Українцем бути круто

1.00

Нет

Нам цілеспрямовано вбивається в мізки, нашіптується в думки, втравлюється в шкіру, що українцем бути соромно, не престижно, невигідно і «бла-бла-бла-бла всьо такоє». Але у народа відкрилися очі. Але народ зрозумів, що він неймовірно скучив за самим собою.

Якось раптово впало на мене прохання мого доброго знайомого написати статтю (кілька слів) про українську культуру. Перша думка була: «Ну хто я такий, щоб писати про культуру»?

Не маю ніяких офіційних звань, не маю спеціальної освіти, не веду в солідному журналі рубрику про життя «звьйозд естради» і т. ін.

Але потім вирішив: «А чим я гірший? Адже якщо поруч поставити якогось відомого критика чи літератора і лірника Сашка, то слухати будуть скоріше мене (перевірено на дослідах)».

Отож химерні думки лірника Сашка стосовно української культури.(Прошу при зустрічі не плюватися).

Коли був малий, то не замислювався про це. Просто всотував у себе все те, що розповідали батьки і старший брат, бабуся і сусіди. Просто комфортно почував себе саме в українському середовищі. Пам’ятаю якою радістю для мене було почути хоч щось хороше про Україну в тогочасному совіцькому інформаційному просторі. Пишався «Червоною рутою» і тим що її слухають навіть у Москві, пишався Софійкою Ротару (це ще до того як вона стала рупором російсько-московського гламуру і суперницею Пугачової).

Справжнім приводом для гонору стала поява тріо Мареничів – виявляється і ми, Химко, люди!

Але якось поступово за рік-два-п’ять про українську культуру стало чути все менше. На перший план вилізло щось таке дивне-дивне. Така собі суміш комсомольської романтики і культури «гнилого заходу». Тепер я вже знаю як називається ця гидота-попса. А тоді, на тлі дубової радянської заідеологізованої «культури» вона здавалася небесним одкровенням і найвищим досягненням людського генія.

Окремі прориви підпільних російських рок-груп тільки додавали пікантності всім «Самоцвєтам» і фірмовим джинсам за ціною 200 рублів (півтори місячні зарплати). Після падіння «залізної завіси» в СССР (і в Україні) потоком пішла суміш тих культурних явищ, про які ми тільки чули або уявляли з чужих слів. (Класика того часу – фраза «В СРСР сексу немає!», яка свідчила, що про секс все-таки чули, але до нас це не дійшло і не скоро дійде.)

Приблизно в той час на ошелешений народ вихлюпнувся гламурний «Модерн-толкінг», китайський ширнетреб, брейк-данс, скейт (як елемент наближення до американського способу життя) пластмасова біжутерія, турецькі шмотки, харчі з консервантами Е240, хот-доги – коротше вся та мура, що гордо називається масовою культурою.

Про українську культуру вести мову стало якось непристойно – яка там українська культура, коли у мене такий кльовий прикид (турецькі варьонки і молдавське «Мальборо»в зубах).

І раптом – вибух! Шевченківське свято в Каневі. Мабуть чи не вперше такий стотисячний наплив людей з усієї України. Знаходячись в цьому вихорі українства зразу забуваєш про те, що престижно чи ні – просто насолоджуєшся і набираєшся щастя й енергії.

Потім – як з кулемета: «Червона рута», «Оберіг», знову «Червона рута» (вибачте за саме музичну спрямованість, але я цим тоді хворів).

А потім – 500-ліття козацтва в Капулівці і на Хортиці. Не можу забути нічні багаття до горизонту в степу і гопак в три години ночі по коліна в м’якій пилюці під пісню «Піду втоплюся у річці глибокій!».

Потім – референдум із результатом 91% і… Незалежність!

Саме оцей український спалах і дав ті відсотки і майже одностайну підтримку незалежності.

Зайвий доказ важливості національної культури і переходу її з чисто філософської категорії, розважальної чи побутової в розряд стратегічної зброї. Причому зброї надпотужної.

Воістину ідеї правлять світом, а не корпорація «Кока-кола», чи «Газпром».

Спочатку було Слово.

Як відомо, Перше Слово було у Бога.

А Слово української культури опинилося тепер в руках пост совкових жлобів, які гордо іменують себе «українською елітою». Хоча ні до еліти, ні до українців не мають жодного відношення.

На тлі телевізійного ура-патріотизму, помпезних концертів із обов’язковими тітоньками в дівочих віночках і псевдо-козаків в шароварах, почалося швидке захоплення інформаційно-культурного простору України великим капіталом. Звичайно, неукраїнського походження.

Працюючи на будівництві, автор давно помітив, що українську мову чути лише до рівня «знизу – аж до виконроба», а вище, то вже починається російська. Маю сильну підозру, що таке відбувається всюди.

Іде спрямоване формування нації «елоїв» – керівників і хазяїв (звичайно, російськомовних та ідишемовних, що теж в наших реаліях призводить до російськомовності) і нації «морлоків» – робітників і безправних обслуговувачів вищого «елоїдального класу» (звичайно, що «морлоки» україномовні).

Влучно підмітив Едик Драч у своїй пісні: «А какой начальнік, рило свінскає, скаже вам хоч слово українскоє». (Перепрошую, для тих, хто не зрозумів – «елої» і «морлоки» – це з «Машини часу» Г.Уелса).

Автор пам’ятає, як на зорі української незалежності (а що там пам’ятати – всього 17 років!) супер-модно і супер-круто було з’явитися на люди в вишитій сорочці , американських джинсах і окулярах-«крапельках». З підпілля вийшло на світ Божий забуте українське мистецтво – автентичні пісні, писанки, кераміка, вишиванка. Письменники наче прокинулися від летаргії (навіть в депутати вибилися).

З’явилися перші українські фільми (правда, малобюджетні, але тут головне – почати.). Український рок заявив про себе так, що здригнулася монополія англо- і російсько-мовного продукту в цій царині(«Кому Вниз», «Вій», «Рутенія», «Сестричка Віка»), навіть українська попса виглядала на той час вельми цікавою (той же Андрій Миколайчук). Українське бардівське мистецтво (традиційно, від кобзарів) вийшло на недосяжну висоту (Е.Драч, Морозов, Сітарський, Панчишин,Пилипчук, Жданкін). З’явилися десятки, якщо не сотні різних фестивалів, конкурсів, телепроектів.

Може, вони були часто непрофесійні, може, по-дитячому, наївні, може, занадто романтичні, але це були перші кроки вже духовно вільної української культури. Причому кроки такі, що навіть не снилися колишнім «братнім республікам СРСР».

Але, як співається в одній пісеньці: «недолго музыка играла».

Колоніальна влада, що спритно рядилася в національну вишиванку, і кроки кам’яного Командора, що має прізвище Капітал, а по-батькові Іноземний, невпинно робили свою зелену справу (по кольору американських грошей).

Тотальне захоплення українського інформаційного простору завершилося.

Під шумок під приватизацію потрапили газети і журнали, радіо- і телеканали отримали нових власників, фестивалі і конкурси не змогли фінансово конкурувати з черговими «Іграми», «Казантипами», гламурними шоу.

Автору ,в його бутність на телебаченні в якості творця і ведучого української програми для дітей, потрапив в руки документик із переліком власників українських телеканалів. За виключенням того, що майже всі нові хазяї були в Росії, вони ще мали поголовно характерні прізвища, які в перекладі на російську звучать як «Попович». Розумному досить.

За якихось кілька років в інфо-просторі України зникла українська культура, за виключенням пост-совкового офіціозу. Про книжку і фільми скромно помовчу.

Навіть мої диски з дитячими казками відмовлялися брати до розповсюдження, мотивуючи тим, що «украінскага нє бірьом!».

Зате російський продукт низького ґатунку, і західна «дешевка» промивають нам мізки цілодобово.

Чого варті «Аплодисменти» для дебілів і блювотні серіали про гламурне життя і ментів-бандюків-спецназівців-зеків в Росії.

А мене мама вчила, що красти – не добре.

А в телевізорі кажуть, що це – круто.

Мабуть, і не викликає у нас огиди той факт, що вперше в світі, у нас Президент – колишній зек.

А тато казав, що треба дружити з усіма націями.

А в телевізорі показують, як треба «мачіть в сартірах» всіх, хто не схожий на «істінна русскага чілавєка».

Хоча вроджена доброта українців не дає нам скотитися до примітивної ксенофобії, але з часом хтозна?

А колись я слухав «Засвистали козаченьки» і «Очі відьми».

А тепер «Два кусочЄка калбаскі» і «Сєдой бил паханом на зонє» викликають стійкий блювотний рефлекс і бажання викинути телевізор з дванадцятого поверху і вбити водія маршрутки,який вмикає радіо «Шансон». (Прости Господи).

Всякі візажисти, парікмахєри, і шоу-мени розплодилися, як щури.

Тупі гумористи зі своїми жартами про «сало» і «хахлів», третьосортні шоу безголосих співаків «під фанеру», тексти про кропиву і про «любі мєня віздє», «співаючі труси» (сексуальні дівчатка, що виламуються на сцені, удаючи, що співають). І вершина – Сердючка. (Воно, канєшна, геніальний артист, та я переконаний, що блазнюванням гроші і популярність здобути можна, але «Не введи мене во іскушеніє…» ще ніхто не скасовував, та і не скасує).

Нам цілеспрямовано вбивається в мізки, нашіптується в думки, втравлюється в шкіру, що українцем бути соромно, не престижно, невигідно і «бла-бла-бла-бла всьо такоє».

Ну справді, хто захоче бути українцем, коли вони тільки те і роблять, що тирять газ у поважних панів, жеручи при цьому сало і запиваючи відрами бурякового самогону? Крім того, ходять у засцяних шароварах і розмовляють тільки про кроликів.

Мої думки про «культурний продукт» для дітей, включно з «покємонами», «вампірами» і «Энциклопедией блатного жаргона для детей» (сам бачив таку книгу на Петрівці), потребують окремого викладу із зірочками замість соковитих матюків.

А поки що коротенька епіграма:

«Ді-джеї ідуть по місту

Упевнений їхній крок.

Які там іще фольклористи,

Чи український рок?

Ді-джеї крокують сміло.

Веселі їхні пісні…

Вирощуємо дебілів

З пластмасою в голові.»

Глобалізація, блін. Колоніальна політика, блін. Масова культура, блін, блін, блін. БЛ…

Якщо хтось думає, що це просто заробляння грошей, чи конкуренція культур (типу -«перемагає краще») – той просто немовлятко.

Пам’ятаєте чудовий музичний фільм «Пригоди Буратіно»?

Цитую: «На дурака не нужен нож – ему с три короба наврешь – и делай с ним что хошь!»

Ну так от, я дуже сумніваюся, що мені, вихованому на Шевченківських «Гайдамаках», захочеться обслинити в поклоні ручку голові Партії Регіонів.

А що треба зробити з мізками людини, щоб вона це робила із захопленням і душевним «трепетом»?!

Дійсно – сон розуму породжує чудовиськ!

Найближча аналогія у пана Подеревянського «…і роблять зомбі аспіранти п’яні».

Панове! Та невже ще комусь треба роз’яснювати, що наша культура – це наш захист, наша танкова броня з найкращої сталі 10ХСНД, наше Слово у Всесвіті, наша мама і наша дитина, наша надія на виживання в цьому світі, наш шанс не перетворитися на придаток російської газотранспортної системи, чи світове звалище і відстійник мігрантів, шанс не стати «життєрадісними споживачами екскрементів» (дякую невичерпному пану Лесю)?!

Єгипет серед своїх пісків живе за рахунок своєї культури.

Ізраїльтяни запанували (майже) над усім світом, дякуючи збереженню своєї культури.

Культура Японії перетворила її за кількадесят років на недосяжну мрію (і не кажіть мені, що, без традиційного ставлення до праці та філософії, японський прорив був би можливий. Он в СРСР були і нафта, і газ, і сталь, і дерево, і крадені технології – і шо?).

Отож, наступ на українську культуру і, взагалі, на українство продовжувався непереможно, як наступ Тухачевського на Варшаву. Окремі пункти опору – як український рок, одиничні фільми, окремі фестивалі і радіостанції (а, зрештою, і казки вашого автора) погоди не робили, хоча іноді відкидали ворога від своєї висотки, але були щільно оточені інформаційним вакуумом. Все йшло до створення Малоросійської губернії з анклавами у Львові і Києві.

Але постривайте панікувати– Бог є, і Він всемогутній, і Він любить Україну.

Він тримає її в своїх долонях і час від часу хукає на неї, щоб зігріти.

Здавалося, коли вже пора «зливати воду» – стиснута пружина українства випросталась Майданом.

Люди! Це було найкраще, що можна було відчути в своєму житті! Яке єднання із своїм народом, із своєю культурою! Україна розцвіла як квітка під снігом (на все життя з дитинства запам’ятав, як у нас в дворі на Різдво розцвіла велика жовта троянда під метровим заметом і цвіла тиждень!).

Пам’ятаю, як в перший день Майдану в кав’ярні зібралися погрітися перші «майданники» зі Львова, Києва, Запоріжжя, Одеси – всіх єднала біль і тривога за свій народ. А які вірші, пісні лунали! Всі браталися під лапатим снігом, жартували і випрошували по мобільним телефонам вишиванки у знайомих. І це в той час, коли ніхто не знав чим усе скінчиться і чи повернемося додому, чи будемо потовчені і постріляні як китайські студенти на площі Тян-ан-Минь.

Ану згадайте останніх захисників козацької переправи під Берестечком, що, оточені ворожими гарматами, рейтарами і крилатими гусарами, викидали в болото гроші, дороге вбрання, прощалися один з одним і, сміючись, готувалися битися один проти тисячі «не за чини значні, чи маєтки, чи хутірець порядний, а лише за славу козацьку»! Бо це теж культура і мистецтво зуміти загинути по-лицарськи, по-козацьки.

В той момент вже ні для кого не існували всі ті принади маскульту, всі ті караоке і «Ролекси», всі хіт-паради і гламурні тусовки, фірмове шмаття і мультики Аніме.

Люди! Та й гроші перестали бути абсолютною цінністю! (!!!)

Ні в кого не викликали здивування мішки брудної картоплі, вивантажені із шкіряного салону «Лендкрузера», чи сусідство красуні в дублянці за пару кілобаксів поруч з веселим дядьком в китайському пуховику і кролячій шапці – майданний чай смакував усім.

(Ха. І після цього хтось може сказати, що народ стояв на Майдані за гроші? Ха ще раз і бу-га-га на здачу.)

Мене, пригадую, просто вразило, наскільки органічним були там народні і стрілецькі пісні, вишиті рушники на замерзлих наметах, захриплі рок-музиканти і замерзлі пальці скрипаля, який, відігріваючи їх пластиковим стаканчиком із чаєм, казав заздрісно: «Добре, що в тебе ліра – не так мерзнуть руки».

Оце і є те справжнє мистецтво, мистецтво народних артистів – якщо народ слухає і просить ще – то ти народний артист, а якщо свистить і плюється, то ти – барахло, і місце твоє на презентації відомої антиукраїнської газети «3000» разом з акордеоністом Яном Тютюнником.

Все те «фуфло», що нам штовхали довгі роки, обсипалося з нас і плавно перетекло на сценічні площадки біло-голубих. Ефекту додала присутність шановного Йосі Кобзона з Росії та з’їзд в Сєвєродонецьку з метою відірвати шматок України. І все це в гламурних рюшиках і підвязочках а-ля Могилевська і тюремним шансоном. Скажи мені. хто твій друг…

Натомість порядний рок-музикант уже не міг так називатися, не виступивши в наметовому містечку.

Про розквіт майданної народної творчості я вже мовчу.

А новий український майданний костюм? Автор на власні очі бачив вишиту кухвайку (!)

Окрема тема про прикрашання «Лексусів» і «Мерседесів» як на буковинському весіллі.

Жалюгідні потуги «регіоналів» повторити майданне мистецтво, зрештою, як і самий Майдан, ні до чого не призвели. Якщо душі Бог не дав, то ніякі потуги від лукавого її не дадуть.

Зрештою ми і прийшли до розуміння української культури, як до вияву духу народу.

Духу, що живе на генному рівні і нікуди не зникає, а вивільняється раптово і не очікувано і завжди рятує Україну від загибелі.

У народа відкрилися очі.

Народ зрозумів, що він неймовірно скучив за самим собою.

Тепер можна легко спостерігати шеренги дорогих іномарок на березі Бугу на етнофестивалі «Шешори» – українцем бути престижно.

Тепер зовсім не легко протовпитися на Співоче поле під час «Країни мрій» – українцем бути цікаво.

Ляльки-мотанки в подарунок витісняють продукцію фірми «Паркер» – українцем бути красиво.

Повна розкутість і свобода сп’янілих від щастя, кохання, доброго пива, веселого і сороміцького мистецтва нових «махновців» на «Дні Незалежності з Махном» – українцям заздрять, бо хто вміє ще так посилати під три чорти весь офіціоз і гламур? Згадаймо листа запорожців султанові! Так отож…

Та що там довго триндіти – десятки фестивалів і конкурсів доводять, що тільки базуючись на українській культурі нам можна добитися чогось значущого.

От і «Срібна підкова» відродилася у Львові. І рідко яке пристойне весілля в Києві обходиться без «Божичів», а від «Дахи-Брахи» рве дах у спокійних і знуджених маскультурою і глобалізацією європейців.

Поважні менеджери і стилісти миттю забувають про свої «паті» у «спа-салонах» і підспівують дівчаткам із «Сонцекльоша» «Олено, не плач!»

І ви не плачте, а посмійтеся і порадійте зі мною.

От і я вже змушений відмовлятися від запрошень на виступи і концерти – тупо не встигаю всюди, де люди хочуть почути українську казку, гумор та й просто живе українське слово.

Продажі моїх дисків зросли вчетверо – ми вже додруковуємо четвертий тираж (не сприймайте як саморекламу, а лише як статистичне дослідження незалежного експерта).

Висячи в Інтернеті, щодень знаходжу нові форуми з рецептами українських страв і нові візерунки для вишивок, читаю опуси штибу:

«Хочеться послати нах,

Чухаються руки?

«Вчи москальську! Незарах!

В Жидачів, тварюки!»

- щиро радію, що, нарешті, виросло покоління не рабів, що наше сорокарічне блукання по пустелі добігає кінця.

І коли я вдягаю неймовірно красиву вишиванку (не на свято, а на кожен день!) і бачу погляди зустрічних – радісно-здивовані, веселі, схвальні, а іноді люті і зненависні – то я відчуваю себе лицарем у легендарному мітриловому панцері, який відбиває злі чари і мечі зі списами, а сяйвом своїм засліплює смердючих гоблінів.

А в той день, коли із вікна скажено дорогого джипа мене запитали: «Слышь, браток, а где можно купить такую вышиванку? Я очень хочу – я ведь тоже украинец», – я зрозумів, що українцем бути круто.

Ні, не так.

Круто, радісно і весело!

Невсеремось, брате!

—

Сашко Лірник (Олександр Власюк), опубліковано на сайті автора [2]

В тему: