Василь Расевич: Дегуманізація українців

1.00

Острая тема

Українці самостійно дегуманізують самих себе. Без допомоги Путіна і Росії. Відмовляють один одному в патріотизмі. Вважають своїх противників недолугими, примітивними і продажними. Ні на що не здатними. Некультурними і нецивілізованими.

Втішаються промахам і провалам та сподіваються, що «нічого в них не вийде». Складається враження, що вони з ейфорією чекають якоїсь всезагальної катастрофи. І тягнуть за собою Україну, пише видання Zaxid.net [2].

Пригадаймо інформаційну підготовку Росії до гібридної війни й антиукраїнську пропаганду під час війни. Здається, на це був кинутий ледве не весь гігантський медійний ресурс. Ролі були чітко наперед розподілені, темники розіслані, больові точки окреслені. Основними посилами стали твердження, що Україна – це «недодержава», що «нєзалєжна» ось уже стільки часу борсається і не може собі дати ради. Що українці і росіяни – браття, тільки перші чомусь здуріли і, під’юджувані злими американцями, вирішили покинути такий прекрасний спільний дім під назвою СРСР [3].

На цю тему: Усик і Ломаченко залюбки знялися у російському фільмі про віру та дружбу з агресором [4]

Тобто СРСР не розвалився, його розвалили і знищили ворожі агенти, а тому треба виправити цю історичну несправедливість. У перекладі на зрозумілішу мову це означало: повернемо Україну назад, бо без неї нема імперії. А повернути її можна, тільки здискредитувавши саму ідею незалежності України та представивши носіїв української національної свідомості аморальними нелюдами. Путіну для тотальної згоди з боку російського суспільства на агресію проти України треба було дегуманізувати українців в очах всіх своїх прихильників. Дегуманізувати так, щоб при нагоді не шкода було вбивати, щоб рука не здригнулася і докори сумління не пекли.

Проте таке зверхнє трактування українців з боку сусідів могло викликати зворотний ефект. Справа в тому, що коли довго повторювати, що цілий народ без винятку поганий, недолугий, несамостійний, то це може підштовхнути його до внутрішньої консолідації, щоб протидіяти ворожим нападкам. А саме це не входило в плани російських пропагандистів.

Навпаки, потрібно було протиставити мешканців різних регіонів, стравити їх між собою. Звідси й ростуть ноги довгих історичних розповідей, фільмів та серіалів про справжніх українців-трударів, які допомагали росіянам розбудовувати СРСР, перемагати у Великій Вітчизняній війні і боротися «за мир» у всьому світі. Насправді ж це було творення образу радянського малороса: хитруватого, тупуватого, зрадливого, куркулистого, дріб’язкового і взагалі позитивного персонажа тільки за умови, що ним керує розумніший і спритніший російський брат. Тільки за цієї умови такий українець отримував право користати зі спільного списку «перемог». Без мудрого російського керівництва карета знову перетворювалася на гарбуза, а розкішна панянка – на замурзану прислугу.

Але була ще одна історична перешкода на шляху цієї гігантської маніпуляції. Таким бар’єром ставала Західна Україна [5], у якої тривалий час майже не було спільного досвіду з російським та радянським проєктами. Навпаки, її мешканці часто у світових конфліктах виступали на антиросійському та антирадянському боці. Відповідно, після розвалу СРСР їхні нащадки аж ніяк не могли змиритися з роллю потішних малоросів, або менших братів, що гинули «За Родину», «За Сталіна». Вони стали розвивати свій антирадянський дискурс. І робили це, на превеликий жаль, часто дуже грубо, а деколи просто примітивно.

Робили без рефлексії до базових світоглядних цінностей. Зокрема, це стосувалося того, що до «борців за волю України» були зараховані всі без огляду учасники конфліктів у Другій світовій війні. Серед них колишні поліцаї, які брали активну участь у вбивствах цивільного населення, військові Вермахту і навіть СС. Антирадянський дискурс чудово надавався для національної мобілізації на заході України, але входив у страшний клінч з історичною пам’яттю більшої частини населення України. Виникала вкрай загрозлива внутрішня ситуація. Чим не могли, зрозуміло, не скористатися кремлівські стратеги.

Тут варто зауважити, що не тільки росіяни виявилися вправними злими геніями, що до цього добре приклали руку й самі українці своєю впертістю, непоступливістю і затятістю. Замість того, щоб працювати для досягнення внутрішнього консенсусу, прихильники двох полярних історичних наративів сподівалися, що за допомогою державної влади зможуть «зобов’язати» супротивників визнати панівним саме свій героїчний дискурс. Ось тут і була закладена міна з годинниковим механізмом. Вибух від протистояння Заходу і Сходу ставав тільки питанням часу і загрожував вмить рознести все, що звалось Україною.

На цю тему: Андрій Курков: В нас неосвічена більшість [6]

Ігри з історичною ідентичністю стали настільки серйозними, що перетворилися на найпотужнішу зброю в руках умільців. Зрозуміло, для Путіна радянський та імперський дискурси [7] були важливими ще й тому, що він сподівався на відродження імперії і повернення Росії статусу наддержави. Але ці питання важливі для нього і тому, що в сучасної Росії, окрім історичних «досягнень», немає чим гордитися. «Досягнення» також дуже сумнівні, бо доводиться виправдовувати сталінізм, радянську міжнародну політику з підтримкою світового тероризму і жорстоке придушення проявів свободи у практично окупованих країнах «соціалістичного табору».

Для повернення «авторитету» Росії ще можна було пробувати лякати світ розробками сучасної зброї, але й це за відсутності високотехнологічної економіки, розваленої соціальної сфери робило її зовсім непривабливим сировинним придатком, ніж притягальним центром. Саме тому тактика гібридної війни Росії проти України передбачала не тільки анексію Криму, введення російських військ на Донбас, але й кампанію з масованої дегуманізації українців і України в потужних пропагандистських медіа. Російські канали легко відшукували приклади прославляння Дивізії СС «Галичина» в Україні, щоб потім на весь світ прокричати, що в «нєзалєжной» відбувається відродження нацизму і фашизму.

Закидаючи різними мовами у світовий інформаційний простір повідомлення про підйом в Україні пронацистських настроїв, Росії легко вдавалося формувати у легковірних європейців негативний образ України. Та й перебоїв з постачанням яскравих картинок з місць не було. Ще з часів Майдану «випадково» знаходилися персонажі з нацистською символікою, відповідними гаслами та жестами. Треба визнати, що російській пропаганді довший час вдавалося поєднувати непоєднуване. З одного боку, вони лякали своїх глядачів і слухачів тим, що ворожий й агресивний продовжувач справи Гітлера Захід організував нацистський переворот в Україні, а з іншого – представляли той самий Захід найбільш надійним партнером Росії.

Взагалі російські пропагандистські телепрограми [8] заслуговують на більш прискіпливий аналіз, але сьогодні мова про дегуманізацію. Так-от, ще задовго до російської військової агресії й анексії Криму у цих програмах успішно ділили українців. Всіх «західняків» гамузом записували у «бандерівці», а отже у фашисти та нацисти. Щоб не допустити появи навіть натяку на консенсус в українському суспільстві, використовували грубу технологію, коли нібито теперішні «ми» воювали на фронтах Першої та Другої світових воєн. Що саме «ми» є реінкарнацією не тільки своїх предків, але й всіх добрих людей, що жили на цій території. І що це зобов’язує нас триматися канонічної лінії предків. І ніколи від неї не відступати. Тобто, якщо твій прадід і дід були червоноармійцями, то ти мусиш ненавидіти все західне і протистояти всім їхнім впливам. Такий підхід у випадку України моментально реставрував майже всі лінії історичного протистояння. Діяв, як найбільш мобілізаційний чинник, коли ти або «бандерівець», або «червоноармієць», іншого не дано. І ви ніколи не примиритеся.

Відповідно, у посилах набагато потужнішої за масштабами російської пропаганди західних українців почали зображати тільки прислужниками нацистів, кривавими вбивцями цивільного населення і взагалі вродженими негідниками. Призначили організації-спадкоємців, які нібито напряму виводяться з групи колабораціоністів часів Другої світової війни. Маркували ними весь сучасний український рух і розпочали проти нього справжню багатопланову війну. В хід пішли навіть примітивні «генетичні» теорії про те, що вихідці з колишньої Галичини – взагалі не українці. Що це штучно виведений народ, головною ознакою якого є антиросійськість. А основними рисами – зрадливість, пристосуванство та невдячність. Цим само вказується на те, що радянській владі під мудрим керівництвом російського народу вдалося трохи цивілізувати тих дикунів, але дика антиросійська натура знову вилізла нагору і запанувала.

І в цьому місці, як правило, відбувається одна з найбільших маніпуляцій російської пропаганди. Представити все так, нібито всі «нормальні» українці опинилися в заручниках у купки західних «звірів». Розподіл на «нормальних», тобто проросійських або таких, що мають легку етнографічну відмінність від росіян, і на «звірів», які тільки й думають, щоб взяти у рабство вільних пролетарів Донбасу, нав’язавши їм насильно українську мову та любов до Бандери, і є головним розпалювачем антагонізмів в українському суспільстві.

Якщо все це помножити на гекатомби проклять на адресу всіх можливих і неможливих, справжніх і міфічних, історичних і сучасних нацистів і фашистів, які безперебійно ллються на голови споживачів російського пропагандистського продукту, то можна собі приблизно уявити масштаб плеканої ненависті до українців і України. Доходило до того, що дев’яносто відсотків ефіру присвячувалося «українським» темам. Зневага, лють і прокляття до всього українського на роки прописалися на російських каналах.

Крім того, коли пропагандистський запал почав згасати, для програм почали купляти «потішних» підставних дурників з чубами і без. Основним лейтмотивом цих програм було показати інтелектуальну неповноцінність українців, їхню моральну безпринципність. Показати, що українці у всьому програють росіянам і без тих їм ніяк.

Коли з часом засяг російської пропаганди в Україні зменшився і змалів інтерес до подібних «шоу», на допомогу прийшли українські партнери – телеканали Віктора Медведчука. Та сама антиукраїнська пропаганда, тільки замаскована під альтернативне інформування населення, а насправді – обслуговування політичної діяльності ОПЗЖ. Найгірше, що могло трапитися в цій ситуації, це те, що названим каналам вдалося перенести російський досвід на український ґрунт. З тією відмінністю, що тепер потужна пропагандистська машина стала працювати на дегуманізацію політичних противників всередині країни.

Сталося так, що під час минулої президентської кампанії в жорстокому двобої зійшлися дві моделі майбутнього розвитку України. Вони досить швидко перетворилися на два непримиренні політичні табори. Один з них після нищівної поразки п’ятого президента України і завдяки введенню до складу пропагандистського арсеналу телеканалу «Прямий», повністю перейняв російську методику. Цього разу проти ненависної нової владної команди. З першого погляду видно, що їхня пропагандистська робота повністю «злизана» з російської. Що вона є клоном своєї російської сестри, оскільки налагоджували її роботу все ті ж російські фахівці.

На цю тему: Василь Расевич: Патріотам можна [9]

Ведучі абсолютно нічим не відрізняються від своїх російських колег. Ті ж зневажливі коментарі, паскудні випади проти політиків та їхніх родичів. Цькування з будь-якого приводу. Намагання принизити людську гідність. Однопартійний добір «експертів». І постійна брехня заради брехні. Тепер телеканали Віктора Медведчука та Петра Порошенка майже ні в чому не відрізнити. Вони роблять одну спільну справу. Але яку?

Просто тепер українці самостійно дегуманізують самих себе. Без допомоги Путіна і Росії. Відмовляють один одному в патріотизмі. Вважають своїх противників недолугими, примітивними і продажними. Ні на що не здатними. Некультурними і нецивілізованими. Втішаються промахам і провалам та сподіваються, що «нічого в них не вийде». Складається враження, що вони з ейфорією чекають якоїсь всезагальної катастрофи. Ніби сомнабули, зачаровані владою і грішми, поволі сповзають в нікуди. І тягнуть за собою Україну.

—

Василь Расевич, опубліковано у виданні Zaxid.net [2]

На цю тему: