Пам’яті Василя Сліпака. Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу

1.00

Нет

8 лютого в Києві відбулась прем’єра документального фільму про Героя України Василя Сліпака — оперного співака зі світовим ім’ям, який пішов на фронт добровольцем та загинув у бою на Світлодарській дузі [2].

«…Я тоді писав твір для неіснуючого голосу, контратенору…» — з таких слів розпочинає у стрічці свої спогади про знайомство із Василем Сліпаком один із львівських композиторів. За хвилину він розповість, що саме такий голос, як виявилося, був у Василя. Згадає про те, як почув його вперше. А наприкінці розмови відріже, що смерть Міфа на війні була даремною.

За кілька місяців після цього інтерв’ю, під час першого показу «чернетки» стрічки в рідному Василевому Львові, не дочекавшись кінця фільму, композитор вийде з темряви кінозалу. Лишень би не чути власних слів.

Документальний фільм про відомого у Франції оперного співака Василя Сліпака, який на українському Донбасі став кулеметником та обрав собі позивний Міф (скорочено від Мефістофеля), режисери Леонід Кантер та Іван Ясній знімали у Львові, Парижі та на передовій, на Світлодарській дузі. Перебували в тому самому підрозділі, де Міф воював, спілкувалися з людьми, які були поруч із ним в останні хвилини. Жили під час зйомок у бліндажі, де він мешкав.

«Тут спав наш побратим Василь», — кремезний дядько в камуфляжній майці Гиря вказує на дерев’яні «нари» у віддаленому кутку довгого, немовби плацкартний вагон, бліндажа. На наспіх зробленого з дошок ліжку лежить старий ватяний матрац, крізь щілини між мішками та землею пробиваються уламки сонячних променів, скавулять крихітні чорно-білі цуценята в картонній коробці на земляній підлозі… Аж раптом ми опиняємося в затишному паризькому кафе. Близький друг Василя Євген Гальпєрін розповідає, як одного ранку Василь вийшов у халаті на балкон паризької квартири — і почав співати. Як зупинялися випадкові перехожі, щоб послухати його спів. Як любив Василь дівчат, як щиро закохувався та як міг під час вечері з друзями ввімкнути Skype та змусити всіх присутніх привітатися з дівчиною, яка того вечора не була поруч. «Вона ніби вечеряла разом із нами, — усміхається Гальпєрін. — І навіть вночі Skype не вимикався: вони слухали дихання одне одного».

Режисери клаптиками збирали спогади, годинами розмовляючи з тими, хто знав та любив Василя. З тими, поруч із ким він жив, та з тими, пліч-о-пліч із ким пішов на смерть. Десятки годин відзнятого матеріалу згодом рішуче скоротили до години. Кажуть, керувалися в цьому відповідями на два питання. Насамперед запитували себе: чи будуть зрозумілими слова героїв людям з усього світу, не тільки українцям? А ще: чи залишиться те, що кажуть у кадрі, так само важливим через десять, двадцять та навіть сто років?.. Так у стрічці збереглося тільки найважливіше. І нібито найпростіше: кадри та слова про життя і смерть. А ще, звісно, про любов, передусім про любов до рідної землі, далеко від якої Міф просто не зміг залишатися в найскладніший для нашої країни час.

…Мати Василя Сліпака плаче біля труни сина. Викладачка вокалу перегортає сторінки старих зошитів і двадцять років по тому знаходить у них прізвище одного з улюблених своїх учнів. Старший брат Василя приходить до його могили на Личаківському цвинтарі. Командир Міфа Бугай опускає очі та мовчки хитає головою. Сльоза стікає по щоці темноволосої дівчинки в камуфляжі. Лунає постріл із гранатомета, і спалах освітлює щасливе обличчя бійця, який загине на фронті на місяць пізніше, ніж Міф. Височіє Ейфелева вежа. Квітнуть маки на полях Донбасу. Лунають овації в паризькій опері. Свистить за кілька сантиметрів від камери, змушуючи всіх скотитися в окоп, снайперська куля.

Гламурний Донбас

Фільм «Міф» почали знімати, коли Василя Сліпака вже не було серед живих. Незважаючи на це, у стрічки неймовірно багато його самого. Творці фільму кинули клич — і люди з усього світу почали надсилати їм свої відео з Василем. Хтось надіслав десять хвилин, хтось — хвилину. Хтось десять секунд, а хтось — п’ять. І з цих клаптиків вдалося зшити ціле життя… Ось чорно-білі кадри, на яких Василь тільки-но переїхав до Парижа зі Львова і, щасливий, прямує кудись підземним переходом та цілує дівчину. Ось його оперні ролі, а ось важкий рок, який він став співати, коли в Києві розпочався Майдан.

В тему: Безсмертний Міф. У Львові відбувся музичний марафон пам’яті Василя Сліпака [3]

Ось він вантажить до машини сотні кілограмів волонтерської допомоги Україні… На прохання заспівати щось чесно відповідає, що вже не має на це сил. А ось Міф на Донбасі — виходить на шикування підрозділу, неквапливо допиваючи каву. Сидить на землі біля гранатомета, переконуючи співрозмовника в тому, що Донбас — це «також гламурне місце». Виконує арію Тореадора на задньому сидінні старенького військового джипа дорогою на передову.

Є в стрічці навіть справжні кадри з останнього бою Міфа. Бою, у якому він загинув. Мерехтливе відео з камери на шоломі бійця, щоправда, тут поєднано з іншими документальними кадрами з війни — кадрами, на яких на Донбасі гине боєць. Побратими до останнього намагаються врятувати хлопця, але їм не вдається. Режисери визнають: помирає на цьому відео не Василь.

Проте ситуація дуже схожа й добре передає атмосферу того дня. Дня, коли побратими Міфа перебували під щільним вогнем противника, згідно з військовим протоколом — у «червоній зоні» й тому не зобов’язані були до останнього намагатися його врятувати. Але все одно зробили все можливе й неможливе. «Це ж був Міф…» — знизує плечима Фіш, парамедик підрозділу, який у тому бою був і другим номером кулеметника Василя Сліпака.

«Джельсоміно так заспівав, що Джакомоне п’ятами накивав»

Чи не найнесподіваніше у фільмі — паралельна з документальною мультяшна лінія, анімацію для якої створив український музикант та художник Юрій Журавель. Ідея додати її виникла в режисерів вже під час знімання, коли Леонід Кантер раптом усвідомив, що історія життя Василя Сліпака дуже нагадує йому історію Джельсоміно з казки Джанні Родарі «Джельсоміно в Країні брехунів».

Головний герой казки від народження мав надзвичайний голос, яким міг навіть обтрушувати груші з дерев. Щоправда, він не відразу зрозумів, яка від того може бути користь. «…Є ж бо люди, яким платять за те, що вони співають. Хоч воно трохи й дивно: хіба треба платити комусь за те, що він робить для своєї втіхи?» — дивувався Джельсоміно. У пошуках свого покликання він потрапив до «найдивовижнішої країни світу», Країни брехунів, де, за законом, усі мусили брехати. Керував цією країною злочинець — підступний пірат Джакомоне, «високий і товстий, уже літній чолов’яга, якому на схилі віку забажалося спокійного й осілого життя».

Завдяки зусиллям Джельсоміно та його друзів, котрі брехати більше не хотіли, завдяки чарівному голосу Джельсоміно, здатному руйнувати навіть стіни в’язниць, Джакомоне з країни втік. «Джельсоміно так заспівав, що Джакомоне п’ятами накивав» — так називається глава, у якій жорстокий король залишає свій палац. Зрікаються його навіть нібито вірні слуги-міністри. «…Джакомоне вибрався з майдану й почвалав порожніми вулицями. Ідучи містом, він помічав, як із каналізаційних люків виглядали чиїсь фізіономії, котрі здавалися йому знайомими. Чи це часом не його пірати? Та голови, забачивши голомозого незнайомця в коричневому костюмі, враз зникали…»

Але за кілька днів після втечі короля Джакомоне починається війна. «Уявіть собі, я мало не забув розповісти вам про цю війну», — пише Родарі. Тому що головний герой його казки на війні не гине.

Зрештою, тому це й казка.

Справжній Джельсоміно, Міф, віддав своє життя за Україну. «Віддав життя…» — фраза у нашій реальності, на жаль, вже буденна, звична. Так затерта, що часом ми забуваємо про її сенс. Забуваємо про те, що кожен із добровольців, що загинули за Україну, це життя, власне, мав. Мав у ньому улюблену справу. Мав батьків, яким довелося поховати власну дитину. Мав командира, який лише мовчки потім хитав головою. Бойових побратимів — тих, що загинули раніше за нього, та тих, хто загинув після. І друзів з «минулого життя», які спочатку, можливо, і не розуміли та не підтримували рішення піти на фронт.

Як не розумів цього найкращий друг Василя Євген Гальпєрін. «Він усе зробив правильно… — знаходить наприкінці фільму слова, які можна сказати про кожного з полеглих героїв. — Просто його дуже не вистачає».

—

Валерія Бурлакова, опубліковано у виданні Тиждень.UA [4]

В тему: