"Із Кремлем можемо піти на компроміс лише про розмір відшкодування збитків, яких зазнала Україна від російської агресії». Членства в Євросоюзі гостро не потребуємо. Можемо розвивати самодостатню економіку, підтримуючи тісні зв'язки.

Високих темпів розвитку і гідних стандартів життя можна досягти лише шляхом модернізації країни, – вважає дипломат Володимир Василенко.

На цю тему: Володимир Василенко: Це треба було робити позавчора, але не пізно робити це зараз [2]

- У Білорусі тривають протести. Центрвиборчком оголосив про обрання президентом Олександра Лукашенка 9 серпня. Він керує державою 26 років. Зовнішніх спостерігачів не було на виборах. Опозиція заявляє про масові фальсифікації. Влада застосовує жорстку силу. Чим це може закінчитися?

- На акції виходить активна частина суспільства, але більшість населення – зомбоване російською пропагандою. Режим тримається на відносно стабільній економіці та політичній підтримці РФ. Можливість примусити Лукашенка зректися влади мінімальна. Скоріше, він буде змушений піти на поступки, вдатися до політики батога і пряника. З одного боку – репресії, з другого – декларативний компроміс із протестувальниками.

Володимир ВАСИЛЕНКО, 83 роки, дипломат. Народився в Києві 16 січня 1937-го. Закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка й аспірантуру за спеціальністю ”міжнародне право”. У 1972–1992 роках був науковим консультантом Міністерства закордонних справ України з правових питань. Навесні 1990-го підготував перший проєкт Декларації про державний суверенітет України. Як консультант Верховної Ради брав участь у вироб­ленні остаточного варіанта. Був делегатом Установчого з’їзду Народного руху України, членом редакційної комісії з’їзду. Працював послом у країнах Бенілюксу, Великій Британії і за сумісництвом в Ірландії, представником України в ЄС і НАТО. У 1991–2009 роках брав участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН як експерт, радник, член делегації України. 2001-го обраний Генасамблеєю ООН до Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії, де працював суддею до січня 2005 року. Представляв Україну в Раді ООН із прав людини з 2005-го по 2010 роки. Уповноважений України в Міжнародному суді ООН під час розгляду справи Румунія проти України щодо морських кордонів виключної економічної зони і розділу континентального шельфу в Чорному морі 2008-го. Один із трьох аудиторів Національного антикорупційного бюро України. Одружений. Донька Леся – народна депутатка від партії ”Голос”. Син Андрій був членом Вищої Ради правосуддя до 2 серпня 2019 року

- Коли Білорусь [3] може стати демократичною європейською країною?

- Мають змінитися покоління й оновитися білоруська владна система. Україна зацікавлена в демократичному шляху розвитку Білорусі. Важливо, щоб країна не стала ще залежнішою від Росії. Не перетворилася на плацдарм Кремля [4] для розширення агресії проти нас.

Стан справ у Білорусі – важливий для України. Та ми не повинні забувати про власні проблеми. Влада недооцінює агресивні наміри Москви [5]. Саботує підвищення боєздатності українських Збройних сил. У Росії це розуміють. Нарощують військову присутність на наших кордонах. На розширення агресії можна чекати щодня.

- Про що свідчить призначення Леоніда Кравчука головою української делегації в Мінських перемовинах по Донбасу?

- Оцінюю це негативно. Перед цим відбулася зачистка української делегації. З її складу виключили професіоналів і патріотів Євгена Марчука, Романа Безсмертного, Олександра Моцика, Богдана Бондара, Валерія Гребенюка.

У Кравчука великий досвід, але немає належного розуміння ситуації та чіткої переговорної позиції. Пристосовуватиметься до забаганок Зеленського та його команди.

Порошенко підписав Мінські домовленості [6], коли треба було зупинити воєнні дії й уникнути подальшої окупації територій. Це був вимушений крок. Домовленості стали дипломатичною пасткою для України. П'ятому президентові вдавалося тримати її дверцята відчиненими. Поступки Зеленського Путіну можуть їх зачинити.

Водночас була позиція, що Мінським угодам немає альтернативи. Вона хибна. Бо ці домовленості не працюють як інструмент врегулювання. І суперечать нашим національним інтересам і Конституції. Відповідно до 52-ї статті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, будь-яка нав'язана угода є недійсною та нікчемною. Українська сторона давно мала порушити питання про тлумачення і застосування Мінських угод відповідно до вимог міжнародного права.

Зеленський пишається припиненням вогню. Але Росія не хоче врегулювання конфлікту. Веде війну на виснаження. Очікує, що українці втомляться від жертв, економічних витрат і вимагатимуть від влади припинити війну.

РФ намагається залучити західні держави до тиску на Україну. Хоче переконати їх зняти чи послабити санкції. Це шлях до поразки й ганебної капітуляції.

- Яка має бути наша стратегія?

- Сьогодні не можемо звільнити Крим і Донбас. Завдання зараз – не зазнати більших територіальних втрат. Треба зміцнювати армію, мобілізовувати суспільство.

Кремль намагається примусити Україну до перемовин з окупаційними адміністраціями, так званими ЛНР і ДНР. Та переговори треба вести тільки з ­Росією. Вимагати повного виведення російської армії з нашої території на Донбасі та в Криму. Не погоджуватися на відведення українських військ з власної землі. Після встановлення контролю над українсько-російським кордоном можуть початися перемовини щодо якихось компромісів.

- Які компроміси будуть прийнятні для України? А де не можемо поступитися?

- У жодному разі – щодо надання Донбасу особливого статусу. Це наша внутрішня справа. Україна – суверенна держава, сама визначає конституційний лад і державний устрій.

Росія вимагає цього статусу неправомірно. Причиною агресії стало начебто порушення прав російськомовного населення та етнічних росіян в Україні. У міжнародному праві немає такої категорії – "російськомовне населення".

Резолюція Генасамблеї ООН 1974 року про визначення агресії встановлює, що держава не може першою застосувати збройні сили за жодних умов. Будь-яке спірне питання чи міжнародний конфлікт необхідно спершу вирішувати дипломатичним шляхом. Росія ніколи не ініціювала перемовин із питання статусу ні російськомовного населення, ні етнічних росіян.

Вимагати звільнення своїх територій – природне та суверенне право України. Компромісом може бути лише зменшення відшкодування Росією збитків, яких зазнала Україна від російської агресії.

- "Мінський" і "нормандський" формати – мертві?

- Давно. 2014 року була спроба врегулювати конфлікт у рамках "женевського" формату, в якому брали участь Україна, Сполучені Штати, Європейський Союз і Росія. Україна, США та ЄС виступали однією стороною переговорів, а Росія – іншою. Це були двосторонні перемовини з державою-агресором. Тоді досягнули домовленості щодо припинення бойових дій. Росія їх не виконала. "Женевський формат" припинив існування.

Започаткували "нормандський". Його учасниками, крім України та Росії, стали Франція та Німеччина. І вийшло так, що всі чотири перемовники – держава-агресор, держава-жертва та посередники – мають однаковий статус. Росія на рівні з Німеччиною та Францією позиціонує себе як миротворець. А мають розглядатися як двосторонні переговори між Україною як державою, що зазнала агресії, і Росією як державою-агресором за участю третьої сторони – Франції та Німеччини. Мінський формат теж має трактуватися як двосторонні переговори – між Україною та Росією за участю третіх сторін.

- Київ, Варшава та Вільнюс створили "люб­лінський трикутник". Які перспективи цього нового формату співпраці?

- Він не спрямований на безпосередню участь у переговорах із Росією чи допомогу Україні у протистоянні. Однак у ньому є позитиви. Зміцнює відносини України з державами – членами НАТО та ЄС.

- Хто є найбільшими друзями України?

- Насамперед США та Велика Британія, а також більшість держав НАТО та ЄС. Наша дипломатія працює не досить ефективно. Тому в багатьох країнах побутує думка, що війна на Донбасі – внутрішній конфлікт. Надзавдання дипломатії України – переконати світову спільноту в справжньому стані речей. Створити антипутінську коаліцію на зразок тієї, що протистояла Гітлеру. Росія чинить злочини не тільки проти України. Погрожує ядерною зброєю світові.

Але ми повинні спиратися на власні сили. Без цього друзі не допоможуть. Демонструватимемо волю до перемоги, чинитимемо відсіч агресору – у світі буде більше розуміння позиції України та шансів на допомогу.

Модернізація України та її Збройних сил наближатиме її до Північноатлантичного альянсу. Україні це потрібно.

- Наскільки ми наблизилися до Євросоюзу?

- Ментально, історично та географічно Україна споконвіку належала до Європи. У XVIII столітті була колонією Російської імперії. Наприкінці ХХ століття її штучну ізоляцію подолали. Територіальну єдність і державність відновили. Ми – складова Європи. Без України вона не може бути повновартісною.

Членства у ЄС гостро не потребуємо. Маємо потужний потенціал. Можемо розвивати самодостатню економіку, підтримуючи тісні зв'язки, як зараз на основі Угоди про асоціацію. Членство в Євросоюзі саме по собі не гарантує ні високих темпів розвитку, ні гідних стандартів життя. Цього можна досягти лише шляхом модернізації країни. Треба розбудовувати Європу в Україні.

- Часто кажуть, Україна пішла не тим шляхом, обравши Леоніда Кравчука президентом 1991-го. Ви згодні?

- Важко однозначно оцінити. Він відіграв позитивну роль для України, коли Союз почав розвалюватися. Будучи секретарем Центрального комітету Компартії України, відчув атмосферу змін. Полемізував із Народним рухом. Був ліберально-поміркованим партійним лідером. Після обрання першого складу Верховної Ради навесні 1990 року став головою парламенту. Не виступав з антиукраїнських позицій, як частина комуністів. Після ухвалення Декларації про державний суверенітет України Кравчук сприяв прийняттю низки законів, спрямованих на втілення її положень у життя.

- Ви розповідали, Леонід Кравчук пропонував В'ячеславові Чорноволу посаду прем'єр-міністра з правом сформувати свій уряд. Але той відмовився. Чому?

- Сказав, що не співпрацюватиме з комунякою. Це була його позиція, на мій погляд, хибна. Після перемоги на перших президентських виборах перед Кравчуком постала дилема: спиратися на колишній партійно-радянський апарат або поглибити співпрацю з Народним рухом. Своєю позицією Чорновіл зруйнував можливість широкого залучення представників національно-демократичних сил до державного будівництва.

Кравчук пропонував провести дострокові парламентські вибори. На хвилі національного піднесення Верховна Рада могла бути сформована без домінування комуністів. Це прискорило б реформування та цивілізаційний розвиток України.

- Чим тодішній український політикум відрізнявся від сьогоднішнього? Він за майже три десятиліття деградував чи еволюціонував?

- 1990 року впливовою силою залишалися комуністи. Радянська партійна еліта формувалася штучно – не було природного відбору шляхом конкуренції. Але вона була освічена та дисциплінована. Розуміла, як працює державна машина. Дослухалася до експертного середовища. Переважна її більшість не була корумпована. Інша справа – їхня свідомість була засмічена комуністичними догмами. Це гальмувало модернізацію країни.

Зараз – повна деградація владного політикуму. Він погіршувався з кожним президентом. Жоден не сприяв формуванню патріотичної провідної верстви.

Кравчук був приречений спиратися на колишніх комуністів. Кучма оточив себе відданими політиками і залежними бізнесменами. При ньому з'явилися олігархічні клани. Другий президент не ставився надто прихильно до комуністів, але наказав очистити всі державні структури від представників Народного руху. Ющенко хвалився, що після обрання звільнив кілька тисяч державних службовців. Це було деструктивно. Ця традиція свавільного формування держапарату збереглася. Кожен президент обирає в команду лише лояльних, а міністр міняє всіх – від заступників до водіїв. Це знищило управлінський клас. За Януковича владу отримало організоване злочинне угрупування. За Зеленського – клоуни, плебс. Люди з його команди не розуміють закономірностей побудови національної держави. І як правило, малоосвічені.

- Московія хворіє Києвом із початку свого руху до створення Російської імперії, казали ви. Через те, що українська історична й культурна спадщина є фундаментом у державній будівлі Росії. Це протистояння – на віки?

- Звичайно. Воно цивілізаційне. Українська еліта зробила величезний внесок у розбудову Російської імперії. Росія прорубала вікно в Європу не тоді, коли Петро І заснував Петербург. Воно з'явилося, коли росіяни загарбали Україну й використали її потенціал для створення імперської ідеології. Москва вкрала старовинну назву України та привласнила історико-культурну спадщину Київської Русі. Великій імперії була потрібна велика історія. Сьогодні РФ вважає себе тисячолітньою державою. А українців – росіянами, яких зіпсували поляки. Або "братнім народом", який силою треба зробити частиною "русского мира".

Влада РФ, яку підтримує більшість росіян, вважає Україну екзистенційним ворогом. Остаточна її мета – знищення нас як нації, держави, геополітичної реальності.

- Що вважаєте головними здобутками нашої держави? Які можливості втрачено?

- Прогрес очевидний. Попри багато невирішених проблем із минулого. Тривалий час Україна була поділеною нацією, позбавленою державності. Порівняно з Польщею та іншими країнами соцтабору не існувала як незалежна держава. За комуністичного режиму відбувалися зачистки провідної української верстви. Під час голодоморів винищили значну частину нації. Довгий час забороняли приватну власність.

Коли Союз розпався, залишилася колишня номенклатура, тіньові структури та червоні директори. За умов потурання влади вони створили в незалежній Україні олігархічну систему. Вона є великим гальмом нашого розвитку, джерелом корупції, перешкоджає створенню дієвої судової системи й утвердженню соціальної справедливості в суспільстві.

На цю тему: Война с Россией: верны ли приоритеты руководства ВСУ? [7]

Проте відбулися колосальні зміни. Почалося подолання колоніальної та комуністичної спадщини. Нове покоління не знає, що таке масове порушення прав, репресії [8]. Економіка розвивається на ринкових засадах.

Ми розвиваємося як демократична держава європейського типу, визнана всім світом повноправним членом міжнародного співтовариства. Україна уклала угоду про Асоціацію з ЄС, відмовилася від політики багатовекторності і тримає курс на членство в НАТО.

Завершується процес позбавлення залежності від Росії. Вона здобула лише тимчасову тактичну перемогу, але зазнала стратегічної поразки. Опір агресії засвідчив, що в Україні є патріоти, національна ідентичність та воля більшості жити в незалежній, суверенній державі.

—

Ангеліна Кованда, фото: Тарас Подолян;  опубліковано у журналі КРАЇНА [9]

На цю тему:

• «Дранг нах Киев». Украина и Россия: исторический разрыв [10]
• Война неизбежна. Но Украина не имеет ни тактики, ни стратегии [11]
• Война с Россией и калькулятор [12]
• Российско-украинская война выходит на высший, сакральный уровень. Ждать осталось недолго [13]
• Опасность с севера [14]