“Друг Микола Дзурак був актором масовки у фільмі "Анничка" (стрічка 1968 року кінорежисера Бориса Івченка). Миколайчук грав поліцая. Повернувся на базу, де ночували актори, не знявши костюма. Зайшов у пивну в образі поліцая і з порога кинув: "Комуністи є?" Всі мовчали.

Аж раптом опецькуватий кельнер по-підлабузницькому всміхнувся: "Ще є!"”

– Зустрічаємось у сквері Олеся Гончара, – каже телефоном поет 63-річний Василь Герасим'юк. – Трохи шумно, але будемо починати, – усміхається, зустрівшися. Голуби пролітають над його головою, і хвиля вітру розвіває волосся.

- Коли ми домовлялися про розмову, ви згадали слова Екклезіаста "Час і випадок понад усе". Що важливіше – час чи випадок?

- Це поєднані речі. Час нам дається для проживання й розвитку. Випадок – якоїсь корекції наших дій згори. Бо ми недосконалі. Але маємо свободу вибору – хоч це і свобода грішити.

Василь ГЕРАСИМ’ЮК, 63 роки, поет. Народився 18 серпня 1956-го в Караганді в Казахстані, куди його родину виселили за участь в Українській повстанській армії. Згодом сім’я повернулася в село Прокурава Косівського району на Івано-Франківщині. Батько працював водієм вантажівки і лісорубом, мати була кравчинею і вишивальницею. Закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. 14 років працював редактором у видавництвах ”Молодь” і ”Дніпро”. З 1992-го по 2010 рік – ведучий програм літературно-мистецької редакції Українського радіо. З 1995-го – відповідальний редактор журналу ”Світо-вид”. Був головою журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів ”Гранослов”. 2003 року отримав Шевченківську премію за поетичну збірку ”Поет у повітрі”. Автор 15 збірок поезії. Готує книжку ”Нерв Моґура”. Веде літературно-мистецькі програми на телеканалі ”Культура”. Із наддніпрянських пісень подобається ”Ой чиє то жито, чиї то покоси”, а з лемківських – ”Вінко червонеє”. Одна з останніх книжок, що вразила, – роман ”Годорі” Отара Чиладзе. Дружина Галина – математик. Донька 28-річна Олена – поетка, парамедик батальйону ”Госпітальєри”

- "Наші долі криві, як дорога на Пістинь", писав поет Іван Андрусяк. Це прикарпатське село неподалік вашої Прокурави. Дороги туди так само криві?

- Дорога на Прокураву не крива. Там каньйон і гори по обидва боки. Але долі від того не рівніші. Після Прокурави іде Космач – село із 32 присілків. Бандерівська столиця й одна зі столиць Гуцульщини. Село, де загинув ватаг опришків Олекса Довбуш [2]. Мав тут любаску Дзвінку. Її чоловік його вбив.

Кажуть, Довбуш давав гроші на церкву Святої Параскеви. Стояла навпроти хати Дзвінчуків. У ній відспівували вояків Української повстанської армії. Церква була під недремним оком спецслужб. 1983 року її спалили. І от – час і випадок. Я тоді був у Космачі. З друзями встигли зазнимкуватися біля пам'ятного знака, де загинув Довбуш, але не біля церкви, що дотлівала.

Вірш про це совєцькі цензори [3] не пропустили. Не можна було аж так відкрито про народного месника, з "негероїчними" деталями. Надрукували аж у перестройку.

На цю тему: Сміх під цензурою: партійний контроль за змістом журналу «Перець» [4]

- Ваше місце сили в Карпатах? Де пишеться найкраще?

- Це гора Ґрегіт у Карпатах. А де і як пишеться, нікому не кажу. Від Києва в мене залишився тільки Дніпро. Космач – це вертикаль, а Дніпро – горизонталь. Моя система координат.

- Коли переїхали до Києва?

- 1973 року якраз після другої посадки дисидентів. Тоді казали, що це перевернутий 1937-й. Все було ефемерне. Бутафорське, неживе. Ідеологія була брехнею. Тому я опирався на справжнє: на хату, яку батьки побудували, як повернулися з Караганди. На осколки міфів, кахлю, різьбу, в які я вірив.

Початок ХХІ століття я назвав торжеством генетики. Дивився на знімки легінів-повстанців 1940 років і питав: де ті люди? Їх не було. Залишилися ті, які зуміли вижити будь-якою ціною. Я їх добре знав, як пізніше їхніх дітей і внуків. Генетично в нас було закладено багато, але і втрачено чимало.

- До чого може нас привести "торжество генетики" сьогодні?

- Важко сказати. Махатма Ганді попереджав, що еліта, вихована поневолювачами, далека від моральних норм.

У середині 1990-х для інтелігенції було створено кредитну спілку "Турбота", яку очолила дружина академіка Миколи Жулинського Галина. Під його авторитет багато митців і вчених понесли туди гроші. Я вклав свою Шевченківську премію. Спілка проіснувала 10 років. Потім сказали, що світова фінансова криза "з'їла" всі вклади (2013 року Галину Жулинську, дружину колишнього віцепрем'єра, ексголови Шевченківського комітету Миколи Жулинського, засудили на п'ять років за привласнення грошей кредитної спілки "Турбота". З відтермінуванням на три роки. За офіційними даними, спілка мала вкладів на 25 млн грн, за неофіційними – $50 млн. – Країна). Великі суми, відомі прізвища – ніхто нічого не повернув.

Мій земляк із Карпат запитав, чи Жулинські вже віддали мені кошти. Коли довідався, що ні, сказав: "У нас поруч із такими в церкві не стали б". А київська інтелігенція цього не помічає: моральний авторитет академіка – непохитний.

- Що найбільше вплинуло на ваші твори?

- У мене були три етапи: перший – керамічний. Це гуцульська кахля. Зокрема, авторства Олекси Бахметюка (український майстер декоративного розпису на кахлях. – Країна). Сюжет: їде бричка, а на ній голова більша від коней. Шандарі, пави, леви, перестриби в часі. Подібних істот я помітив і в килимах гуцульської майстрині Параски Танасійчук. Відштовхнувся від кахлі. Це був мій модернізм у поезії.

Другий період – суха різьба. Тут шукав свій хребет, каркас. Роздуми, які не потребують фантазій, а тільки чіткі формули. То був мій "кубізм".

Третій етап триває зараз. Це скрипка і цимбали. Пишу книжку "Нерв Моґура". Це прізвисько відомого на всі гори скрипаля Василя Грималюка з Верховинського району на Івано-Франківщині. Гуцули склали коломийку: "Як заграє в скрипку Моґур, чудуються люди, що не скоро другий Моґур у цих горах буде".

Але за Моґуром-музикантом є історія Моґура-людини. У моєму селі жила жінка, яка мала доньку на виданні та хлопця Михайла, який мав потяг до музики. Мати розуміла, що син помре, якщо не буде скрипалем. Покликала Моґура: "Можеш навчити його грати"? "А що заплатиш?" – запитав. "Іди в комору й бери, що хочеш". Моґур побачив на одній жердці віно (придане. – Країна) сестри Михайла. "Давай", – сказав. "Бери", – відповіла жінка. Невідомо, чи взяв він. Та люди пам'ятають тільки драматичну відповідь матері.

- Що сталося з учнем?

- Михайло Петрів став хорошим музикантом. Кажуть, грав на весіллі Дмитра Павличка.

- Бути письменником – це тягар чи нагорода?

- Це випадок. Після нападу Батия на Київ минуло понад пів століття, як вигнанець із Флоренції Данте написав "Божественну комедію" народною італійською мовою. Поява першого твору нової української літератури – "Енеїди" – збіглася в часі з Великою французькою революцією. А англійці вже два століття мали свого Шекспіра.

- Існує стереотип, що митець краще творить під допінгом. Алкоголь вам допомагає писати?

- Я випивав. Та жодного вірша під алкоголем не написав. Це не джерело натхнення.

- Ви казали, що не любите свого покоління. Чому?

- Для мене близькі всі, з ким єднала молодість. Але разом із юністю дехто попрощався зі своїми моральними ідеалами.

- Що не дало вам стати совєцьким поетом?

- Не знаю. Можливо, родовий код. Дід по матері Василь Якібчук був командиром Української повстанської армії. За це багато років відбув у таборах. У сибірській тюрмі сидів разом із кардиналом Української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим. А дід по батькові був стрільцем УПА [5].

- Ви пробували себе в ролі кіносценариста. Спілкувалися з Іваном Миколайчуком. Вірите в українське кіно?

- Після Миколайчука – ні. Зараз є талановиті хлопці й дівчата. Але їм бракує сучасного Миколайчука – як доданої вартості.

Друг Микола Дзурак був актором масовки у фільмі "Анничка" (стрічка 1968 року кінорежисера Бориса Івченка. – Країна). Миколайчук грав поліцая. Повернувся на базу, де ночували актори, не знявши костюма. Зайшов у пивну в образі поліцая і з порога кинув: "Комуністи є?" Всі мовчали. Аж раптом опецькуватий кельнер по-підлабузницькому всміхнувся: "Ще є!" Кажуть, за цю витівку Миколайчука проробляло партійне начальство. Втім, історія повторилась і в Яремчі, в ресторані "Гуцульщина". Туди приїхали туристи-емігранти. Побачивши "поліцая", отетеріли. Думали, може, "веселі часи" повернулися. Потім Миколайчук питав їх: "Ну що, відповідає антураж ролі?" "Ще й як", – казали.

- Як відпочиваєте?

- Люблю блукати в карпатському лісі. На далеких стежках часто стрічають односельці. Питають, чого й куди я йду. Завжди відповідаю: "По гриби". Коли таке чують взимку чи ранньої весни, ввічливо додають: "Вже немає грибів, Василю". Іноді кажу: "Та невже?" Найбільше люблю ліс у серпні. Цей місяць найпронизливіший. Веселе літо вже пройшло, а тут – щемке прощання.

- Які сни вам сняться?

- Віщих не бачив. Поезії, бувало, снилися дивовижні. Але, просинаючись, не пам'ятав ні слова.

- Рано прокидаєтеся?

- Встаю о п'ятій ранку, як Павло Тичина [6]. Тоді є енергія. Готую каву дружині. А вона мені за кілька годин – сніданок. Моя улюблена страва – вареники з вурдою (солодким сиром. – Країна).

- Із дружиною давно разом?

- Галина – моє студентське кохання, до якого повернувся через кілька десятиліть. Вже 20 років разом. Познайомилися в Києві, на вулиці Прорізній. Галя родом із Бродів на Львівщині. Там воював у Першу світову мій дід Іван Герасим'юк – січовий стрілець. Дружина – мій співрозмовник і критик, мій перший слухач.

Донька теж пише вірші. Вона – людина без жодної імітації, справжня поетеса. Без шкіри.

На цю тему: Писатель Юрий Мушкетик: «История нашу власть ничему не учит. Ни-че-му!» [7]

Написав збірку про УПА.

- Моє знайомство з Василем Герасим'юком відбулося двічі, – каже поет Іван Андрусяк [8], 51 рік. – Уперше – коли я був у восьмому класі. Купив у Косові його першу книжку "Смереки". Пішов пішки додому у свій Вербовець, а це кілометрів 8. Дорогою сів під берегом, почав читати. Не встав, доки не перегорнув останньої сторінки: ось вона, виявляється, яка – справж­ня поезія.

Вдруге познайомився на початку 1990-х, коли працював у Косівській районній комісії з питань поновлення прав реабілітованих. Сиджу в кабінеті, і тут тихий стук у двері. Відчиняються – в мене мало щелепа не випадає: заходить Василь Герасим'юк. Він уже тоді написав збірку "Діти трепети" – книжку, що відкрила правду про УПА. Для мене був небожителем. Запитав про реабілітацію своїх батьків.

Василя Герасим'юка вважаю одним із найпотужніших українських поетів. Його книжки в мене на найзручнішій полиці – тільки рукою сягни.

—

Павло Щириця, фото: Тарас Подолян; , опубліковано в журналі КРАЇНА [9]

На цю тему:

• Юрий Мушкетик: С оптимизмом могу утверждать только одно: Украина была, есть и будет! [10]
• Антин Мухарский: В Украине критическая масса населения является биомассой [11]
• Вячеслав Черновол: «Это наше государство. Нельзя, чтобы оно досталась мошенникам» [12]
• «Россия уже забыла, что давно украла ложечки и, не стесняясь, ими пользуется» [13]
• Евгений Головаха: «О, есть поводы для оптимизма!» [14]
• Оксана Забужко: Українці — це не партія [15]