І дуже хочеться сподіватися і вірити в те, що Старий світ не залишиться невдячним та байдужим до цих змагань. І що Україна не зникне з карти європейської цивілізації. А сьогоднішня українська влада посяде властиве їй місце в європейському ландшафті, а саме - на лаві підсудних Гаазького трибуналу.

Новітні події на вулицях Києва, не бачені тут з часів Другої Світової, – це не тільки протистояння мітингувальників зі злочинцями в уніформі, а насамперед спротив європейського духу азійській орді (чого лише варті заяви кремлівського МЗС з даного приводу). Напевно, це звучить доволі банально і тенденційно, проте чим в актуальному світі пояснюється дотеперішня квола реакція політикума Старого Світу на бєспрєдєл, що чинять на вулицях столиці як СПЕЦNAZI, так і донецькі коротко стрижені покидьки асоціального вигляду в спортивному одязі?

Навіть останньому обивателеві мало бути зрозумілим, що із-за пики провладних пацанов с ДАнбАсса виглядає смердюча мармиза московського ведмедя. І мишка цей не шоколадний. Невже європейські політичні діячі не в змозі зрозуміти доволі елементарні речі?

Чому саме так? Мені здається, що по-перше це залежить від того, що в провідних країнах Європі ХХІ століття немає лідерів масштабу Уінстона Черчеля, Шарля Де Голля, Маргарет Тетчер, або навіть Гельмута Коля зразка 80-их.

На жаль, ані Ангелу Меркель, ані Франсуа Олланда, ані Девіда Кемерона язик не повертається назвати фігурами, здібними ефективно протистояти навіть «кишеньковому Чингизханові» Володимиру Путіну. Думається, що так стається насамперед завдяки тому, що вони, по-перше, є захисниками не волі власних народів або демократичних цінностей назагал, чим люблять хизуватися на світських вечорницях, а провідниками інтересів крупного капіталу. А цим грошовим лантухам-жиропам, керманичам європейської господарки, куди ближче власна сорочка та тепла дупа, зігріта газом з неоглядних євразійських просторів. Одним словом — геополітична стратегія.

На жаль, сьогоденний зиск затьмарює і ширший погляд на речі лідерів західних демократій, з чим і пов'язані їхні нерішучість і вагання. Мабуть, це стається в силу недалекобачності, політичного боягузтва та неабиякої освіти (дарма попереднього президента Німеччини було звільнено за плагіат дипломної роботи).

Схоже, що лідерам Заходу дуже зручно і комфортно, замість демонстрації своїх яєць, наче страусові, закопувати у пісок можновладні голові, щоби не паритися питаннями про те, яка угро-мордовська мавпа може завтра дістатися ядерної валізки. З цього погляду, Путін здається адекватним та передбачуваним.

Ще одну проблему для західного політикума становить те, що в Україні немає одностайного опозиційного лідера, або центру, який би став потенційним партнером у перемовинах. До того же, меркелі, олланди та камерони звикли спілкуватися з політиками (хоча і не завжди дуже порядними), але не з бандитами, якими є Янукович та його поплічники. А тому файні західні леді та джентльмени не володіють мистецтвом «тьорок по панятіям».

Попри все це виникає питання: скільки протестувальників на Грушевського та Європейській ще мають перетворитися на небіжчиків, щоби до узурпаторів влади в Україні Захід почав ставитися, як до злочинців?

Найбільш різкою сьогодні є позиція американців, урядів Балтийських держав та Польщі. Напевно заслуговує уваги той факт, що саме поляки не тільки двічі ставали жертвами розподілу своєї держави між германськими державними утвореннями та московсько-ординською імперією, але й двічі рятували Європу від глобального азійського ярма. Нагадаємо, що 1920 року саме військо Юзефа Пілсудського зупинилио під Варшавою бандюків з кінноти Тухачевського (на жаль, Симону Петлюри тоді не вдалося зупинити Щорса), а у середньовіччі шляхетні лицарі відстояли Вроцлав, змусивши піти геть на Схід армаду Батухана.

Сьогодні Європу і її цінності від чергової азіатської навали захищають українці. І дуже хочеться сподіватися і вірити в те, що Старий світ не залишиться невдячним та байдужим до цих змагань. І що Україна не зникне з карти європейської цивілізації. А сьогоднішня українська влада нарешті посяде властиве їй місце в європейському ландшафті, а саме - на лаві підсудних Гаазького трибуналу.

Дмитро Палагнюк, спеціально для «Аргумент» [2]