19 травня в Україні – День пам’яті жертв політичних репресій. Терор проти українців комуністична влада розпочала у 20-х роках ХХ століття. Жертвами стали мільйони громадян України, а це представники політичної, мистецької, наукової, духовної, військової еліт. Радянська влада руйнувала цінності і традиції українського народу, вселяла страх у людські серця.

У західних областях України масові політичні репресії комуністична влада розпочала у 1939 році.

Уся велика родина 81-річної львів’янки Марти Гулей (Введенська) зазнала політичних репресій. Її тато Микола Гулей був греко-католицьким священиком, а мама походила зі священичої сім’ї. У 1946 році батька серед інших отців УГКЦ примусово привезли у Святоюрський собор у Львові на псевдособор, на якому було ліквідовано греко-католицьку церкву.

«Батько розповідав, що їх попередили, що не випустять звідти ніколи, поки не підпишуть папір. Погрожували і дітьми, а нас було троє, і жінкою. Я не знаю подробиць проведення собору, але тата невдовзі арештували», – каже Марта Гулей.

Читайте: Збройному опору Української Нардної Республіки проти російської агресії — 100 років [2]

Марта Гулей

Отцю Миколі Гулею після псевдособору ще дозволили кілька років правити у сільській церкві вже тоді РПЦ. Однак о 4 ранку 27 березня 1950 року в селі Отиневичі Львівської області у двері постукали. По родину священика прийшли енкаведисти. Марті тоді було 11 років.

«То відбулось традиційно. Прийшли о 4 ранку. Мами не було, вона поїхала в Ходорів, щоб там переночувати і зранку сісти на потяг у Львів. У хаті були тато, бабця – мамина мама, я і двоє моїх братів.Сказали нам збиратись. Ми, що могли сонні, те й взяли: перини в мішки, килими зі стін, покривала, мішок муки. Нас завантажили на машину, привезли у Ходорів, там привели маму.

Тоді тата забрали на іншу машину. Ми з мамою потрапили у Борислав, у пересильну тюрму. Це було колишнє закинуте єврейське ґетто. Маса людей там була, переважно діти і жінки, священичі родини. Ми там були з березня до грудня 1950 року», – пригадує жінка.

Мама і тато Марти Гулей до репресій

У пересильній тюрмі люди спали у бараках на підлозі. Діти не відвідували школу. Через високий паркан не бачили, що діється довкола. З батьком, який був у Дрогобицькій в’язниці, рідні не спілкувались.

«Їсти давали якусь рибу, хліб і баланду. Дозволяли отримувати передачі. Пам’ятаю, яке то було щастя, коли читали список, до кого приїхали. І ми йшли до віконечка, а там якийсь білий хліб, може кусочок м’яса передавали. Час від часу нам ми отримували від тети пакунок. Тривало слідство у справі тата і ми так у Бориславі чекали.

Читайте: Омелян Ковч: священик, патріот та праведник [3]

Тата засудили на 10 років «за зв’язок з ОУН». А як це було? Була така дочка священика Дарія Штайден, вона була в ОУН, але попалась і пішла на співпрацю з НКВС. Вона їздила до священиків, просячи у них притулку, мовляв, переховується від НКВС. Жила і у нас кілька тижнів. Через неї арештували всіх отців, яких назвали «посібниками бандерівців», що вони переховували «бандерівку»».

Отець Микола Гулей

Отець Микола Гулей перебував у в’язниці в Дрогобичі. Його позбавили волі на 10 років «за зв’язок із ОУН»і відправили у Карагандинську в’язницю. А дружину і трьох дітей – товарним поїздом у Сибір.

«Нас везли цілий місяць, то була зима. Дорога пекельна. Привезли на розподільчий пункт у Томській області. Туди приїжджали голови колгоспів. Один із них побачив моїх здорових братів і, по домовленості, по суті вкрав нас, як робочу силу – маму, мене і братів. Завіз нас Гуріну Заімку, де було 4 чи 5 хат, тайга. Поселили нас у хату,що ледь трималась. Вранці відкрили очі, а хата повна людей у вушанках, які прийшли на «вбивць» подивитись.

Потім ми вже подружились із ними. У школу не ходили, брати працювали у полі. Мама почала шити. Щомісяця мусіли йти тайгою 5 км, щоб відмітитись, що ми на місці. Мама добилась, щоб ми переїхали в Зирянку, де вже була школа. Потім вдалось хатинку купити на одну кімнату, де були два ліжка.

Читайте: Підлі війни Росії: Частина 2: Як Москва “гібридно” захоплювала Україну [4]

А що ми там їли? Переважно макарони з маргариною. Мама поступово продавала килими і покривала які ми привезли. Пішла працювати на промкомбінат. На обід брала пів літри молока і кусок хліба. Так ми й жили. Ми знали, що тато в Караганді, він нам фотографії присилав звідти, розповідав, як із них знущались кримінальники. Коли брат почав працювати на лісокомбінаті, ми у 1953 році переїхали у Томськ, там я продовжила навчання у школі, вступили в інститут», – розповідає Марта Гулей.

Марта Гулей з братами

Отець Микола Гулей був звільнений із тюрми у 1955 році, приїхав одразу до своєї сім’ї у Томськ. Однак, на прохання дружини, повернувся в Україну. Невдовзі вся сім’я вже була разом на рідній землі. «Завдяки мамі ми отримали освіту і добились успіху», пригадує Марта Гулей.

Політичних репресій зазнали у родині Марти Гулей, як мамині, так і батькові родичі.

Механізм катівні ХХ століття

Тисячі й тисячі галицьких родин були виселені з рідних домівок, арештовані, відправлені у табори та тюрми, закатовані чи розстріляні.

У тюрмі на Лонцького у Львові лише протягом трьох днів червня 1941 року, перед вступом німецьких військ у місто, енкаведисти вбили 1681 людину, переважно українців. Лише у період 1939-1941 років, за даними науковців, жертвами комуністичного терору став кожен десятий мешканець у Галичині. Найбільш масова депортація українців тривала у 1939-1941, 1944-1953 роках. За участь і підтримку ОУН та УПА засудили близько 90 тисяч мешканців областей Західної України, а понад 200 тисяч депортували, загалом репресовано було тоді понад півмільйона українців, таку статистику називають в Інституті Національної пам’яті.

В Україні найжахливішим комуністичний терор був протягом 1930-1953 років, коли процес очолював особисто Йосип Сталін.

Арештовані українці, серед яких отець Микола Гулей

З території України депортували не лише українців, але й примусово радянська влада виселяла інші народи, зокрема кримських татар, поляків, німців, вірмен.

Після смерті Сталіна, у 1953 році, репресії вже не були такими масовими, але жертвами стали учасники дисидентського руху, ті, хто не підтримував СРСР.

Багато громадян України знайшли вічний спочинок далеко від дому – на Далекому Сході.

Комуністична влада у ХХ столітті, за оцінками істориків, запустила механізм катівні проти політично свідомих українців.жертв

У Львові щороку 19 травня вшановують жертв політичних репресій.

—

Галина Терещук, опубліковано у виданні Радіо Свобода [5]

В тему:

• Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута [6]
• Художник-модерніст Федір Кричевський відмовився малювати вождів СРСР і помер від голоду [7]
• Оксана Забужко: Розвалена освіта — куди серйозніша загроза для країни, ніж розвалена армія [8]
• Олекса Гасин, «Лицар» УПА [9]
• «Жінки в колгоспах – велика сила». Хто вони - українські призвідниці Голодомору? [10]
•  «Русифікація зайшла далеко …» Враження вчительки з Рівненщини про Київ і Донбас 1949 року [11]