Пройшло більше року з моменту зміни генерального директора та початку зміни менеджменту Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького і є сенс підбити перші підсумки — особливо з огляду на значення цієї інституції в справі будування нової політичної та культурної спільноти — української політичної нації.

При цьому важливо зрозуміти, що ця зміна відбулася на тлі загальної зміни як в країні — втеча кровавого президента та його камарильї. Разом з тим відбулася ще більш важлива зміна — після двох десятиліть розкачування та топтання на місці нарешті почався процес очищення від рудиментів совєтчини — на всіх рівнях — в тому числі і у сфері культури.

Отож, з всією цією совєтчиною треба було покінчити і у сфері організації музейного життя. Сказати, що агонія совкового способу мислення та організації роботи тривала важко означає нічого не сказати. Примари минулого та невдахи, які не здатні на зміни, робили все можливе, щоб все було як при старому режимі — ну хоча б як при Януковичеві.

Однак новий колектив Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького вже майже вийшов на широку воду — про що й хочу в загальних рисах поінформувати широку публіку.

В тему: Распроданный патриотизм [2]

Отож, які головні здобутки?

Про виставковий бум

Ми інституція культури, отож культурне життя в Галереї стоїть на першому місці. За рік ми показали, що не лише реально різко збільшити кількість виставок та заходів, пов’язаних з культурою. Ми якісно змінили самі виставки та івенти — це вже заходи не XIX сторіччя, як було до того, а сучасні інтерактивні події і навіть кампанії — як от хоча б знакова виставка «Скарби Підгорецького замку» — цього ніхто ніколи не бачив, тим більше у такій інтерактивній формі. Не менш знаковими стали і виставки «Виставка венеційського живопису» та «Живопис Йогана Баптіста Лямпі», які ми організовуємо разом з Одеським музеєм західного та східного мистецтва та Київським національним художнім музеєм імені Богдана та Варвари Ханенків — цією співпрацею ми творимо нові структури, які по-справжньому єднають українське музейне середовище. Запрацював та був відреставрований Музей Іоана Георгія Пінзеля — до того він п’ять років практично не працював. Особливого успіху ми досягли, промуючи фігуру Пінзеля — вже відбулася виставка у Відні, але на цих днях відбудеться презентація його творів у Антверпені, потім у Мілані. Не менш очікуваний є і наш Жорж де Ла Тур — його очікують у Мілані та Лозанні. Перелічувати можна без кінця — наші палаци ожили. Що не день, то акція. Ми це зробили!

Про Галерею як економічно ефективну інституцію

Разом з тим одним із совєтських переконань є те, що музей не може бути економічно ефективною інституцією. Тому нічого і не робилося для того, щоб стати ще й інституцією, що може на себе заробляти. Отож маю честь та приємність повідомити широкій публіці, що якщо при попередньому керівництві у 2016 році ЛНГМ мала дохід 7 млн. грн., то при новому керівництві — 12,5 млн. грн. Тобто ми збільшили дохід за рік майже вдвічі. І це при тому самому курсі гривни щодо долара — отож інфляція тут ні до чого. Ми це зробили!

Причин цього нашого успіху багато. В тому числі і впорядкування цінової політики. Але головна — це бажання жити, а не доживати, бо в мене було враження, що попередній менеджмент просто доживав на своєму старому совєтському ресурсі.

Разом з тим не буду приховувати і того, що істотну лепту у цей успіх принесло і те, що хоча й з боями, однак нам таки вдалося присікти і деякі корупційні схеми, які відводили істотну частину коштів у приватні кишені.

Про належну оплату праці

Ще однією з проблем в ЛНГМ була політика формування та розподілу фонду заробітної плати. По-простому — працівники отримували ганебну заробітну плату. Очевидно у попереднього керівництва не було мети дбати про своїх працівників — головне було отримати премію за економію заробітної плати. І сміх, і гріх... Це геть блокувало можливість залучення справді кваліфікованих кадрів — тим більше молоді. Я різко змінив цю політику, я вважаю, що справді ефективний працівник має отримати гідну оцінку своєї праці. І почав з того, що знайшов можливість забезпечити гідну платню хоча б ключовому менеджменту Галереї — тим, від кого залежить успіх і процвітання всіх інших. Багато хто почав отримувати платню в півтора-два рази вищу від заробітної плати генерального директора. Я бачив шок в очах людей. Вони не могли зрозуміти, як таке може бути. Однак це були кошти, які вони реально заробляли, на моє переконання їх праця саме стільки коштує — вони не випрошували, не викручували, а заробляли! І це мене тішило, бо з такими людьми вже можна було по-справжньому працювати. І ми запрацювали — нам вдалося те, у що ніхто не вірив. Чи всі зрозуміли цей урок? Більшість. І це не може не тішити.

При наданні Галереї статусу національної Галереї не знаю чому ніхто не подумав саме про працівників і їхні потреби — а вони, звісно, прив’язані і до їхніх заробітних плат. Оплата праці у сфері культури регулюється базовою ставкою, яку можна чи ні множити на коефіцієнт оплати праці — і тоді ставка стає у два чи п’ять разів більшою. На жаль до мене у ЛНГМ коефіцієнта не було. А тому, якщо ми назвемо реальний стан цієї знакової інституції злидням, то ми нічого не скажемо. Мені було соромно підписувати перші відомості на заробітну плату. Тому я розпочав процес встановлення коефіцієнту для ЛНГМ.

Спочатку майже сам, а потім з допомогою величезної кількості зичливих і фахових людей. На той час я вже почав навіть залучати до роботи в Галереї спеціалістів, які пройшли школу в міністерствах у Києві. І це дало результат. Сказати, що це було легко — теж нічого не сказати. Ми задіяли всі можливі політичні та логістичні ресурси. Пройшов рік важкої, хоча невидимої праці, і це вдалося! Унікальний випадок для України! Тим більше для такої великої інституції — а це сотні людей! Ухвалою Кабінету міністрів було нарешті встановлено цей такий необхідний для подальшого розвитку ЛНГМ коефіцієнт оплати праці. Ми це зробили! І ось свідчення цього:

Постанова Кабінету міністрів щодо коефіцієнта окладу тут [3]

Тому щиро дякуємо Міністру культури України і його двом заступницям, депутатам, членам Комітету з питань культури, Міністру соціальної політики, Міністру фінансів, ну і Прем’єр-міністру України, звісно. А також багатьом-багатьом, хто до цього приклався.

В тему: Як з музеїв Украіни зникли танки [4]

Про Галерею як місце самореалізації

Ще одним істотним здобутком стало те, що для деяких працівників Галереї робота в ній стали їхньою особистою справою. Появилися люди, які дійсно живуть Галереєю, а не доживають. Дуже боляче було дивитися на перших порах на це доживання. Причому, що цікаво — творчо почали жити не лише так звані творчі працівники, яким я стараюся відкрити всі можливі шлюзи — я практично ніколи не кажу «ні», завжди «так». Тому для багатьох вона стає їхнім життєвим проектом. Хоча не всі ще це усвідомили. Не менш творчо почали працювати і інші служби, від яких залежить успіх всієї інституції. По-суті Галерея не мала ні юридичного, ні господарчого, ні інженерного забезпечення. Про менеджмент і промоцію і говорити годі. Тепер вона стала зубастою у всіх сенсах. І це тішить. Хоча це ще не кінець вдосконалення чи виправлення помилок. І в цьому сенсі дякуємо аж трьом аудиторським та фіскальним перевіркам, які ми перейшли, — вони лише допомогли нам будувати нову ефективну інституцію.

Про впорядкування майнового стану та реставрацію обєктів

Ще однією проблемою Галереї є стан палаців та замків, у яких розміщені наші експозиції. А можливість їхньої реставрації безпосередньо пов’язана з майновим станом цих об’єктів. ЛНГМ навіть маючи кошти, а ми їх нарешті почали заробляти, може вкладати їх тільки у об’єкти, які безпосередньо є у її власності. А таких небагато — це щонайперше Палац Лозинських (Львів, вул. Стефаника, 3). У всі інші ми можемо вкладати кошти лише на поточний ремонт, а практично ніщо. Отож, зваживши цей факт, ми запустили процес реставрації обшарпаного Палацу Лозинських — бо ж ніхто його не реставрував десь п’ятдесят років! І процес пішов! Міністерство культури, дякувати йому, дало частину коштів. Точніше — не дало, ми зробили все, щоб дало! І вже зробили проект — невдовзі виходимо на саму реставрацію. Ми і це зробимо!

Разом з тим ми працюємо і з реальними власниками об’єктів, які не є у нашій власності, стимулюючи їх реставрувати свої ж об’єкти. У цьому сенсі іде блискуча співпраця з Львівською міською радою — разом з нею у 2017 році ми від реставрували Музей Пінзеля — він теж стояв руїнкою в риштуванні кілька десятиліть.

І причина того, що з Львівською міською радою працюється ефективно є те, що вона повністю упорядкувала всю документацію, яка формалізує як майновий, так і правовий статус її об’єктів. Буквально за місяць ми підписали з нею більшість угод про оренду об’єктів, які є в нашому користуванні — і всі задоволені. Для мене це зразок співпраці. Отож дяка Львівській міській раді та міському голові.

Щодо Олеського, Підгорецького, Золочівського замків як майнових комплексів, то ми ще в дорозі. Про це більше тут [5]і тут [6]. Їх статус ще «в польоті». Тому окремі місцеві спекулянти все ще надіються щось від них відщипнути. Однак вкотре, як мантру, наводжу позицію ЛНГМ: «Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г.Возницького притримувалася і притримуватиметься чіткої позиції — кільце замків (Підгорецький, Золочівський, Олеський замкові комплекси у своїй цілості — з територією, храмами, монастирями, і т.п.) повинні перебувати у власності Української держави. Жодні концесії чи інші мутні варіанти ми вважаємо недопустимими. А тому ми розраховуємо на конструктивну співпрацю у остаточній формалізації цього статусу з Львівською обласною державною адміністрацією, Міністерством культури України, Кабінетом міністрів України»

Разом з тим інформую, що з огляду на складність вирішення цього питання, після мого листа Президенту України, його розгляд піднято на рівень Кабінету міністрів України. З цього приводу ми отримали листа Голова Адміністрації Президента України Ігоря Райніна [3].

Тепер це питання Кабінет Міністрів протокольно доручить компетентним органам і процес не може не піти.

Ми це зробимо! Замки як цілісні майнові комплекси будуть у державній власності, а не роздерті містечковими аферистами та власниками наливайок, які сплять і бачать, щоб знову присмоктатися і висмоктувати ресурси з Галереї! З паразитами будемо боротись! Минуле назавжди піде у забуття.

Про зберігачів та розкрадачів

Ще однією надзвичайно важкою проблемою був стан збереження величезних фондів Галереї. Обіймаючи посаду генерального директора, я чітко розумів, та що там розумів — знав, що з ними велика біда. Фонди не звірялися десятиріччями. Що в них діялося — знав лише Бог, та ще дехто. І цим «дехто» дуже не хотілося, щоб відбулася реальна звірка наявності музейних предметів у цих фондах. Опір був неймовірним. Задіювалося все — і застрашування, і шантаж, і підміни... Однак ми це зробили! І нас було чимало — звірку провело 17 незалежних комісій. Результати виявилися на жаль жахливими. В фондах не виявилося пів тисячі цінних музейних предметів. За результатами звірки відкрито 4 досудові розслідування. Фондово-закупівельна комісія, на прохання слідчих, оцінила величину втрат, яка в сумі складає 63 млн. грн. (63 120 580 грн.) І це ще не все — це тільки книги! Далі буде. Очевидно саме з огляду на ці втрати і був організований цілий фронт дискредитації Галереї — бо ж «хтось» ці скарби пригрів...

В тему: З Львівської національної галереї мистецтв вкрадені понад 400 експонатів, стародруки оцінили у ₴63 млн [7]

А ось результати оцінки втрачених музейних предметів:

Акти оцінки стародруків [3]

Однак це тільки перший етап ревізії того, що реально ми маємо в своїх запасниках. Ми просто звірили кількісний аспект наявності музейних предметів. Однак ми маємо підозру, що попередньо мали місце і факти підміни оригіналів наших музейних предметів їхніми копіями. Щодо однієї такої підозри теж ведеться досудове розслідування. Отож, у наступному ми приступимо і до більш прискіпливого вивчення саме цього аспекту збереження фондів. Уявляю, який підніметься вереск.

Собаки гавкають, а караван іде

Ну і останнє. За цей рік з хвостиком і я особисто, і весь колектив пережив не одну хвилю дискредитації, наклепів, відвертої брехні, судових позовів. Доходило до анекдотів — чого вартий судовий позов колишнього юрисконсульта щодо того, що він так перепрацював у Галереї, коли йому запропонували робоче місце не на першому поверсі, а на другому, та ще й люб’язно попросили щодня бути на роботі, що аж набув фахової хвороби — пахової грижі — про це тут [8]... Люди вже нічим не гребують.

Викручуються, як вугрі на пательні. Зрозуміло чому — забагато нечистот накопичилося в авгієвих конюшнях... І забагато вкрадено... Чи забагато людей причетно до цього розкрадання. Часом неочікуваних... Головне завдання, як сказав все той же персонаж, — «затягати по судах», не дати працювати, не дати порахувати втрати, не дати витягати на світло брудну білизну... Однак ми пережили і переживемо все інше. Попри те, що собаки гавкають, караван іде. Тому дякуємо тим, хто нас підтримував і підтримує, причому не лише словом, але й ділом.

Галерея поступово перестає бути постсовєтським музеєм, вона стає сучасною динамічною інституцією, що розвивається разом із нашою країною.

Ми надзвичайно багато зробили за такий короткий час, і зробимо ще більше!

—

Опубліковано у  блозі автора на сайті  УП [9]

В тему:

• Івентаризація фондів Львівської галереї мистецтв виявила нестачу понад 600 експонатів [10]
• Тарас Возняк: Мои «творческие планы» — прекратить процесс хищения национального наследия [11]
• Львівська національна галерея мистецтв: вкрадено кожен четвертий стародрук! [12]
• Шедеври живопису затоплює в Одеському музеї [13]
• Нам дуже ще багато треба зробити, щоб історія України стала відомою [14]