… Мир на умовах Владіміра Путіна можна швидко укласти. Але що чекатиме на нас, якщо ми знову опинимося в «братерських» обіймах сусідньої держави?

На таке запитання є переконлива відповідь. Достатньо зазирнути в минуле, щоб відповісти: у найближчому майбутньому за окресленого сценарію нас уже не буде.

Як трансформувалася російська політика асиміляції.

Шостий рік триває українсько-російське протистояння в незвичній формі гібридної війни. Суспільство стомилося й прагне миру. Пов’язані з Росією політики використовують те прагнен­­ня, обіцяючи укласти мир із Путіним, якщо здобудуть перемогу на цьогорічних президентських і парламентських виборах.

Звичайно, мир на умовах Владіміра Путіна можна швидко укласти. Але що чекатиме на нас, якщо ми знову опинимося в «братерських» обіймах сусідньої держави?

Прогнозувати майбутнє — невдячна справа. Проте на таке запитання є переконлива відповідь. Достатньо зазирнути в минуле, щоб відповісти: у найближчому майбутньому за окресленого сценарію нас уже не буде.

Малороси чи українці?

Втягування держави Богдана Хмельницького в Російське царство супроводжувалося як обмеженням її автономних прав аж до цілковитої ліквідації в часи Єкатєріни ІІ, так і привласненням (не без допомоги багатьох наших співвітчизників) української історії.

Історична пам’ять про середньовічну імперію Рюриковичів із центром у Києві була експропрійована московською династією Романових у повному обсязі. Значною мірою цьому посприяла та обставина, що династія Рюриковичів функціонувала в Москві аж до царювання Івана ІV та його сина Федора. Царські піддані виховувалися на блискучих працях істориків-систематиків Ніколая Карамзіна («Історія держави Російської», т. 1–29, 1851–1879), Сєрґєя Соловйова («Історія Росії з найдавніших часів», т. 1–29, 1851–1879), Васілія Ключєвского («Курс російської історії», ч. 1–5, 1904–1922). Нікого з них не бентежила та обставина, що історія російського народу від ІХ до ХІІІ століття розгорталася на берегах Дніпра, а потім плавно переходила на береги Оки та Москви-ріки. Початок Російської імперії пов’язувався з покликанням на князівський стіл у Новгород засновника династії Рюриковичів варяга Рюрика. Ця подія датована в «Повісті временних літ» (ХІ століття) Нестора-літописця 862 роком. Саме під цю дату в 1862-му в Новгороді було споруджено грандіозний монумент «Тисячоліття Росії».

Ще до запрошення Рюрика до Новгорода (у 860 році за візантійськими джерелами, у 852-му за Нестором) дружина «народу рос» спустилася Борисфеном (Дніпром) у море й спустошила передмістя столиці Візантії. Ця подія засвідчувала наявність у Придніпров’ї державного життя. Проте ніхто не споруджував у 1852-му чи 1860-му пам’ятника «Тисячоліття Русі-України». Причи­на банальна: ми були поглинуті Російською імперією. Вона привласнила собі і територію, і народ, який сформувався на цій території, і його минуле. Привласнила навіть первинну етнічну самоназву, що походила від варягів (норманів): Русь, руський народ — у множині, русин — в однині. До речі, привласнення назви відбулося дивним способом, у формі прикметника: «русские».

На цю тему: Архивы как идеологическое оружие России. Почему Порошенко украинские архивы не нужны [2]

Зникли ми не зовсім. Із появою Росії (від 1721 року — Російської імперії) з’явився великоруський народ із двома етнографічними «гілками»: малоросів і білорусів. Ці гілки нібито відбрунькувалися від єдиного руського племені, тому що тривалий час існували поза межами Московської (Російської) держави. Вони, як вважалося, становили разом із великоросами єдиний російський народ. Вважалося також, що малороси, як і білоруси, мусять цінувати ту обставину, що є росіянами, хоч і другого сорту. Адже піддані російського царя поділялися на росіян і завойованих імперією неправославних інородців. Щоправда, імперія була гнучка. Наприклад, високий статус мали остзейці (на завойованій території) та запрошені на царську службу німці. Водночас малороси прирівнювалися до інородців, коли наполягали на тому, що є окремим народом.

Малоросійська інтелігенція задумалася над тим, як відокремитися від росіян і передусім як назвати свій народ, якщо він втратив історичну самоназву. Рішення було логічним: перетворити відомий із ХІІ століття топонім «Україна» на етнотопонім. Так на межі ХІХ–ХХ століть з’явилися українці. З’явилася й людина, яка повернула їм вітчизняну історію. Михайло Грушевський [3] створив багатотомну «Історію України-Руси» і став в українському соціумі настільки шанованою людиною, що після повалення династії Романових його одностайно обрали головою Центральної Ради — революційного органу, який очолив Визвольні змагання українського народу.

Сюжет про малоросів та українців варто завершити згадкою про подію, що сталася в листопаді 1918 року. Тоді закінчилася Перша світова війна, і делегації країн-учасниць збиралися до Парижа, де мав відбутися мировий конгрес. У Яссах (Румунія), куди з’їхалися повноважні представники переможної Антанти, були й відомі російські діячі Павєл Мілюков, Ніколай фон Дітмар, Владімір Рябушинскій та ін. Вони благали її окупувати Україну й таким чином допомогти відновленню єдиної та неподільної Росії. У їхньому середовищі народилася інструкція для російської делегації на Паризькому конгресі, авторство якої приписується Мілюкову. У ній говорилося: «З українцями неприпустимі жодні розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіційне визнання слів «Україна» та «українці» неминуче потягне за собою зменшення російського (в оригіналі русского) народу більш як на третину й відріже російські землі від Чорного моря. Якби навіть «Україна» на мировому конгресі була включена до складу Російської держави, але зберегла цю назву, то ми залишили б і на майбутнє багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди матиме ґрунт і рацію».

Безбережне «русское море»

Російське суспільство у ХVІІІ — першій половині ХІХ століття звикло до майже безупинного розширення імперських кордонів. Крах імперії Наполеона дав змогу Алєксандру І поглинути Поль­­щу. Розпочате у 1831‑му повстання поляків захлинулося в крові. 32-річ­­ний Алєксандр Пушкін відгукнувся тоді віршем, у якому містилося суто риторичне для нього запитання:

Кто устоит в неровном споре:

Кичливый лях, иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос.

Роком пізніше не менш волелюбний, ліберальний і прогресивний, щоправда, тільки 18-річний поет Міхаіл Лєрмонтов так прокоментував супроводжуване кривавими боями просування царських військ на Кавказі:

Смирись, черкес! и запад, и восток,

Быть может, скоро твой разделят рок.

Настанет час — и скажешь сам надменно:

Пускай я раб, но раб царя вселенной!

Маючи підтримку російського суспільства, наступний імператор Ніколай І узяв на себе функції жандарма Європи й зробив спробу остаточно роздушити ослаблену Османську імперію, щоб поширити свою державу на чотири континенти — від Аляски до Північної Африки. Та не так сталося, як гадалося. Керуючись власними інтересами, Велика Британія і Франція захистили султана. У Кримській війні 1853–1856 років [4] царизм зазнав нищівної поразки. Самодержавна Росія переконалася, що військова могутність [5] не може ґрунтуватися на рабській залежності.

Епоха реформ за правління Алєксандра ІІ ввела Російську імперію в індустріальну добу та відродила її військову могутність. Однак країна залишалася самодержавною імперією й зазнала поразки в Першій світовій війні, хоча її союзники Велика Британія та Франція виявилися переможницями. Військова поразка призвела до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, у складі яких перебували українські землі. Перед українським народом відкрилася перспектива створення власної державності. У 1917 році на карті Європи з’явилася УНР, у 1918-му — ЗУНР [6]. У січні 1919-го обидві республіки проголосили намір об’єднатися в єдину соборну Україну. Однак Визвольні змагання українського народу зазнали поразки. У період між Першою та Другою світовими війнами наші землі опинилися у складі чотирьох держав: Росії, Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Трубадури імперії. Карамзін в історії, а Пушкін і Лєрмонтов у літературі творили канон, на якому трималася російська політика експансії

Комуністична наддержава

Визвольні змагання зазнали поразки здебільшого через те, що в самодержавній Росії не існувало умов, які сприяли б перетворенню малоросів на згуртовану українську націю. Такі умови почали визрівати тільки в ході боротьби за національну державність.

У цій боротьбі українцям довелося схрестити зброю з двома Росіями: білогвардійською та комуністичною. Білогвардійці обстоювали відродження єдиної та неподільної Росії, внаслідок чого зустріли опір не тільки лєнінської держави-комуни, а й нових державних утворень у національних регіонах колишньої імперії. Переможцями стали більшовики [7], які застосували облудну тактику взаємодії з національно-визвольним рухом пригноблених народів. Лєнін побудував державу-комуну у вигляді двох паралельних вертикалей влади: позаконституційної компартійної з диктаторськими повноваженнями та конституційної радянської з управлінськими функціями. Це дало можливість створити централізовану державу в оманливому вигляді спочатку конгломерату незалежних, а потім союзних республік із фейковим конституційним правом виходу із союзу.

Восени 1917 року більшовики прорвалися до влади, використовуючи чужі їм гасла робітничо-селянської революції, а в січні 1918-го розігнали Установчі збори, скликання яких було кінцевою метою російської революції. Внаслідок цього розпочата з повалення самодержавства революція вичерпала свій потенціал. І далі використовуючи радянські гасла та оголосивши свою владу радянською, вожді більшовиків здобули контроль над переважною частиною колишньої імперії (за винятком Фінляндії, Польщі й трьох країн Балтії), після чого розгорнули комуністичні перетворення. Партійні пропагандисти оголосили їх органічним продовженням робітничо-селянської революції. Однак насправді ці перетворення не мали нічого спільного з народною революцією. Метою їх була експропріація суспільства державою, у результаті чого кожний громадянин потрапляв в економічну залежність від неї. Встановлена після Жовтневого перевороту 1917 року політична диктатура вождів лєнінської партії доповнювалася диктатурою економічною. Це зробило державу-комуну всесильною.

Визнавши українців окремим народом, Кремль надав їм зовнішні атрибути державності, визнав кордони національної держави, визначені Центральною Радою, і під час пересування власних кордонів у західному напрямку включив населені переважно українцями анексовані землі до її складу. Українці здобули право на третину власної історичної спадщини, а Київ був оголошений колискою трьох братніх народів. Була проведена масштабна дерусифікація управлінської діяльності, освіти та суспільно-політичного життя. Компартійно-радянські чиновники та номенклатурні пропагандисти мусили утверджувати цінності комунізму українською мовою.

Українці істотно більшою мірою, ніж інші народи, опиралися експропріації суспільства державою, яка відбувалася під виглядом соціалістичного будівництва. Внаслідок цього вони опинилися в епіцентрі різноманітних сталінських репресій аж до геноциду.

На цю тему: Станислав Кульчицкий: Как и почему действовал «террор голодом» [8]

Комуністичні перетворення [9] тривали два довгі десятиліття і завершилися масштабною зачисткою радянського суспільства в 1937–1938 роках. Катастрофічні поразки Червоної армії на першому етапі радянсько-німецької війни (особливо на українському напрямку німецького наступу) мали одне пояснення: передвоєнні сталінські репресії. Однак перед обличчям нацистської загрози суспільство згуртувалося, а британські й американські союзники надали радянським військам ефективну матеріально-технічну допомогу. Радянський Союз зробив основний внесок у перемогу на європейському театрі воєнних дій, вийшов із війни наддержавою і негайно розпочав експансіоністську політику на всіх континентах. Внутрішній пояс російсько-радянської імперії становили союзні республіки, а зовнішній — залежні від Кремля держави «ялтинської» Європи. Звільнивши Центрально-Східну Європу від нацистського поневолення, Кремль десятки років тримав її під контролем і не зупинявся перед збройною інтервенцією, щоб відвернути загрозу повалення своїх маріонеткових режимів.

У комуністичної наддержави не виявилося внутрішніх або зовнішніх ворогів, спроможних припинити її існування. Вона розвалилася, коли вичерпалися закладені в її будові ресурси розвитку (переважно екстенсивного характеру), коли не змогла задовільно відповідати на виклики нової, постіндустріальної епохи.

Ностальгія за імперською величчю

Стверджуючи, що Визвольні змагання українського народу 1917–1923 років зазнали поразки, ми бачимо тільки один, хоч і найістотніший, бік справи. Не треба забувати, що здобута тоді радянська державність була фіктивною тільки в силовому полі кремлівської диктатури. Відсунення КПРС на узбіччя політичного життя після конституційної реформи 1988 року та вільні вибори в органи влади 1989–1990-го перетворили фіктивну державність на реальну. За цих обставин усі складові ланки російсько-радянської імперії, зокрема й Україна, закономірно перетворилися на незалежні держави.

Для радянських людей розпад СРСР був цілком неочікуваним. Однак для українського суспільства він виявився подією першорядного значення, як засвідчив референдум 1 грудня 1991-го. Тим часом переважна частина російського соціуму сприйняла розпад СРСР як геополітичну катастрофу. Вражає зарозумілість такого визначення, і не так із боку Владіміра Путіна, який його озвучив, як із боку мільйонів людей, які з ним солідаризувалися. Та треба взяти до уваги, що російське суспільство століттями виховувалося в дусі вищості євразійської цивілізації. Так його виховували блискучі літератори (Ніколай Карамзін був не тільки істориком) та геніальні поети. Так його виховувала й радянська пропаганда. Можна тут згадати герб СРСР, у якому символ «диктатури пролетаріату» у вигляді схрещених серпа і молота накладався на контур земної кулі. Не варто забувати й про те, що абсолютна залежність від держави-роботодавця поглиблювала катастрофічність ситуації в очах людей, які звикли до державного патерналізму. Це стосується, звичайно, не тільки російських, а й багатьох українських громадян.

За три останні десятиліття в пост­радянських країнах змінилося покоління, але залежність від державного патерналізму (совковість) усе ще відчувається. Користуючись «валютними» корисними копалинами, Російська Федерація спромоглася законсервувати економічну залежність громадян від держави. Україна такої можливості не має, але назрілі й перезрілі реформи відбуваються в нас украй сповільнено, тому що наражаються на опір і серед звиклого до патерналізму населення, і в уражених корупцією панівних колах. Утім, вектори розвитку в Україні та Росії виявилися протилежними. Україна прагне увійти до кола країн євроатлантичної цивілізації, які вже давно перебувають у постіндустріальному світі, а РФ відстоює архаїчні євразійські цінності.

На цю тему: Чому ми прагнемо опинитися в Європейському Союзі? [10]

Росія прагне відновлення колишньої імперії від самого її розпаду. З приходом до влади Путіна курс войовничого націоналізму став визначати всі аспекти її внутрішньої та зовнішньої політики. Консервуючи радянську спадщину, яка допомагає контролювати країну, панівні кола сучасної РФ усе ж таки не бажають сприймати українців і білорусів як окремі народи, що заслуговують на власну, нехай навіть фіктивну, державність. Путін не раз заявляв, застосовуючи силові методи для втягування пострадянських держав у сферу впливу Росії, що українці та росіяни — це один народ. Отже, на порядку денному жодних національних республік! Зразком на майбутнє має бути дореволюційний губернський поділ в адміністративно-територіальному устрої. Це треба запам’ятати тим нашим співвітчизникам, які марять про відновлення Радянського Союзу на його останній, досить-таки ліберальній стадії існування.

Українці мусять спорудити ментальну стіну між Україною та Росією. Духовне єднання двох народів, яке послужило вагомою причиною поразки Визвольних змагань сторічної давності, для нас смертельно небезпечне. Слід сподіватися, що проявлене під час анексії Криму духовне єднання російської держави та суспільства допоможе зрозуміти ситуацію, у якій ми перебуваємо.

Путінський режим використав усі наявні засоби, щоб захопити Крим у найкоротші терміни. Анексія відбувалася під акомпанемент заяв тележурналістів про «радіоактивну пустелю» та супроводжувалася адресованим керівникам Заходу запевненням Путіна (що було оприлюднене президентом тільки через рік у фільмі, показаному телеканалом «Россия-1»): «Що стосується наших сил ядерного стримування, то ми готові привести їх до стану цілковитої бойової готовності». В ейфорії, що охопила російське суспільство під час анексії й відбилася на телебаченні та в інтернеті, можна було почути й ностальгічні згадки про втрачену Аляску.

—

Станіслав Кульчицький, опубликовано в издании  Тиждень [11]

На цю тему:

• Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 1 [12]
• Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 2 [13]
• Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации. Часть 3 [14]
• Мы и Москва. Украинско-российские отношения во времени и пространстве. Часть 3 [15]
• Сила и бессилие украинской элиты [16]