Свідчення про розкуркулення: «Врятував пес Рябко, ділився упольованим»

1.00

Нет

«… Не вижили б всі, якби не пес Рябко. Тоді у селі всіх собак і котів поїли, а вони свого Рябка ховали в шопі (хлів – ред.) і випускали вночі. Рябко кожну ніч полював якусь дичину – то ховраха, а то навіть і зайця... Половину з'їдав сам, а половину приносив вдосвіта до хати. Варили з того якусь юшку і так дожили до першої зелені в лісі …»

Заарештовані так звані «вороги народу», «куркулі і підкуркульники», які чинили опір розкуркуленню і примусовій колективізації. Із виставки у Києві, приуроченій роковинам Голодомору-геноциду 1932-33 років. 2007 рік

На цю тему: Террор против селянства во время сталинского «раскулачивания»: кировоградские хроники [2]

Радіо Свобода продовжує публікувати розповіді нащадків родин розкуркулених у рамках проєкту «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство» [3]. Проєкт реалізовується спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду [4]. Цього разу – свідчення про сталінський терор проти українського селянства на Дніпропетровщині, Житомирщині і Вінниччині.

Розкуркулювачі. Донеччина. 1932 рік. Автор зйомки: М.Н. Железняк. ЦДКФФА України імені С. Пшеничного /// 4-017922 ЦДКФФА України ім. С.Г. Пшеничного

На цю тему: … Влада пиякам і неробам дала пістолети»: свідчення про розкуркулення [5]

Олександр Єрещенко:

Мого прадіда Дідівського Павла Леонтійовича, 1901 року народження із села Купеч Коростенського району, також звинуватили в контрреволюційній діяльності та в жовтні 1937 році заарештували.

Вислали на 10 років у Каргопольлаг [6] Архангельської області.

Це вислання триває досі, бо до цього часу не знаємо, що з ним сталося і де він.

Про вислання я дізнався із архівів Житомирської області, хоч на запити в так званій «дружній державі» (Росії – ред.) отримував відповіді про відсутність даних про таку людини.

І це при завірених копіях із «ДЕЛА» ...

Хоч би вказали місце поховання...

Можливо, колись і вдалося б вклонитися на могилі.

ГУЛАГ

На цю тему: «Землю забрали по самі двері хати». Розкуркулення на Поліссі: дві історії з півночі та з півдня України [7]

Anna Rachmaninova:

Мама моєї мами – моя бабуня, Мельничук Параскева Василівна 1898 р.н. проживали з чоловіком Андреєм Панасовичем і 5-ма дітьми в селі Рожепи Жмеринського району Вінницької області.

Були небідні, бо важко працювали і все мали.

Прийшли більшовики і все забрали: збіжжя, корову, свиней, птаство, вівці і все з хати. Навіть весільні бинди (стрічки – ред.).

Усе позабирали і почався голод.

Біда прийшла страшна. Дідо пішли працювали на МТС, то змащували руки солідолом (густе мастило, суміш мінерального масла й кальцієвого мила – ред.), а вдома зчищали його, і на ньому бабуня смажили млинці з лободи. Їли через силу.

Моя мама до смерті не переносила запах солідолу.

Одного разу дідо принесли в кишені, у підвернутих рукавах і штанах, трохи гороху. Дали дітям трішки, а решту сховали. Та десятирічний Іванко підглянув, де схованка, заліз туди і з'їв весь горох за раз. До ранку дитина у страшних муках померла.

Та й інші не вижили б всі, якби не пес Рябко.

Тоді у селі всіх собак і котів поїли, а вони свого Рябка ховали в шопі (хлів – ред.) і випускали вночі.

Рябко кожну ніч полював якусь дичину – то ховраха, а то навіть і зайця... Половину з'їдав сам, а половину приносив вдосвіта до хати. Варили з того якусь юшку і так дожили до першої зелені в лісі.

Ще бабуня розповідали, що одна жінка, звали Ксеня, задушила хлопчика 11-ти років, і ним годувала інших четверо діток. Про це довідалися сусіди, викопали за кілька кілометрів від села в полі могилу і заставили нести рештки дитини на плечах до могили. Доки мати дійшла до місця – збожеволіла.

Мої бабця вже після Голодомору трохи не померли, бо не могли нічого їсти – все віддавали дітям і чоловікові. То дідо силоміць її годували.

У селі вимерло дуже багато сімей. Бабуня називали прізвища, але я вже забула. Пам'ятаю Шийко і Лобода.

Бабця ніколи крихти не викидала – збирала з столу і їла. А, боронь Боже, падав кусень хліба долу, то піднімала його, цілувала його і сварила нас, щоб шанували хліб, бо є хліб – є життя.

«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Харків, 1933 рік. У правому верхньому куті фото можна побачити табличку із російськомовною назвою вулиці ‒ «Криничный переулок». Ця вуличка відома ще з 1870 року. Її назва походить від джерела (криниці) Свято-Пантелеймонівської церкви. Провулок був забудований переважно приватними одно-двоповерховими будинками. «Криничний провулок», довжиною лише 140 метрів, досі існує у центрі Харкова. Фото Александра Вінербергера. Публікується вперше в оригінальному вигляді. Надано власником авторських прав Самарою Пірс

На цю тему: Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини [8]

Petya Pet:

Мiй рід Баштаненків – козацький. Вони були переселенцями зі Запорозької Січі, відкіля моїх предків вигнала російська цариця Катя (Катерина ІІ – ред.).

Жили мої дід з бабусею у Солонянському районі Дніпропетровської області.

Їх теж більшовики пограбували, чи, як вони казали, розкуркулили. Діда вислали у табір. Він будував Біломорканал [9].

Бабуся моя врятувала діду життя, бо возила йому сушений пасльон, який не знайшли на горищі чекісти. Дякуючи цьому він не помер від виснаження.

А от їхня маленька донька – померла у голод.

Потім почалася війна і діда відправили на фронт – «змивати кров’ю» так звані «злочини проти комуністичної системи».

Тільки після війни з діда зняли всі звинувачення.

Так звані «стройки века» – колосальні «гідропроєкти» СРСР були зведені ручною працею мільйонів репресованих – розкуркулених і засуджених за політичними статтями. Будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. ГУЛАГ

Так звані «стройки века» – колосальні «гідропроєкти» СРСР [10] були зведені ручною працею мільйонів репресованих – розкуркулених і засуджених за політичними статтями. Будівництво Біломорсько-Балтійського каналу [11]. ГУЛАГ [12]

—

Ірина Штогрін, , опубліковано у виданні Радіо Свобода [13]

На цю тему: