Історія взаємовідносин лідерів України і Росії оповита угодами. Які завжди вигідні Росії і не вигідні Україні. Але чому?

1. Першим класичним прикладом є так звані «березневі статті» — підписана у 1654 році Б. Хмельницьким, керівником Української держави угода з царем Московії О. Романовим.

В часи Російської імперії та СРСР ця подія вважалася ледь не шлюбом між Україною і Росією. Таким собі офіційним визнанням братерства двох народів. Причому спираючись на текст угоди, оригіналу якої ніхто не бачив з моменту її підписання, росіяни вважалися старшим братом. Хоча, впевнений, до 1917 року була якась інша форма, якою окреслювали взаємовідносини наших народів. Право називатися молодшим братом ми вибороли під час визвольних змагань 1917-1922 років. Найцікавішим тут є те, що оригіналу тої угоди не існує. Та і той зміст статей, які ніби мали місце, викликає багато запитань.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною.

Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз’єднання.

Угода розірвана 30 січня (9 лютого) 1667 року Московією, що підписала сепаратне Андрусівське перемир’я з Річчю Посполитою.

Але про розрив угоди ніхто 300 з лишнім років не згадував.

То, що оригіналу угоди немає, але текст є, наводить на асоціацію зі «Скотним двором» Оруела. Там колись написані заповіді трактувалися можновладцями як заманеться, а потім і оригінал зник.

Можливо, угоди і не було? Можливо, там було написано зовсім інше?

Особисто я не розумію, для чого було підписувати угоду з Московією у тому вигляді, якому її нам нав’язують. Це нелогічно.

2. Здобуття нашої, омріяної поколіннями незалежності теж, нажаль, не обійшлося без підписання угоди з Росією.

8 грудня 1991 року у резиденції Віскулі в Біловезький пущі лідери Росії, України та Білорусі Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич поставили свої підписи під документом, у першому абзаці якого написано:

«Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація, Україна, як держави-засновники Союзу РСР, що підписали Союзну угоду 1922 року, констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Леонід Кравчук підписав з Росією угоду. Щоправда, та угода не двостороння, може тому вона вже «протрималася» (чому у лапках? та тому що вона протрималася завдяки новим угодам і досі постійно порушується з боку Росії) 24 роки.

Щоправда мені здається, що Єльцин був налаштований її дотримуватися, але його вже нема.

В Росії є думка, що та угода не легітимна, робляться спроби правових диверсій, наприклад — в інформаційне поле вкинута думка, що її оригіналу немає в Росії, також нібито немає її в Білорусі і в Україні. Сподіваюсь, СБУ та МЗС покладуть край таким спекуляціям і продемонструють оригінал. Але хоч би вони його і не знайшли — це не відмінить факту здобуття незалежності Україною. Щоправда, як і того факту, що купа часу, який було необхідно витратити на розбудову суверенітету, було просто згаяно (енергетична залежність від Росії, занепад ЗСУ і відсутність військової доктрини).

Та угода була необхідною формальністю. Але лише формальністю. Потрібно було її закріпити іншими реальними кроками, а не папірцями.

3. Тож Леонід Кравчук підписав з Росією ще одну угоду. Ніби однієї було недостатньо. Ця угода (знову груднева) «протрималася» 20 років.

Мемора́ндум про гара́нтії безпе́ки у зв’язку́ з приєдна́нням Украї́ни до Догово́ру про нерозповсю́дження я́дерної збро́ї — міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України.

Угода містить пункти, котрі надають гарантії суверенітету та безпеки Україні. Зазначений меморандум являється юридичним актом:

• вступив у силу з моменту підписання відповідно тексту цього документу;
• сам текст згаданого документу 1994 року не передбачає ратифікації.

А процедура ратифікації міжнародних угод була встановлена Росією в 1995 році, пізніше укладання меморандуму.

Тому вказана угода є обов’язковою до виконання від 5 грудня 1994 р. всіма сторонами, всіма учасниками меморандуму без винятку.

І хоча оригінал угоди існує і не викликає двозначностей її зміст, тим не менше Росія пересмикує факти і просто робить вигляд, що угоди не було.

Було б більше ефективності, якби ми підписали той меморандум без участі Росії, ми принаймні на неї тоді б і не розраховували — але саме тому вона його і підписала, щоби приспати нашу пильність.

Саму угоду підписувати було не варто, бо нею ми фактично передавали частку свого суверенітету іншим країнам (приклад Бельгії у ХХ ст. нас не навчив) і автоматично переходили у другорядну країну.

4. Скільки не підписуй угод з Росією, а все одно треба ще. Мабуть так вирішив Л. Кучма і підписав 31 травня 1997 року у Києві так званий «Великий» Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Цій «перемозі української дипломатії» передувало підписання Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України та Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту. Обидві від 28 травня 1997 року (вчинені у Києві). Підписали ці угоди голови урядів України (той самий П. Лазаренко) та РФ (В. Чорномирдін), а не президенти. Мабуть, це було зроблено тому, що ці угоди, які насамперед були невигідні Україні, Росія вважала невигідними і для себе.

Росія вже тоді збиралася їх дотримуватися вибірково, або і не виконувати взагалі, вразі чого.

Насправді ми не повинні були підписувати всі ці угоди. Згідно Біловезької угоди Крим — український, як і Чорноморський флот СРСР, а наявність військової бази іншої країни на нашій території навряд чи є здобутком. Ми повинні були відстоювати свої національні інтереси до кінця, але після Будапештського меморандуму з нами вже не так рахувалися, а твердості українському керівництву не вистачало.

Так чи інакше, але підписання вже котрих угод з Росією не зняло напруги у взаємовідносинах двох країн. Так у 2003 році виник конфлікт навколо українського острова Тузла — кризовий момент в українсько-російських відносинах, спричинений спорудженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острову Тузла. На думку аналітиків, ціллю конфлікту було вчинення тиску на Україну.

Вирішення цього конфлікту оповито туманом. Можна тільки робити припущення, що пообіцяв Л. Кучма В. Путіну аби залагодити цей конфлікт. Аби замирити агресора.

5. В. Ющенко виявився найбільш послідовним українським лідером і вирішив нічого з Росією не підписувати.

Водночас стала відома і причина, чому Росія завжди вимагає від України поступок (в т. ч. суверенітетом) і наполягає на підписанні все нових і нових невигідних для України угод. На самміті НАТО в Бухаресті у 2008 році В. Путін заявив, що Україна є недодержавою — failed state.

«Імперія зла» не зникла, вона просто стала меншою і слабшою, але свої імперські замашки зберегла. Майже всі російські політики вважають Україну недодержавою, вони мріють про відновлення імперії, а без України це неможливо. Вони хочуть підпорядкувати Україну Росії тим чи іншим способом. Знову, вже вкотре, російський природній газ став зброєю.

Ющенко проявив себе як твердий і принциповий політик (ну принаймні у цьому питанні) і відмовився підписувати невигідний газовий контракт. Але скориставшись тяжкою для країни ситуацією, прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко вирішила підняти особистий політичний рейтинг «перемогою» у цій газовій війні (а, можливо, маючи і ще більш сумну для України мотивацію) і змусила свого підлеглого голову Нафтогазу України О. Дубину підписати сумнозвісні газові контракти. Кажуть, що Дубина після підписання контракту плакав.

Але чому, розуміючи, що контракти є невигідними, він їх підписав? Мабуть, страх втратити вигідну роботу пересилив здоровий глузд і національний інтерес.

Результатом угоди стало те, що ми фактично платили Кремлю данину у вигляді оплати за спожитий газ. Саме ці гроші були використані Путіним для підкупу українських політиків і нарощування своєї військової міці.

6. Наступним президентом України був В. Янукович. Мабуть, ще у ході своєї передвиборчої кампанії він домовився про нову угоду з Росією. Тому у квітні 2010 року була підписана так звана Харківська угода з Росією. Чи треба говорити, що вона була невигідна Україні! Згідно тої угоди (звісно, якщо не було додаткових таємних пунктів) оренда Севастопольської військово-морської бази Чорноморським флотом Російської Федерації продовжувалася ще на 20 років, а газу у Росії ми купуватимемо ще більше (розмір данини збільшився). Після її підписання здавалося, що нам більше вже нема чого віддавати Росії окрім власної свободи.

Мало хто пригадує, але вже у травні того ж року В. Путін приїздив до Києва. Після розмови з Януковичем він несподівано зірвався і поїхав геть. Щось пішло не так. Мабуть, від останньої пропозиції Янукович таки відмовився. Між Києвом і Москвою почало рости напруження, якого ніхто не очікував при президентстві Януковича.

Пізніше Янукович підписав з Росією, ще кілька дрібних угод, а потім почався Майдан-2.

7. О. Турчинов з Росією нічого підписувати не став (не встиг?), але за його правління Росія окупувала/анексувала Крим. Саме те, що Росія нахабно відібрала Крим, а не отримала його у наслідок якоїсь офіційної угоди з Україною дає підстави сподіватися на його повернення.

8. Обираючи П. Порошенка президентом України люди сподівалися, що він якось зуміє домовитися з Путіним. Він і сам у це вірив. Він називає себе президентом миру, а не війни, тож крім як домовлятися він собі нічого іншого не уявляє. Спочатку Путін відмовлявся домовлятися, бо Порошенко нічого цікавого не пропонував, та і що він міг запропонувати? Крим? Росія і так його вже забрала. Донбас? Він не потрібен Росії (до речі це стало шоком для багатьох жителів Донецької і Луганської областей). Росії потрібно лишити Україну суверенітету. Цього Порошенко віддати не міг. Але ситуація змінювалася.

Після розгрому українських військ під Іловайськом наприкінці серпня 2014 року, Порошенко зініціював мирні переговори з проросійськими маріонетками — лідерами терористів зі Сходу України у Мінську. І вже п’ятого вересня були досягнуті певні домовленості. Перемир’я. Текст тих домовленостей з’явився не одразу, а вже після додаткових консультацій 19 вересня. Той текст навряд чи можна назвати вигідним для України, але всі робили знижку на важкі обставини, що змусили керівництво України до такого кроку. Не зрозумілим лишалося тільки те, чому Путін на це погодився. Чому?

В тему: Ничтожный президент или «Пакт Путина — Порошенко» [2]

Адже будь-яка угода підписується тоді, коли є користь для обох сторін. Користь для Порошенка очевидна — припинення вогню. Що отримав Путін? Є версія, що він погодився на ту угоду, бо Порошенко погрожував оприлюднити докази (військові жетони) участі російських військ у бойових діях на Сході України. Але це просто смішно.

Майже всі пункти того договору дозволяли двозначне тлумачення, і насправді залишали більше питань, чим відповідей.

Наприклад, пункт 4 —

«4. В течение суток с момента принятия данного Меморандума — отвод средств поражения калибром свыше 100 мм от линии соприкосновения на расстояние не менее 15 км с каждой стороны (за исключением обозначенных ниже), в том числе населенных пунктов, что даст возможность создать зону прекращения применения оружия шириной не менее 30 км (зону безопасности)...»

Що це за лінія дотику? Де вона проходить? Де ці «зазначені нижче» пункти? Цих відповідей поширена в засобах масової інформації версія документу не давала. Але було зрозуміло, що ця лінія дотику існує і вона якось визначена. Керівництво України, лідери бойовиків і Кремль синхронно замовчували і навіть заперечували (!) існування додатків до підписаної угоди. Але 15 січня 2015 року сам В. Путін розкрив їх існування.

Після цього журналісти провели невеличке розслідування і з’ясували багато цікавого [3].

Здавалося б, що тут можна додати? Але є що! Вирішив президент миру (не світу). І, 12 лютого 2015 року в Мінську, разом з Ф. Олландом і А. Меркель «дотиснули» Путіна на погодження «Комплекса мер по выполнению Минских соглашений».

Це знову не мир, а перемир’я. Сподіваюсь (хоч і не дуже), цього разу ми, на відміну від попереднього, плідно використаємо цей час.

Путін, як і всі правителі Росії, чхав на домовленості з Україною, якщо вони заважають йому реалізовувати свої плани. Він їх виконує тільки доти, доки вважає їх вигідними. Або і зовсім не виконує, а тільки імітує.

Для чого ж підписує? Оце дійсно питання. Дізнатись це є вкрай важливо.

Насамкінець кілька тез.

Всі наведені вище приклади угод з Росією тільки зайвий раз підтверджують слова Бісмарка: «Договори, підписані Росією, не варті паперу, на якому вони написані» і «Росія не поважає нічого, окрім сили.»

Росія примушує нас до миру, до «руського миру», і, мабуть, всі ці домовленості є тільки черговим засобом до цього.

Можна звісно сказати, що всіх наших українських лідерів Росія змушувала підписувати (з такою ж єзуїтською майстерністю, як і сам диявол) ті документи в той чи інший спосіб. І це дійсно так. Але якби вони були більш принциповими у справі служіння державі, більше довіряли своєму народові, проводили суспільний діалог і не приховували всі ті політичні подробиці — то зовнішній ворог був би не таким страшним, і його тиску можна було б протистояти.

Nick Yager

---

В тему:

• «Чтоб ни в чем Москве не верили». Как Россия присоединяла Украину [4]
• «Чтоб ни в чем Москве не верили». Как Россия присоединяла Украину: шанс Мазепы [5]
• «Должно стараться, чтоб навек и имя гетманов исчезло» [6]
• Профессор И.П.Павлов. О русском уме [7]
• Россия — это ложь [8]