... Колись думав, що екологія об’єднає українців. Річки висихають, ліси вирубуються. А людей найбільше об’єднує долар. Усі подуріли, намагаються збагатитися — хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. Із десяток мільярдерів нагорі, на чолі з нашим президентом. Унизу — злидні. І дуже мало середнього класу.

— Давайте о 10:00. Бо о дев’ятій ранку ви ще будете спати, — поет Іван Драч призначає по телефону час зустрічі у столичному парку Тараса Шевченка.

Наступного дня чекає на одній із лавок. Через плече перекинув наповнену книжками сумку.

— Маю зустріч зі студентами в університеті. Взяв їм книжки, — пояснює Іван Федорович. — А потім поїду до себе на дачу в Кончу-Озерну. Там чекає друг, якому два з половиною місяці — песик Бруно. Багато в мене було собак, усі — німецькі вівчарки. А це нам подарували непородистого. Він — красунчик.

Заходимо в ресторан поряд. Сідаємо за дальній столик на терасі і замовляємо зелений чай. Іван Федорович дарує свою свіжу збірку віршів «Страта дерев у Києві».

— Колись думав, що екологія об’єднає українців. Річки висихають, ліси вирубуються. А людей найбільше об’єднує долар. Усі подуріли, намагаються збагатитися — хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. Із десяток мільярдерів нагорі, на чолі з нашим президентом. Унизу — злидні. І дуже мало середнього класу.

Наш генералісимус тільки дивиться, як він виглядає на параді. Дуже гарно. Хоч одне щось хороше в нашій державі є.

Іван ДРАЧ, 80 років, поет, кіносценарист, політик. Народився в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Після школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району. З Київського університету відрахували за політичні погляди. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Майже 30 років був членом КПРС. 1983-го отримав Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата». Працював сценаристом на кіностудії імені Олександра Довженка. З 1989-го по 1992-й був співголовою Народного руху України — разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Депутат Верховної Ради трьох скликань. Автор 20 поетичних збірок. Лауреат Шевченківської премії. Має звання «Герой України». Живе в Києві та Кончі-Озерній. Любить собак. Дружина Марія — математик. Син Максим був лікарем, загинув 2009 року — за нез’ясованих обставин отримав черепно-мозкову травму. Донька Мар’яна очолює українську службу радіо­станції «Свобода», живе у Празі. Має внуків — 10-річну Марту, 12-річну Марію і 20-річного Івана

— Хіба армію не створив?

— Армія створена переважно з добровольців. Одна частина молоді проливає кров на Донбасі. Друга частина — тікає з країни. У Польщі — сотні тисяч наших заробітчан [2]. Надії, що вернуться, мало.

Учора приїхав зі Львова, з Форуму видавців. Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. А основа основ нашого героїчного духу, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську повстанську армію, стала центром бурштинової мафії. Це вже залежить не тільки від Порошенка і Садового, а від самих львів’ян і волинян.

В тему: Андрій Любка: Як мокре горить [3]

— Як ви потрапили до Компартії?

— Я був затятим піонером, комсомольцем, ленінцем, який боровся проти сталіністів з усієї сили. Однак, коли закінчував школу, мені не дали медалі. Хоч учився добре, був секретарем комсомольської організації, писав вірші. Але вибір стояв між донькою першого секретаря райкому партії і мною. Кому дали медаль, зрозуміло. Я принципово не взяв атестат. Згодом мені його передали.

Пішов в армію. І там очолював комсомольську організацію. Водночас писав вірші. Часом — гострі. Наприклад: «Куди йдемо? Яка нас віра кида на кам’яні вітри? Якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори? Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці». Такі вірші ходили анонімними серед самвидаву разом із поезіями Василя Стуса, Ліни Костенко.

Якось із моїм віршем до мене підсідає кадебіст: «Іване Федоровичу, кажуть, це ви таке написали». Я подивився: «Та я навіть усіх слів тут не знаю». Доказати у них не було як. Але за мною стали пильно ходити.

— Викликали на допити?

— Як заступник секретаря комсомольської організації я вів ідеологічне навчання в університеті. Щоп’ятниці на політінформації розповідав, що відбувається у світі. Раз сказав: «Сталіністи душили танками наших людей у Караганді». На другий день виходжу з бібліотеки університету. Не встиг зоглядітися — двоє попід руки посадили в машину і повезли в КДБ. Там було двоє слідчих. Перший починає ласкаво: «Іване Федоровичу, навіщо ви таке кажете? Звідки дізналися?» Відповідаю: «Та всі говорять». Перший слідчий виходить. Заходить другий: «Ах ты ж сволочь! Что ты, бл... дь, думаешь, мы будем терпеть это все? Болтаешь — загремишь!» Зрозумів, це така система допиту: пускають по черзі доброго і лихого. Дивляться, на що більше реагуєш. За той виступ про сталіністів мене вигнали з університету.

— Що врятувало від переслідувань?

— Якраз познайомився з Миколою Вінграновським і Сергієм Параджановим. Вони сказали: «Іване, нахрін тобі ця філологія? Йди в кіно. Це і філологія, і музика, і малярство, і філософія. Зараз є набір на курси кіносценаристів у Москві». Поїхав туди. Там уже чули про мене. Попросили прочитати пару віршів і зарахували без іспитів. У Москві навчався два роки.

— Там було більше свободи, ніж у Києві?

— Набагато. Але якось пішов на виставку американської графіки. Познайомився з художницями. І КДБ [4] знову сіло мені на хвіст.

Але нашими курсами керував давній кадебіст Михайло Борисович Маклярський. Він прихильно ставився до мене. Коли прийшли за мною, сказав: «Ивана Драча не трожьте. Это мой человек».

— Але в Києві цього захисту не було.

— Я повернувся членом двох спілок — письменників і кінематографістів. Книжки став друкувати. До мене вже не так легко було підступитися. Правда, коли міняли партійні квитки, мені не хотіли його продовжувати. Тоді заступилися Микола Бажан, Юрій Смолич, Олесь Гончар [5]. Академіка Костянтина Меркурійовича Ситника попросили взяти мене на рік на ідеологічне виховання. Так я в партії утримався.

— Із Параджановим почали працювати одразу після сценарних курсів?

— Мене послали на зйомки «Тіней забутих предків» — для навчальної практики. Параджанова я полюбив. Був йому вірним джурою. Носив за ним плащ, коли він ходив до лікарні на уколи.

Був на 10 років старший за мене. Мав славу гомосексуаліста. Страхав: «Иван, когда наконец ты мне отдашься?» Якось дзвонить після 23-ї години: «Иван, ради Бога, приезжай!» Думаю: «Ах ти ж сволоч, хочеш мене вжити сьогодні». Приходжу. Він починає: «Ну когда наконец ты отдашься?» Кажу: «Сірожа, якщо на цьому не закінчиш, піду к їб... ні матері звідси, не буду з тобою розмовляти». Параджанов здався: «Иван, брось. Не в этом дело. Мне принесли книжку „Персидские письма“ Монтескье. Ты знаешь — я не могу терпеть запах книжек в своем доме. Забирай ее и мотай отсюда». Досі вона в мене є і нагадує про ці стосунки з Параджановим, — сміється Іван Федорович.

— На початках була велика війна між ним і Юрієм Іллєнком. Вони ненавиділи один одного і зневажали. Раз я побачив, як Іллєнко з іншими операторами бавились — перестрибували один одному через спину і при цьому страшно матюкалися російською. От, думаю, московські яничари. І сам Іллєнка зненавидів.

Але потім Параджанов з Іллєнком зрозуміли: треба миритися, аби відзняти нарешті «Тіні». Запросили мене допомогти структурувати драматургію твору, розбити на новели. Так ми потроху заприятелювали з Іллєнком.

Він був дуже чіткий, сильний, організований. Але в чомусь — смішний і наївний. Раз каже: «Мене призначають радником президента. Зможу багато чого зробити!» — «Юра, — кажу, — не будь смішним. Я вже у стількох радником був, нічого з того не вийшло». А він: «Побачиш-побачиш». Така дитяча наївність.

З Іваном Миколайчуком подружилися на зйомках «Тіней забутих предків». Був дуже делікатний. Дівки в нього не переводились, хоча любив свою жінку Марічку. Якось вона дзвонить: «Хочеш ще побачити Івана? Приїжджай». Заходжу до хати. Івана нема, Марічки нема. Кажу: «Гей, хто в лузі, озовися!» Виходить Марічка, мало не несе Івана на руках — маленького, зсохлого. Говорю: «Іване, ти що? Тебе вічно баби на руках носили. І ти й сьогодні туди ж?» Він подарував хрестика Василя Стефаника. Це була наша остання зустріч.

В тему: Писатель Жадан отдаст премию от Порошенко на нужды детских учреждений Луганщины [6]

Коли його, 47-річного, ховали, був лютий дощ. Труну практично поклали у воду. Наче сама земля ридала за таким прекрасним чоловіком.

— Хто зараз ваші найліпші друзі?

— Вони повмирали — Юрій Іллєнко, Леонід Осика. З письменників моїм старшим другом був Микола Бажан. Часто зустрічалися тут, коло Шевченка. Він приходив із вулиці Рєпіна, я — знизу. Він казав: «Іване, як добре, що між тобою і мною нема ні одного письменника, крім Тараса Григоровича».

Потім ішли до мене чи до нього. Він останнім часом не пив. Але був у нас спільний приятель — Георгій Самсонович Брейтбурд, київський єврей, перекладач. То Бажан і його запрошував, казав: «Ви з Брейтбурдом вип’єте по чарочці, а я подивлюся, чи вам це вдається».

Я дуже його шанував. Хоч раніше він помагав Сталіну гнітити Довженка, виступав проти українських буржуазних націоналістів. А потім повернувся до своїх основ — став українським патріотом, почав укладати Українську радянську енциклопедію.

— Картина Бориса Івченка «Пропала грамота» за вашим сценарієм дивом збереглася.

— Тяжко вона давалася. Мав шість чи сім варіантів кіносценарію — весь час не проходив цензуру. Владі не подобалося іронічне ставлення до цариці Катерини ІІ.

Знімальна група жартувала, пиячила, бавилася. Саме мали міняти Шелеста на Щербицького. Я поїхав на зйомки на Полтавщину. Сказав: «Хлопці, ­хо­­чете мати фільм — киньте пиячити і ­­бл...д­­ствувати. Візьміться і за місяць зробіть усе, що треба. Бо вас закриють». Вони мобілізувалися — й дозняли стрічку.

У Москві подивилися — і пустили дуже малим тиражем. А потім закрили. Плівки знищили. Але фільм урятував Олександр Ляшко — голова ради міністрів при Щербицькому, маленький чоловічок із Донбасу. Йому картина подобалась. Коли приїздили гості з Казахстану чи Польщі, він після чарки казав: «Давайте этих козачков посмотрим». Фільм зберігся, бо остання копія була в Ляшка в шухляді.

— Як ви з комуніста стали «рухівцем»?

— Маю доскіпливе око і намагаюся розбиратися в ситуації. Вийшов із компартії слідом за Юрієм Іллєнком. Думаю: «А чого ж я, як ідіот, буду сидіти в цих лавах?» Зрозумів: треба творити структуру, яка зможе здолати цю систему. Якийсь український фронт, як у Прибалтиці, чи як польська «Солідарність». Так стали організовувати Рух.

Ректор Київського політеху Петро Таланчук запропонував провести з’їзд у палаці університету. Півтори тисячі делегатів з усієї України зібралося. Був завідувач відділу пропаганди й агітації ЦК компартії Леонід Кравчук [7]. Йому хлопці вчепили рухівський значок на лацкан піджака. Він, щоб цей значок не скидати, зняв піджака і повісив на бильце крісла. Наче йому жарко. Розумний, хитрий чоловік [8]. Не образив одних і не зрадив інших.

Уночі прийшли колонами сюди до парку Шевченка. Голова київської міліції підполковник Шапошник казав мені: «Вас півтори тисячі тут є, ще півтори — навколо. А нас нагнали 15 тисяч. Якщо щось почнеться, буде каша». Коли я з дружиною вертався з мітингу додому на вулицю Горького, весь квартал був зайнятий машинами з міліцією. Всі чекали сигналу.

Оса маленька до вас на блюдце сіла, — помічає Іван Федорович. — Не чіпайте її. Вона собі погуляє та й піде.

— Як би змінилася історія, якби президентом обрали В’ячеслава Чорновола, а не Леоніда Кравчука?

— Його не обрали б. Час був такий, що не наросло ще серед народу стільки патріотів. За Кравчука проголосували більше 60 відсотків, за Чорновола — до 25. Так само у Верховній Раді: з 450 депутатів у опозиційній «Народній раді», яку очолював Ігор Юхновський, було 120. Чверть. Я тоді так і визначив: Україна готова до незалежності на чверть.

— Чи сильно змінилися люди за 26 років?

— Важко сказати. Ходжу вулицями й чую, як сичать пенсіонери, які ненавидять Україну й називають нікчемною державою. Але беруть із неї пенсію.

— Ви входили до Гуманітарної ради при президентові Януковичі. Як знаходили спільну мову?

— Я був членом Шевченківського комітету. Першу премію за публіцистику дали Михайлові Андрусяку за твір про УПА. Я був здивований, що Янукович [9] не втрутився і не завадив цьому. Перший раз дає премію — і за книжку про бандерівців. Після вручення кажу: «Правильно зробили, Вікторе Федоровичу. Саме таким повинен бути президент — шанувати і правих, і лівих, бо це — його громадяни».

Того ж вечора в оперному театрі мене попросили сісти поруч з Януковичем на концерті. Він говорив: «Я вперше на шевченківському концерті. Ніколи таких пісень не чув». Я подумав: мабуть, його можна потроху вилюднювати.

Потім запросив мене на зустріч. Завів у кімнату поряд із робочим кабінетом, де чаркуються. Там є ікона, а перед нею — портрет. Він каже: «Це — мій друг, який загинув. Я його дуже люблю». Прочитав мені присвячений тому чоловікові вірш. Нормальна розмова відбулась.

Але коли Богдан Ступка [10] був тяжко хворий, я просив помогти йому — не поміг. Ще на якісь прохання не зреагував. Побачив, що толку з цього приятелювання не виходить. І коли 2012 року він підписав указ про упослідження української мови, ми зі Ступкою демонстративно вийшли з Гуманітарної ради.

— У вас не було бажання стати міністром культури?

— Мені пропонували очолити Гуманітарну раду при президентові. Я не ризикнув. Бо багато приятелів і так дивилися косо на мої контакти з Януковичем. Павличко, коли бачив мене десь разом із ним, лаявся: «Ах ти сволоч така! Як ти смієш? Тебе люди прокленуть!»

— Українцям шкодить наша м’якість?

— Це правда. Був церковний діяч у XVIII столітті Паїсій Величковський. Написав книжку «Основи добротолюбія». Але в нас ніхто не написав книжки «Основи ненависті до ворогів». Шевченко писав: «А де добрі люди, там і правда буде». Григорій Сковорода займався добротолюбієм. Ми спершу думаєм, а чи чогось лихого не скажемо. Нас б’ють, а ми краще одійдемо, ніж дамо відповідь. Це — основа українського характеру.

—

Автор: Валерія Радзієвська, фото: Сергій Старостенко; опубліковано у журналі «Країна» [11]  

В тему:

• Андрій Любка: Українські політики! Ви ніякі не «наші»! [12]
• Сергей Жадан: Почему они все воруют [13]
• Юрій Винничук: Наша бандерівська карма [14]
• Оксана Забужко: Я не надеялась, что в моей стране окажется столько праведников [15]
• Евгений Сверстюк — об агентуре в политике, фальшивых священниках и люстрации [16]