«Волинська різанина»: міф про «100 тисяч»

1.00

Нет

Насправді ніхто не знає, скільки поляків загинуло від рук їх українських сусідів на Волині. Так само, як українців, убитих поляками в ході так званих «відплатних акцій». Ніхто не рахував їх у момент вбивства. Ніхто не записував їх прізвищ під час поховання в безіменних могилах, ямах. Їх прізвища вціліли лише в пам’яті тих, хто вижив.

Сьогодні кількість убитих все ще зростає. Незважаючи на часову відстань, відсутність ретельних досліджень, встановлення нових фактів. З початкових 40 тисяч жертв на Волині і 100 тис. по всьому прикордонню («Кресах») швидко стало 60, потім 70 і 80 тисяч. У минулому році президент Польщі Анджей Дуда [2], покладаючи квіти до пам'ятника «Пам'яті жертв екстермінації польського населення на Волині" 11 липня в Ґданську, говорив уже про "понад 100 тисяч вбитих на Волині". Ще того самого дня на порталі president.pl написали, що "є також оцінки, які свідчать про 120-130 тисяч жертв на Волині". А люблінський воєвода Пшемислав Чарнек, в інтерв'ю для Радіо Люблін, не вагаючись заявляє про кількість 130 тисяч вбитих, натомість католицьке телебачення «Trwam», повідомляючи про церемонію в Сагрині – про 200 тисяч. польських жертв «Волинської різанини».

Це набагато більше, ніж загальні польські втрати впродовж п'яти років на всіх фронтах Другої світової війни (120 тис.), (включно з вересневою кампанією, Варшавським повстанням, партизанськими боями, на західному і на східному фронтах, форсуванням Одри і Ниси, Монте Кассіно).

На цю тему: «Волынская резня»: кому было выгодно? [3]

Що стосується загальної кількості поляків, убитих на Кресах, то «рекордсменом» був покійний професор Едвард Прус. Він публічно твердив, що має докази про вбивство українцями 500 тисяч поляків. Хоча коронне джерело, на яке він посилався — начебто цитата слів Президента України Леоніда Кучми, виявилась «фальшивкою» — зрештою, не єдиною, яку, як стверджують фахівці, Прус сфабрикував для підтримання тези про «український геноцид» — він не змінив своєї думки до самої смерті.

Пізніше «міф» про півмільйона польських жертв неодноразово повторювався Асоціацією пам'яті жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві та її головою Щепаном Секєркою між іншим у листах і петиціях, адресованих Президенту Республіки Польща, Сейму, до засобів масової інформації. На інтернет-форумах, у дискусіях вікіпедистів, у публікаціях кресових середовищ, кількість вбитих на рівні 200-400 тисяч осіб не є сьогодні чимось винятковим.

Мабуть, ми є свідками народження польського варіанту креативної бухгалтерії. Тільки замість того, щоб примножувати фіктивні прибутки, помножуються віртуальні жертви. Спочатку – у нічим не обмеженій уяві кресових середовищ, потім у медіа, серед вікіпедистів і, нарешті, у свідомості польського суспільства. Швидше зростає лише польський державний борг. Фінансовим шахраям загрожує серйозне фінансове покарання, включно з тюремним ув'язненням. За вчинення другого злочину – несанкціоновану маніпуляцію кількістю жертв – у Польщі нічого не загрожує. За умови, що це стосується українців.

Оті 100 тисяч жертв «Волинської різанини» з публічного дискурсу плавно перейшли до наукового обігу. Це число механічно повторюється , як і дата 11 липня 1943 року, під час щорічних урочистостей, ювілейних конференцій, дискусійних панелей, у виступах політиків, резолюціях Сейму та недільних проповідях.

Якщо в цих висловлюваннях і є якась різниця, то вона лише в тому, що можливо, часом хтось супроводить її сором’язливим коментарем про те, що жертви були і з української сторони. За даними польського Інституту національної пам'яті, це було 20 тисяч вбитих, згідно з останньою заявою президента Дуди - лише 4 тисячі. Проте щоразу зазначають, що ці 20 тисяч українських жінок та дітей не були вбиті навмисно і свідомо (це було б геноцидом), а у відповідь на попередні вбивства, вчинені УПА [4].

І хоча часто цьому суперечить хронологія, цей розподіл смертей на ті під час «різанини», і ті у «відплату» є на сьогодні обов’язковим стандартом. Мертвий поляк – це жертва геноциду. Мертвий українець - тепер усе частіше це просто помилкова статистика. Ні про яку «симетрію» смерті не може бути мови. Зрештою, слово «симетрія» є одним із тих евфемізмів, які останнім часом роблять в Польщі карколомну кар'єру. Подібно до «превентивно–відплатних акцій», «польського національного руху», як квінтесенції патріотизму та «українського націоналізму» або «бандеризму», як есенції генетичної злочинності. Для симетрії до списку заборонених евфемізмів занесено, серед іншого: «польсько-українське примирення», «польську окупацію», «польські концентраційні табори», «війну в Україні». Список усе ще відкритий.

МІФ ПРО «6 МІЛЬЙОНІВ»

Зростаючу кількість поляків, вбитих на Волині та на Кресах частина дослідників розглядає як реакцію на «перегляд» в бік зменшення всіх попередніх усталень щодо кількості польських втрат від радянських та німецьких рук під час Другої світової війни. Раптово Польща та польська нація, яка протягом багатьох десятиліть вважалася найбільшою жертвою гітлерівського геноциду, опинилися далеко позаду не лише за Україною та Росією, але й Білоруссю, яка в перерахунку на кількість мешканців зазнала найбільших втрат від рук німецького окупанта (2,5 мільйонів убитих і замордованих, близько 28% населення).

Одним із найгучніших був «перегляд» кількості 6 млн. 28 тис., як загальних польських втрат під час Другої світової війни.

Ця цифра фігурувала майже півстоліття в кожній енциклопедії часів Польської Народної Республіки, в кожному підручнику історії. На думку доктора Матеуша Ґняздовського з Інституту міжнародних відносин вона становила одну з основ тодішньої історичної політики комуністичної держави, доказом того, як польська нація постраждала під гнітом німецького окупанта.

У 2008 році в журналі «Polski Przegląd Dyplomatyczny» (№ 1/2008) доктор Ґняздовський опублікував документ, який засвідчив що цю цифру вигадав у грудні 1946 р. член Політбюро ЦК ПРП, заступник держсекретаря в Президії Ради Міністрів Якуб Берман, який у наказовий спосіб вирішив «встановити кількість вбитих в кількості 6 мільйонів чоловік». Потім порекомендував додати 28 тис., щоб це виглядало більш «достовірно».

Професора Чеслава Мадайчика з Інституту історії Польської Академії наук, який першим оголосив про те, що сума втрат набагато нижча і становить не 6 мільйонів, а близько 3 мільйонів убитих євреїв та менше 1 мільйона поляків, звинуватили у святотатстві.

«З нього зробили майже національного зрадника. Але вже тоді було відомо, що цифра у 6 мільйонів була взята зі стелі. Але протягом багатьох років вона була символом польського страждання під час війни. А людям не подобається, коли такі символи руйнуються», - стверджує професор Томаш Шарота, також історик з Інституту історії Польської Академії наук.

Пізніше професор Кшиштоф Ясєвич у своїх публікаціях на підставі транспортних списків військ НКВД [5], віднайдених у радянських архівах «переглянув»" кількість поляків, депортованих з «Кресів» вглиб СРСР [6] у 1939-1941 роках, знизивши її з 2 млн до 320-340 тисяч депортованих і 62-х тисяч засуджених, а потім вивезених до трудових таборів, – тобто у п'ять разів.

І в цьому випадку автор зустрівся з масованою, агресивною критикою не лише кресових, але й наукових кіл. Додам, що з цих 400 тисяч польських громадян, принаймні 1/3 становили українці, білоруси, литовці та євреї. Як повідомляє професор Рафал Внук з Інституту політичних досліджень Польської Академії наук під час третьої депортації з числа 80 тис. депортованих аж 84% складали євреї.

Черговим шоком став «перегляд» польських жертв концтабору Аушвіц [7] (Освенцім).

На думку видатних польських істориків професора Войцеха Матерського і професора Томаша Шароти, співавторів виданої у 2009 році Інститутом національної пам'яті праці «Польща 1939-1945. Особові втрати та жертви репресій під двома окупаціями», кількість поляків, вбитих в нацистському німецькому концентраційному таборі Освенцім, була завищена щонайменше в шість разів: з 4-5 мільйонів, як вважалося раніше (в тому числі 3-4 мільйонів євреїв та 1 мільйона поляків), фактично там померло не більше 140-150 тисяч поляків та близько 1,1 мільйона євреїв.

Офіційні втрати серед цивільного населення столиці під час Варшавського повстання також зменшилися в чотири рази. Відразу після війни подавали 700 тисяч жертв, потім чверть мільйона, а згідно з найновішими дослідженнями, загинуло близько 150 тис. мирних жителів і 20 тисяч повстанців.

«Якщо концтабір Аушвіц і повстання поглинули 300 тис. жертв, то якщо додати цивільних осіб, вбитих під час кампанії 1939 року (близько 50 тис.) і полеглих на всіх фронтах польських солдатів (близько 120 тис.), кількість німецьких жертв не перевищить півмільйона. Масштаб репресій не був аж таким великим, як могло здаватись. Знаю, що це може бути шокуюче, однак йдеться не про мільйони, а про сотні тисяч польських жертв» – сказав професор Кшиштоф Ясєвич в дискусії «Міф шести мільйонів». [«Plus Minus» – додаток до «Rzeczypospolitej» від 6.06.2009 р.]

«ДОМОВЛЕНОСТІ Й КОМПРОМІСИ»

Також шокуючим може виявитись те, що ці 100 тисяч вбитих поляків на Волині зовсім не є результатом багаторічних архівних досліджень, кропіткого підрахунку «трупів», а тим більше – висновків, зроблених прокурорами Інституту національної пам'яті в рамках слідства, а є, насамперед, наслідком домовленостей, яких досягнуто з кресовими колами.

Закулісся однієї з таких перших спроб описав у своїх мемуарах «Дорога до правди про події на Волині» (2006) Анджей Жупанський. На його думку, точнішим у цьому випадку був би термін «компроміс».

З паном Анджеєм Жупанським, багаторічним головою Осередку вояків 27-ї Волинської Дивізії Піхоти АК, ми познайомились під час конференції «Польща–Україна: важкі питання», зустрічей в Сеймі у складі Парламентської групи Польща–Україна та наших приватних дискусій під гаслом «Подаймо собі руки понад могилами».

Анджей Жупанський, фото wikipedia.org [8]

Він був людиною чесною, високої особистої культури, прагнув до польсько-українського примирення через правду. Характерною для нього була досить незвична поміркованість в оцінці кількості жертв та відсутність затятості, характерної для більшості активістів кресових організацій, чим придбав собі чимало ворогів у власному середовищі [9].

У розділі під назвою «Розбіжності в оцінці втрат» А. Жупанський пише:

«У травні 1995 року у Вроцлаві відбулася конференція, організована Асоціацією пам'яті жертв злочинів українських націоналістів. Делегація округу [Волинського – Є.M.] (В. Філяр, А. Жупанський) взяла участь у конференції, тому що нас дуже цікавила ця тема. Ми розраховували на заплановану участь представництв воєводських Комісій з розслідування злочинів проти польського народу, які займалися злочинами українців. Ми сподівались отримати більше інформації про кількість жертв – особливо з III Району Армії Крайової: у Львівському, Станіславівському та Тернопільському округах. Як ми писали раніше, ми все ще не мали жодних достовірних оцінок.

На жаль, наші сподівання були марними, оскільки прибув тільки п. Ришард Котарба з Кракова, який протягом багатьох років працював над втратами Польщі в Тернопільському воєводстві. Він заявив, що його дослідження поки що показали (дослідження все ще тривають), що від рук українців загинуло лише близько 1500 поляків. Таке твердження викликало обурення серед присутніх.

Аналогічне або й навіть більше невдоволення викликала наша відмова підтримати зачитану заяву зборів. Ми не могли погодитися на оцінку польських втрат у всьому конфлікті як кількох сотень тисяч людей, що вказувало б на відсутність якихось ширших зібраних знань про кількість вбитих . Кількасот тисяч – це може бути і двісті тисяч, і вісімсот тисяч. Наше пояснення причин відмови не було прийняте, і без застережень висловлено несхвалення нашої позиції. Відтоді А. Жупанський, який написав ці слова, а також певною мірою В. Філяр, кілька років користувалися дуже поганою репутацією у Вроцлаві.

Ця перебільшена оцінка польських втрат також дратувала нас і протягом наступних років. Ми знали, що найбільш імовірна кількість втрат на Волині складає близько 50 000 (при 34 тис. доведених). Коли ми чули про кількість півмільйона, ми знали, що це абсурд, дискредитуючий абсурд, тому що втрати в кожному з трьох південно-східних воєводств мали б бути в три рази більшими, аніж на Волині!»

«ЧИ ПАН Є ПОЛЯКОМ!?»

Прочитавши цей фрагмент спогадів, я зателефонував до пана Ришарда Котарби і запитав, чи дійсно було так, як це описав Анджей Жупанский.

Ришард Котарба Фото Rafał Gratkowski , tygodnikpodhalanski.pl [10]

Він підтвердив.

«Вперше в житті я зіткнувся з чимсь подібним. Коли я повідомив дані про кількість поляків, вбитих у Тернопільському воєводстві, згідно з тодішнім станом наших досліджень (слідства), зал вибухнув криком, люди підходили до мене і вигукували: «Чи пан є поляком!?»

Через чотири роки, на запрошення Анджея Жупанського, Ришард Котарба виїжджає до Луцька і бере участь у 4-му семінарі "Польща-Україна: важкі питання" (3-5 листопада 1999 р.). Він є одним із двох доповідачів від польської сторони в частині під назвою: «Втрати населення Східної Галичини в роки Другої світової війни 1941–1945 рр.».

Він виголошує доповідь: «Злочини українських націоналістів щодо польського населення в Тернопільському воєводстві у 1941–1945 роках». Кількість вбитих поляків у цьому воєводстві цього разу він оцінює набагато вище, у 8 тисяч. На думку другого польського доповідача, доктора Ґжеґожа Грицюка, історика з Вроцлавського університету, загальні втрати в Галичині, тобто у Львівському, Станіславівському та Тернопільському воєводствах складали не більше ніж 20-25 тисяч. Доповідач від української сторони, доктор Степан Макарчук, не подав ніяких цифр польських чи українських втрат. Навіть приблизних.

«Я бачив, що українська сторона була цілком не підготовлена, – згадує Котарба. Ми володіли величезними знаннями, фактами, підтвердженими свідченнями тисяч свідків, кількістю жертв та назвами місцевостей. Вони практично нічого не знали».

Цей фрагмент виступу Ришарда Котарби надзвичайно важливий для подальших міркувань. Власне в той час, під час цих семінарів, польська сторона, і передусім кресові середовища, остаточно переконалася, що маючи за партнерів українських істориків, які не володіють навіть елементарними знаннями про кількість жертв польсько-українського конфлікту, можна буде нав'язати як Україні, так і польському суспільству, не тільки власне бачення причин, перебігу та наслідків «Волинської різанини», а в першу чергу – чисельний вимір жертв. І цей стан триває понині.

Через два роки після невдалої спроби досягти компромісу між кресовими колами стосовно кількості поляків, вбитих на Волині і на «Кресах», що відбулася під час пам'ятної зустрічі у Вроцлаві в травні 1995 року, місцеві кресові кола, згуртовані довкола Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів (далі — Товариство UOZUN) нарешті вирішили представити власну оцінку польських втрат. На цей раз, замість невиразних формулювань про кількасот тисяч вбитих, під яким Анджей Жупанський, голова товариства вояків 27 Волинської Дивізії Армії Крайової відділення Головної армії, як і його колеги з Всесвітньої Спілки Вояків АК відмовились підписуватися, до Варшави було направлено два розлогих документи.

Перший - називався «Інформація», відпрацьований командою Товариства UOZUN, на основі даних з часопису «Na Rubieży» (пресовий орган Товариства) і підписаний його головою Щепаном Секєркою.

Титульна сторінка одного із випусків часопису UOZUN «Na Rubieży»

В ньому подавалась загальна кількість вбитих поляків по всіх «Кресах» - 208 700 чоловік. З них Волинь - 68 700, Східна Малопольща - 127 000 (Тернопільське воєводство - 43 990, Львівське - 33 048, Станіславівське - 21 630), а також територія Польщі в її теперішніх кордонах (Люблінське, Жешувське та Краківське воєводства) - 13 300 чоловік.

Згідно з другим документом під назвою «Студіум», авторства доктора Александра Кормана з Вроцлава на тих же теренах і в той же час вбито в цілому 183 700 чоловік. Відмінність полягала, на думку Кормана, у меншій кількості жертв у Східній Малопольщі, тобто Галичині (100 000)

20 ТИСЯЧ ЧИ 127 ТИСЯЧ ВБИТИХ В ГАЛИЧИНІ?

Анджей Жупанский не публікує ці документи у своїй книзі. Обговорює їх тільки в загальному, супроводжуючи наступним коментарем:

«В «Інформації» немає співставлення для цілісності ані втрат, що підтверджуються свідченнями, ані оціночних втрат. Автори не вказали співвідношення між кількістю задокументованих жертв та оціночною кількістю. [...] Також викликає сумніви аналіз даних у «Studium» для окремих повітів . Наприклад, для повіту Кам'янка-Струмилова сума названих втрат становить 550 осіб, що не перешкоджає авторові у зведенні втрат всіх повітів Львівського воєводства вписати для Кам'янки Струмилової число 3500. Невідомо, на підставі чого і чому, доктор Корман на сторінці 4, пише: «Загальна кількість втрат кресового і бескидського населення [...], яка оцінюються в 500 000 чоловік, здається близькою до реальності »».

В кінці, не приховуючи розчарування Жупанський пише:

«Для нашого Керівництва такі твердження абсолютно безпідставні та завдають великої шкоди нашій справі. Важко буде колегам з Вроцлава захистити свої оцінки в двісті тисяч, а твердження про півмільйонні втрати ставить під питання цінність нашої документальної праці».

Що мав на увазі Жупанський, піддаючи сумніву оцінки польських втрат, наданих Товариством і доктор Корманом, особливо ті, що говорять про 127 тисяч вбитих тільки в Галичині? Справа в тому, що він на той час вже знав зміст таємної записки заступника директора Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу (далі - GKBZpNP) доктора Станіслава Каневського, з оцінкою втрат польського населення на «Кресах».

Щоправда, записка була призначена для міністра юстиції, але вона була підготовлена на прохання сенатора Марії Берни від польської партії Socjaldemokracja Polska (SdRP).

За даними Головної Комісії Дослідження Злочинів проти польського народу кількість польських жертв у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах не перевищувала 20 000 осіб!!!

Тобто в шість разів менше, ніж оцінювало Товариство UOZUN (127 тисяч) і в п'ять разів менше, ніж подається в «Студії» доктора Кормана (100 тисяч).

Записка доктора Каневського заодно підтвердила дані про польські втрати в Тернопольському воєводстві, представлені Ришардом Котарбою. Тепер кількість 1500 — 8000 вбитих — за даними Окружної Комісії BZpNP у Кракові, зросла до 43 990 чоловік - за даними Товариства UOZUN .

Через кілька років інформацію про загальні втрати кількістю 20-25 тис. у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах повторить в результатах своїх досліджень професор Гжегож Грицюк, історик із Вроцлавського університету, запрошений Анджеєм Жупанським для участі в семінарі «Польща-Україна: складні питання»

Зрештою, кількість 20-25 тис. буде визнана польськими істориками, які брали участь у цьому семінарі, найближчою до правди і записана в польсько-українському протоколі остаточних «узгоджень та розбіжностей», як офіційна позиція польської сторони!

200 ТИСЯЧ ЧИ 500 ТИСЯЧ ВБИТИХ НА «КРЕСАХ»?

У квітні 1997р., тобто через кілька місяців після обробки «Інформації», Товариство UOZUN відправить Президенту Польщі Олександру Кваснєвському лист (Ldz. 14/97), в якому дані про 200 тис. поляків, вбитих в Галичині та Волині, збільшить до 500 тис.

Таким чином, кількість людей, що загинули від рук українців, зрівнюється з кількістю поляків, вбитих німецькими та радянськими окупантами під час ІІ світової війни разом!

Стриманий, як завжди, у словах Анджей Жупаньскі назвав це проявом «надмірної оцінки польських втрат», хоча так само відповідала б назва – «маніпулювання», «гра трупами», «волинська брехня».

Час і обставини виникнення цього листа не були випадковими і мали кілька аспектів та передумов. Одним з них було оголошення про візит Президента Польщі до Києва для підписання з Президентом України спільної «Заяви про порозуміння та примирення двох народів», що, як відомо, відбулось 21 травня 1997 року [11].

Кресові кола, згуртовані навколо Товариства UOZUN, не приховували своєї нехоті до будь-яких ідей польсько-українського примирення. Тому спочатку намагались відмовити президента від цієї ідеї, яку визнали зневагою пам'яті поляків, вбитих на Кресах. Але коли ці надії виявилися марними, було вирішено принаймні нагадати йому про масштаб страждань польського народу, неспівмірний, за їх оцінками, із стражданнями українського народу

Через деякий час Товариство UOZUN знову повернеться до 200 000 вбитих. І цього разу також не подаватиме причину такої значної корекції кількості жертв.

У 2015 році дані, зібрані Товариством UOZUN, будуть опубліковані доктором Люциною Кулінською та професором Чеславом Партачем у книзі «Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років», виданій видавництвом Bellona у 2015 році. В такий спосіб, їм було надано ранг результатів наукових досліджень.

Титульна сторінка книжки «Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років», фото: ceneo.pl [12]

На цю тему: «Волынская резня»: Существовал ли приказ УПА об истреблении поляков на Волыни? [13]

Пшемислав Середніцкі: Скільки поляків могли втратити життя від рук українських націоналістів?

Люцина Кулінська: Після декількох десятиліть важко встановити точну кількість вбитих і померлих внаслідок злочинної діяльності українського націоналізму, тим більше, що жоден державний університет чи інститут не проводив ретельних досліджень. Цю прогалину намагались заповнити самі кресов'яки, але їх важку працю довго ігнорували або, що ще гірше, дискредитували. Згідно з моїми дослідженнями кількість польських жертв ОУН-УПА, української поліції, українських формацій на службі у німців (наприклад, SS Galizien або Nachtigall) та місцевого населення, була близько 200 000 осіб». [«Правда програє політиці», Віртуальна Полонія, 10/07/2013].

«УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК» ДОКТОРА КОРМАНА

Взяті з стелі вроцлавських (колишніх німецьких) кам'яниць і повторювані до цього дня дані про 200 і 500 тисяч поляків, вбитих українцями — це не єдиний приклад маніпуляцій Товариства UOZUN.

Не менш гучною і шкідливою для достовірності кресових кіл була історія «фальшивої» фотографії з зображенням дітей, обмотаних колючим дротом, і повішених на дереві.

Одна з найвідоміших фальсифікацій «злочинів УПА», фото дітей вбитих психічно хворою Маріанною Долінською

Цей злочин нібито був здійснений УПА восени 1943 року.

Це, мабуть, одна з найбільших фальсифікацій в історії не тільки польської фотографії. Шокуюча, навіть жорстока за своїм змістом фотографія убитих дітей, багаторазово поширена в книгах, сотнях газетних статей, на інтернет-сторінках, показані на телебаченні і на пересувних виставках, стала, як писав портал «Polska Niepodległa» - «іконою мучеництва поляків на Волині».

Природним наслідком була ініціатива кресових кіл встановити в центрі Варшави, на площі Гжибовській, за 300 метрів від Палацу Культури і Науки, монументального пам'ятника «українського геноциду», інспірацією і прототипом якого була згадана фотографія. Вперше цю фотографію було опублікована в 1993 році у часописі «Na Rubieży» № 3, (пресовий орган Товариства UOZUN).

Підпис під фотографією був такий:

«Польські діти замучені і вбиті відділом Української Повстанської Армії поблизу села Козова у Тернопольському воєводстві восени 1943 року (з колекції д-ра Станіслава Кшаклевського).

У 1995 році фото опублікував в своїй книзі історик АК Львівського Округу Єжи Венгерский, цього разу приписуючи жорстоке вбивство українцям з СС «Галичина».

Найбільшу роль у поширенні «фальшивки» безсумнівно відіграв доктор Александр Корман з Вроцлава.

Він помістив його, між іншим, на обкладинці своєї книги «Геноцид УПА проти польського народу - фотографічна документація» (2003), у багатьох статтях, розповсюдив у пресі та на телебаченні. Він також розробив детальну історію фотографії: за версією Кормана, її зробив житель Козови, прізвище якого невідоме, а вцілілі від різанини поляки доставили до осередку АК в передмісті Львова (Корман навіть вказує її дані: 14 полк АК), звідки за посередництвом і самовідданості кількох наступних, названих по прізвищах осіб, потрапила через багато років в його колекцію

«ДОРОГА ДО САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ»

Крім історії, доктор Корман доробив фотографії відповідну ідеологію. У книзі «Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях ІІ РП» він пише:

«На фотографії зображено видимих з одного боку четверо польських дітей, прикріплених до дерева, утворюючи, як тоді казали, «віночок». Це дерево було одним з багатьох на польовій алеї старих дерев, які вели до фільварку. На кожному дереві, мучителі робили такі «віночки» з польських дітей, а на транспаранті над дорогою мав бути напис: «Дорога до самостійної України»...

Представлений на фотографії злочин дітовбивства, найімовірніше був результатом «урочистого» прийняття рекрута в УПА, яке полягало в тому, що кожен з них вбивав одну дитину — Ляха, на доказ, що заслуговує на статус «вояка» і складення присяги УПА на револьвері чи пістолеті. Це була своєрідна упівська злочинна солідарність».

А в книзі «Геноцид УПА...», він написав до фотографії такий коментар:

«Воїни УПА в 1943 і 1944 роки зробили багато таких віночків з дітей, прибиваючи їх до дерева в алеї, яку називали «шлях до самостійної України»

Фальсифікація розкрита в 2007 році з нагоди презентації вже готового макету пам'ятника жертв геноциду ОУН-УПА,

спроектованого одним з найвидатніших польських художників-скульпторів Маріаном Конечним, автором знаменитої варшавської «Ніки».

Монументальний пам'ятник мав бути у формі дерева з гілками у формі крил. У стовбур, обв'язаний колючим дротом, «вростали» тіла дітей. Проект зустрівся з критикою через жорстокий зміст, але заодно розкрилась фальсифікація фотографії.

Даріуш Стола і Ада Рутковська в додатку до «Rzeczypospolitej» – «Plus i Minus» від 19 травня 2007 році оприлюднили інформацію, що насправді на фотографії зображені четверо циганських дітей, вбитих на 20 років раніше, в ніч з 11 на 12 грудня 1923 року біля села Антонювка в Радомському повіті, на той час на Келеччизні [райони довкола міста Кельце – ред. ІА «ЗІФ»] збожеволілою від пануючого голоду і морозів циганкою Маріанною Долінською.

Фотографія була опублікована як до війни [Другої світової – ред. ІА «ЗІФ»] в «Roczniku Psychiatrycznym» [спеціалізоване щорічне видання з питань психіатрії - – ред. ІА «ЗІФ»], так і після війни в «Підручнику з судової медицини для студентів і лікарів» (1948 р.), автор якого був професор Віктор Гживо-Домбровский, керівник відділу судової медицини Варшавського університету. Це та сама особа, що в березні 1947 року за дорученням міністра національної оборони ПНР провів розтин тіла генерала Кароля Сверчевського. Більш розлого пишу про нього в моїй книзі «Операція "Вісла" 1947». Під час війни фотографію на першій сторінці опублікувала окупаційна пропагандистська газета «Nowy Kurier Warszawski» з підписом «Так борються більшовики».

Журналістське розслідування виявило ще одну річ.

Для того, щоб підтвердити «автентичність» фотографій і підкреслити «жорстокість», скоєного українцями злочину, на фотографіях, які опублікували Товариство UOZUN і доктор Корман — було «дороблено» колючий дріт, яким прив'язано до дерева повішених дітей. На жодній з оригінальних фотографій, зроблених у 1923 році в трьох різних кадрах поліцейським техніком, дроту не зафіксован

«ВОЛИНСЬКА БРЕХНЯ ПРОТИ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»

Пишучи у своїх спогадах про «надмірну оцінку польських втрат» Вроцлавським осередком, Анджей Жупанський напевно ще тоді не знав, що оприлюднення та надання розголосу навесні 1997 році інформації про 500 тисяч жертв українського геноциду не було випадковим.

Окрім оголошення про намір підписати польсько-українську декларацію про «порозуміння та примирення» під час візиту Президента Польщі до Києва, воно також було тісно пов'язане з розпочатою в той час кампанією Товариства UOZUN, яка мала на меті не допустити прийняття польським сеймом резолюції, яка засуджувала Операцію «Вісла» у 50 річницю її проведення, а також блокування спорудження пам'ятника, присвяченого українцям, які були ув'язнені та вбиті в польському комуністичному концтаборі в Явожні (1947-1949 рр.)

«Пройшло 54 роки, відколи я з батьками втекла з-під ножа українських націоналістів. Буквально». [...]

Так сенатор Марія Берни починає свою заяву, прочитану 17 квітня 1997 року під час 97 засідання Сенату РП ІІІ каденції. І хоча пані сенатору М. Берні плутається правда з фікцією - вигадкою — бо, як випливає із пізніше написаних нею спогадів, українець не тільки не хотів її заколоти ножем, але навіть за ціну вживаного килиму переправив її з Волині до Генерального Губернаторства драбинчастим возом, схованою в сіно від німецького патруля, що охороняв прикордонний міст на річці Буг в Устилузі — то далі в її промові було тільки гірше: про сокири, обрізи, клониці [загострені палиці від сільських возів, що обмежували випадення вантажу, переважно сіна – ред. ІА «ЗІФ»], «про відчуття насолоди від вбивств», «про орди, що дихали бажанням вбивств».

Марія Берни, 2015 рік, фото 4rblog.wp.mil.pl [14]

Текст заяви сенатор Берни вручила спікерам Сенату та Сейму, Президенту РП, розповсюдила в ЗМІ, опублікувала у своїх спогадах.

Марія Берни народилася в селі Тростянка в Луцькому повіті на Волині. У 1993-1997 і 2001-2005 роках була обрана сенатором від Вроцлавського воєводства. Весь час була вірною Польській Об’єднаній Робітничій Партії (PZPR), а потім в SdRP і SLD. Одного дня - як пише в своїх спогадах - знаходить у своїй сенаторській скриньці на пошті проект резолюції сейму, яка засуджує Операцію «Вісла». За її словами, під проектом були підписи Яцека Куроня, депутатів з Унії Вольності, людей зі світу культури.

Насправді, йшлося про «Звернення польських інтелектуалів», що була направлена до спікера Сейму РП у березні 1997 року, напередодні 50 річниці Операції «Вісла» про прийняття резолюції, яка засуджує депортацію українців в 1947 року – на зразок резолюції Сенату РП, прийнятої 3 серпня 1990 року.

Звернення підписала 191 особа, зокрема: Лешек Бальцерович, Владислав Бартошевський, Богдан Борусевич, Анджей Фрішке, Броніслав Геремек, Єжи Гедройць, Ярослав Говін, Адам Ханушкевич, Густав Холубек, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький, Адам Міхнік, Чеслав Мілош, Анджей Вайда, і навіть Корнель Моравецький, батько нинішнього прем'єр-міністра Польщі.

«Спікером Сейму тоді був Юзеф Зих з PSL, - розповідає Марія Берни. - Я пішла до нього з цим проектом, намагалась пояснити, що Операцію «Вісла» не можна розглядати повністю відірваною від волинських вбивств. Повна емоцій я сказала, що якщо він включить цю резолюцію до порядку денного, то я, не зважаючи на регламент сейму, Маршалківську охорону, і навіть правила хорошого виховання, видерусь на трибуну сейму, і зроблю скандал, рівнозначний вчинку Рейтана [польський політик 18 ст., який намагався зірвати засідання Сейму Речі Посполитої, щоб не допустити затвердження першого поділу РП – ред. ІА «ЗІФ»] і не допущу прийняття такої резолюції».

Березень 1997 року. Неухильно наближається кінець ІІІ каденції Сенату РП. Марія Берни вже знає, що рейтинг прокомуністичної SdRP падає, і разом з ним зменшуються її шанси отримати необхідну кількість голосів на наступних виборах.

Тому вона шукає нових союзників. В таких умовах, 30 березня 1997 р. вона потрапляє в штаб Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві. Вона бере участь в секретній нараді, в ході якої приймається рішення про спільні дії, спрямовані на недопущення прийняття Сеймом РП резолюції, що засуджує Операцію «Вісла» - до чого саме закликали польські інтелектуали й інтелігенція – а також протидія спорудженню пам'ятника для вшанування українців, ув'язнених в Явожні.

Але насправді тоді йшлося не лише про пам'ятник. У той же самий час, на голосування Сейму і Сенату Польщі мав увійти проект поправки до Закону РП «Про ветеранів і репресованих осіб». Одна з запропонованих змін могла призвести до надання такого статусу також й українцям — жертвам Операції «Вісла», а також колишнім в'язням Центрального табору праці в Явожні (1947-1949 рр.)

«Я категорично дистанціювалася - розповідає про перебіг згаданої наради сенатор Берни - від ухваленого І-ою каденцією Сенату РП звернення, що засуджує операцію «Вісла». Звернення, прийняте на хвилі антикомунізму «Солідарності», принижує гідність нашого народу. Я зобов'язалася зробити все, щоб не допустити будівництво пам'ятника в Явожні. Коли з'ясовується, що це ми поляки, повинні засудити Операцію «Вісла», що це ми, поляки, маємо побудувати у Явожні пам'ятник нашим вбивцям, не можу мовчати. Я не можу допустити, щоб польські діти соромились, що їхні діди вбивали українців, коли було зовсім навпаки. Приблизні дані говорять про вбивство 0,5 мільйона поляків, 300 тисяч євреїв і 35 тисяч українців».

Мету, про яку говорить Берни, можна було досягнути тільки одним способом: безперервним наголошенням масштабу злочинів, скоєних УПА та українцями на Волині, відвернути суспільну увагу від польських злочинів проти українців - депортації 150 тисяч осіб під приводом ліквідації УПА та ізоляцію частини з них у концентраційному таборі. Тому Товариство Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві та сенатор Марія Берни використають кількість 500 тисяч вбитих, а не ту, в п'ять разів меншу, наведену у записці Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу. Хоча вона, ймовірно, була найближчою до істини – але для цієї мети була цілком непридатною. Тому нічого дивного, що Берни ніколи її не оприлюднить. Навіть у своїх спогадах

«ЦЕ ТАК ЖАЛЮГІДНО ...»

Антиукраїнська риторика не допомогла сенатору Берни. Щоправда, проект резолюції Сейму щодо Операції «Вісла» вдалося заблокувати, проте сенаторський мандат на наступну каденцію вона не здобула. Протягом наступних чотирьох років вона буде депутатом Сеймику Нижньої Сілезії. В Сенат повернеться у 2001 році і тоді в пам'яті нащадків запишеться, як палкий прихильник визнання мучеництва поляків на «Кресах» українським геноцидом, і як заклятий ворог визнання Операції «Вісла» комуністичним злочином. Вона буде багато разів повторювати, що ніколи не вибачиться за Операцію «Вісла», бо «вона була організована і проведена в інтересах як поляків, так і багатьох українців». Так само послідовно вона відкидала українські заяви про вибачення за волинський злочин, стверджуючи, що «вибачитися можна за сімейне непорозуміння, але не за історію».

Марія Берни також не приховувала своєї антипатії до України та симпатії до Росії. Вона не приховувала задоволення від надісланого у липні 2013 року до спікера сейму Еви Копач листа, що був підписаний 148 проросійськими депутатами Верховної Ради України.

«Ця велика група представників українського народу закликає відкрити правду, запобігти хвилі зростаючого націоналізму в Україні». А за мить, в одному з коментарів під впливом перегляду по телебаченню репортажу з київського «Майдану», напише вона у своїх спогадах:

«Вже тоді мені здавалося, що для Польщі буде безпечніше, якщо владу в Україні візьме східний варіант. З недобитками УПА та ОУН може дати раду тільки Росія. [...] Бачу радісне обличчя Єжи Бузека, який, читаючи українські слова з аркуша, розігріває до боротьби зібраний натовп, запевняючи про свою і нашу підтримку. Мені це здається таким жалюгідним!»

Однак дещо Марія Берни не змогла зробити. Не вдалось їй заблокувати будівництво пам'ятника українцям, німцям, шльонзакам та полякам, ув'язненим та вбитим у польському комуністичному концтаборі в Явожно

Пам’ятник жертвам табору в Явожно, фото nasze-slowo.pl [15]

На цю тему: «Волынская резня» - трагедия и спекуляции. Что именно произошло 11 июля 1943 года? [16]

Урочисте відкриття пам'ятника президентами Польщі - Александром Кваснєвським і України - Леонідом Кучмою відбулось 23 травня 1998 року.

Л.Кучма та А.Кваснєвський, відкриття пам’ятника в Явожно, травень 1998 року, фото: Андрій Степан, cerkiew.org [17]

Прем'єр-міністр Польщі, професор Єжи Бузек у своєму виступі тоді зокрема заявив: «Неподалік від ледве остиглих крематоріїв Освєнціма та Бжезинки, мучителі, що узурпували право діяти від імені польської держави, створили новий концентраційний табір, жертвами якого на понад десять років, стали поляки, українці і німці».

—

Автор тексту [18]: доктор Євген Місило

Переклад: Володимир Могилюк, Галина Сварник

Опубліковано у виданні ZahidFront [19]

На цю тему: