У репортажах із фронту 2014 року бачив людей, які не вміють користуватися зброєю з оптикою. Розумів, що можу поділитися знаннями. У перші хвилі мобілізації не потрапив. Сказали, нездоровий і старий. Пообіцяли викликати пізніше. Не наполягав. У добробат не пішов.

Одного разу з'їздив у якусь школу підготовки під Києвом. Побув один день. Може, вони чекали на якогось Рембо, молодого "спєцназьора" – щоб красиво. А я – простий товстий дядько. Вони не зацікавилися.

2015-го мобілізували, записали водієм. "Радіоелектронна протидія" – моя військово-облікова спеціальність після строкової служби, за документами. Хоча служив снайпером. Плюс здоров'я не супер. Відправили на Рівненський полігон. Півтора місяця доводив, що можу і вмію більше.

Зрештою прислали відношення з 8-го полку спецпризначення. Я тоді нічого про нього не чув. Приїхав до Хмельницького. Спочатку до мене поставилися з недовірою. На Донбас відправляти не хотіли. Кажу командиру: "Якщо я вам не підходжу, переведуся в іншу частину". Два місяці доводив своє вміння. Зрештою запропонували поїхати в чергову ротацію зі зведеним загоном.

На цю тему: Снайпер Юлия «Белка»: моя функция — оберегать [2]

Як тільки прибули в зону АТО, мали перевірити й підготувати зброю до бою. На полігоні я допоміг хлопцям із пристрілками. Тільки тоді командири звернули на мене увагу.

Перейшов на посаду снайпера. Отримав СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. – Країна). У мене був хороший японський приціл Вushnell – один на батальйон. Ще мали кілька китайських. Решта – ПСО-1 (радянський приціл зразка 1963 року. – Країна) і два тепловізори.

Руслан ШПАКОВИЧ, 49 років, інструктор зі снайпінгу. Народився 9 травня 1970 року в селі Курилівка Хмільницького району на Вінниччині. Мати народила, коли приїхала до батьків. Жив спочатку в Малині на Житомирщині, а згодом у Ніжині Чернігівської області. Батько працював фрезерувальником на військовому підприємстві. Мати – головним технологом у пекарні. Закінчив Ніжинський педагогічний університет за спеціальністю ”географія й біологія”. Професійно займався стрільбою. Член юніорської збірної СРСР, майстер спорту міжнародного класу. Спортивну кар’єру закінчив, бо зупинили фінансування стрілецького клубу. 1994-го поїхав до Німеччини, влаштувався в логістичну компанію. За 10 років повернувся в Україну, працював у компаніях Avis, Sony. 2015 року мобілізований. Служив у 8-му окремому полку спеціального призначення. Від 2016-го – інструктор зі снайпінгу у фонді допомоги армії ”Повернись живим”. Вільно володіє німецькою та польською мовами Розлучений. Має 27-річного сина

Спецназівці про роботу мало розповідають. І це правильно. Розказати є що, але можна буде пізніше. Ставлення до служби професійне: завдання має бути виконане. Ця робота непомітна. Як у девізі: тихо прийшли – тихо пішли.

Епічних боїв у мене не було. На виходах мені важко на фоні загону молодших у кращій фізичній формі. Моє завдання – стрільба на великі дистанції. Це я вмію. Можу вразити ціль на кілометр, півтора і навіть два – з відповідної зброї і якщо дозволить погода.

Перед першими завданнями думав, як це переживатиму. Але вийшло, як в анекдоті: "Що відчуваєте під час бойових завдань?" – запитують снайпера. – "Віддачу".

Снайперський постріл повинен мати ймовірність влучання не нижче 70 відсотків. Якісну позицію складно знайти. Без крайньої необхідності, загрози життю викривати її немає сенсу.

"Снайперський терор" – робота важлива. Після нього противник ще довго боїться вийти з укриттів. За кожним деревом ввижаються з десяток натовських снайперів.

Армійський снайпінг не передбачає обов'язкової ліквідації противника. Результативним є й поранення. Навіть якщо снайпер не зачепив кулеметника, але він із цієї позиції більше не стріляє – це добре.

З ворожого боку снайпери-професіонали – це не завжди росіяни. До війни стрільба була популярна на сході. Люди з достатком купували гвинтівки і тренувалися. Чоловік, який воює в одному з наших підрозділів, був власником кількох магазинів зброї в Донецькій області. Багато його покупців – із того боку.

І в нас, і в росіян піхотний снайпер воює з СВД. Але у росіян це нова гвинтівка з новим прицілом. У нас ще трапляються 1970–1980 років. Вони мають добрий настріл, зношені.

Після демобілізації знайшов роботу менеджером в інвестиційному фонді. Хороші умови, майже півтори тисячі доларів зарплати. І тут друзі дали контакт Віталія Дейнеги – заснов­ника фонду "Повернися живим". Кажуть, йому потрібен інструктор. Із цікавості поїхав у зону АТО потренувати бійців. Восени буде три роки, як працюю у фонді.

Своїм досягненням у волонтерській роботі вважаю оптимізацію передачі обладнання. Просто "нам треба" не підходить. Приїжджаю, дивлюся людину. Мусить довести, що є бажання вчитися і має перспективи. Коли досягає хорошого рівня, ми купуємо обладнання. Якщо після мого заняття за місяць у бійця не виникло жодного запитання до мене – значить, нічого не робить. Не може все вийти одразу. До декого їжджу і по шість разів, тренуємося.

Закупівля обладнання забирає багато часу. Можна побігти в магазин, показати пальцем і все взяти. Але буде дуже дорого. Шукаю принаймні втричі дешевше, ніж у популярних мережах. Часто роблять знижки, коли дізнаються, що це – для фонду.

У зону бойових дій їду в кілька підрозділів, як правило. Проводжу по дню у тих, де я не вперше. Інакше буваю й по тижню. Вислуховую скарги, проводжу заняття, налаштовую зброю.

Снайпінг – нудна справа. Багато повторів одного й того ж елемента – прицілювання, утримування, дихання, спуск. Це треба відпрацювати до автоматизму. У багатьох не вистачає терпіння.

Інколи зброя дає похибку. Людина непогано стріляє, а не може зібрати купчасту групу (кілька пострілів не точно в ціль, але близько один від одного. Можна вносити поправки і "загнати" їх у центр мішені. – Країна). Проблема може бути в оптиці, кріпленні, відкручених гвинтах. По черзі відкидаю ймовірні причини. Останній елемент – стрілок. Завжди даю людині шанс.

Минулої осені боєць попросив тепловізійний приціл. Сказав, що знайшов місце, де можна добре відпрацювати. Ми передали. Виявилося, користуватися не вмів. Я показав, пристріляв. Не встиг доїхати до Києва, як того хлопця застрелили. Поліз і не подумав, що з того боку теж може сидіти снайпер із тепловізійним прицілом. Відчуваю свою провину за це.

Щонайменше 30 процентів наших втрат нині припадають на снайперський вогонь. Решта – артилерійські обстріли й підриви на "розтяжках".

Зараз на 98 відсотках фронту триває позиційна війна. У снайперів багато роботи.

Прошу розвідників і снайперів збирати кулі, що прилітають із того боку. За ними можна визначити тип зброї – дізнатися, чи працює професіонал. Заїжджі снайпери стріляють високоякісними набоями. За "приходами" (ворожі боєприпаси, що поцілили в наші позиції. – Країна) можна приблизно визначити напрямок, дистанцію до ворожого снайпера. Потім умовний квадрат розбити на сектори і спробувати зловити на підході-відході.

На цю тему: Снайпер Надежда о работе на Донетчине и Луганщине [3]

Якось перетнувся зі снайперами зі школи рейнджерів і корпусу морської піхоти США. Наші стрілки не гірші. А з необхідним обладнанням, може, й кращі. В американців воно якісне. Сертифікованих у збройних силах США снайперів близько 300 чоловік. Навчаються довго – двічі по сім і шість місяців. Щороку мають підтверджувати рівень, перескладати іспити.

Гвинтівка – це 15 відсотків вартості снайперського комплексу. Спочатку підбирають набій – залежно з якої відстані працювати. Під нього – гвинтівку, яка найкраще закине кулю. Далі – оптику. Ще потрібне кріплення, сошки, монопод, трипод, саунд-модератор, полум'єгасник, сумки для зброї, хімія для догляду. Ще – труба снайпера, бо в приціл довго спостерігати важко. І точний далекомір – визначення дистанції річ критична. Спеціальний одяг. Камера для відеофіксації.

Обрати універсальне і хороше для всіх обладнання не можна. В армії США є перелік усього необхідного снайперу. Але він обирає виробника і зброю, яку хоче. Якщо не вписується в бюджет, решту купує сам. Після закінчення контракту все, придбане самостійно чи спільно з державою, залишається йому.

З 2018-го в армію постачають українські снайперські гвинтівки UR10. Вони побудовані на платформі американської AR-15, під набій калібру 7,62. Вони непогані. Будь-яка зброя має недоліки, але це значний ривок, порівняно з СВД. Ці гвинтівки призначені для марксменів – піхотних снайперів, які працюють на малих і середніх дистанціях.

Фонд "Рошен" придбав для ЗСУ близько 250 американських гвинтівок Savage-110. Не супердорогі, але під хороший точний набій. До них узяли якісні приціли Nightforce, дорожчі за самі стволи. Цю зброю торік передали у снайперські школи. Ті видають сертифікати стрілкам. Лише тоді боєць отримує нову гвинтівку. Це досягнення – вимальовується система.

Американці вчаться у нас. Вони довгий час не стріляли з глушників. Але робота на Донбасі показала їх ефективність. Вони змінюють звук і прибирають спалах. Ховають постріл.

На Донбасі росіяни випробовують лазерне озброєння. Таке променем спалює очі снайпера. Обладнання громіздке, маломобільне і потребує багато енергії. Тому не сильно поширене, трапляється в компактній частині фронту. Знаю п'ять випадків поранення таким наших бійців. З'явилася нагальна потреба – захист. На нього треба 17 тисяч доларів. Спеціальний світлофільтр одягається на приціл. Такий коштує 850 доларів.

Антиснайперські комплекси сканують сектор на відстань до 2 кілометрів углиб і близько кілометра по фронту. Виявляють усі оптичні прилади із сіткою і видають точку на карті.

Таку ж систему розробила українська компанія Archer. Державі пропонують узяти її на озброєння. Передає прямокутні координати прямо на планшет для мінометного розрахунку. Кілька хвилин – і проблема ворожого снайпера вирішена.

Зараз стрільба модна. Цивільні купують гвинтівки по 500–800 тисяч гривень, приціли по 200–300 тисяч. Збирають комплекси за мільйон. Не всі суперстрільці, але навчаються, займаються з інструктором. Маю надію, ці люди не ховатимуться в разі прямого наступу росіян.

—

Анатолій Гаєвський, фото автора; опубліковано у журналі КРАЇНА [4]

В тему:

• Снайпер. История жизни по ту сторону прицела [5]
• «Тогда это воспринималось так, будто дети пришли поиграть в «контрстрайк»» [6]
• «Не могу понять, как ни одна из этих автоматных очередей нас не зацепила» [7]
• И словом, и делом: журналист Майкл Щур — лучший снайпер ВСУ [8]
• Как изменилась армия за три года АТО — глазами волонтера [9]