Чи справедливі звинувачення Головному отаманові та його соратниками?

Пам’ятник Симону Петлюрі став новим «яблуком розбрату» навколо України та в українсько-єврейських відносинах. Чи справедливі звинувачення Головному отаманові та його соратниками? Як оцінювати їхню діяльність або бездіяльність? І як можливі «українська» та «єврейська» позиція в українсько-єврейських дискусіях? Наприклад, «українська позиція» щодо Української революції? Взагалі, що таке «національна позиція»? Присвячую свій есей цим болючим питанням.

Ч. 1: СУЧАСНИЙ РЕЗОНАНС І НАЦІОНАЛЬНІ ПОЗИЦІЇ

1. Подія і реакції

У нещодавній День захисника України, 14 жовтня 2017 року, у Вінниці відкрили пам’ятник Симону Петлюрі. Саме у Вінниці, бо в подільському місті з травня по червень 1920 року перебувала похідна канцелярія Головного отамана. Пам’ятник має стати «наріжним каменем» майбутнього Музею тимчасової столиці України, який планують створити в будинку Вінницького обласного радіо, на подвір’ї якого й знаходиться цей монумент 1.

Встановлення пам’ятника викликало резонанс через єврейські погроми, які відбувались у «другій» Українській Народній Республіці, очолюваній з початку 1919 року Симоном Петлюрою. Тим паче, ця частина Вінниці, в якій розміщено пам’ятник, належала до «Єрусалимки» – історично єврейського району міста. Припускаю, що в українській пам’яті не завважена ця обставина. Адже єврейська історія в гіршому випадку не представлена, а в кращому випадку – марґіналізована в українському «школярському» наративі та суспільній пам’яті. Певен, у питаннях історичної пам’яті, як ніде більше, незнання не звільняє від відповідальности.

Зроблю акцент на майже офіційній позиції дружньої до України держави. Як заявив посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські:

«Симон Петлюра несе відповідальність за гибель десятків тисяч євреїв під час Громадянської війни. За різними   оцінками, від 35 до 50 тисяч євреїв України загинули в погромах, улаштованих бандами під командуванням Петлюри. Вони здійснили до 40% од усіх антисемітських виступів у той період» 2.

Відзначу, що терміни «Громадянська війна» і принизливе слово «банди» на позначення противників більшовиків одлунюють радянським баченням. Це вказує на те, що українське розуміння революційних подій поки залишається «для внутрішнього вжитку»: більшовики [2] продовжують бути символічними переможцями, які витискають з інформаційного простору всіх переможених. Нижче зверну увагу на термін «Громадянська війна [3]», який застосував пан посол у своїй репліці, замість звичного для українського сьогодення «Української революції».

Ачи можемо ми почути голос єврейської громадськости і якусь «єврейську позицію» або «єврейські позиції»? Ось не знаю. Наведу пронизливий відгук на цю подію. Відомий фотохудожник і композитор, вінничанин Зорій Файн напередодні відкриття пам’ятника, 13 жовтня, опублікував у своєму блозі вірш:

У меня вчера украли Винницу,

Посадив на лавочке Петлюру,

Вместо деда моего, который вырезан

В девятнадцатом году продажной шкурой.

На Иерусалимке, в тихом дворике,

Никогда вы идиш не услышите,

Там сидит печальный, как надгробие,

Идол и его кровавый след.

У моих детей украли Винницу

И у ваших тоже, вы не думайте –

Там где ложь, и за неё не стыдно нам –

Там позор и будущего нет 3.

Патос гіркого вірша зрозумілий: пам’ятник людині, винуватій у погромах (за вірогідною оцінкою Автора) з’явився на місці, де колись мешкали євреї; спотворення минулого ображає не тільки євреїв, а й усіх сучасних мешканців Вінниці та України. Цей вірш є виявом «радикального єврейського протесту», який є противагою до «радикального українського замовчування». Наразі поширилися чутки, що за цей вірш Автор був звільнений із Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського 4. Дуже прикро, якщо це правда.

Мені емоційно зрозумілий вірш Зорія Файна. Але я заперечую і «єврейський протест», й «українське замовчування». Мудро і відверто висловився талановитий художник і відомий блоґер Олександр Ройтбурд, оцінюючи пам’ятник не тільки символічно, а й художньо:

«…[У]країнці мають право і навіть повинні поставити не напівкарикатурну, а монументальну статую лідера своєї революції в центрі Києва. Але якби мене запитали, що написати на п’єдесталі, я б порадив слова Петлюри: “Очевидно, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдиві: що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати. Симон Петлюра”.

Втім, цей напис доречний на будь-якому пам`ятнику.

Сам би я квітів до його підніжжя не покладав, але й не плювався б, а, подивившись, задумався про трагічність і неоднозначності історії і про уроки, які слід з неї виносити» 5.

В тему: Обретение независимости Украины: как это было [4]

Людина подвійної тожсамости має стикнутися з подвійними ж почуттями. З одного боку, українець розуміє значення Симона Петлюри для Української революції та бажаність зведення пам’ятників Головному отаманові, а з іншого боку – єврей не може покласти квіти до його пам’ятника, пам’ятаючи про своїх одноплемінників, можливо, й родичів, які загинули в погромах, зокрема, від рук солдатів української армії. Можливо, «українську» та «єврейську» позиції і не варто намагатися позбавити протиріччя.

Подібний погляд обстоюють і лідери Асоціяції єврейських організацій і громад України. Намагаючись умиротворити ситуацію навколо пам’ятника Симону Петлюрі, співпрезиденти Вааду України Андрій Адамовський і Йосиф Зісельс опублікували відкритий лист до Вінницького міського голови Сергія Моргунова із закликом перенести пам’ятник. Автори листа загалом схвально оцінюють період Другої УНР для українсько-єврейських відносин:

«Саме в цей період відносини українців та євреїв вийшли на принципово новий рівень, представники єврейських партій увійшли в уряд молодої республіки, вперше у світі (!) було створено Міністерство з єврейських справ та було розроблено проект національно-персональної єврейської автономії» 6.

Однак через те, що у пам’яті єврейського народу цей історичний період асоціюється з погромами, в яких помітну участь взяли бійці українського війська, лист завершується словами:

«Розуміючи, що пам’ятник очільнику Директорії цілком доречний в місті, що деякий час було столицею української республіки, Президія Вааду України пропонує Вам поставити перед міською радою питання про перенесення монументу із центру колишнього єврейського кварталу в інше місце. Якщо це не буде здійснено, то існує велика небезпека, що пам’ятник стане мішенню для багаточисельних спекуляцій антиукраїнських сил, що намагаються роздмухати міжнаціональні конфлікти в суспільстві».

Процитовані слова здаються мені розумними та доречними. Колективну пам’ять важко, подеколи неможливо змінити, тим паче – двох спільнот, зате можливо змінити наше поводження з нею. Як записав євангеліст Матвій: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Однак не вірю, що пам’ятник перенесуть, а прагнення до миру – оцінять. В Україні ще не звикли узгоджувати своє бачення з іншими поглядами, ба навіть внутрішньоукраїнськими. Перепрошую за прямоту, декому з нас звідусюди ввижаються жертви пропаганди або підступні вороги. Але що таке ця «національна позиція»? Бодай «українська» або «єврейська» позиція?

2. Національні позиції

В українсько-єврейських і українсько-польських та інших міжнаціональних відносинах стикаємося з феноменом «національної позиції» (української, єврейської, польської тощо). «Національна позиція» може проговорюватися або залишатися невимовленою, але зрозумілою в міжнаціональних дискусіях. «Національна позиція» не тотожна етнічному походженню та громадській активности. Так, шанованого мною Йосифа Зісельса інші представники єврейської громадськости звинувачують у тому, що він не обстоює «єврейську позицію» в питаннях історичної пам’яті та схиляється перед українськими націоналістами.

Наразі ні з ким не сперечаюся і ні чого не доводжу. Для мене важливо розібратися, що таке «національна позиція». Як на мене, ця позиція має «позитивну» і «неґативну» сторону. Тут слова «позитивний» і «неґативний» майже не мають оцінювального характеру.

Позитивний вимір полягає в тому, що «національна позиція» має виражати погляд «нації», себто – будьмо відверті – національної інтеліґенції, на певну проблему. Але є неґативний бік: «національна позиція» зазвичай іґнорує інші національні позиції – або не помічає їх, або прямо протистоїть їм. Так, Андрій Портнов, говорячи про українсько-польські відносини, наголошує, що поляки сприймають ушанування УПА [5] в Україні як антипольські кроки. Тож українці не бачать польського сприйняття, а поляки не розуміють українського контексту 7. Так виявляється «неґативний вимір» обох «національних позицій», що веде їх до конфронтації. Додам од себе: яка сторона винувата в нерозумінні? Обидві сторони!

Що ж можна загалом розуміти під «українською позицією»? Позитивний її вимір полягає в обороні української національної самобутности та права українців на власну державність. Неґативний бік виявляється в зіткненнях з іншими «національними позиціями». Вони можуть справді загрожувати українству, а можуть і нічим не загрожувати. Тому ми й говоримо про українсько-єврейські та українсько-польські відносини, бо «єврейська» і «польська» позиції не становлять небезпеки для сучасної України. Тим паче, євреї не становили й реальної загрози для українських рухів ані в 1648 (перепрошую за деяку історичну модернізацію), ані в 1919, ані в 1941 роках.

Ситуація з «українською позицією» ускладнена тим, що етнічні українці та/чи українські громадяни можуть не погоджуватися з її позитивною стороною. А головне – «українську позицію» (як і позиції інших націй) привласнюють певні політичні табори: у 1917 році – «ліві», а в 2017 році – «праві». Це призводило раніше і загрожує зараз перетворенням «національної позиції» на «партійну доктрину». Так сталося під час Української революції.

Мануїл Шехтман «Погромлені» (1927)

А що таке «єврейська позиція» в загальному розумінні? Позитивний вимір важко окреслити, бо він відмінний для різних релігійних груп, різноманітний і для світських євреїв, яких варто поділити, щонайменше, на ізраїльтян і діяспорян. З неґативною стороною більш-менш зрозуміло. Це категоричне неприйняття людей і організацій, які вбивали євреїв яко народ – були причетні до погромів і Голокосту. Українські рухи в роки, про які було згадано вище, призводили до насильства проти євреїв. Звідси «українські революції», героїзовані в українській пам’яті, в єврейських очах нерідко постають антисемітськими діями. А провідники українських рухів набувають відповідних оцінок в єврейській свідомости.

Як працювати з протиріччями в оцінках подій і постатей? Повертаючись до обговорення нашого питання, люди з подвійною тожсамістю виглядають «українцями серед євреїв» і «євреями серед українців». Закликаю зважати саме на таких «інтелектуальних метисів», бо на їхніх прикладах ми бачимо недоліки різних «національних позицій».

Ось тут пропоную зупинитися. Хіба «національна позиція» не має бути відповідальною і критичною? Хіба вбивати того, хто не є твоїм ворогом на фронті, – припустимо для національних героїв? Хіба якщо ти – герой, то маєш індульгенцію на все? Чи взагалі може той герой – зовсім не герой? (Останнє питання – не щодо Петлюри).

Звідси висловлювання Йосифа Зісельса й Олександра Ройтбурда здаються мені справді «національною позицією» – хоч «українською», хоч «єврейською» – відповідальною за всіх і придатною для багатьох. Бо вона не відлунює еґоїзмом тих, хто мислить національних героїв так, як Дон Кіхот бачив у власних мріях своїх взірців – легендарних лицарів із куртуазних романів. Тож спробую зрозуміти, якою може бути «українська позиція» стосовно Української революції 1917–1920 років.

3. Українська революція з погляду 2017 року

Вище звертав увагу, що посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські говорив про єврейські жертви «Громадянської війни» в Україні, а не «Української революції». У чому різниця між двома історичними поняттями? Наведу власні міркування.

Саме застосування терміну «Українська революція [6]» виражає «українську позицію» щодо подій і процесів 1917–1920 років (з можливим хронологічним продовженням). Цей термін виокремлює історичні ситуації на Великій і Західній Україні, як поле битв за українську державність та українську націю. Тож це не просто термін, а концепт, який позначує певне бачення історичної дійсности.

«Ложкою дьогтю» у використанні концепту «Українська революція» є зосередження на українських силах – носіях «української позиції». Решта учасників виглядають не тільки ворогами, а тими, хто взагалі не вартий нашої уваги. Насамперед, бачимо це в навчальній літературі. Це дещо нагадує мені радянське ставлення до Революції: спочатку створювалися типові, по-більшовицькі рафіновані індивідуальні та колективні (sic!) мемуари про революційний час, а потім ці мемуари ставали основною для наукових і публіцистичних творів. Так історія від переможців викреслювала переможених.

Як тут не згадати вираз В’ячеслава Липинського, про трьох синів-матері України: соціяліста-демократа, гетьманця і більшовика. Насправді, «синів» було більше: не забуваймо про «білих» і «махновців». До того ж, Нестор Махно [7] доволі популярна постать серед наших сучасників, хоч я і не поділяю захоплення степовим «батьком».

Більшовицький плакат 1920 року (з книжки С. Томаха і Є. Холостенка «Український революційний плякат». К.: Київський художній інститут, 1932)

Термін «Громадянська війна» стосується іншого бачення почасти тих самих подій і процесів, але після Жовтневого перевороту. (Почасти, бо не враховує українсько-польської війни 1918–1919 років і подій на Західній Україні). Концепт «Громадянська війна» охоплює майже всі події в колишній Російській імперії та відділяє революційний процес 1917 року та його наслідки: конфлікт між більшовиками та їхніми супротивниками розпочався одразу після перевороту. Навіщо відділяти війну від революції?

Термін «Громадянська війна» має дві важливі конотації. По-перше, цей термін з малої літери застосовують щодо збройних конфліктів між громадянами однієї держави. Більшовицький переворот призвів до дезінтеґрації новонародженої Російської республіки. Національні рухи взяли курс на розбудову національних утворень, хай і в автономній формі. «Національний чинник» робить ті війни більше, ніж громадянськими.

По-друге, використання терміну «громадянська війна» відповідає більшовицькому гаслу: «Перетворимо імперіялістичну війну на війну громадянську». Тобто Першу світову війну із зовнішніми ворогами на революцію проти «внутрішніх ворогів». Тож сам термін «Громадянська війна» набуває ідеологічного характеру. На перший погляд, більшовики втілили те, про що говорили. Однак насправді не світову війну, а «конфліктний консенсус» серед російської громадськости літа–осені 1917 року вони перетворили на громадянську війну.

В тему: Кто собрал для Петлюры «петлюровцев»? Легендарный атаман и его армия [8]

Існує ще один термін для того історичного періоду – «Велика російська революція». Або «Друга російська революція» (після 1905–1907 років). Або «Революція 1917 року», як прийнято у сучасній Росії на офіційному рівні8. Щоправда, незрозуміла періодизація Великої російської революції. Чи-то цей термін слугує сполученню Лютневого повстання (радянською мовою – «Лютневої буржуазної революції») та Жовтневого перевороту (радянською мовою – «Великої Жовтневої соціялістичної революції»)? Так випливає з офіційної переваги терміну «Революція 1917 року».

NB: Близький погляд в українського науковця Станіслава Кульчицького: він відносить до російської революції події від лютого 1917 до січня 1918 року – розгону більшовиками Установчих зборів. Далі, з весни 1918 року, розпочалася Комуністична революція 9.

Чи-то Велика російська революція охоплює ще й колишню «Громадянську війну»? У статті «Російська революція» в російській «Вікіпедії» огляд подій доведений до створення Радянського Союзу та смерті Владіміра Лєніна10. В такому разі концепт «Велика російська революція» виглядає аналогом нашій «Українській революції». Звісно, Велика російська революція просторово включає Українську революцію, за винятком Західної України. Знову бачимо неминуче зіткнення «української» та «російської» позиції щодо актуальної історії.

Сюрпризом для мене стало те, що сучасні ліві активісти відзначають Жовтневу революцію як історичну віху, що показало нещодавнє «100-річчя Жовтня». Натомість мені ближча марксистська критика більшовизму: група войовничих інтеліґентів (яка відкидала свою належність до «спільноти долі» – російської інтеліґенції поліетнічного походження) узурпувала «інтереси пролетаріяту» та в ім’я прогнозованої соціялістичної революції захопила владу і встановила однопартійну диктатуру. Яка ж окрема Революція? Хіба міт «Жовтневої революції».

Отже, чим може бути для українського суспільства Українська революція 1917–1920 років? Мені Революція дещо нагадує сучасну ситуацію. Українці постали перед викликом доби, що потрібно не тільки усвідомити себе як націю, а й заявити про власні права та інтереси – боротися за власну державність. Звісно, найбільше від тої Революції – неґативних прикладів. Адже тогочасні українські держави були нежиттєздатними. А переможці-більшовики маніпулювали національним питанням та українською державністю. Тим не менше, їх не варто беззастережно назвати антиукраїнською силою. Самозрозуміло, головне для 2017 року – дивитися не на 1917, а на 2018 рік. Але з минулим теж треба дати собі раду.

Іссахар-Бер Рибак «Містечко після погрому»

На завершення першої частини свого есею наведу влучні слова публіциста Павла Зуб’юка:«Історія могла б бути іншою. Скажімо, Симон Петлюра міг би жорстко відреагувати на Проскурівський погром – і вважатися одним із найпрогресивніших воєначальників тодішньої Європи» .Додам од себе, перефразовуючи Зуб’юка:«Пам’ять могла би бути іншою. Скажімо, Симон Петлюра та/або його соратники на еміґрації могли би визнати свою провину в тому, що не зробили все від них залежне для зупинення погромів, які розпочались іще в грудні 1918 року, зволікали та запізнювалися з рішеннями, що мало фатальні наслідки не тільки для євреїв України, а й для української справи взагалі» 11.

Ч. 2: «ПРОЦЕС ШВАРЦБАРДА» І ТЕЗИ ДО ДИСКУСІЇ

Історична література і деякі важливі джерела за темами «єврейські погроми в Другій УНР» і «вбивство Симона Петлюри та “процес Шварцбарда”» є загальнодоступними, а тому мені йтиметься про позиції та оцінки, а не факти та події.

4. «Процес Шварцбарда»

Судовий процес над французьким громадянином Самуїлом (Шоломом) Шварцбардом, який у травні 1926 року вбив Симона Петлюру, відбувсь у жовтні 1927 року. Перебіг судового слідства відомий мені зі сторінок російського видання матеріялів процесу 1. На жаль, це не цілком перекладений стенографічний звіт. Деякі репліки свідків сторін обвинувачення та захисту Шварцбарда – переказані. Переважно, репліки свідків обвинувачення – учасників українського руху. Це виказує преференції радянського режиму, який скориставсь із «процесу Шварцбарда» для ідеологічного наступу на представників української еміґрації, за революційних часів пов’язаних із Українською Народною Республікою, а також для відведення звинувачень від Червоної армії, яка теж здійснювала єврейські погроми. Із цього видання судових матеріялів випливає, що на процесі обговорювалися наступні твердження:

1. Симон Петлюра особисто не був залучений до єврейських погромів (на цьому наполягала сторона обвинувачення);

2. Петлюра, яко голова держави і війська, відповідальний за погроми (на цьому наполягала сторона захисту);

3. На теренах Другої УНР погроми здійснювалися зусиллями українських військ;

4. Петлюра нічим не зарадив погромам з боку українських військ, окрім поширення антипогромницьких листівок (NB: пізніших листівок);

5. Отаман Іван Семесенко був заарештований не за влаштування Проскурівського погрому, а за порушення військових наказів;

6. Обвинувачення Самуїла Шварцбарда, що той – більшовицький аґент, безпідставні (за свідком, відомим адвокатом Генріхом Сліозбергом2, у цьому був переконаний есер Владімір Бурцев – викривальник провокатора Євґєнія Азефа і, пізніше, фальшивих «Протоколів сіонських мудреців»). Питання Шварцбарда залишається відкритим та обговорюється у сучасній історіографії, але: наскільки важливе це питання для українсько-єврейських відносин?

Мануїл Шехтман «Переселенці» («Біженці», 1929): з колекції Національного художнього музею України

Читання матеріялів викликало в мене почуття déjá vu: все те, що обговорюють історики до наших днів і сьогоднішні дискусії є повторенням та проробленням того, що вже було виголошено на Паризькому процесі 1927 році. Це той випадок, коли плекання «української» та «єврейської» позицій не призводить до якогось результату.

Відповім на своє ж питання: для українсько-єврейських відносин важливий не сам Шварцбард, його мотивація «єврейського месника» та/або можливі зв’язки з радянськими спецслужбами. Питання Шварцбарда було суспільно значущим через те, що радянський режим використав «процес Шварцбарда» для дискредитації «петлюрівців» у минулому та українських еміґрантів у 1920–1930-ті роки. Однак застосування соратниками Петлюри арґументу про «більшовицького аґента» виглядало способом зняти із себе відповідальність за власні дії у 1919 році.

Хай там як, Радянського Союзу вже немає і питання Шварцбарда має другорядне значення. Головне: українсько-єврейські протиріччя залишилися. Тож справа насамперед у погромах, а не в судах і спецслужбах.

5. Дискусійні висновки: sine ira et cum studio 3

Підбиваючи підсумки попередніх розважань над історією та пам’яттю про Українську революцію та українсько-єврейські відносини, а також знайомства з доступними виданнями, пропоную не завжди втішні тези:

1) Провідники Української революції були «справжніми» революціонерами. Вони мислили соціяльну реальність за власними партійними критеріями, а в 1919 році вбачали причину єврейських погромів у чорносотенному впливі та більшовицьких провокаціях:

«Ми любимо український народ, ми є патріотами України, ми є соціялістами та демократами, ми проводимо Українську революцію, ми маємо правильні завдання, ми пишемо правильні тексти, ми поширюємо правильні статті й листівки, ми обговорюємо правильні питання, ми створюємо українську державність, ми не є антисемітами і закликаємо євреїв долучитися до української справи. А навколо – війна і розруха, погроми та безлади. Значить ці дії чинять вороги та провокатори. Наразі нас звинувачують у війні та розрусі, погромах і безладах. Значить ці закиди належать ворогам і провокаторам».

Для мене це є ключем для розуміння трагедії Української революції: чому українська справа майже програла, а український рух став асоціюватися з єврейськими погромами. Хто бачить те, що хоче побачити, той не дасть собі ради і виглядатиме нездарою, які би правильні наміри не плекав. Українські провідники в революційні роки довели майже всім, що Україна існує, і в цьому полягає їхня заслуга, але що вони могли зробити з Україною?

Я нікого не засуджую – хочу розібратися без гніву, але з пристрастю. Через десять, – не кажучи про те, що через сто, – років наші наступники скажуть, що ми – неадеквати, які жили, захоплюючись певними примарами – і перелічать, і викриють їх. Аби нашим нащадкам було не соромно за своїх предків.

2) Більшовики теж були «справжніми» революціонерами. Вони створили міт про соціялістичну революцію. Однак вони не обмежувалися уявленою дійсністю. Вони змінювали світ за власними бажаннями. Постійно переміняли свій курс: не можемо розпочати світову революцію – будуємо соціялізм в одній країні; не можемо одразу збудувати соціялізм – назвемо це надзвичайною політикою «воєнного комунізму»; потрібні матеріяльні ресурси – перейдемо до Нової економічної політики; не можемо заручитися підтримкою неросійських народів – створимо декоративні національні республіки тощо. Не виправдовую і не прославляю більшовиків – показую: якими різними можуть бути «справжні» революціонери.

Звідси можна зробити два протилежних висновки: 1. «радикальний» – українським націоналістам треба було наслідувати більшовиків ув їхньому непохитному стремлінні до власних завдань. Такий висновок зробив Дмитро Донцов і частина наступного покоління «нерадянських» українців; 2. «ліберальний» – суспільний світогляд має творити горизонт, який охоплює різні ідеї та бачення, а головне – відкритий до недискурсивних реалій навколишнього світу, простіше кажучи, життєвої правди. Такий висновок роблю я.

  

Іван Падалка «Атака» (1927): з колекції Національного художнього музею України

В тему: «Украинская Республиканская Капелла». Урок истории [9]

3) Створений у Другій УНР режим «отаманщини» був виявом описаної вище «революційности» українського руху, який не міг навести лад у воєнних справах. Джерелом військового авторитету отаманів була участь у Першій світовій війні, конфліктах 1917–1918 років, селянських повстаннях 1918 року та поваленні режиму гетьмана Павла Скоропадського, а також бойові дії 1919 року проти Червоної армії та Білої гвардії. Навряд чи воля Симона Петлюри або рішення українських урядів були підставами леґітимности отаманів. Відтак Петлюра і його урядники не могли нічого зробити з отаманами у вирішальному 1919 році.

Шлях Симона Петлюри до військового командування виявився складнішим, ніж в інших революціонерів, які теж жодного дня не служили в армії, – Льва Троцького і Нестора Махна, але створили боєздатні війська. Припускаю, середовище російських радикалів (есерів-бойовиків, більшовиків та анархістів) надавало серйозніший вишкіл для революціонерів, ніж напів леґальні – напів просвітницькі національні рухи. Тим паче, у середовищі російських радикалів було чимало євреїв, що впливало на ставлення до погромів. Але все це не знімає відповідальности з українських провідників, які могли би покарати погромників іще взимку 1918/1919 року, проте не зробили цього, напевно, через острах втратити підтримку війська.

4) Єврейські погроми були виявом «розрухи в головах», яка охопила тих, хто взяв до рук зброю. Тим паче, російська армія чинила насильство над євреями під час Першої світової війни, особливо, відступаючи у 1915 року з Галичини та Буковини. В мене складається враження, що в революційні роки дезорганізовані військовики поводились яко натовп. За класичним визначенням, Ґюстава Ле Бон, натовп чинить, наче одна людина, причому людина низького морального рівня. Типові єврейські погроми ХІХ–ХХ століть не були ані стовідсотково організованими, ані стовідсотково стихійними. Бо натовп не можна організувати і сам натовп не винайде собі ворогів. Погроми виникали за певних умов.

Чи охоплює це розуміння військові погроми? Напевно – почасти. Адже страшенні великі погроми, на кшталт Проскурівського (лютий 1918 року), були організованими. Тому говорю про «відповідальність» українських лідерів, прагнучи у своєму есеї зрозуміти їхню мотивацію.

Наскільки розумію ситуацію, у 1918–1919 роках погромам сприяли поширені стереотипи: про євреїв яко колективну особистість, нібито євреї є партією і кожен єврей відповідає за іншого; про «євреїв-буржуїв» (у грудні 1918 року, коли Директорія УНР взяла владу в Україні) і «євреїв-більшовиків» (у 1919 році), як би ці уявлення не суперечили одне одному. Умовами погромів було знищення державних інституцій і утвердження норми бандитського часу: «свій до свого». «Свої» – це земляки та/або одноплемінники (якщо йдеться про поліетнічне суспільство).

5) Про що ж думали тоді провідники українства? Документи Другої УНР відображають відсутність у провідників українського руху справжнього розуміння того, що вони відповідають за все населення Наддніпрянської України, а не тільки за «своїх», з політичного та/або національного погляду. Звісно, державницького ставлення до місцевого населення не було в керівників попередньої Російської імперії з її неґативною дискримінацію підданих за етноконфесійними та політико-національними ознаками, але це не звільняє від відповідальности українських революціонерів.

Чому роблю такий висновок? Українські діячі, будучи «класичними» націоналістами, виходили з того, що кожна нація є «колективною особистістю» і піддавалися стереотипам щодо євреїв. Звідси, як ідеться в опублікованому Володимиром Сергійчуком звіті про зустріч Симона Петлюра з єврейською делегацією в тодішній столиці УНР Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 року, євреї мусили поборювати більшовизм у своїх лавах, ба навіть серед своїх одноплемінників по інший бік фронту (sic!) та в країнах Західної Европи (sic!!!)4. Для моїх читачів немає потреби пояснювати хибність стереотипу про євреїв, як єдину масу, пов’язану круговою порукою. Звісно, подібні вимоги до євреїв за умов погромів були шантажем: або «ви» за «нас», або «ми» за «себе» не ручаємося.

6) Неспроможність Директорії УНР зупинити погроми на самому початку існування Другої УНР і зволікання з протиборством погромам навесні–влітку 1919 року, коли вже створювалася та почала свою роботу Надзвичайна комісія з розслідування погромів, призвели до того, що в єврейській свідомости український рух став пов’язаним із погромами, позаяк «зовнішні спостерігачі» не вірили, що урядовці – це одне, а отамани – інше.

Наголошу: якщо для української інтелектуальної традиції «український рух» – це ідеї, постаті, книжки, газети, партії, установи тощо, то для «зовнішнього спостерігача» тодішній «український рух» – це конкретні дії від імені ідей і постатей. Саме це зробило можливим «процес Шварцбарда»: французького громадянина судили не як убивцю іноземця, а яко месника за свій народ, позаяк Петлюра був державним діячом, який в очах «зовнішніх спостерігачів» уособлював «український рух». Цей судовий процес сприяв ототожненню українського руху з погромництвом. Додам од себе: не чув, щоби хтось з українських провідників-еміґрантів сказав: «Так, я винуватий – будучи ідейним демократом і соціялістом, я не зробив того, що від мене залежало, щоби зупинити погроми та покарати погромників».

  

В єврейській колективній пам’яті злилися погроми середини XVII і початку ХХ століть: Іссахар-Бер Рибак «Київський погром» [1919 року]

В тему: Украина и Февральская революция 1917 года в Российской империи [10]

7) Радянський режим скориставсь із «процесу Шварцбарда», щоби показати себе справжнім захисником трудящих людей і національних меншин та «обілити» репутацію Червоної армії, яка теж вдавалася до єврейських погромів на українських теренах. Для радянської пропаганди антисемітизм і погроми були не наслідком неспроможности українського уряду контролювати ситуацію в Україні, а одним із виявів українського руху – «петлюрівської» контрреволюції.

8) Убивство Петлюри і «процес Шварцбарда» мали два наслідки для «нерадянських» українців та українсько-єврейських відносин. Для перших Петлюра зробився національним героєм, вивищившись над поділами на партії та реґіони. Він став «своїм» навіть для галицьких українців, для яких раніше він був тим, хто «віддав» їх полякам за угодою з Юзефом Пілсудським. А для українсько-єврейських відносин конфліктні 1926–1927 роки мали катастрофічні наслідки. В одному зі своїх дописів на «Facebook» Йосиф Зісельс вказав на те, що вбивство Петлюри наближало Голокост. Так, «процес Шварцбарда», вірогідно, вплинув на суспільні настрої на Західній Україні та подальшу участь деяких українців у погромах 1941 року та Голокості в Україні.

9) Історичним уроком з Української революції та єврейських погромів може бути усвідомлення того, що державні та громадські лідери повинні відповідати не тільки за власні наміри, а й за наслідки цих намірів, без самообману: «ми за правильні ідеї, а решта – нас не стосується». Держава ж має створювати інституції, які забезпечують правопорядок і безпеку, та не допускати «отаманщини», з якої дозволю собі порівняти наявність реґіональних олігархічних кланів у наш час.

10) Справедливим і бажаним для суспільства вважаю вшанування лідерів Української революції: Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Нестора Махна, Симона Петлюри, Миколи Скрипника та інших. Зумисно навів такі імена і таку послідовність, щоби відмовитися від «партійного» бачення Української революції.

Як на мене, якщо якусь людину називають героєм чи антигероєм, а навколо її постаті вирують повсюдні пристрасті, то варто якомога пильніше придивитися до тієї людини, поставитися до неї майже як до нашого сучасника. Адже сьогоденне суспільство вбачає коріння своєї тожсамости у словах і діях цієї людини. На то історія й гуманітарна наука, щоби намагатися зрозуміти людей минулого.

Суспільству варто було би знати, що українські провідники, завдяки яким світ дізнався про український народ та українську землю, виявилися нездарами в практичних справах і носіями ідеї про «колективну особистість» націй, що українське військо, за неспроможности боротись із зовнішніми ворогами, знайшло собі віддушину – мирне єврейське населення. Бо знання звільняє від зайвих ілюзій і дозволяє бути критичним – хоч до минулого, хоч до сьогодення. Але я не вірю, що в ближче десятиліття на суспільному рівні можливо так «шанувати», щоб іще й «знати».

  

Більшовицький плакат 1920 року

Насамкінець скажу, що доречним уважаю пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці, як і в Полтаві, про що говорять громадські активісти. Так само, як і пам’ятники іншим революційним лідерам. Однак мудро буде оглядатися по сторонах – виходити з історичного контексту та сприйняття цих пам’ятників. Тож підтримую пропозицію Андрія Адамовського і Йосифа Зісельса з переносу вінницького пам’ятника. Можливо, диво здійсниться – та їхні слова почують. А головне – дивитись у майбутнє, мислити критично і діяти відповідально.

---

P. S. Після надання тексту Редакції Інтернет-порталу HISTORIANS.IN.UA дізнався про відповідь Виконавчого комітету Вінницької міської ради на згаданий лист Андрія Адамовського і Йосифа Зісельса [11].  Очікувано, вінницькі урядники відмовили в переносі пам’ятника. Для мене дещо несподіваною стала їхня аргументація.

По-перше, у листі заперечена причетність української армії до єврейських погромів: «Серед регулярних частин Дієвої Армії УНР прояви антисемітизму були вкрай рідкісним явищем і нещадно карались командуванням. Зазвичай погроми вчиняли іррегулярні отаманські підрозділи без сталої політичної приналежності». Не хочу коментувати. З такою позицією «замовчування» ми далеко не підемо.

По-друге, будинок біля якого встановлено пам’ятник, на початку ХХ століття належав підприємцю і благодійнику Боруху Львовичу, але після його смерті, станом на 1919 рік не мав приватного власника. А єврейський район Вінниці – Єрусалимка – був розташований в іншій частині міста. Нагадаю, що у листі єврейських діячів ішлося про належність будинку, а про Єрусалимку згадували учасники обговорення питання про пам’ятник Симону Петлюрі. Тут стикаємося з питанням «ментального картографування»: що належить до «єврейської» Вінниці? Певен, варто зважати на уявну географію Вінниці та не тільки цього міста, аби не продовжувати відчуження між українським та єврейським сприйняттям історії України та її міст і містечок.

---

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

Частина 1:

1. У Вінниці з’явиться новий музей – про місто як тимчасову столицю УНР (6 жовтня 2017 року) // День [12].

2.  Посол Израиля на Украине осудил установку памятника Семену Петлюре в Виннице (25 октября 2017 года) // 9 канал. Новости Израиля [13]. Не без гумору відзначу, що для журналістів ізраїльського 9 каналу Петлюра із Симона став Семеном.

3.  Файн Зорий. У меня вчера украли Винницу… (13 октября 2017 года) // zoriy.com: размышления, диалоги, интервью… [14] В оригінальній публікації слово «Петлюра» написане з малої літери, але я з етичних міркувань зробив «виправлення».

4.  Роман Ковальський. Чи звільнили Зорія Файна з педуніверу за Петлюру? (9 листопада 2017 року) // 33-й канал [15]. У цій публікації наявна чи-то плутанина, чи-то маніпуляція: «І одразу з цього приводу в Ізраїлі, Росії та серед деяких вінницьких євреїв після кількох заяв Зорія Файна про “петлюрівські погроми та 200 тисяч зарізаних євреїв” стався скандал…». Очевидячки, «скандал» стався не через чиїсь заяви, а через сам факт установлення пам’ятника.

5.  Ройтбурд Олександр. Навіщо в Україні пам’ятник Петлюрі (23 жовтня 2017 року) // Новое время [16].

6.  Тут і далі цитую за: Ваад України закликає перенести монумент Симону Петлюрі із центру колишнього єврейського кварталу Вінниці. Відкритий лист // Ваад Украины [17]. В публікації на сайті лист не датовано; на особистій сторінці Йосифа Зісельса на «Facebook» відкритий лист був оприлюднений 20 жовтня 2017 року.

7.  Україні варто готуватися до того, що стосунки з нашим найближчим західним сусідом будуть погіршуватися – історик Андрій Портнов (15 вересня 2017 року) // Ukraine Crisis Media Center [18].

8.  Распоряжение Президента Российской Федерации от 19 декабря 2016 года № 412-п «О подготовке и проведении мероприятий, посвящённых 100-летию революции 1917 года в России» [19]. Як влучно прокоментувала «революційний сюжет» російської політики пам’яті політолог Ольґа Малінова: «…[П]одія, яка підлягає комеморації, пойменована “революція 1917 року в Росії”. Лаконічно і позірно нейтрально. Знімають усі спори про епітети – соціялістична або буржуазна, русская або российская і т. под. Але точно не “велика”! Крім цього, знімаємо питання про те, яку з двох революцій ми збираємося відзначати: Лютневу, Жовтневу або обидві» (Столетний юбилей революций 1917 года и российская политика памяти (7 ноября 2017 года) // ГЕФТЕР [20]).

9.  Див.: Кульчицький Станіслав. Російська революція 1917 року: новий погляд. – К.: Наш час, 2008.

10.  Русская революция // ВикипедиЯ. Свободная энциклопедия [21]. Відзначу, що на цій сторінці сказано про можливість перейменування статті на «Революція 1917 року в Росії», тобто вказано на доцільність звуження обсягу поняття та виведення зі статті далекосяжних екскурсів у пореволюційний час.

11. Зуб’юк Павло. Петлюра, євреї, погроми. Як нам жити з такою історією? (14 листопада 2017 року) // ZAXID.NET [22]. Цитата має продовження: «Однак він [Симон Петлюра. – М. Г.] не відреагував – і внаслідок погрому загинуло близько півтори тисячі євреїв». Головний отаман не знаходивсь у Проскурові, а тому він не міг зупинити погром. Він міг би покарати командирів підрозділів української армії, які скоїли погром, насамперед – отамана Івана Семесенка. А покарання призвідників Проскурівського погрому могло б якщо не зупинити, то послабити погромну хвилю 1919 року. Семесенко ж пізніше був заарештований, але не за погром, а за порушення військових наказів.

Частина 2:

1 Див.: Процесс Шварцбарда в парижском суде / Пер. с фр.; сост. И. Будовниц; предисл. М. Раппепорта. – Ленинград: Изд-во «Красная газета», 1928.

2 Там же. – С. 44.

3 «Без гніву, але з пристрастю» – парафраз крилатого латинського виразу «Sine ira et studio» – «без гніву та пристрасті» (Тацит).

4 Наведено за: Солдатенко Валерій. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: в 4-х т. – К.: Світогляд, 2010. – Т. ІIІ. Рік 1919. – С. 252.

Міхайло Глухман, історик; опубліковано у виданні Historians.in.ua [23]

---

В тему:

• Путін contra Петлюра, або Кому вигідний «петлюрівський антисемітизм»? [24]
• Как Советскую Россию победили на подступах к Варшаве: украинский фактор «чуда на Висле» [25]
• Збройному опору Української Нардної Республіки проти російської агресії — 100 років [26]
• Польща не може вказувати Україні, яких вона має вибрати героїв [27]
• Юрій Винничук: Знов Петлюри голос чути в лісі [28]