«Викликали наввипередки швидку допомогу та доставку піци. Наші виграли»

1.00

Нет

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили?

Platfor.ma [2] поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це — бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем — у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА — 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі — це ж своєрідні супергерої...

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів — це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність — інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу — не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com [3]. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці — вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу — ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою — кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу — я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Є ще цікавий випадок, але не з моєї практики. Я бачив у лікарні в колекції сторонніх тіл прямої кишки, яку хірурги збирають у себе у відділенні, стандартного розміру лампочку розжарення. Здивувався, бо я чув анекдоти про засовування лампочки собі в рот, але наскільки хороброю потрібно бути людиною, щоб зайти з іншого боку — досі в голові не вкладається. Наскільки везучим потрібно бути, щоб вона не лопнула всередині, та наскільки блискучим хірургом, щоб вона не зробила цього в процесі вилучення. Тепер ця лампочка — трофей. У лорів, до речі, теж є колекції предметів, які вони виймали з вух і носів, на кшталт монеток.

— Як ви думаєте, чому люди можуть свідомо завдавати шкоди своєму організму, навіть якщо підозрюють про наслідки?

— Я вважаю, що коріння росте з радянської системи, коли активно пропагувався образ доброго лікаря Айболить, який сидить під деревом та до якого в будь-який час дня і ночі можна прийти, щоб він надав допомогу. Активно пропагувалася заборона на будь-яке самолікування та модель поведінки, коли лікар — це батько, а пацієнт — дитина. Відповідно батько все знає та розповідає, як себе вести і які пігулки пити, а дурному дитяті залишається лише підкорятися та зовсім необов’язково щось знати.

Таким чином, самоосвіта в плані здоров’я не проводилася, не заохочувалася, тим більше не займалися цим лікарі. В результаті пацієнт не відчуває відповідальності за своє здоров’я — вона повністю перекладається на доброго лікаря Айболить. А разом зі зростаючою недовірою до медицини, це перетворюється на пошук допомоги у Google, баби Галі з третього парадного або в учасниці дев’ятого сезону «Битви екстрасенсів».

Зараз, на щастя, більшою мірою використовується колегіальна модель взаємодії, коли лікар і пацієнт — рівні союзники. Головним завданням лікаря є дохідливо пояснити людині, що відбувається з її організмом, розписати кожен пункт лікування, щоб було зрозуміло, навіщо це і те робиться. Така модель найпродуктивніша, тому що пацієнт відчуває відповідальність за своє лікування нарівні з лікарем.

— Як зробити так, щоб кількість екстрених викликів зменшилася?

— Як мінімум досить просто зробити нормальну диспетчерську. Наприклад, дуже часто приходять виклики під кодовою назвою «погано». Це значить, що людина просто дзвонить на 103 і каже: «Мені погано, пришліть швидку». Найчастіше виявляється, що екстрена допомога в таких випадках не потрібна. Тому що, якщо ти їдеш на «погано» — це може бути і температура, і тиск, і непритомний бомж, і людина при смерті.

— А буває, що хтось жартома викликає швидку допомогу?

— У мене нещодавно колеги їздили на виклик, тому що якісь хлопці в не дуже адекватному стані вирішили викликати наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Швидка виграла, це приємно. Один — нуль. Притягнути їх за це до адміністративної відповідальності дуже непросто технічно. Це потрібно викликати наряд поліції, який як завжди приїде хвилин через 40, скласти протокол. Потрібно ще, щоб бригаду за ці 40 хвилин не побили і не вигнали з квартири. Це ще як мінімум на годину паралізує роботу швидкої допомоги, при тому, що покарання за це — близько 190 гривень.

— До речі, часто пацієнти пропонують вам гроші? У яких випадках ви берете, а в яких можете відмовитися?

— Відсотків 50 пропонують. Якщо ти полікував пацієнта, тобі добровільно можуть запропонувати винагороду. Коли у мене запитують «Що ми вам винні?», я чесно відповідаю, що медицина у нас в країні безкоштовна. Якщо добровільно пропонують — чому б і ні, але сам я ніколи не натякаю, і ніхто з моїх знайомих колег цим теж не займається. В середньому таких «чайових» на місяць виходить близько 1000 гривень.

Буває таке, що ти приїжджаєш до людини, яка вже померла, й після безуспішної реанімації тобі пропонують гроші. У таких випадках я категорично відмовляюся, бо це зовсім неправильно.

В тему: Реформа медицины. Инструкция к применению [4]

— Чи часто швидку викликають молоді люди?

— Вистачає, причому не завжди викликають з об’єктивних приводів. Наприклад, молоді хлопці викликають, коли порізали палець. Молоді дівчата, коли у них критичні дні: вони не йдуть в аптеку за знеболюючим, а чекають, поки приїде швидка і введе його сама. Часто виклики надходять від тих, хто три дні пив, а далі мучиться. Але це ж очевидно, що якщо три дні пити, потім буде недобре. А у нас немає того чарівного уколу, який би оживив людину після такого. Хоча бувають випадки передозування, навіть такі, де дійсно потрібна допомога швидкої, що становлять загрозу для життя.

— Як бути на законодавчому рівні, якщо у людини передозування наркотиками?

— Ми не поліція і не наркоконтроль, а сам факт вживання наркотиків у нас в країні не заборонений. Тому на законодавчому рівні виконуємо закон «Про екстрену медичну допомогу» та надаємо її.

— Які ліки не приносять користі?

— Якщо я почну список, то ми закінчимо завтра зранку. Наприклад, пробіотики. Люди вважають, що антибіотики вбивають нормальну мікрофлору кишечника і потрібно приймати якісь бактерії в капсулах для того, щоб не було наслідків. Це в корені неправильно думка, яка культивується фірмами, що ці пробіотики продають. У людини в кишечнику живе близько 200 різних видів бактерій — прийнявши спори трьох із 200 видів бактерій, ми нічого особливо не виправимо. Тим більше, абсолютно не всі антибіотики хоч якось впливають на мікрофлору, більшість не впливає взагалі. Також нерозумно вважати, що якщо антибіотик вбиває бактерії, то в пігулці він їх чомусь не вб’є.

Ще — таблетки для підтримки здоров’я печінки. Немає жодної речовини, яка дійсно захищала б цей орган. Але люди вважають, що можна місяць бухати, а потім випити чарівну пігулку, яка відновить печінку.

Є величезний ринок препаратів, які називають нейропротекторами — їх призначають хворим з інсультами, з важкими ураженнями нервової системи. Вони ніякої шкоди не несуть, але дуже дорого коштують. Рідні, які доглядають за паралізованим, замість того, щоб якісно його реабілітувати, витрачають гроші на дорогі крапельниці, які абсолютно неефективні. На жаль, багато лікарів через брак освіти або небажання її отримувати щиро вірять в те, що це працює.

Також люди чомусь думають, що все потрібно лікувати таблетками. Від застуди аж до інсульту, в лікуванні якого величезну роль грають не крапельниця або таблетки, а фізична реабілітація — гімнастика, розминки, заняття з логопедом і фізіотерапевтом.

— Що думаєте про реформу Уляни Супрун (ось, до речі, наше з нею інтерв’ю [5])?

— Вважаю, що цій святій жінці потрібно поставити пам’ятник. Якщо без жартів, то можна перераховувати величезну кількість недоліків, які є в її політиці, але величезний плюс перекреслює всі мінуси — вона хоч щось робить і в правильному напрямку. Я абсолютно впевнений, що вона хоче як краще. До того ж це перший міністр охорони здоров’я, який спілкується з населенням. Сумніваюся, що вона сидить і пише все особисто на своїй сторінці, але тим не менше рухає цей процес — і це вже варте поваги.

— Чого боїться лікар швидкої допомоги?

— Справжній лікар швидкої допомоги нічого не боїться! Жарт. Насправді, я боюся самотності та безпорадності. Коли через вибиті поліцією двері виносиш старого, який пролежав паралізованим кілька днів на підлозі через раптовий інсульт, хочеться або швидко і безболісно померти молодим, або пообіцяти собі, що моя сім’я буде такою міцною та дружньою, що в старості мене ніколи не залишать одного.

— Які у лікарів існують забобони?

— Один із найбільш шкідливих забобонів, з яким я постійно намагаюся боротися — це транспортування живого пацієнта головою вперед. Мовляв, ногами вперед возять тільки небіжчиків. При тому, що за всіма світовими стандартами пацієнт переміщається виключно ногами вперед, крім буквально пари окремих випадків. Каталки сконструйовані так, щоб було зручно їхати саме ножним кінцем вперед, але ні, всі крекчуть, мучаться, але намагаються розгорнути в коридорі каталку з пацієнтом. Причому за «непокору» цьому забобону можна й скаргу від родичів отримати. Мовляв, бажаєш смерті їхній улюбленій тітоньці.

Є нешкідливі забобони, до яких я ставлюся скоріше як до традицій, ніж як до якихось містичних формул. У нас не бажають доброї ночі або хорошого чергування, щоб не наврочити. А пацієнтам не говорять «до побачення». Навіть поза роботою я став набагато частіше говорити «на все добре» та «не хворійте». Деякі кажуть «прощавайте», але для мене це трохи похмуро.

Принцип «візьмеш з собою парасольку — дощу не буде» ми використовуємо для забобонної практики. Якщо відразу при виїзді з підстанції на тривожний виклик — ДТП, втрата свідомості, травма — надіти рукавички, то шанс того, що на місці виявиться щось серйозне, значно зменшується.

У нас не люблять зайвий раз вимовляти слова «помер», «смерть». Зробивши сухий запис у карті виклику «біологічна смерть», ми говоримо, що нещасний пацієнт «пішов», «бригада його поховала», або з чорним гумором відзначаємо, що йому «стало гірше за всіх».

— Можете назвати серіали, фільми або книги про вашу роботу, які не брешуть?

— Фільми та серіали брешуть усі. Непоганий внутрішній пронизливий монолог працівника швидкої у фільмі «Воскрешаючи мерців» із Ніколасом Кейджем, а в старому радянському фільмі «Справи сердечні» добре відобразили зсередини повсякденну рутину бригади тих часів.

В тему: «Станет ли после реформы медицина платной и очень дорогой?» Чем пугают пациентов [6]

Недавній російський фільм «Аритмія» досить гіперболізовано ілюструє паноптикум сучасної пострадянської швидкої. Однак головний герой, дуже розумний і спритний лікар, який легко переступає через інструкції та самодурство начальства на роботі і є безвольним алкоголіком поза зміною, дуже даремно прославляється. Екстрена медицина — це не про творчість і не про гордих лицарів в червоній броні, а про чітке бездоганне дотримання протоколу, злагоджені та відпрацьовані дії. А в тому, щоб за цією роботою згоріти як особистість, як людина, теж немає нічого романтичного і прекрасного.

— Почуття вже атрофувалися чи кожен раз, коли людина йде, — це жах?

— З перших днів моєї роботи старші товариші мене вчили: ні в якому разі не можна лягати вмирати поруч із хворим. Зрозуміло, повага до чужої гідності, чужих страждань, спроби ці страждання максимально полегшити — це те, про що ні в якому разі не можна забувати ні на секунду. Але і переживати разом з пацієнтом його біль не варто. У нього він один, а у лікаря таких пацієнтів десятки й навіть сотні.

Коли йде пацієнт, відчувається досада. Досада того, хто програв партію Смерті. І бажання поквитатися з нею наступного разу, що проявляється в ретельному аналізі всіх своїх дій і пошуку найменших помилок. Щоб не повторити їх наступного разу.

—

Тетяна Капустинська, опубліковано у виданні Platfor.ma [7]

В тему: