Скіфи-росіяни, тисячолітня Україна й Бандера-геній. А також подарований більшовиками Донбас, викладач Сорбонни Іван Сірко, «з’їзд кобзарів» та «конституція» Пилипа Орлика ...

Люди, які вигадують і запускають історичні міфи, не завжди мають на меті щось погане. Можливо, вони навіть прагнуть допомогти: подолати комплекс меншовартості, зацікавити громадян України минулим своєї країни, дати їм відчути гордість — наприклад, за те, що українська мова найдавніша у світі. Але міфи залишаються міфами, а правда — правдою. Не знати правду про минуле й тішити себе ілюзіями доволі небезпечно, особливо коли частину цих ілюзій створює та підживлює кремлівська пропаганда, зазначає  MediaSapiens [2].

Цього разу MediaSapiens попросив сімох істориків, які досліджують різні періоди українського минулого, назвати історичні міфи, які, на їхню думку, найбільше поширені в суспільстві. Про декого з цих експертів можна дізнатися більше, переглянувши нашу добірку історичних ютуб-каналів [3].

Русько-українська давнина

Держава «Київська Русь». Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак [4] каже, що держави з такою назвою ніколи не існувало — цей термін вигадали російські історики ХІХ століття, щоб відрізняти Московську Русь від Давньої. «Назвати Русь державою у перші сто років її існування важко, — каже Ярослав Грицак. — Це воєнно-торговельна компанія, яка намагалась установити свій контроль і збирати данину з великої території між Балтійським і Чорним морями».

На цю тему: Ярослав Грицак: І нація, і держава вимагають регулярного ремонту [5]

Велика культура Русі. «У плані мистецтва й писемності Русь була дуже бідною, — каже Ярослав Грицак. — Кількість книжок, що існували на Русі у ХІІ-ХІІІ століттях, була десь такою, як у бібліотеці пересічного візантійського монастиря. Освічений русин у XVI столітті читав ті самі книжки, що у XII. В цей проміжок у Європі творили Шекспір, Сервантес, Коперник, а в арабській культурі Омар Хайям. На Русі такого не було».

Русь — частина візантійської цивілізації. Мовою освіченої Європи була латина, яку поширювала християнська церква. Натомість Візантія [6], поширивши християнство на Русь, не поширила грецьку мову — вона не стала мовою православного світу. Її знали грецькі митрополити, яких присилали на Русь із Константинополя, але не русини. «Русь була відрізана від джерел античної цивілізації, — каже Ярослав Грицак. — Європейський літописець міг вільно цитувати Вергілія чи Ціцерона, але жоден руський літописець не цитував Аристотеля».

На цю тему: Византия: чем была и не была для нас империя [7]

Український міленіум. Завідувач відділом Інституту історії України НАН України Георгій Касьянов каже, що в кінці ХІХ століття виник тип опису історії, що демонструє тяглість існування України й українців упродовж щонайменше тисячоліття. «Зрозуміло, що це був політичний проєкт, — коментує науковець. — Українців як єдиної нації, культурної й мовної спільноти в сучасному розумінні тоді ще не існувало. Саме спільне, узагальнене уявлення про українців як спільноту (народ чи нація) виникає саме у ХІХ столітті серед культурної еліти. Й лише в кінці ХІХ — на початку ХХ століття воно починає транслюватись у ширші кола, стаючи основою формування політичної та етнічної нації – спочатку в уявленнях, а потім і в реальності».

Українці й росіяни — один народ. Одним із аргументів на доведення тези, яку так любить Володимир Путін [8], є нібито існування єдиного політичного, культурного, цивілізаційного та релігійного простору з часів Давньої Русі. «Але для єдиного народу щонайменше потрібні спільна територія, спільна мова і спільні уявлення про своє минуле й самих себе. Уявити все це на колосальній території Давньої Русі — фантастика», — каже Георгій Касьянов.

Козаччина

Козацтво — державотворча сила. Доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету Володимир Гуцул каже, що цей міф сильно вплинув на формування української політичної ідентичності. Козаки у XVII столітті справді творили політичні спільноти й не без успіху добивалися політичних прав на території сучасної України. «Але слід урахувати, що в козацькому середовищі найактивнішими були вихідці зі шляхти Речі Посполитої, — коментує історик. — Саме вони надавали озброєній, півмаргіналній козацькій спільноті вигляду політичного організму». Яскравим прикладом «шляхетської основи» козацтва є кар’єра польського шляхтича Богдана Хмельницького.

Іван Сірко — викладач Сорбонни. Володимир Гуцул називає цей фейк хрестоматійним. «Не існує жодного джерельного історичного свідчення, що отаман Сірко був у Франції», — каже він. Образ козацького отамана, який латиною читав лекції для французьких студентів, захоплює, — але не перестає бути вигадкою. Вишенька на цьому фейковому торті — історія про приїзд Шарля де Ґолля на могилу «героя Франції» Івана Сірка в Капулівці. Французький президент 1966 року справді побував у Києві, але до Капулівки не їздив.

На цю тему: Іван Сірко: полководець, який не програв жодної битви [9]

Конституція Пилипа Орлика. Документ, який так називають, — не основний закон держави, а станова угода між гетьманом і шляхтою, що стосувалася налагодження відносин між різними групами козацької еліти. «Називати цей договір конституцією в сучасному розумінні цього слова неправильно, — коментує історик Георгій Касьянов. — Це називається презентизмом — коли сучасні поняття переносять у часи, коли їх не існувало».

Двадцяте століття

Розстріляний з’їзд кобзарів. У тридцятих роках усіх кобзарів Радянської України зібрали на з’їзд у Харкові і розстріляли. Ця історія стала основою сюжету кінофільму Олеся Саніна «Поводир» [10]. Дослідник архівів радянських спецслужб і автор каналу KGB Files [11] Едуард Андрющенко каже: жодних доказів, що це справді було, немає. «Більшість документів 1930-х відносно добре збереглася, — пояснює Едуард. — Цей з’їзд описують як масштабний захід, який довго організовували. Мають бути якісь афіші, оголошення, вирізки з газет. Подія мала лишитись у спогадах». Історик каже, що в основі цього міфу лежить дещиця правди: репресії проти кобзарів в Україні були.

На цю тему: Фильм «Поводырь»: несколько исторических фактов [12]

Подаровані Крим і Донбас. MediaSapiens докладно розбирав [13] міф про «подарований» чи «обміняний» Крим. Є й версія про Донбас — мовляв, цей споконвічно російський регіон подарували Україні більшовики в перші роки існування радянської України. «Ще за козацької доби частину Донбасу колонізували козаки Запорозької Січі, — заперечує історик Владлен Мараєв, який працює в Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем Збройних сил України. — Ці землі офіційно входили у XVIII столітті до складу Війська Запорозького Низового. Інша частина входила до Війська Донського, яке зберігало спершу незалежність, а потім автономію у складі Московії і Росії. Тотальна русифікація Донбасу почалася в кінці XIX століття. До того, як більшовики захопили територію Донбасу, ці землі входили до складу Української Народної Республіки. Тож червоні не лише не дарували Україні Донбас, а навпаки — відірвали від нього Таганрозький і Шахтинський регіони та приєднали до Росії».

На цю тему: Каким был «подарок Хрущева». Как Украина отстроила Крым. Часть первая [14]

Крим — російська етнічна територія. Звучить абсурдно, але в росіян є аргумент: мовляв, першим населенням Криму в історичний період були скіфи, а скіфи — предки слов’ян (а отже й росіян). Історик і публіцист Сергій Громенко підтверджує: перебування скіфів у Криму зафіксовано й археологічними, й писемними джерелами. А ось твердження, що скіфи були предками росіян, утвердилося за часів Катерини ІІ. «1778 року Олександр Суворов за вказівкою Катерини ІІ організував депортацію християн із Криму, — розповідає історик. — Він нарахував понад тридцять тисяч переселенців — греків, вірмен, грузинів, румунів. Ані росіян, ані інших слов’ян серед переселенців не було».

На цю тему: Каким был «подарок Хрущева». Как Украина отстроила Крым. Часть вторая [15]

Згодом, після невдалої для Росії Кримської війни, уряд почав змушувати кримських татар виїжджати до Османської імперії. Вже у 1860-х роках кримських татар у діаспорі було більше, ніж у Криму. Водночас на ці землі почали переселятися росіяни. «Вони стали більшістю виключно внаслідок адміністративного тиску імперського, а згодом радянського уряду на кримських татар, — говорить Сергій Громенко. — Із трьох тисячоліть писемної історії Криму росіяни на півострові становлять відносну етнічну більшість лише 115 років, а абсолютну — 72 роки».

Степан Бандера — супермен. Степан Бандера [16] був, безперечно, важливою постаттю української історії, однак чи був він генієм? Про лідера українських націоналістів було чимало міфів. Поляки, німці та радянці демонізували його, змальовуючи злочинцем. А ось міф про Бандеру як надзвичайного вождя з неймовірними здібностями, за словами історика Георгія Касьянова, створив сам Бандера та його найближче оточення. «Бандері було 50 років, коли його вбили, — каже історик. — Значну частину свого життя він провів у тюрмі, в концтаборі чи під домашнім арештом. Говорити, що він був видатним теоретиком та організатором — очевидне перебільшення. Він був видатним будівничим партійної фракції та видатним організатором власного культу».

На цю тему: Бандера и бандеровцы. Разоблачение кремлевских мифов [17]

Галичани завжди були націоналістами. «Один із найпоширеніших міфів про Галичину — уявлення про неї як про батьківщину й оплот лише однієї ідеології: радикального націоналізму», — каже професор кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету Олександр Зайцев. Насправді ж до початку 1930-х галицький український політикум був демократичним і переважно ліберальним. Більша його частина була в опозиції до польської держави й не приховувала відданості образу самостійної, соборної і демократичної України. «Попри перешкоди, українські партії успішно виступали на виборах, мали доволі сильне представництво в найвищих державних органах. Проте революційний шлях здобуття власної держави, який пропагували радикальні націоналісти, багатьом видавався коротшим і ефективнішим, ніж шлях, яким ішли легальні партії та громадські організації», — коментує Олександр Зайцев. Українське націонал-демократичне об’єднання було найвпливовішою політичною течією Галичини до кінця 1930-х. Роль Організації українських націоналістів різко зросла з вересня 1939 року, коли радянська влада знищила всі легальні національно-демократичні й соціалістичні українські партії. Ліберали, на відміну від націоналістів, не були готові до роботи в підпіллі.

—

Катерина Гнідковська,  опубликовано в издании MediaSapiens [18]

На цю тему:

• Украинский Таганріг [19]
• Посмотрите хотя бы на герб. Путину намного логичнее было бы провозгласить себя потомком Золотой Орды [20]
• Российские мифы Донбасса [21]
• «СССР не готовился к войне?» Мифы о начале германо-советского противостояния в 1941 году [22]
• «Мифы Второй мировой войны». Без оправдания и осуждения [23]