Після того суспільна свідомість починає працювати на пошук, на добір критеріїв, за якими цей пошук має відбуватися. Цих людей можна шукати і знаходити в регіонах, серед громадських активістів, серед професури, у журналістському середовищі. Можливо, не всі ці люди сьогодні є достатньо розкрученими, але сьогодні потрібно просто наважитися про них говорити. Але для того, щоб не опектись, потрібно чітко визначатися з критеріями вибору лідерів нової опозиції. Мені здається, що ними мають бути не ті люди, які формально очолюють певну структуру, а ті, хто мають певний життєвий бекґраунд, які власною біографією засвідчили свою незламність, — щоб суспільство могло в майбутньому покладатися на їхню порядність, непідкупність і чіткість позиції...»

Стосовно передумов революційної ситуації в Україні та перспектив майбутніх виборів: «...Я історик за фахом, і знаю, що коли суспільство в цілому не готове до революційних подій, але інтереси тієї чи іншої його активної групи демонстративно ігноруються, і винести їх на суспільне обговорення шляхом виборів немає можливості, тоді в дію вступають інші механізми, і вони — геть не демократичні. Так було в Басконії з ЕТА, з ІРА в Британії, перед тим — з РАФ у Німеччині, з „Червоними бригадами“ в Італії...»

«Я сподіваюсь, що в Україні до такого не дійде. Звичайно, найкращий спосіб вирішувати суспільні проблеми — це вибори. Але в Європі так повелося, що коли у населення цей спосіб крадеться, то воно вдається до іншого шляху захисту своїх інтересів — до насильницького. А він може бути реалізований як шляхом масової революції — наприклад, коли в Румунії розстріляли Чаушеску, або, коли масового натхнення для великої революції немає, — як такий от метод групової діяльності. В Німеччині чи Італії йшлося про відстріл депутатів, інших політиків...»

«Потрібно розуміти, що ця влада — цинічна, нахабна і нечесна. І вона, навіть маючи мізерний рейтинг, напевно намагатиметься фальсифікувати виборчий процес, маніпулювати ним. Якщо не пробувати впливати на ситуацію, якщо просто дивитися на неї збоку, то, цілком очевидно, що виборчий процес буде сфальсифіковано, а в підсумкових протоколах ми побачимо найнесподіваніші цифри, на кшталт ста з лишком відсотків голосів „за“ на окремих закарпатських дільницях в ході референдуму, який у 2000 році проводив Кучма.»

Стосовно бійки у Верховній Раді 27 квітня 2010 року. 11.06.2010 р."Україні молодій [3]». 
Олесь Доній, серйозно постраждав у бійці між опозиціонерами та представниками провладної коаліції у ВР, що відбулося 27 квітня 2011 року. В цей день парламент більшістю голосів продовжив перебування Чорноморського Флоту Російської Федерації в Україні до 2042 року. Весь світ обійшли кадри фото й відео, на яких ​​Донія тримають за горло, душать, б\’ють по голові кілька депутатів від Партії регіонів. Олесь більше місяця був на лікарняному.

«Іноді бувають ситуації, коли краще програти, аніж нічого не робити. 27 квітня відбуваласяратифікація антиукраїнських угод. Свого часу я боровся за Незалежність України, і зараз готовий її відстоювати, тому ні про що не шкодую. Інша справа, що організацією спротиву займалися керівники,які або не вміють цього робити, або навмисно займалися саботажем. Якби я був організатором, то побудував би систему спротиву інакше.»

«Мене тоді оточили п\’ятеро «регіоналів» — хтось тримав, хтось штурмував ... Хто завдавав ударів ззаду та згори, я не бачив, але журналісти мені розповіли, що це був такий собі новий депутат Стельмашенко, який, за їх інформацією, є кримінальним авторитетом на прізвисько «Картавий».

«...Проблема не в бійці як такій, не в „битовусі“. Проблема в тому, що антиукраїнські сили в антиконституційний спосіб протиснули — зокрема, за допомогою кулаків — антидержавне рішення. Російська ідея того дня перемогла як більш агресивна...

— Олесю, як ти оцінюєш політичну ситуацію, зокрема розклади у ВР, після 27 квітня?

— Після 27 квітня викристалізувалося розуміння, чим є насправді нинішня влада. Ідеологія нинішньої влади України — російський націоналізм. Тобто, в першу чергу, влада відстоює інтереси Росії, російської мови та культури. Тому в нас і різне ставлення до суверенітету України. А форма правління — бандократія.

Побиття депутатів мало бути сигналом, що нинішня влада дозволяє будь-які грубі засоби тиску на суспільство. Не дивно, що незабаром сталися скандали з побиттям захисників парку в Харкові та підозрілою смертю студента в одному з київських відділів міліції („справа Індило“ — „Аргумент“). Адже, якщо можна бити опозиційних депутатів у парламенті, то на інших рівнях дозволені ще гірші форми тиску. Отже, об\’єднання російського націоналізму і бандократії і стало сутністю нової влади. Це така агресивна гримуча суміш, готова „вогнем і мечем“ випалювати паростки української ідеї та відновлювати русифікацію.»

10.06.2011 р. Главкому [2]:
«...Те, що гуманітарна політика віддана на відкуп ідеології російського націоналізму — це факт. І те, що чинна влада робить все для зменшення впливу української мови і культури — це теж факт.

Вони вирахували, що більше голосів за цю владу готові виборці саме тих регіонів, де більш поширені російська культура, російська мова. Тому вони абсолютно спокійно та прагматично прийняли рішення розширювати ареал російської мови і культури та системно обмежувати розвиток української мови та культури. Вони роблять це не тільки через свою велику любов до Москви, а й через прагнення розширити свою електоральну базу, збільшити термін свого перебування у владі.
Зрештою, те, що міністр освіти Дмитро Табачник, який головним провідником ідеології російського націоналізму в нинішній владі, виглядає не висуванцем котроїсь з тутешніх проросійських груп впливу, а квотою Москви, Кремля напряму, — це також помітно.»

Про спроби врятувати «НУНС» 11.06.2010 р."Україні молодій« [3]:

«Я виклав своє бачення: в новій ситуації єдиний шлях для фракції „НУНС“ — для того, щоб відстоювати інтереси опозиційного суспільства, — це внутрішня реформа. Я розписав три, на мій погляд, прості і водночас вкрай необхідні пункти цієї реформи. По-перше, треба було виключити відступників — тих дев\’ять чоловік, які або вступили до коаліції з „регіоналами“, або проголосували за ратифікацію антиукраїнських угод. Подальше перебування ренегатів у фракції роз\’їдатиме її зсередини і дезорієнтувати виборців. По-друге, треба було переобрати голову фракції. Адже пан Мартиненко, як виходець з великого бізнесу, схильний до надмірної гнучкості і конформізму, а ці якості в нинішній ситуації демонструватимуть слабкість опозиції. Фракції потрібний новий лідер — дієвіший і впертий у відстоюванні українських інтересів. По-третє, я вважаю, що фракції „НУНС“ потрібно відмовитися від антиконституційної практики голосування чужими картками. „Регіонали“ і їх союзники постійно піднімають Конституцію, де чітко зазначено, що депутати мають голосувати особисто. Але те саме робить і опозиція! Я єдиний депутат у Верховній Раді, який з самого початку принципово не голосує за інших і не дає голосувати за себе. Вважаю, що опозиція має бути чесніша й чистіша, ніж існуюча влада. І потрібно показувати чистоту на власному прикладі.

На жаль, ці, здавалося б, прості пункти не зацікавили більшість депутатів у „НУНС“. Значна частина колег готові таємно підігрувати „регіоналам“. Це означає, що фракція, не здатна самоочиститися, втратила можливості представляти опозиційну частину суспільства.»

Про особливості менталітету українського суспільства 06.09.2011 р.Лівий берег [4]:
«Агресія лінь і безкультур\’я — ось головна проблема нашого суспільства. Ще раз: агресія, лінь і безкультур\’я, а не корупція чи олігархи»

«..У Києві руйнують історичну будівлю. Ми виходимо його захищати, але поруч з нами — кілька десятків людей. Не більше. Чому? Тому що люди ледачі. Люди воліють не думати про те, що це стосується їх безпосередньо. Це — безкультур\’я. Ну, і агресія. Агресивна людина не підставить мені — в боротьбі за спільну справу — плече«.«Кожен повинен відповідати за себе і починати з себе. Громадянське суспільство будується конкретними, нехай навіть малими справами»

Стосовно дій Московського патріархату в Україні: 22.01.2011 Вечерние вести [5]

«Українська православна церква Московського патріархату не має на меті розвиток духовних орієнтирів кожного українця, у той час як її діяльність керується вказівками з Росії, а сама церква проводить русифікацію серед українців.»

«Сьогодні йде монополізації однією церквою, яка мало несе духовності, а є здебільшого механізмом русифікації»

У той же час політик пояснив, що русифікація населення проводиться або через Міністерство освіти і «варто говорити, що вилучаються такі фрагменти з підручника історії України як битва під Крутами», а інший момент — це момент, який «здійснюється через Московський патріархат і через Філарета».

Олесь Доній пояснив, що зараз представники Московського патріархату «намагаються забрати у церков Київського патріархату музеї, історичні бібліотеки, майстерні художників і передати це все єдиної Церкви Московського патріархату».

«Не вистачає віри у кожного з нас — це велика проблема втрати духовних орієнтирів. Але церква цього не дає. Сьогодні Московський патріархат — один з механізмів реалізації політики, це єдина церква, яка чомусь не дозволяє у себе богослужіння Біблії українською мовою, хоча церква знаходиться на території України » .

Про справу Юрія Луценко 10.06.2011 р. Главкому [2]:
«Юрій Луценко сидить не за що, а для чого. Відповіді на питання „за що“ просто не існує — для всіх очевидно, що у справі Луценка немає жодного такого факту, за який людину можна утримувати п’ять місяців ув’язненим.»

За декілька місяців до арешту Тимошенко 30.01.2011 [6]:
«Є небезпека, якщо зараз не буде сильного протестного руху, то зрозуміло, що наступною (за Луценко — „Аргумент“) буде Тимошенко. І її посадять, тому зараз готується громадська думка ».

Відносно можливих поступок української влади у врегулюванні питання ціни газу з Росією 25.10.2011 р. УНІАН [7] :

«Щоб зрозуміти, наскільки далеко може піти влада, варто спершу усвідомити її генетику: вони розуміють тільки вагу коштів і не сприймають як цінність саму українську державність.

Відповідно, усі основні олігархічні сили, котрі підпирають Партію регіонів, значною мірою залежать від цін енергоносіїв. Це і вугільна промисловість, і чорна металургія, і хімічна промисловість, тобто енергозатратні галузі, принаймні в Україні. І для цих економічних структур, які є основним джерелом доходів ПР, державні інтереси відходять на другий план, тому заради знижки ціни на газ для власних підприємств, вони готові поступатися національними надбаннями. Тож треба розуміти, що в хід можуть піти обіцянки і щодо входження в Митний союз, і щодо остаточного гальмування євроінтеграції, і щодо приватизації російськими руками ГТС, за умови, що якась часточка припаде людям, наближеним до президента.

Так само в хід можуть піти обіцянки щодо земельних ресурсів, бо зрозуміло, що за умов вільного продажу землі, швидше за все, прийде не західний капітал, а російський.

Тобто обіцяти ще є що.

Стратегічної метою нинішньої влади є вічна влада. Один з механізмів для цього вони вбачають у зосередженні мегакапіталу у власних руках.

Стратегічна ціль Росії... Тут питання подвійне: російське керівництво має, з одного боку, меркантильні цілі, як і українське, з другого, на відміну від українського, дуже чітку геополітичну мету. А це — установлення на пост-раданянському, як мінімум, і на європейському, як максимум, просторі російської гегемонії. Одним з перших етапів для такої гегемонії є відновлення впливу над країнами колишнього СРСР.»

«Аргумент»