Роль і місце православних церков на Майдані

1.00

Нет

Ця стаття - спроба пояснити, використовуючи логіку теорії раціонального вибору, чому православні церкви зайняли різні позиції щодо Революції Гідності.

Релігія може займати різні позиції в суспільстві. Вона може бути лише приватною справою громадян або ж частиною публічного життя. Вона може займати центральне місце в соціальній структурі суспільства або ж перебувати на його маргінесі. Релігія також може бути вартовим усталеного суспільного ладу або бути рушієм різноманітних соціальних змін. Кожна релігія може займати будь-яку з означених позицій і це залежить від зовнішніх чинників. Наприклад, маргінальна релігія, ймовірно, буде підтримувати соціальні зміни, якщо в перспективі вона зможе зайняти кращу позицію в суспільстві. І навпаки, якщо релігія втрачатиме фінансову підтримку держави або інші наявні привілеї, то вона обстоюватиме старий суспільний лад і виступатиме проти будь-яких соціальних змін.

З погляду теорії раціонального вибору, що розглядає взаємодію між релігійними організаціями як їхню конкуренцію в термінах економічної науки (зокрема, йдеться про логіку ринкової економіки із законом попиту та пропозиції), релігійна організація підтримуватиме такі соціальні зміни, що дозволять їй зайняти нову нішу на релігійному ринку, але виступатиме проти змін, що можуть призвести до втрати клієнтури (вірян) [1]. У цій статті я спробую пояснити, використовуючи логіку теорії раціонального вибору, чому православні церкви зайняли різні позиції щодо Революції Гідності.

На цю тему: Религия в жизни граждан Украины: во что верят украинцы? [2]

Для того, щоб зрозуміти місце православних церков на Майдані, варто зробити невеличкий екскурс в історію православ’я та особливості релігійного ландшафту незалежної України [2]. Радянський Союз [3] святкував тисячоліття хрещення Київської Русі в 1988 р., в часи Перебудови, що супроводжувалася лібералізацією державно-церковних відносин та формуванням толерантнішого ставлення до вірян. У цьому контексті Українська автокефальна православна церква (УАПЦ [4]) та Українська греко-католицька церква (УГКЦ) були офіційно зареєстровані радянською владою [3].

УАПЦ претендувала на відродження тієї УАПЦ, що була заснована в 1919 році як національна церква з українською мовою богослужіння та тієї УАПЦ, що функціонувала у 1940-х рр. протягом нацистської окупації. Відносини між УАПЦ та Українською православною церквою, екзархатом Російської православної церкви (РПЦ [5]), тобто Московського патріархату, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. були достатньо конфліктними. Це було пов’язано із тим, що УАПЦ (подібно до УГКЦ [6]) розвивала свою структуру через переходи до неї цілих парафій УПЦ, включно з храмами.

Після здобуття Україною незалежності УПЦ поставила питання про автокефалію – повну церковну незалежність. Вона б допомогла їй стати більш конкурентоспроможною на вимогливому релігійному ринку України. Коли Московський патріархат відкинув цю ідею, частина УПЦ на чолі із митрополитом Філаретом (Денисенко) об’єдналася з УАПЦ та разом створили Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка, щоправда, не одержала «канонічного визнання» в православному світі [4]. Окрім цього, результатом внутрішньої боротьби за владу в УПЦ КП стало те, що група кліриків у 1995 р. відновила УАПЦ. З того часу й до кінця 2018 р. йшлося про три основні церкви в Україні: УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ.

Православні церкви в структурі релігійного ландшафту України

Офіційна статистика Міністерства культури України показує, що на початок 2013 року, існувало 36 995 релігійних організацій і 52 % з них (або 19 107) були православними. 12 895 релігійних організацій належали до УПЦ, 4 702 – до УПЦ КП, 1 247 – до УАПЦ, а ще 253 – іншим православним церквам, таким, як, наприклад, Російська істинно-православна церква, Російська православна церква закордонна тощо (див. мал. 1).

Дані Міністерства культури України на 01 січня 2013 р. [5]

Окрім офіційної статистики, ще одним критерієм оцінювання православної спільноти в Україні є самоідентифікація українських громадян із певною церковною юрисдикцією. Згідно з даними різноманітних соціологічних досліджень, 68–77 % українців ідентифікують себе як православні віряни. Дані Інституту соціології НАН України демонструють географічний розподіл православних вірян: у 24 територіальних суб’єктах України з 27 (24 області, АР Крим, міста Севастополь та Київ) громадяни здебільшого є прибічниками УПЦ та УПЦ КП, а в семи з них їхній спільний відсоток є більшим за 90 %. Якщо деталізувати, то понад 40 % послідовників УПЦ локалізовані в 13 територіальних суб’єктах України і вони перевищують 60 % у трьох із них (Севастополь, Луганська та Дніпропетровська області). Подібною є ситуація щодо УПЦ КП – понад 40 % громадян, котрі ідентифікували себе із цією церквою, проживали в 14 областях, а їхня кількість перевищувала 60 % у п’яти з них. Натомість 70 % парафій УАПЦ знаходяться у Західній Україні, і лише у Львівській області кількість вірян цієї церкви перевищує 10 % від загальної кількості населення. Це означає, що УАПЦ була завжди церквою меншості як на загальноукраїнському, так і на локальному рівнях. [6].

Окрім того, соціологічні дослідження Центру Разумкова показують, що українці надавали перевагу УПЦ КП до 2010 р. Дослідники та експерти традиційно пояснювали цей факт, посилаючись на психологію. Українці, здебільшого індиферентні до питань церковної юрисдикції, тому серед відповідей в анкетах обирали те, що є «ближчим, зрозумілішим та своїм» у політико-географічному розумінні, тобто Київ, а не щось «далеке, невідоме та закордонне», тобто Москву. Саме тому громадяни під час анкетувань нерідко віддавали перевагу Київському патріархату, а не Московському.

Поряд із цим, дослідження Центру Разумкова демонстрували зростання кількості симпатиків УПЦ у 2010 р. (з 14 % у 2000 р. до 34,5 % у 2010 р.) [7] Це відбулося завдяки зменшенню так званих просто православних (див. табл. 1), тобто тих «вірян», котрі визначають себе православними за культурною ідентичністю, але не знають чи байдужі до церковної юрисдикції їхньої конкретної парафії.

Табл. 1 Самоідентифікація громадян із православними церквами (%)

	УПЦ	УПЦ КП	УАПЦ	просто православний	не знаю
2000	9,2	12,1	1,3	38,6	4,6
2010	23,6	15,1	0,9	25,9	1,6
2013	19,6	18,3	0,8	28,8	2,5
2014	17,4	22,4	0,7	28,1	1,4
2016	15,0	25,0	1,8	21,2	2,0
2017	12,0	26,5	1,1	24,3	0,8
2018	12,8	28,7	0,3	23,4	1,9

Дані Центру Разумкова [8]. Сума не складає 100 %, оскільки тут не представлені відповіді, що не пов’язані із неправославною ідентичністю.

Ця зміна в ставленні вірян до церкви може бути пов’язана із персоною, на той час нового, Московського патріарха Кирила (з лютого 2009 р.), який систематично відвідував Україну з 2009 р. до 2012 р. включно. Його постійний та тісний контакт з українською паствою сприяли поширенню та укріпленню лояльності до Російської православної церкви (а відтак і до УПЦ як її частини). Дані Центру Разумкова за 2013 р. показують майже однакову кількість прибічників УПЦ та УПЦ КП: 19,6 % і 18,3 % відповідно. Певний спад симпатиків УПЦ можна пояснити тим, що візити патріарха Кирила перетворилися з ексклюзивних подій на повсякденні. Навіть сам патріарх у сприйнятті українців (принаймні тих, хто симпатизував УПЦ) перетворився з довгоочікуваної персони на звичайного VIP’а, оточеного публічними скандалами. Перший з них був пов’язаний із візитом патріарха в Харків у травні 2011 р. Тоді організатори заходу очікували, що на літургію на площі Свободи прийде 100 тис. людей. Проте там було тільки 40 тис., якщо вірити інформації, поданої РПЦ, а журналісти повідомляли взагалі про 5 тис. У цій ситуації, один з офіційних сайтів УПЦ намагався заповнити цю нестачу людей фотошопом, вставляючи додаткових людей на фотографії літургії на площі Свободи. Цей фейк був розкритий публікацією оригінальних фотографій із місця подій.

Другий скандал стався у квітні 2012 р. Журналісти помітили в патріарха Кирила розкішний швейцарський годинник Бреге вартістю в 30 тис. євро. Такий дорогий годинник надзвичайно контрастував зі статусом патріарха, який є ченцем і не має володіти будь-яким майном. Це також суперечило риториці самого патріарха Кирила, в якій він засуджував сучасну споживацьку культуру та рекомендував своїй пастві жити скромно. Сам патріарх заявляв, що фотографії з годинником Бреге були зфотошоплені. У той самий час, скандал посилився через те, що прес-служба патріарха стерла годинник з усіх фотографій, де його можна було побачити. Однак, блогери віднайшли фотографію на офіційному сайті РПЦ, де не було годинника на руці патріарха, але було видно відображення годинника на лакованій поверхні стола. Безсумнівно, що ці скандали негативно вплинули на ентузіазм та натхнення у середовищі «нових прихильників» Російської церкви в Україні [9].

Напередодні Революції Гідності у 2013 р. УПЦ усе ще домінувала як за кількістю парафій (релігійних організацій), так і за числом своїх прихильників. Однак УПЦ КП постійно збільшувала кількість парафій та вірян на загальнодержавному та місцевому рівнях. УАПЦ у цілому мала маргінальний статус, оскільки не мала значного впливу ані на загальнодержавному, ані на регіональному рівнях і мала незначну кількість вірян.

Релігійний чинник у Революції Гідності

Одразу зазначу, що я не схильний вважати релігію визначальним чинником Майдану [10]. Цілком можна переказати тримісячну історію українських протестів без згадування релігії. Такий погляд «без релігії» присутній у книжці української журналістки Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія» [11]. Кошкіна лише вибірково згадує низку епізодів під час Майдану, де були задіяні представники релігійних організацій. [12]. Водночас до ілюстративного блоку видання потрапило фото, де зображений силует священника з хрестом. У підписі до фото зазначається: «Протягом усіх трьох місяців священики всіх конфесій перебували на барикадах, часто ставали “живим щитом” між протестуючими й силовиками» [13].

Дійсно, різні релігійні напрями та церкви були присутні на Майдані. Попри моє переконання, що вплив релігії на антиурядові протести був слабкий, я визнаю, що релігія займала важливе місце в повсякденному житті протестуючих. Цій темі повністю присвячено дві книги: «Майдан і Церква» за редакцією Людмили Филипович і Оксани Горкуші [14], а також «Церковь на Майдане» Олексія Гордєєва (за участі Тетяни Калениченко-Мухоморової) [15]. Також існують видання, що інформують про участь інших (крім християнських) релігійних організацій у подіях Майдану і, вочевидь, ще не одну книгу буде написано в майбутньому [16].

Немає сумнівів, що релігія була невід’ємною частиною життя Майдану як на офіційному рівні (зокрема, священнослужителі зі сцени Майдану молились за протестуючих і підтримували їх), так і на неофіційному рівні (наприклад, священнослужителі здійснювали молебні в молитовному наметі та розповсюджували Євангелія). Лист Міністерства культури України до УГКЦ підтверджує, що участь церков у житті Майдану була помітною, а уряд хотів її обмежити [17]. Діяльність православного, греко-католицького духовенства, протестантських пасторів і проповідників підтримувала морально-психологічний стан протестуючих. Це була, мабуть, найголовніша роль релігій на Майдані.

Учасники Майдану здебільшого (принаймні спочатку) мали лише елементарні релігійні знання. За моїми спостереженнями, у грудні 2013 р., учасники Майдану загалом були так само індиферентні до священників на сцені, як до політиків чи громадських активістів. Тож не можна стверджувати, що релігія була дуже важливим чинником для учасників Майдану. Наведені нижче спостереження підтверджують цю тезу: більше половини учасників Майдану брали участь у спільній молитві «Отче наш» (оскільки вона є найбільш відомою), що лунала зі сцени, але лише незначна частина людей підтримала молитву «Діва Марія». Учасники київського Майдану охочіше скандували «Героям Слава» після «Слава Україні», аніж «Навіки Слава» після «Слава Ісусу Христу». Деякі оглядачі відзначали, що релігійна індиферентність була характерною лише для перших тижнів Революції гідності, але з часом релігійні гасла стали невід’ємною частиною простору Майдану [18].

Проте для певної частини учасників Майдану християнська мотивація явно домінувала над політичною. У книзі О. Гордєєва його співрозмовники (усі вони – протестанти) використовували біблійну аргументацію, щоб пояснити функціонування Майдану та свою участь у тих подіях [19]. До того ж усі вони підкреслювали мирну природу протестів та майже всі заявляли, що не готові до насильства. Протестантські активісти здебільшого розглядали Майдан як місце євангелізації. Кількість розданих Євангелій дійсно вражає [20]. Однак чи не є це підтвердженням тези про те, що «майданівці» були байдужими до релігії, принаймні на початку Революції Гідності? Я припускаю, що воцерковлені віряни навряд чи брали безкоштовне Святе письмо у волонтерів, зважаючи на те, що вони його мають і добре із ним знайомі [21].

Тетяна Калениченко вважає, що ми мусимо говорити про кілька різних ролей релігії в конфліктах 2013–2014 рр. Вона виділила чотири етапи Майдану й продемонструвала різну роль релігії: на початку її присутність майже не відчувалася, потім церкви публічно засудили конфлікти із застосуванням насилля. Коли ж почалося насилля між протестуючими та «Беркутом», церкви стали помітною частиною Майдану, а на останньому етапі здійснювалися релігійні обряди над загиблими майданівцями [22].

Ставлення православних церков до Майдану

Обидві православні церкви – УПЦ та УПЦ КП за часів Майдану мали легальний (офіційний) статус в Україні, хоча й займали різні позиції в межах світового православ’я. УПЦ була визнаною церквою й була частиною Російської православної церкви, водночас УПЦ КП, навпаки, не визнавалася ані Московським патріархатом, ані будь-якою іншою православною церквою світу.

З початком Майдану церкви, так чи інакше, були втягнені у революційні події і мусили реагувати на суспільно-політичну ситуацію, що стрімко загострювалася. Загалом будь-яка спроба церков зблизитися з українським політикумом, передбачає отримання якоїсь вигоди (наприклад, землю під будівництво храмів, реституцію церковного майна тощо). Поряд із прагматикою існує й ідеологічний вимір цієї взаємодії: церкви та їхні віряни зазвичай звертають увагу на ті політичні сили, чия ідеологія та зовнішньополітичний вектор відповідають церковним орієнтирам. У нашому контексті загальний сценарій був таким: віряни УПЦ КП схильні були підтримувати праві, правоцентристські, націонал-демократичні та прозахідні політичні партії та блоки. Водночас віряни УПЦ віддавали перевагу лівим, лівоцентристським та проросійським політичним силам. Звичною практикою було і є звернення церков України до своїх вірян напередодні політичних виборів, часто з натяком або агітацією за певного кандидата.

Крім того, УПЦ та УПЦ КП брали участь у діяльності Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій (ВРЦіРО) [23]. Ця міжконфесійна та міжрелігійна організація існує з 1996 р. і включає православних, католиків, протестантів, юдеїв та мусульман. Рада була створена українським урядом із метою зменшення та уникнення в майбутньому міжправославних та католицько-православних конфліктів (що були дуже характерними для першої половини 1990-х рр.). Після Помаранчевої революції у 2004 р. ВРЦіРО вийшла з-під контролю уряду і стала незалежною інституцією. З того часу Рада оприлюднила численні звернення до Президента, парламенту та українського народу з актуальних питань суспільного та політичного життя.

Головною метою протестів наприкінці листопада 2013 р. була підтримка євроінтеграційного курсу України, підписання асоціації із Європейським Союзом. У зв’язку із цим, необхідно зазначити, що 30 листопада 2013 р. частина членів ВРЦіРО опублікували документ «Звернення Церков і релігійних організацій до українського народу», у якому релігійні лідери виступають за державну політику європейської інтеграції: «…майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів» [24].

Звернення з’явилося напередодні візиту релігійних діячів до Європейського парламенту в Страсбурзі та Європейської Ради в Брюсселі, але документ не був підписаний усіма членами ВРЦіРО, хоча він відбивав панівні тенденції в Раді. Багато критики щодо цього документу йшло від спільноти УПЦ, яка просила голову церкви митрополита Володимира (Сабодана) не підписувати його та виражала скептицизм щодо євроінтеграції. Між груднем 2013 р. та лютим 2014 р. ВРЦіРО реагувала на всі події Майдану та оприлюднила сім офіційних звернень, декларацій та комюніке. В усіх цих документах відчувається підтримка протестуючих та засуджуються будь-які форми насилля. У них не було навіть найменшого натяку на підтримку президента чи уряду, але відчувалося критичне ставлення до зовнішньої (зокрема, непідписання асоціації із Європейським Союзом) та внутрішньої (наприклад, недемократичні відносини між державною владою та учасниками протестів) політики.

Українська православна церква Київського патріархату та Майдан

УПЦ КП «вийшла» на Майдан, коли Майдан «увійшов» у церкву. У ніч на 30 листопада 2013 р. силовики брутально розігнали мирну студентську демонстрацію, б’ючи студентів кийками та переслідуючи їх у центральній частині Києва. Студенти знайшли прихисток у Свято-Михайлівському монастирі, що належить УПЦ КП. У монастирі діє Київська православна богословська академія, що робить монастир важливим центром УПЦ КП (а нині – ПЦУ). Монастир знаходиться всього в 10 хвилинах пішки від Майдану Незалежності і він став знаковою частиною інфраструктури Майдану упродовж трьох місяців протестів. У монастирі був розташований пункт першої медичної допомоги, а в лютому 2014 р. він став місцем, куди зносили тіла загиблих майданівців.

Участь духовенства УПЦ КП у Майдані отримала благословення від патріарха Філарета – голови цієї церкви. Священники УПЦ КП, як і священники та пастори інших церков, морально підтримували протестуючих, проводили духовні розмови, здійснювали різні релігійні обряди (сповідь, причастя) та публічні молебні. Молебні були найбільш поширеною практикою, оскільки ініціювалися зі сцени Майдану та були зверненні до всіх протестувальників.

Однією з причин того, що УПЦ КП активно підтримувала протестні акції було те, що Президент Віктор Янукович планував ліквідувати цю церкву в перший рік свого президентства. До того ж у цієї церкви була довга історія відносин із націоналістичними та демократичними силами, які брали активну участь у Майдані [25].

На підставі здійсненого дискурс-аналізу заяв та інтерв’ю патріарха Філарета Денис Шестопалець [26] виділив кілька риторичних тропів: а) церква підтримує український народ; б) церква не є стороною конфлікту; в) церква поза політикою. Ці дискурси тісно пов’язані один з одним. Шестопалець звертає увагу, що ці три позиції є радше частиною загальної церковної ідеології, аніж осмисленням поточної ситуації. По-перше, соціологічні дослідження показували, що тільки 40–60 % українців підтримували Революцію Гідності. Отже, коли церква стоїть на боці протестувальників, то вона підтримує лише одну частину українського народу. По-друге, величезна кількість заяв Філарета легітимізували Майдан та його вимоги, водночас жодна з них не підтримувала уряд, президента чи силовиків. По-третє, попри те, що Філарет часто заявляв, що церква принципово знаходиться поза політикою, більш характерною для цієї церкви є позиція «у незалежній державі має бути незалежна церква» й тільки за цієї умови держава може бути дійсно незалежною. Унаслідок такої позиції патріарха Філарета, за Д. Шестопальцем, УПЦ КП можна було визначити як публічну релігію на державному рівні (у розумінні Х. Казанови) [27].

Позиція Української православної церкви щодо Майдану

Ситуація зі ставленням УПЦ до Майдану є складнішою. На офіційному рівні УПЦ не підтримувала й не благословляла участь священників у Майдані. Отже, офіційно цієї церкви не було на Майдані і вона намагалася триматися від політичного процесу якомога далі. УПЦ послідовніше слідувала тезі про те, що церква знаходиться поза політикою. Звісно, це не означає, що її духовенства та мирян не було на Майдані.

Усі офіційні звернення УПЦ наприкінці 2013 р. і на початку 2014 р., однак, були спрямовані не на підтримку людей на Майдані чи влади, а на засудження насильства з обох боків. Позиція цієї церкви була такою: церква знаходиться поза політикою, духовенство та миряни дотримуються різних політичних позицій, а отже, церква загалом не може підтримувати тільки одну політичну силу.

Проте, багато священників та вірян УПЦ були на Майдані. Їхня активність відрізнялася від вірян інших церков тим, що вони не мали свого молитовного намету і не здійснювали релігійних практик. Спікер церкви, священник Георгій Коваленко, пояснював відсутність молитовного намету так: Київ має достатню кількість церков та інших культових споруд, які повністю задовольняють релігійні потреби киян та гостей міста [28].

На цю тему: Капелланы в ВСУ: сколько их, каких церквей, сколько зарабатывают (ИНФОГРАФИКА) [7]

Духовенство та миряни УПЦ публічно висловлювали свої різні, часом навіть протилежні, позиції та погляди щодо Майдану. Але, звісно, можна виділити основні позиції всередині Церкви. УПЦ мала критичне ставлення до вимог Майдану, а багато хто з духовенства мали відверто негативне ставлення до Майдану. Зокрема, намісник Києво-Печерської лаври, архієпископ Павло (Лебідь) публічно прокляв Майдан та брутально відзивався про «майданівців». Подібні негативні оцінки давали деякі відомі київські священники. Наприклад, голова місіонерського відділу Київської єпархії Андрій Ткачов. У своїх проповідях він відверто і суворо засудив Майдан та учасників протестів і закликав свою паству не брати в них участь. Його проповіді стали широко відомими завдяки інтернету, в грудні 2013 р. та січні 2014 р. Ткачов у проповідях говорив, що молиться, щоб Господь наслав хвороби на протестувальників. Це викликало негативну реакцію не тільки в суспільстві, але й у самій УПЦ – Ткачова викликав до себе керуючий справами УПЦ, митрополит Антоній (Паканич) для обговорення цієї проповіді. Ткачов ніби визнав свою провину, але після завершення Майдану переїхав до Москви. Кіріл Фролов, відомий як один із ідеологів русского міра, представляв переїзд Ткачова як результат нібито політичних репресій нової влади [29], хоча вірогідніше, що Ткачов був запрошений до Москви на кращу церковну посаду з перспективою подальшого розвитку його діяльності [30].

Цікаво також, як позиція УПЦ вплинула на Віталія Кличка, одного із трьох опозиційних політиків, які представляли Майдан у переговорах із Президентом Януковичем. Ось як Анатолій Калюжний, активний учасник Майдану та голова Ради незалежних церков, пастор п’ятидесятницької церкви «Нове Життя» описує ці переговори:

"Кличко сильно комплексував через те, що є членом Православної Церкви Московського Патріархату. Активісти останньої піддавали його, образно кажучи, «анафемі» за діяльність на Майдані й вимагали, щоб він заспокоївся. Він не знався на різноманітті церков і думав, що УПЦ (МП) – це одна-єдина Церква. Він страждав від внутрішнього протиріччя: з одного боку, він розумів, що треба бути на Майдані, з іншого – у Церкві його не благословили" [31].

Офіційна позиція УПЦ була викликана тим, що влада часто ідентифікувала себе саме із цією церквою. Її віряни здебільшого з центральної та східної України не лише голосували за Партію регіонів, що була тоді при владі, але й підтримували інтеграцію України із Росією та Білоруссю, а не з Європою. Якщо взяти до уваги, що Віктор Янукович, який був лідером Партії регіонів та вірянином УПЦ, мав проросійські політичні погляди, то не дивно, що українське суспільство асоціювало УПЦ із режимом Януковича.

Та все ж в УПЦ було здійснено декілька заяв на підтримку Майдану. Наприклад, 10 грудня 2013 р. 25 священників УПЦ опублікували звернення, в якому вони виступили за інтеграцію з Європою та її цінностями, в основі яких закладені християнські цінності. Священники закликали українців об’єднатися, попри регіональні відмінності, та сформулювали конкретні заповіді для мирного опору: «Дотримуйся законів і поважай свободу кожного», «Не бійся!», «Не піддавайся на провокації», «Посміхайся людям навколо», «Допомагай ближньому, чим можеш» та «Гаси агресію. Силовики й “тітушки” — також твої ближні» [32].

Миротворницька акція монахів УПЦ, котрі стояли між «Беркутом» та протестувальниками упродовж ночі 21 січня 2014 р. була досить помітним явищем. До монахів, які молилися 23 години, приєднувалося протестантське духовенство та миряни. Поки вони молилися не було насильницької конфронтації, але як тільки монахи закінчили свій «молитовний марафон», зіткнення продовжилися. Цікаво, що були ті, хто вважав, що монахи стоять на боці міліції, бо їхня молитва нібито дала змогу «Беркуту» перегрупуватися та підтягнути спецтехніку [33]. Це ще раз підтверджує, що УПЦ не сприймалася як невід’ємна частина Майдану. У якийсь момент також ходили чутки, що учасники анти-Майдану та «тітушки» ночували в Києво-Печерській лаврі. В одному інтерв’ю Юрій Чорноморець висловив думку, що за цими чутками не було реальних фактів [34]. Але в будь-якому разі цей епізод демонструє загальний настрій Майдану щодо УПЦ як «Московської церкви», що офіційно не підтримує Майдан на відміну від УПЦ КП та УГКЦ.

Зіткнення на вулиці Грушевського в Києві призвели до загибелі кількох людей 21 січня 2014 р. Усі тоді розуміли, що це був серйозний крок у напрямі до можливої громадянської війни в Україні. Усі релігійні організації задекларували необхідність у пошуку мирного шляху вирішення конфлікту. Кілька священників УПЦ поширили заяву, яку потім підписували віряни УПЦ та інших православних та протестантських церков:

"Попри заклики очільників українських церков та особисто Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, влада не зробила кроків для врегулювання конфлікту, припинення насильства та початку справжнього діалогу. Ситуація загострилася до тої межі, коли, здається, опозиція вже не в змозі контролювати настрій протестувальників. “Розпустити Майдан” в такій ситуації неможливо, а силове розігнання спричинить початок громадянської війни, в якої не буде переможених та героїв" [35].

Усі ці заяви та позиції були згадані для розуміння того, що крім офіційної позиції УПЦ, були й інші погляди усередині цієї церкви. Офіційна риторика була сформульована так, щоб вона не вступала в протиріччя з іншими наявними позиціями. Було багато й інших аспектів, якими можна було б проілюструвати позицію УПЦ на Майдані, зокрема, існувала петиція від кількох православних християн до керівництва УПЦ, щоб відлучити від церкви й анафемствувати Віктора Януковича [36].

Висновки

Православні християни були активними учасниками Революції Гідності, але їхні погляди не завжди відбивали офіційну позицію їхніх церков. Віряни УПЦ КП були в дещо кращій ситуації, оскільки їхня церква офіційно підтримувала Майдан. Водночас багато вірян УПЦ були розгублені, оскільки їхня церква утрималася від засудження влади й особливо Віктора Януковича. Існуючі зв’язки з режимом Януковича були основною причиною різних стратегій церков під час антиурядових протестів. Інакше кажучи, позиції православних церков щодо Майдану сильно залежали від їхнього ставлення до уряду.

З одного боку, позиція УПЦ КП була зумовлена спробами Януковича заборонити цю церкву, тому не викликає подиву той факт, що патріарх Філарет благословив учасників протестів. Цілком ймовірно, що у разі поразки Майдану та продовження правління Януковича, діяльність УПЦ КП була б значно обмежена. Протягом останнього року свого президентства Янукович явно підтримував тільки УПЦ. Беручи це до уваги, УПЦ КП мала вагомі підстави очікувати нових спроб обмеження чи навіть заборони своєї діяльності.

З іншого боку, позиція УПЦ в основному була зумовлена підтримкою та сприянням державної влади та режимом Януковича, який був її вірянином. Щоправда, частина мирян та багато священнослужителів УПЦ також були активними учасниками Майдану. У такій ситуації УПЦ мусила дотримуватися обережної та нейтральної стратегії, не протиставляючи себе різним політичним вподобанням своїх вірян. Цілком природно, що Майдан і промайданська частина суспільства, яка за самопрезентацією була «громадянським суспільством» в Україні, хотіли, щоб усі громадянські та релігійні організації засудили урядове порушення прав людини та спробу змінити українську зовнішню політику з проєвропейського до проросійського напряму. Загалом, для УПЦ проросійська позиція була більш властивою. Це було ще однією причиною, чому вона офіційно не підтримала Майдан, який спочатку був спричинений суперечливим питанням європейської інтеграції України.

Отже, під час Майдану ми спостерігали дві різні позиції православних церков щодо Революції Гідності – активну підтримку та нейтралітет. Обидві позиції можна пояснити як специфічну тактику поведінки на релігійному ринку. УПЦ як найбільша церква на парафіяльному рівні, а також за кількістю вірян, обрала нейтралітет, оскільки не мала наміру втрачати ані урядову підтримку, ані когось зі своїх вірян, частина з яких підтримувала Майдан. Якби Майдан не досяг успіху, ця церква з часом могла стати монополістом на релігійному ринку. УПЦ КП як головний конкурент УПЦ натомість вирішила активно підтримувати Майдан. Тим самим вона розраховувала завоювати прихильність громадянського суспільства і досягти вигідніших умов для подальшого розвитку. Успіх Майдану означав повалення режиму Януковича, організацію демократичних президентських та парламентських виборів, а націоналістичний дискурс став панівним у публічній сфері. Ідея створення Помісної української православної церкви, яка зрештою набуде канонічного статусу з загально православної точки зору, пропагована Патріархом Філаретом та УПЦ КП, стала однією з ключових цілей у цьому контексті.

Ці дві позиції православних церков існували й далі, після Майдану, в контексті гібридної війни з Росією. Для прихильників УПЦ це був виклик, зважаючи на те, що деякі її віряни з часом перейшли до іншої православної церкви. У 2014–2015 рр. було здійснено понад 100 спроб православних парафій змінити свою юрисдикцію. Майже половина з них мали успіх, але деякі з них стали причиною конфліктів. Загалом, УПЦ КП отримала зиск від такого розвитку подій і поступово стала впливовішою.

Крім того, зв’язок УПЦ із РПЦ, її відмова засуджувати Росію за анексію Криму та гібридну війну на Донбасі похитнули довіру до неї українського суспільства. Це відбилося на зменшенні кількості людей, які ототожнюють себе з цією церквою. Більше того, УПЦ користується унікальними привілеями в анексованому Криму та на непідконтрольній Україні території Донбасу, вона є однією з небагатьох релігійних організацій, якій все ще дозволено легально там існувати і вільно діяти. У цьому випадку можна говорити про «релігійну монополію» УПЦ, яка користується повною державною підтримкою в рамках регульованого релігійного ринку.

Релігійний чинник, безумовно, не був панівним на Майдані. Проте Майдан глибоко зачепив різні сфери та сектори українського суспільства, включно з релігійним сегментом. Він вплинув на розподіл сил у політичній, економічній та релігійній сферах. Церкви в Україні, навіть якщо вони не усвідомлювали ці зміни та їхнє довгострокове значення в політичному чи економічному плані, все ж таки були важливими гравцями в цих трансформаціях. Їхня головна стратегічна мета полягала в збереженні своїх соціальних привілеїв та державної підтримки, або ж у нарощенні потужності та впливу в суспільстві.

На цю тему: Потеряет ли Московский патриархат в Украине свою парафию? [8]

—

Олег Кисельов – релігієзнавець, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософіїімені Г.С. Сковороди, член ГО «Майстерня академічного релігієзнавства», головний редактор журналу «Релігієзнавчі нариси». Сфера наукових інтересів: теоретико-методологічні проблеми релігієзнавства, соціологія релігії, міжконфесійні та міжрелігійні відносини, державно-церковні відносини, історія релігієзнавства.

Джерело: Україна модерна [9]

Цей текст є авторським редагованим перекладом статті: Kyselov O. Religion on Maidan: The Case of Orthodox Christians in Ukraine // Sebastian Remistad and Vasilios N. Makrides (eds) Coping with Change. Orthodox Christian Dynamics between Tradition, Innovation, and Real Politik. Peter Lang, 2020. Pp. 87-103. Публікується з дозволу Автора та Видавництва. У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

[1] Stark R., Finke R. Acts of Faith: Explaining the Human Side of Religion. – Berkeley, CA: University of California Press, 2000.

[2] Ця стаття була написана до надання томосу про автокефалію Православній церкві України у 2019 р. від Константинопольского патірархату, шо значно вплинуло на релігійний ландшафат України.

[3] Див.: Wasyliw Zenon V. Orthodox Churches in Ukraine // Eastern Christianity and Politics in the Twenty-First Century / edited by Lucian N. Leustean. – London 2014. – P. 312–313.

[4] Там само. – Р. 314–315.

[5] Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2013 року [10] (Форма № 1). Подібна картина зберігалася й у 2018 р. Усього було 36 184 релігійних організацій та майже 54 % (19 453) були православними. 12 675 релігійних організацій були підпорядковані УПЦ, 5 319 – УПЦ КП, 1 211 – УАПЦ, а ще 248 іншим православним церквам. Див.: Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2018 року // https://risu.org.ua/php_uploads/files/articles/ArticleFiles_70440_FORMA_I_-_2018.xls [11]

[6] Козловський О. Рівень релігійності та конфесійна структура областей України (соціологійний вимір) // Українське суспільство 1992–2010. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони та М. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України 2010, С. 446–447.

[7] Треба зазначити, що після Революції Гідності спостерігається протилежна тенденція: кількість «прихильників» УПЦ КП зросла, і з 2014 року громадяни демонструють свою підтримку УПЦ КП. Див. Таблицю 1.

[8] Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення українських громадян: тенденції 2010–2018 рр. – К.: Центр Разумкова, 2018. – С. 16.

[9] Я тут не маю на увазі справжніх новонавернених та віруючих, які свідомо сповідують релігію. У цьому контексті йдеться про людей, які симпатизували РПЦ та УПЦ, але не були дуже глибоко релігійними.

[10] Це також позиція моєї колеги Тетяни Калениченко, яка написала: «Релігійний чинник поточного суспільно-політичного конфлікту в Україні відіграє далеко не центральну роль» (Калениченко Т. Релігійна складова суспільно-політичного конфлікту кінця 2013–2017 рр. в Україні [12]. Дисертація. – К., 2018. С. 34). Варто зазначити, що Т. Калениченко має на увазі не лише Революцію Гідності, а й війну на Донбасі. Проте є кілька статей та збірників, що зосереджуються на релігійному вимірі: Catherine Wanner (Ed.), “Religion and Political Crisis in Ukraine”, Euxeinos, 17 (2015); Rob van der Laarse, Mykhailo N. Cherenkov, Vitaly V. Proshak, and Tetiana Mykhalchuk (Eds.), Religion, State, Society, and Identity in Transition Ukraine. – Tilburg 2015; Andrii Krawchuk and Thomas Bremer (Eds.), Churches in the Ukrainian Crisis, London 2017; Hovorun C. Churches in the Ukrainian Public Square // Toronto Journal of Theology 31/1 (2015). – P. 3–14.

[11] Кошкіна С. Майдан. Нерозказана історія. – К.: Брайт Стар Паблішінг, 2015.

[12] Там само. С. 65, 133, 180, 184, 253, 257, 274, 302.

[13] Один із розділів книги C. Кошкіної називається «Політичне православ’я на службі Віктора Януковича», де описується не реакція православних церков на події Майдану, а використання православ’я як інструменту в політиці Януковича та його Партії регіонів. Під терміном «політичне православ’я» розуміється політизація православної церкви та політична діяльність громадських організацій, які ідентифікуються з православною церквою через релігійні символи та риторику.

[14] Майдан і Церква. – Хроніка подій та експертна оцінка / За ред. Л. Филипович та О. Горкуші. – К.: Самміт-Книга, 2014.

[15] Гордеев А. Церковь на Майдане. – К.: Книгоноша, 2015.

[16] Наприклад, про участь мусульман у подіях Майдану йдеться у книжці М. Якубовича «Від Майдану до АТО: українські мусульмани в умовах військово-політичної кризи (2013–2016)» (Вінниця: Нілан, ТОВ «СІК ГРУП УКРАЇНА», 2017).

[17] У цьому листі Міністерство застерігало від релігійних служб у громадських місцях (зокрема, на Майдані) без попереднього погодження з владою. Міністерство погрожувало УГКЦ скасувати офіційну реєстрацію церкви.

[18] Целковський Г. Релігія вплетена в ландшафт Майдану так, як і в усе українське суспільство [13].

[19] Гордеев А. Церковь на Майдане. – К.: Книгоноша, 2015.

[20] Згідно із інформацією одного з активістів протестантського молитовного намету, за три місяці Революції Гідності протестанти роздали майже 50 000 Нових Завітів (Там само. – C. 204).

[21] Киридон А. Церква як складова громадянського суспільства (2013–2014) // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. – Кн. 1. – Львів: Логос, 2015. – С. 580.

[22] Калениченко Т. Релігійна складова суспільно-політичного конфлікту кінця 2013–2017 рр. в Україні. Дисертація. – К., 2018. – С. 75–79.

[23] УПЦ досі є членом ВРЦіРО, а замість УПЦ КП членом радиє Православна церква України.

[24] Звернення Церков і релігійних організацій до українського народу [14]. //

[25] Згідно соціологічним даним, на початку грудня 2013 року основними причинами участі в мітингу були: жорстоке побиття студентів 30.11.2013 (70 %), відмова президента Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом (53,5 %) та прагнення мати краще життя (50%). Див.: Майдан-2013: хто стоїть, чому і за що? [15] (10.11.2013).

[26] Шестопалець Д. «Публічні релігії в Україні: дискурсивний аспект участі церков у Євромайдані» (рукопис). Доповідь була презентована на Конгресі молодих дослідників релігії «Релігія в сучасній культурі» 24 жовтня 2014 р. На жаль, дослідження Д. Шестопальця так і не було опубліковано. Я вдячний Денису за дозвіл ознайомитися із рукописом.

[27] Див.: José Casanova, “What is Public Religion?”, in Hugh Heclo and Wilfred M. McClay (Eds.), Religion Returns to the Public Sphere. Faith and Policy in America? Washington|DC 2003? 111–139. Український переклад статті представлений у книзі: Казанова Х. Релігія в сучасному світі: плюралізм, секуляризація, глобалізація / Пер. з англ. Р. Скакуна. – Львів: Вид-во УКУ, 2019.

[28] Коваленко Г. Почему наших священников нет на Евромайдане? [16]

[29] Фролов К. Хунта устроила репрессии против сторонников московского патриархата. [17] Список пострадавших.

[30] Таргонский Д. Падение звезды. По следам недавних выступлений о. Андрея Ткачева [18]

[31] Гордеев А. Церковь на Майдане. – К.: Книгоноша, 2015. – C. 166.

[32] Побеждай зло добром [19] / перемагай зло добром – обращение священнослужителей.

[33] Недавня О. Церковно-релігійний фактор Євромайдану в оцінках його учасників та прихильників // Майдан і Церква. Хроніка подій та експертна оцінка / за ред. Л. Филипович та О. Горкуші. – К.: Самміт-книга, 2014. – С. 177.

[34] Чорноморець Ю. Із цих подій Україна вийде оновленою (інтерв’ю Є. Білоножка, 28.12.2013) // Там само. – С. 87.

[35] Звернення священнослужителів і мирян з приводу кризової ситуації в Україні [20]

[36] УПЦ (МП) закликають відлучити від Церкви Януковича і піддати його анафемі [21]

На цю тему: