У січні 1919-го в Харкові, що тільки-но став радянським, розгорнула бурхливу діяльність одна цікава структура. Не тільки незаслужено забута, а ще й… двічі пограбована. Бо як подвиги її, так і злочини, пізніша традиція приписала чекістам.

Мова йде про комендантське управління, у просторіччі — комендатуру. Саме вона винесла на собі головний тягар боротьби з бандитизмом у першій половині 1919 року. Та ще й добряче приклалася до ствердження радянської влади у нашому місті. Століття, що минуло з того часу — цілком достатній термін, аби глянути на її діяльність більш чи менш об’єктивно.

Геть не з доброго дива підтримувати порядок у Харкові взялася саме армійська структура. А як інакше, коли одним з головних його порушників була… Червона Армія [2]? Той ще набрід увійшов до міста у кривавому січні!

Щоб переконатися у цьому, не треба заглиблюватися у спогади «буржуїв недорізаних». Досить лише переглянути місцеву пресу за січень-лютий 1919 року. Повідомлення про вироки військових трибуналів вражають: підсудних рахували на десятки. Рекордний випадок — 160 (!) бійців відразу.

1919 рік: комендант Харкова Якимович серед керівництва Радянської України. Сидить з планшетом

Ось, до прикладу, справа кавалерійського загону 1-го Валуйського революційного повстанського полку. На лаві підсудних — 23 людини. Починаючи від «героїчного» командира і закінчуючи сестрою-жалібницею. «Букет» обвинувачень вельми барвистий: бандитизм, зґвалтування, пияцтво, крадіжки, побиття громадян.

Нечуваного розвитку набула тоді і звичайна, «цивільна» злочинність, у чому більшовицькі мемуаристи традиційно звинувачували попередників. Мовляв, петлюрівці [3] залишили поганий спадок. Але це лише половина правди. Друга ж полягає у тому, що віддали українці те саме, що і прийняли від більшовиків у квітні 1918-го. Бо ще при перших «совєтах» збройні пограбування стали побутовим явищем.

Логічне питання «що робила міліція?» зникне, коли ознайомитися з хронологією подій. Більшовики [4] увійшли до Харкова 3 січня, а перший наказ по губернській міліції було підписано лише 24-го. Цілих три тижні її просто не існувало.

Тому після захоплення міста для підтримання у ньому порядку червоноармійці споряджали спільні караули з… німцями, які ще не встигли евакуюватися. Коли ж ті, врешті-решт, вибралися додому, губвиконком вирішив, хай армія цим займається і надалі, «впредь до установления нормальной жизни и конструкции милиции».

Встановлювати «нормальную жизнь» коменданту Івану Якимовичу допомагав, від початку, так званий «Пролетарский батальон». Скільки у ньому було бійців, з’ясувати не вдалося. Натомість, достеменно відомо, що 25 січня губвиконком наказав Якимовичу терміново сформувати караульний полк чисельністю у 2000 чоловік «для успешной борьбы с прогрессирующим бандитизмом».

На цю тему: Холодногірський розстріл: чому про нього забули? [5]

Чому саме губвиконком? Бо у комендатури було досить хитре підпорядкування. Лише один з п’яти її відділів — стройовий (караули та силове забезпечення акцій ВУЧК), підпорядковувався окружному військовому комісару. Та й то лише «в своей строевой части и лишь со стороны технической». А вже до адміністративного, що займався стягненням штрафів за невиконання наказів радвлади, воєнкому було зась. Як і до ще більш «хлібного» відділу реквізицій.

Фактично комендатура з її бійцями була кишеньковою структурою голови губвиконкому більшовика Павла Кіна. Армією, поліцією і фіскальним органом водночас. Мотивувалося таке підпорядкування наступним чином: «Так как посты и караулы по городу имеют, главным образом, политическое значение, то вмешательство военной инспекции совершенно недопустимо и является превышением власти».

Більшовик Павло Кін — фактичний хазяїн Харківщини у першій половині 1919 року

А влада і в комендатури була немалою. Не пізніше, ніж 27 січня, вона отримала від уряду Радянської України дозвіл розстрілювати бандитів, спійманих на місці злочину. Президія губвиконкому додала повноважень: дозволила після закінчення слідства стріляти і тих, хто був заарештований раніше.

Про те, як він цими правами скористався, комендант Харкова відзвітував 30 березня 1919 року. Розстрільний список від Якимовича був коротким — всього лише дев’ять пунктів — зате цікавим. Хоча б тому, що відкривали його… співробітники комендатури. Червоноармійців Овчаренка та Пшеничного покарали за те, що в обмін на хабар випустили з-під варти злочинця.

З семи інших убієнних — шести бандитів і хазяйки притону, «на місці злочину» був розстріляний лише один. Так швидко, що і прізвища не спитали: пройшов по документах як «Яшка Матрос». У ніч на 6 березня, тікаючи від погоні десь в районі Клочківської, Яшка встиг застрелити співробітника комендатури Аркадія Шапіро. Тому з ним і не панькалися.

Над Аркашою голосно поплакали, але вдові його видали лише 5000 одноразової допомоги. Що виглядало відвертим скупердяйством. Бо мало хто поповнював губернську скарбницю так, як комендатура. І мова тут не лише про стягнення штрафів.

Станом на 23 лютого хлопці Якимовича повернули награбованих цінностей на загальну суму близько мільйона рублів. А 18 березня комендант повідомив про конфіскацію у підпільного лихваря Шарова п’ятдесяти пудів золотих та срібних виробів.

За конфісковані цінності іноді доводилося платити життям

Тоді ж, до речі, особливий відділ комендатури накрив відмінно обладнану підпільну друкарню, яка штампувала кілька видів грошових знаків. В тому числі й українські. Очевидно, харківський криміналітет геть не вважав справу Директорії УНР безнадійно програною.

Знайшов Якимович і тих, хто вірив у щасливу зірку Павла Скоропадського, хоча його влада [6] у Харкові скінчилася ще 18 листопада 1918 року. Кореспонденту «Известий» комендант сказав, що «были произведены аресты заведомых контрреволюционеров, стремившихся к восстановлению Гетманской власти». Та на відміну від бандитів, соковито описаних і поіменно названих, жоден «гетьманець» не удостоївся комендантської уваги персонально. Ані слова не було сказано і про їхню подальшу долю.

На щастя майбутніх дослідників, охочіше, ніж інтерв’ю, Якимович роздавав накази, що стосувалися різних сторін міського життя. Тому можемо скласти досить чітке уявлення, звідкіля бралися і як стягувалися штрафні суми.

Першими «годувальниками» комендатури були… сніг та лід. За три тижні січня з домовласників, які вчасно не прибрали закріплену за ними територію, зібрали 100 000 рублів. Оскільки альтернативою несплаті комендант оголосив шестимісячний арешт.

Іван Якимович — начальник Головного Управління міліції та розшуку УСРР, 1929 рік

Очевидно, злякалися не всі. Бо 8 лютого Якимович заявив, що штрафами буржуазія [7] не відбудеться. І той, хто не прибрав сніг самостійно, зробить це в примусовому порядку і під конвоєм.

В той же день комендант заборонив у місті азартні ігри. Наказав закрити не лише картярські клуби, а й більярдні. А спійманих за грою в карти пообіцяв «беспощадно карать по всей строгости военного положения».

Виявлялося це «положение» ще й у тому, що харківцям заборонили з’являтися на вулиці після одинадцятої вечора без спеціальної перепустки. За дотриманням комендантської години пильно стежили у дві зміни спеціальні патрулі. В ідеалі Якимович планував прикрити патрульними кожен міський квартал. Для цього, за його підрахунками, треба було довести чисельність однієї зміни до 1200 чоловік. Чи вдалося це зробити, невідомо.

На цю тему: Словом та кулею: як селян Слобожанщини до Червоної Армії заганяли [8]

Знаємо натомість, що жителі міста намагалися виправдати пізнє перебування на вулиці відвідуванням розважальних закладів. Після чого комендант вліз ще й у театральне життя, заборонивши «устройство вечеров до шести часов утра и затягивание спектаклей позже десяти с половиной часов вечера».

Та найбільш радикальними заходами Іван Якимович відзначився на фронті боротьби за… здоровий спосіб життя. Ну, майже. Наказом від 24 березня 1919 року пообіцяв карати продавців самогону «вплоть до расстрела на месте преступления». Щоправда, жодних повідомлень про виконання цієї обіцянки знайти не вдалося.

Це вам не горбачовська боротьба з пияцтвом!

Хоча стріляли співробітники комендатури часто. І не тільки по злочинцях, а й по своїх колегах. Класичний приклад — бій на Римарській, 18, що відбувся 3 лютого 1919 року.

Загін комендантського управління проходив у недобрий час повз двір, де провадили обшук співробітники ВУЧК [9]. Як вони виглядали і якими методами той обшук провадили — питання відкрите. Бо комендантські бійці визначили чекістів як грабіжників і спробували їх роззброїти. Результатом тієї спроби стали двоє поранених.

Та значно частіше споріднені структури співробітничали, харківцям на горе. Головну опору Якимовича — «туземный отряд имени товарища Габаева» постійно залучали до силової підтримки чекістських операцій. Найвідомішою з яких став розстріл заручників у концтаборі [10] перед втечею червоних з міста у червні 1919-го.

Але то вже інша, зовсім сумна історія…

—

Едуард Зуб, історик; опубліковано у виданні  Mediaport [11]

---

На цю тему:

• Харьковский СИЗО № 27: уникальные ФОТО [12]
• История Харьковской Холодногорской тюрьмы [13]
• Дело «утопленника»: ежовщина без ретуши [14]
• Как убивала «красная» Россия. Процедура смертной казни в 1920–1930-х годах. Часть 1 [15]
• Как убивала «красная» Россия. Процедура смертной казни в 1920–1930-х годах. Часть 2 [16]