"Україна – це колір, світло і життя", – американці про Україну

1.00

Острая тема

У своєму прагненні досягти західних цінностей українці часто применшують свою цінність і не помічають власних переваг. Однак варто пам'ятати, наскільки Україна щира й гостинна, а її народ - сильний і талановитий. У цьому переконують троє американців, які, не маючи українського коріння, кажуть, що закохались в Україну і навіть вважають її другою Батьківщиною.

"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану"

"Якось я байдикувала і слухала музику «Гоголь Борделло» - і соліст з України, десь з-під Києва. Я подумала: тож в Україні народжуються люди, які роблять цікаву музику". Саме так відбулось знайомство американки Робін Рорбак з Вірджинії із Україною.

"І я почала дивитись інформацію про Україну і зрозуміла, що це – набагато цікавіша країна [2], ніж я, американка, яка росла в добу Холодної війни, могла уявити. Ми росли з уявленням, що пострадянські країни – сумне, депресивне місце, але Україна – це колір, і світло, і життя, і мистецтво".

На цю тему: Ірма Вітовська, Актриса: Я носій української мови, мій персонаж навіть мовчить українською [3]

Робін вперше поїхала в Україну 2012 як туристка, й каже, що зустріла там чудових людей і закохалась у країну. "Ця група молодих людей у Києві запросила нас до себе у свій район Борщагівка... і всі вони були такі дружні, і веселі, і розумні, і амбітні. І розмовляючи, з ними ми змогли усвідомити, як це - бути розумною молодою людиною в Україні за влади Януковича. Пізніше, коли я про це думала, я так злилась, що ці неймовірні молоді люди [4] ніколи не матимуть таких же можливостей, як їхні однолітки на Заході..."

Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала (події на Майдані) із кимось, ми плакали. Було стільки сліз...

Під час Революції гідності вона уважно стежила за подіями й віддалено допомагала євромайданівцям – редагувала новини прес-центру англійською. А відколи розпочалась війна на Донбасі [5] – приєдналась до групи української діаспори у США, що надсилала медичну допомогу військовим.

"Батького мого друга був головним лікарем, здається, 30-ї окремої механізованої бригади. І нам вдалось разом знайти певні речі, як-то носилки, перев'язочні матеріали, - згадує вона. - Я використовувала свої контакти тут, щоб допомагати їм отримувати ті медичні засоби, що були потрібні на фронті".

Робін повернулась в Україну через чотири місяці після подій на Майдані. "Було дуже емоційно побачити на власні очі те, за чим я стежила з екрану комп'ютера... Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала це із кимось, ми плакали. Було стільки сліз..."

У наступні свої подорожі вона могла засвідчити, як змінюються країна й народ: "Я змогла побачити великий концерт Океана Ельзи на Олімпійському, де було 70 тисяч людей, і це була така честь бути на тому стадіоні, всі наче пережили катарсис".

Робін каже: українці повинні не забувати цінувати себе й свій народ.

"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану. Там стільки сили, там відбувались страшні речі, але вони не відступали і ще могли про це жартувати. Мені здається, громадянське суспільство [6] стало набагато сміливішим, не лише у питанні політичних реформ, а й у побудові країни, в якій вони хочуть жити".

"Я знаю, що любити Україну – непросто. Але, чорт, це чудова країна [7], і люди – чудові! Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна, і ви заслуговуєте бути набагато помітнішими у світі, ніж зараз. Світ потребує, щоб Україна була більшою, помітнішою!"

"Щоразу, коли я їду в Україну, наче повертаюсь додому"

"Спочатку було дуже важко, бо я нічого не знав, українську мову не знав, але з часом, і з горілкою, я спілкувався з українцями і з часом вивчив", - згадує свій досвід в Україні Елліс Тран, колишній волонтер Корпусу миру.

Він народився й виріс у Каліфорнії. Після закінчення університету вирішив взяти участь у волонтерській програмі Корпус Миру – і його розподілили до закарпатського селища Ясіня, де він викладав англійську місцевим школярам.

"Після завершення програми я хотів залишитись в Україні і вирішив поїхати до Львова. І там орендував квартиру і викладав англійську".

На цю тему: Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [8]

У цей час він зустрів свою майбутню дружину. "Ми були разом в Україні рік, але я жив у Львові, а вона жила у Києві. Ми зустрічались кожні вихідні, їздили потягами", - згадує Елліс. - "Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав (сміється - прим. ГА). Було весело, чесно кажучи, і коли через рік був час повертатись додому, я спитав її, чи вона б хотіла поїхати зі мною".

Елліс має китайське коріння і це викликало чимало здивування в Україні. "Мене питали: звідки ти? Я казав: з Америки. Вони казали: Ні, а ти насправді звідки? Але я розумію це, багато людей, особливо у селах, ніколи не спілкувались із іноземцями. На жаль, були й проблеми, коли до нас із моєю майбутньою дружиною у Львові чіплялись якісь хлопці. Одного разу мене пограбували. Бути неприємні моменти, але їх було дуже мало у порівнянні із хорошим, я провів дуже добре час в Україні".

Але Елліс із розумінням ставився до необізнаності українців через брак спілкування із відмінними від них людьми. "Я ріс у Сан-Хосе, і це місто етнічно дуже однорідне, там було дуже багато людей із азійським корінням. Всі мої друзі були китайського чи в'єтнамського походження, так було особливо в моєму районі. І я теж мало спілкувався із іншими людьми, аж допоки не почав вчитись в Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, і саме тоді я вирішив поїхати вчитись на семестр до Австралії. Мені там сподобалось, тож це мотивувало мене податись на волонтерство до Корпусу Миру".

Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»

"Сама ідея того, що американець вирішив стати волонтером в українському селі, була дуже дивною для багатьох. Дехто думав, що я - шпигун, хтось казав, що я працював на уряд, особливо, коли вони дізнавались, що волонтерам платять таку саму зарплату, як українським вчителям, - сама ідея була шокуючою".

Саме в Ясінях Елліс вперше дізнався, що таке справжня зима. "Пам'ятаю, це мене дещо шокувало. Були дні, коли я просто сидів у своїй квартирі. Мені дзвонили мої українські друзі, але я не брав слухавку, у мене була така собі короткострокова депресія. А якось у мене промерзли труби і я затопив сусіда. І нам довелось розморожувати труби паяльною лампою".

"Якось взимку я хворів і сидів вдома, і мої друзі прийшли до мене, принесли мені чорничний сироп від кашлю, я це завжди згадую, коли приїжджаю туди", - розповідає Елліс.

На цю тему: Олена Стяжкіна: Маємо бути менш наївними [9]

Він каже, що загалом українська гостинність більше нагадує азійську, ніж американську. Він вважає, що українцям варто розвивати туризм, щоб цю гостинність можна було відчути не лише, коли приходиш у гості до господарів, а й поза межами домівок. А ще він радить українцям проявляти цю ж щирість і відкритість одне до одного - навіть до незнайомців.

Елліс сам двічі показував Україну своїм друзям-американцям і не забуває про свій український досвід: "Дещо, що я вивчив в Україні і від українців, я застосовую у своєму житті. Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»… (сміється - прим. ГА) …і я точно гарно провів час в Україні і щоразу, коли я туди їду, наче повертаюсь додому".

"У селі, де людей, як я, ніхто раніше не бачив, я був інший, але я почувався вдома"

Малкольм Філліпс із Пеннсильванії лише за останні 15 років був в Україні із півсотні разів: "Моє американське ім’я – Малкольм Філліпс, але мене звуть Мішка, бо в душі – я українець".

А вперше туди потрапив іще за Радянського Союзу. Спершу – ще з часів Холодної війни – як аналітик, збираючи інформацію про життя у СРСР і країнах східного блоку. "Я дивився на фото, читав літературу про те, що було раніше, – й порівнював із тим, які зміни відбувались у країні, подорожував потягами по країні. У Радянському Союзі люди дедалі більше хотіли змін. Я зустрічався із місцевими людьми. Я шукав неочевидні зміни, я шукав сигнали того, як змінюється влада, того, що хочуть люди. І я робив звіти про свої знахідки".

Його подорожі тривали від тижня до двох місяців, "і я шукав причини, щоб залишатись в Україні якомога довше... У той час люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до Східної Європи, до України, тому що це був Радянський Союз. І люди на Заході погано думали про людей на Сході, але не я. Я не любив радянську владу, але я любив людей. І я знав історію, культуру, і я міг трохи говорити".

Люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до України, тому що це був Радянський Союз,... але я любив людей

В університеті Малкольм вчив російську й українську, й після розпаду Союзу він продовжив працювати з Україною – як експерт у галузі відновлювальної енергетики й також як пастор протестантської церкви, що має низку благодійних проектів для сиріт, а тепер – ще й для переселенців з Донбасу. "Ми проводимо літні мовні табори у Карпатах - ось уже 15 років. Якось ми привезли двох дівчат до нашої церкви у Вірджинію - і ми все ще підтримуємо з ними зв'язок".

Він розповідає, що східноєвропейці, й зокрема українці, завжди реагували на нього, передусім, із цікавістю й відкритістю.

"Мене важко не помітити, - посміхається він. - В багатьох місцях я був першою небілою людиною, яку бачили люди. Я люблю людей. Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус".

На цю тему: Фактори, що утримують незалежність України (РЕЙТИНГ) [10]

Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус

Проголошення незалежності України, Помаранчева революція, Революція гідності - Малкольм на власні очі бачив, як змінюється держава й народ: "Помаранчева революція дала надію, але потім сподівання не виправдались... Я бачив, як це все відбувається, але я казав: не втрачайте надію, не зневірюйтесь. Так, зараз важко, але я все ще вірю в Україну - як вірив завжди".

Малкольм додає: "Я люблю вашу країну, вашу культуру. І мені приносили вареники, голубці, сирники, іноді горілку… І це був дім. І зазвичай я почувався, як король, особливо у селі, де людей, як я, ніхто не бачив, я був інший, але я почувався вдома. І тому я туди повертаюсь. Зараз не секрет, що в Америці є чимало проблем, і я кажу темношкірим американцям: їдьте у Європу, у Східну Європу, в Україну. І ви побачите, що означає бути разом..."

—

Марія Прус, опубліковано у виданні Голос Америки [11]

На цю тему: