“Учити російську відмовлялася принципово. Знала тільки "здраствуйте" і "падло"

1.00

Нет

… Довелося попрацювати з росіянином із Ташкента. Коли його приятель приїхав у Сімферополь і почув, що я протестую проти окупації, спитав: "Чого ви так до нас ставитеся? Ми ж вас підтримуємо. Хочемо зробити кримський Сінгапур". Відповіла: "А давай я зайду в твою квартиру, уб'ю твою жінку й відіжму пів житла. А тоді скажу, що ми брати і треба жити дружно". – "Це ж політика". – "Ця політика залізла в наші домівки й душі й убиває українців".

- 20 червня 1988-го мені виповнилося вісім років. Моя родина поверталась у Крим після вигнання [2]. З матір'ю і двома сестрами летіли з узбецького Андижана. Це був мій перший день народження в повітрі. Серед пасажирів були переважно кримськотатарські жінки й діти. Ми були щасливі. Мрія повернутися додому стала реальністю.

Село Павлівка Джанкойського району – Богом забуте місце. За 180 кілометрів від села Таракташ, де народилася баба Муміне. Батько за рік до повернення шукав місце для родини. У районних центрах будинків кримським татарам не продавали. Тільки в глибинці. Тому так мало земляків живе в Ялті й Севастополі.

Майже одразу після повернення відвідали бабине рідне село. Вона показувала, де стояла мечеть. Ми піднялися під гору. Було спекотне літо, й захотілося сховатися в тіні. Підійшли до старої розлогої шовковиці. Баба каже: "Це дерево посадив батько на честь мого народження".

Лєране ХАЙБУЛЛАЄВА, 40 років, ресторанна продюсерка. Народилася 21 червня 1980-го в селищі Джумашуй Наманганської області в Узбекистані. Мати – фельдшерка, батько – електрик. Бабу Муміне депортували з Криму в узбецький Мархамат Андижанської області 18 травня 1944 року. Закінчила факультет аудіовізуальних ЗМІ Таврійського екологічного інституту. 2005-го переїхала до Львова. Працювала менеджеркою з реклами. До Криму повернулася 2009-го. Займалася маркетингом у комерційних структурах. Брала участь у пошуку першої жертви російської анексії Криму – Решата Аметова. Долучалася до волонтерства. На інтернет-аукціоні продавала родинні прикраси українцям із Канади й Америки, щоб придбати ліки воїнам на фронті. 2016 року переїхала в Ірпінь під Києвом. Працювала кореспонденткою, очолювала відділ реклами Всеукраїнської інформаційної агенції ”Контекст-медіа”. Засновниця гастрономічних проєктів кримськотатарської кухні в Києві та Ірпені. Керівник відділу маркетингу й перспективних технологій Університету державної фіскальної служби України. Двічі вдова. Має 9-річного сина Тимура. Любить східні танці та їздити верхи. Модернізує класичні рецепти кримськотатарської кухні. Мріє, щоб чебуреки внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Подобається музика Усейна Бекірова і Джамали. Імпонує книжка Насіма Талеба ”Чорний лебідь”. Улюблений фільм – ”Царство небесне” Рідлі Скотта

На цю тему: Департация крымских татар: истории выживших [3]

- Довелося все починати з нуля. В Узбекистані мали недобудований дім. Продати його вдалося тільки на початку 1990-х. Гроші тоді знецінилися. Суми вистачило, щоб звести в Павлівці три кімнатки батьковій матері. Від держави допомоги не було. Тільки від сусідів.

Про депортацію кримських татар вперше почула від своїх бабусь. Увечері 17 травня 1944-го прабаба Хатідже підготувала для варіння сарму (голубці з виноградного листя. – Країна). Поклала в казанок, щоб зранку приготувати на шістьох членів родини. Запах свіжого листя лоскотав апетит моєї баби Муміне, найстаршої доньки в родині. Однак скуштувати страву не судилося. На світанку прийшли солдати.

На збори часу майже не дали. Прабаба взяла Коран, воду й необхідний одяг. Вона була із заможної родини, але вийшла заміж за бідного. Звички мала шляхетські. Розгубилася. Не думала, що така дикість можлива. Коран зберігся. Це сімейна реліквія і символ справедливості. Зараз він у моєї матері у Криму.

Худобу й усе господарство покинули. Кому воно дісталося, невідомо. Жоден кримський татарин у свою домівку не повернувся.

їх везли у вагонах-товарняках два тижні. Від голоду в дорозі померли троє її молодших родичів. Привезли в містечко Мархамат Андижанської області Узбекистану.

За кримськотатарським звичаєм у 14–16 дівчина вже має бути заміжня, у 20 – народити. Баба ж побралася з дідом у 30. Вважала своїм обов'язком поставити на ноги молодших братів і сестер. Не цуралася будь-якої роботи. Працювала і прибиральницею, і нянею, і кухаркою.

У містечку знали, що Муміне – працьовита і з гумором. Називали реготушкою. А Заїр уже мав кілька шлюбів до цього. Був столяром. Беріг наші традиції в Узбекистані. Влаштовував вечорниці з кримськотатарською музикою. Так вони й знайшли одне одного. Дід називав дружину "тотай" – "душенька". Він помер від тифу, коли моїй матері було 13.

Баба Муміне розповідала, що, коли тільки приїхали, узбеки ставилися до кримських татар насторожено. Працювала пропаганда. Їх переконували, що приїдуть люди з копитами, рогами і третім оком на лобі. Коли дізналися, що ми – одновірці, стали близькими. Коли в баби не було молока, мою матір годувала узбечка.

На цю тему: Кырымлы — это татары из Крыма [4]

Бабі було завиграшки скласти вірш на одну строфу. Мала схильність до мов. Коли чула щось нове, дізнавалася переклад. Утім, учити російську відмовлялася принципово. Знала тільки "здраствуйте" і "падло".

Батькова мати Валіде потрапила в Сибір. Працювала на лісопилці. Жила в бараку впроголодь. Не мала, що вдягнути. Перемерзала й хворіла аж до обморожень. Тому довго не могла мати дітей. Ставалися викидні. Мій батько Бекір народився пізно, коли переїхали в Середню Азію. Баба ще жива. Невдовзі їй буде 98.

У вигнанні баба недоїдала. Після повернення в неї лишилася звичка все міряти кілограмами їжі. Коли я купувала джинси, вона казала: "Боже, які дорогі! Це ж скільки можна було кілограмів борошна купити?"

Дід називав дружину "тотай" – "душенька"

Найдраматичнішою в депортації була втрата рідних і зв'язків між ними. Одних родичів вивезли в Сибір, інших – в Узбекистан. Важко було знайтися. Це притому, що в кримських татар дівчину не заведено було віддавати заміж навіть в інше село. А тут розділили.

Батько – зі степових кримських татар. Вони мовчазні й розважливі. Закритіші. Побачив матір у селищі Джумашуй, коли вона проходила там практику. Скасував своє весілля. То мав бути шлюб із розрахунку. Попередні свати хотіли Бекіра за зятя, бо працьовитий. Пережив скандал і побрався з Мусеммою. Відтоді 42 роки разом.

Батьки народилися в Узбекистані й прожили там пів життя. Та ностальгії за ним не мали. Багато односельців сумували за місцем своєї молодості. А батько казав: "Було та й загуло. Ми повернулися додому".

Не чула, щоб комусь пощастило повернутися після депортації у свою домівку. Знаю історію, коли нові власники дозволили провідати оселю. Друг розповідав, що його сім'я повезла бабу в її рідний Тувах під Алуштою. Та показувала й розповідала онукові, де хто жив раніше. Стомилася і сперлася на паркан. Коли чує по той бік кримськотатарською: "Селіме, це ти?" То була її ровесниця-росіянка. Пізнала подругу дитинства і згадала кримськотатарську мову через 45 років.

Баба Муміне після повернення щороку 18 травня готувала сарму. У пам'ять про ту нескуштовану страву 1944-го. В пам'ять про трагедію, що вирвала народ зі своєї землі з корінням. Родичі знали: цього дня можна прийти і згадати все за сармою.

На шкільному випускному екзамені з російської літератури писала твір. Темою обрала боротьбу за свободу і справедливість за мотивами поезії Лілі Буджурової, творчість якої присвячена депортації кримських татар. Твір треба було написати за чотири години. Я впоралася вдвічі швидше. Комісія подумала, що списала, і змусила писати новий. Написала про Чорнобильську трагедію.

Коли 2014-го Росія анексувала Крим, я не побігла міняти паспорт. Думала, цей цирк скоро закінчиться.

Познайомилася з українською діаспорою Америки й Канади. Почала трохи волонтерити. 2015-го через інтернет-аукціон продавала свої сережки й шарфи з кримськотатарською символікою. На зароблене купували кровоспинний "Целокс" для наших воїнів. Мій брат Зія, пілот міжнародних авіаліній, забирав препарат у Нью-Йорку й доправляв в Україну.

Завдяки волонтерству познайомилася з майбутнім чоловіком Русланом. Ліки, які я залізницею відправляла в Харків, він передавав далі на фронт.

Два роки я прожила в окупованому Криму. Намагалася працювати в кримськотатарських компаніях. Проте довелося попрацювати з росіянином із Ташкента. Коли його приятель приїхав у Сімферополь і почув, що я протестую проти окупації, спитав: "Чого ви так до нас ставитеся? Ми ж вас підтримуємо. Хочемо зробити кримський Сінгапур". Відповіла: "А давай я зайду в твою квартиру, уб'ю твою жінку й відіжму пів житла. А тоді скажу, що ми брати і треба жити дружно". – "Це ж політика". – "Ця політика [5] залізла в наші домівки й душі й убиває українців [6]".

На цю тему: Депортация крымскотатарского народа. Воспоминания репрессированных: часть 2 [2]

Щороку до матері у Крим приїздили її однокласники з усього колишнього Союзу. Один із них зараз очолює російський військкомат у Набережних Челнах. Після окупації подзвонив: "Мы уже вместе! Вы уже Россия!" Вона відповіла: "Пішов геть!"

Мій чоловік у Криму змушений був влаштуватися в мережу російських супермаркетів. Потім з'явився закон, що негромадяни Росії мають сплачувати додаткові податки у розмірі кількох тисяч рублів. Для нас це було непосильно. Вирішили: їдемо в Київ, відкриємо чебуречну.

18 січня 2016 року переїхали в Ірпінь. Сина залишили у Криму в батьків. "Заберете, коли облаштуєтеся", – сказала мати. Перші дні жили в активістки Тетяни Ледньової. А за місяць захворіли на пневмонію, і Руслана не стало.

Після втрати чоловіка занурилася в роботу. Мрія мене вела. Відкрила чебуречну біля станції метро Героїв Дніпра. Працювала там по 12–14 годин. Допомагала тітка. А ще – дівчина Ольга. Навчила її готувати кримськотатарські страви. Був певний успіх. Однак місце – незручне. Задалеко від метро. Пропрацювали вісім місяців. Було холодно, й не мали води. Закрилися.

Співпрацювала з Міністерством інформаційної політики. Шукала інвесторів для відкриття нової ресторації в Ірпені. Цього разу була прискіпливіша до приміщення. У лютому 2018-го відкрила "Кримський дворик". Назву запропонував батько. Ремонт робили з ним удвох.

Студенти не їдять чебуреків. Вони люблять паніні й хот-доги

Мали вісім столиків. Облаштувала літній майданчик. Для затишку поставила диванчики з подушками. Хітом продажів був чебурек. З нього починали. Потім додалися шурпа, лаґман, манти, плов. Замовлень було стільки, що не встигали готувати. Тітка перейшла працювати до мене. Але не знайшли спільної мови з інвестором.

Домовлялися, що я – співвласниця й операційна директорка. Назбирала грошей, щоб перекрити дах, купити меблі й зробити терасу. Треба було міняти вентиляцію. Коли сказала про це співвласниці, та запитала: "А ви не хочете зробити це самі?" Але я не мала коштів. "Тоді розбігаємося", – сказала партнерка. Це був удар. Я втратила дітище, але отримала досвід.

Знайомий із Сімферополя запропонував відкрити кав'ярню. Кажу: "Льоша, грошей немає". Сказав, що має невеликі заощадження. Зважилися відкрити кафе в Університеті державної фіскальної служби, де я зараз працюю. Був кінець травня, період відпусток. Нас не було видно знадвору. Розраховували на студентів. Однак ті не їдять чебуреків. Вони люблять паніні й хот-доги. Довелося закритися.

Для вибору вдалого приміщення під кафе стояла біля потенційно цікавих об'єктів. Була там у будень і у вихідний. Рахувала, скільки людей пройшли і скільки можуть зайти в кафе. Вивчала конкурентів. Потрібне приміщення знайшла біля Dream Тown. 14 березня 2020 року з власником мали підписати угоду. Відклали на кілька днів. А 16-го оголосили локдаун.

Не хотіла сидіти без роботи в карантин. Вигадала "Чий чебурек?" – антикарантинний квартирний формат. Готувала вдома на замовлення ірпінців. Хто міг, забирав їжу сам. Але більшості доставляла. Помалювала велосипед "Україна" в помаранчевий колір. Цей проєкт існує досі.

Хочу відновити "Кримський Дворик". Із музеєм, із кримськотатарськими піснями й танцями, з виставками картин. Ідеться не тільки про їжу фізичну, а й про духовну. Але інвестори сказали: не зараз. Чекаю кращих часів.

На цю тему: Как депортировали крымских татар и создали из Крыма область. Документы [7]

Після звільнення Криму планую туди повернутися. Там ще одна моя мрія – збудувати сімейний етноготель-ресторан під Судаком, у бухті Капсель. Хочу, щоб це місце стало осередком відпочинку й гарного настрою. Щоб були абрикосово-персиковий сад і виноградник, як це було в моїй молодості.

Рідні живуть у Криму. Вони створили своє маленьке "місто довіри". У цей світ входять родичі й сусіди. Так рятуються від абсурду окупації. На материкову Україну переїздити не хочуть. Їх тримає рідна земля [8], стіни й коти. Вірять, що цей російський жах [9] скоро закінчиться. Ліки на півострів відправляю регулярно. Їх там просто немає. Особливо з початком пандемії.

Кримські татари і свідомі українці – сила, що допоможе руйнувати окупацію зсередини. Ми – дві нації, які завжди мали спільну мову й разом були сильніші.

—

Павло Щириця, фото: Тарас Подолян; , опубліковано в журналі КРАЇНА [10]

На цю тему: