Відомий дипломат і юрист - про помилки вищого керівництва країни і шляхи їх виправлення.

Останній тиждень Україна обговорює прикру "зраду" на дипломатичному фронті – повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи і відновлення її повноважень у повному обсязі.

Росію позбавили права голосу в ПАРЄ у 2015 році, коли країна анексувала український Крим та розв'язала війну на Донбасі. У відповідь РФ спершу перестала брати участь у засіданнях організації, а з 2017 року перестала платити членський внесок до парламентської асамблеї – а це близько 33 млн євро на рік. 

Повернення Росії до ПАРЄ [2] європейці обумовлювали суто дипломатичними та правовими чинниками – мовляв, з країною треба спілкуватися, щоб вирішувати конфліктні питання. Однак, як це зазвичай буває у великій політиці, за миролюбивою обкладинкою насправді ховався грошовий інтерес, кулуарні домовленості та власні вигоди. 

Спецпроект "Вибори вибори" вирішив поговорити з одним зі старожилів української дипломатії та юриспруденції Володимиром Василенком, щоб розібратися у справжніх причинах повернення Росії до ПАРЄ [3].

Володимир Андрійович має величезний міжнародний досвід – у 90-х був послом у країнах Бенілюксу та у Великій Британії. Був представником в ЄС та НАТО, представляв  інтереси України в Раді ООН із прав людини та в міжнародних судах.

Коли керівництво України не вживало достатньо заходів для боротьби з агресором і не мобілізувало для цього все суспільство, натомість просило: "Надайте нам допомогу", "Зробіть щось з агресором"... – ця ситуація не надихала наших західних партнерів

– Нещодавно відновлено участь російської делегації у ПАРЄ. Це було несподіванкою чи насправді до того давно все йшло?  

– Це така ж несподіванка, як і збройна агресія Росії проти України. Тоді теж дивувалися: як це могло статися? Хоч було очевидно, що після збройного нападу на Грузію у 2008 році наступною жертвою Росії буде Україна і що це лише питання часу. Тим більше, що Захід практично не відреагував на грубе порушення міжнародного правопорядку з боку Росії. Тим самим заохотив її до подальших неправомірних дій.

– Тобто повернення делегації РФ до ПАРЄ це і провал європейців?  

– Саме так, через їхню непослідовність, недооцінювання російської загрози і схильність до компромісів з Росією шляхом виконання її забаганок.

Збройна агресія Росії проти України, яка розпочалася у 2014 році і триває досі, викликала активне засудження з боку міжнародного співтовариства і застосування щодо РФ хоч і обмежених, але досить дієвих санкцій. Їх запровадили ЄС, Рада Європи, США та багато інших держав.

Зокрема у 2014-2015 роках ПАРЄ ухвалила кілька резолюцій, які позбавили РФ права голосу в Асамблеї та засудили її дії за окупацію Криму, системне порушення прав людини, заборону міжнародним організаціям доступу до окупованих українських територій тощо.

Весь цей період РФ намагалася протидіяти санкціям ПАРЄ і вимагала їхнього скасування, продовжуючи агресію проти України, окупацію загарбаних українських територій, чинячи порушення прав людини та воєнні злочини. Українській делегації в ПАРЄ за допомогою інших делегацій вдавалося нейтралізувати ці спроби.

– То що ж пішло не так?

– Останнім часом Кремль вдався до відкритого і цинічного шантажу. Російська влада заявила, що не визнаватиме Верховного комісара Ради Європи з прав людини та суддів Європейського суду з прав людини та його рішень, якщо делегація РФ не братиме участь у виборах зазначених посадовців. Нарешті РФ відмовилася виплачувати фінансові внески до бюджету Ради Європи, що створило ризик для її нормального функціонування.

Шантаж спрацював. Замість того, щоб ухвалити рішення про виключення Росії з Ради Європи за грубі порушення її статуту та невиконання численних резолюцій ПАРЄ, європейці пішли шляхом умиротворення держави-агресора.

У вирішальний момент не на рівні виявилися ключові союзники України. В їхній поведінці вже давно проявлялися ознаки "здорового прагматизму", який враховував забаганки Росії, але ігнорував важливо життєві інтереси України.

– Кого саме із союзників маєте на увазі?

– Зокрема, Німеччина і Франція у 2008 році виступили проти видання Україні та Грузії плану дій для членства в НАТО. Це заохотило Росію до нападу на Грузію.

Не викликала належну реакцію Заходу і відмова Росії виконати обіцянки, які Путін дав екс-президенту Франції Франсуа Міттерану щодо ліквідації наслідків війни з Грузією. 

Після початку збройної агресії РФ проти України канцлер Німеччини Ангела Меркель переконувала президента США Барака Обаму не надавати оборонну летальну зброю Україні. Останнім часом Меркель підтримує реалізацію проекту Північний потік-2, який спрямований насамперед проти України і одночасно загрожує європейським державам.

На мій погляд, небездоганною є позиція Німеччини і Франції під час переговорів у Нормандському форматі. Оскільки толерується позиціонування Путіна як посередника, а не як президента держави-агресора. І от тепер президент Франції та канцлер Німеччини під час візиту президента України до Парижа та Берліна повідомили його про відновлення участі делегації Росії в ПАРЄ як доконаний факт.  

Рішення ПАРЄ [4] є результатом шантажу та політичної корупції. І не виключено, що підкупу – принаймні частини делегатів, які голосували за ухвалення ганебної резолюції. Меркантильні інтереси окремих держав виявилися сильнішими за правові принципи і моральні цінності. Це рішення знищило інституційний авторитет ПАРЄ і зруйнувало її санкційний механізм лише заради так званого "мирного діалогу" з Росією, яка не бажає чесного діалогу і продовжує порушення міжнародного правопорядку.

– Чи є провина України в тому, що ПАРЄ ухвалила рішення на користь Росії?

– Я б говорив не про провину України, а про вади політики керівництва держави в організації відсічі збройній російській агресії, мобілізації українського суспільства та забезпеченні підтримки з боку міжнародного співтовариства.

З самого початку агресії замість негайного проголошення стану війни ще в лютому 2014 року було скликано засідання РНБО. Його учасники взагалі не згадували про стан війни, а зосередилися на обговоренні питання про запровадження воєнного стану.

Конституція України розрізняє два режими: режим стану війни і режим воєнного стану. Стан війни передбачає мобілізацію та негайне застосування Збройних сил проти держави-агресора. Воєнний стан – це режим запровадження всіляких обмежень, які покликані мобілізувати сили суспільства на відсіч агресору,  дати можливість боротися з ворожою агентурою, обмежити ворожі ЗМІ і так далі.

На цю тему: Стенограмма СНБО — дилетанство, трусость и еще одна афера власти [5]

Арсеній Яценюк [6], якого підтримали всі учасники засідання, заявив, що оголошення воєнного стану буде однозначним оголошенням війни Росії і викличе міжнародне засудження України. Пропозицію Олександра Турчинова про запровадження воєнного стану не підтримав ніхто. І це діялося тоді, коли Росія вже здійснила напад на Україну!

 Україна, відповідно до своєї Конституції і статті 51 статуту ООН мала беззастережне право негайно оголосити стан війни, здійснювати самооборону від агресії та запровадити воєнний стан, як того вимагали національні інтереси. Учасники засідання РНБО продемонстрували правове невігластво і політичну безвідповідальність, що призвело до втрати Криму і окупації окремих районів Донеччини і Луганщини.

Крим було втрачено і через те, що тодішнє керівництво держави некритично і буквально сприйнявши поради лідерів окремих західних держав "не провокувати Росію", не віддали наказ Збройним силам чинити збройний опір нападникам.

На цю тему: За введение военного положения выступал только Турчинов. Стенограмма СНБО [7]

Вже після втрати Криму Турчинов оголосив АТО на основі закону про боротьбу з тероризмом [8], хоча було ясно, що відбувається збройний напад з боку Росії, а не спорадичні атаки якихось терористів.

– Нерішучість України вже тоді зіграла негативну роль? 

– У нас досі відсутня чітка санкційна політика проти держави-агресора. Періодично якісь там санкційні заходи вживаються проти окремих фізичних осіб, але не проти держави-агресора. Останніми роками товарообіг з Росією навіть збільшився. Хоча у нас є дуже багато важелів впливу на Росію в економічній сфері.

Звичайно, коли керівництво України не вживало достатньо заходів для боротьби з агресором і не мобілізувало для цього все суспільство, натомість просило – "надайте нам допомогу", "зробіть щось з агресором"... Ця ситуація не надихала наших західних партнерів на запровадження більш жорстких системних заходів проти Росії.

Врешті-решт, вище керівництво держави організувало відсіч агресору і зробило багато для зміцнення обороноздатності країни, але політика в сфері безпеки [9] і досі не є бездоганною, особливо в тому, що стосується запровадження нової системи територіальної оборони та підвищення ефективності оборонного сектору. А також мобілізації суспільства.  

Тому все ще існує ситуація, коли кращі сини і дочки України гинуть на фронті, а переважна більшість населення дивиться на це у телевізорі, як на якусь виставу, нібито їх це не стосується, і не відчуває, що Україна в серйозній небезпеці. 

 Під впливом російської пропаганди значна кількість українців вважає, що ми маємо відновити дружні відносини з Росією, перед цим уклавши мир за будь-яку ціну. Керівництво та громадяни України мають зрозуміти, що остаточною метою політики Росії є тотальне знищення України як нації, незалежної держави та геополітичної реальності. 

 – У Вас величезний дипломатичний досвід. Ви давно почали помічати, що це їхня мета? 

– Так. У 1990 році, коли Україна відмовилася підписувати новий союзний договір, за допомогою якого Горбачов намагався зберегти Радянський Союз, він подзвонив Леоніду Кравчуку: "Якщо ви не підпишете союзний договорів і вимагатимете незалежності України, ми зробимо так, що буде дві, а то й три України".

Коли було проголошено акт незалежності України, на наступний день прес-секретар Бориса Єльцина виступив із заявою, яка означала територіальні претензії до України. Вже тоді почалися вояжі різних офіційних представників і громадських діячів Росії до Криму із закликами повернути Крим Росії. Уже в ті часи була сформульована концепція Новоросії, яку безуспішно спробували реалізувати в 2014 році.

 Згадаємо й те, що Росія взагалі відмовилася вирішувати, відповідно до міжнародного права, питання боргів і активів колишнього Радянського Союзу. Примусила залишити свій Чорноморський флот на території України, у 2003 зробила спробу відторгнути від України острів Тузла [10] в Азовському морі. Прикладів можна наводити безліч. 

У ситуації з ПАРЄ не можна всю провину покладати лише на Зеленського

– Давайте повернемося до ПАРЄ. У чому цінність і значущість Асамблеї для України? 

– Це досить авторитетний орган, в якому представлені парламентарі всіх держав-членів Ради Європи. Там обговорюються і вирішуються питання, що стосуються додержання прав людини і зміцнення демократичних інститутів європейських держав. Це дуже важлива трибуна й інструмент для захисту національних інтересів та створення позитивного образу країни.

Хоч постанови ПАРЄ мають рекомендаційний характер, вони орієнтують держави-члени Ради Європи на вдосконалення європейських стандартів та розвиток європейської культури прав людини.

Участь у ПАРЄ, як і участь у Раді Європи, це символ європейського визнання, прихильності держави до принципу верховенства права, визнання її миролюбності та демократичності. Це своєрідний знак якості.

– Чому росіянам так важливо було повернутися до ПАРЄ? 

– Кремлю треба продати російському суспільству те, що Росія сильна, непереможна і може робити на міжнародній арені все, що їй заманеться. Що все вирішує не сила права, а право сили. Це сприятиме рейтингу Путіна, який почав падати. 

Для Росії важлива руйнація європейської єдності та санкційного механізму Ради Європи для уникнення покарання за майбутні правопорушення.

Європейські парламентарі, які проголосували за повернення делегації Росії до ПАРЄ, зрадили цінності, на яких ґрунтується європейська цивілізація. Але в цьому є і позитив, який підтверджує тезу: Україна повинна покладатися насамперед на власні сили у захисті своїх національних інтересів.

 – Чи правильно, що українська делегація зупинила участь у ПАРЄ? 

 – Як символічний акт це правильно. Українська делегація тим самим висловила свій протест, але не позбавила себе права повернутися в зал парламентської асамблеї у будь-який момент.

 – Після повернення делегації Росії до ПАРЄ, багато каменів полетіло уВолодимира Зеленського, мовляв, він не доклав достатньо зусиль, щоб спинити реванш. Чи заслуговує критики новообраний президент?

 – Як і будь-який інший президент, він заслуговує критики якщо діє всупереч Конституції та законам України. У своїй інавгураційній промові Зеленський заклав елемент протистояння з парламентом, заявивши про його розпуск без проведення відповідних консультацій з керівництвом Ради і лідерами депутатських фракцій.

Його указ про розпуск Верховної Ради не був мотивованим і суперечив Конституції України. Це завадило взаємодії між президентом і парламентською делегацією України в ПАРЄ. Відсутність такої взаємодії не сприяла посиленню позиції України та позначилася на ефективності її спроб протистояти поверненню делегації Росії до ПАРЄ.

Однак слід відзначити, що ганебне рішення ПАРЄ готувалося давно і тому не можна всю провину покладати лише на Зеленського.

 – У Зеленського були вже перші закордонні візити. Що можете сказати про їх результативність? 

 – Треба було принаймні на прес-конференціях заявити більш рішуче, що ми вдячні за підтримку України, але нас абсолютно не задовольняє позиція в питанні відновлення участі делегації РФ у ПАРЄ, адже це шкодить не лише інтересам України, а й Європи.

 – Чи варто Україні очікувати нових ударів на дипломатичних фронтах? 

 – Треба бути завжди готовими до боротьби на дипломатичному фронті. Але найближчим часом необхідно зробити все, щоб у боротьбі з Росією не зазнати більших територіальних втрат і принизливої поразки. Всі ці розмови про повернення Донбасу сьогодні, а Криму завтра – це порожні балачки. 

Поки щодо РФ не застосують серйозні санкції, окупація українських територій триватиме. Росія веде війну на виснаження України, розраховуючи на втому українського суспільства настільки, щоб воно почало вимагати від уряду припинення війни на умовах агресора. І такі голоси вже чути – над цим активно працює російська пропаганда. Але це шлях до капітуляції і знищення України. Тому все треба робити для зміцнення обороноздатності. І це наше головне завдання.

Друге – ми велика самодостатня європейська нація. У нас досить людських, матеріальних, інтелектуальних, технічних і промислових ресурсів, щоб розбудувати успішну державу і створити потужні Збройні сили. І це треба було робити позавчора, але не пізно робити це зараз. І треба нарешті здійснювати ефективну україноцентричну гуманітарну політику. Без цього ми не збудуємо єдиної сильної держави.

Сьогодні проведення референдуму щодо вступу в НАТО – це зайве

 – Хто сьогодні є друзями України на міжнародній арені? 

 – За великим рахунком, це США, Канада, Балтійські держави і, звичайно, Польща, незважаючи на певні непорозуміння, які виникли останнім часом. Поляки розуміють, що без незалежної України не може бути незалежної Польщі. 

Нам треба однозначно зміцнювати відносини з США і всіма нашими союзниками.  Зміцнення відносин з будь-якою впливовою державою залежатиме від того, яка буде внутрішня політика України, як будуть вирішуватися питання, які мають значення для наших партнерів за кордоном – підтримка демократії, подолання корупції і дієве підтвердження нашого цивілізаційного вибору.

Хочу наголосити – якщо Україна буде сильною, то в неї буде і багато друзів. Якщо слабкою, то і друзів не буде. 

– Яким бачите розвиток стосунків України та США? Як відомо, Трамп запросив Зеленського відвідати Вашингтон. 

 – Це дуже добре, що Трамп запросив Зеленського здійснити візит до США. Це уже є свідченням позитивного ставлення Сполучених Штатів до України. Є, очевидно, якісь персональні симпатії у Трампа до Зеленського в силу його епатажності, неординарності, бо Трамп сам такий. 

Зеленський мав би використати цей візит для проведення серйозних перемовин. А для цього необхідно серйозно готуватися – створити команду з експертів-професіоналів, а не зі своїх друзів по бізнесу чи комедіантів. Такі експерти є в Україні. 

Крім того, не афішуючи це, можна запросити й закордонних фахівців, які знають тонкощі політичної кухні США. Треба серйозно підготуватися до цієї зустрічі і сформулювати притомні пропозиції, знати, як аргументувати їх і переконати керівництво США надати більшу підтримку і допомогу Україні.

А головне – треба переконати США в тому,  що чим швидше Україна стане членом НАТО, тим краще для Америки і всього цивілізованого світу. 

– Але ж Зеленський хоче провести референдум щодо вступу у НАТО...

– Це зайве. Зеленський говорив і про референдум щодо відносин з Росією, укладення мирного договору з Росією – це взагалі є неприйнятним, оскільки ці питання вимагають виважених рішень на основі професійної експертної оцінки. 

Щодо вступу в НАТО – критерії членства в Альянсі не вимагають проведення референдуму, тому без нього можна обійтися. Референдум можна проводити лише тоді, коли українські громадяни повністю і чітко знають, за що вони голосують, що таке НАТО і які переваги і ризики виникатимуть для України.

Щоб цього досягти, необхідно здійснити серед населення потужну державну інформаційну кампанію про НАТО, лише тоді можна проводити референдум. Людина, яка не знає за що голосує, не спроможна на вільне волевиявлення.

На цю тему: Государство без головы [11]

І нарешті – не населення відповідає за безпеку держави. Це відповідальність вищого керівництва держави, і насамперед воно має ухвалювати відповідні рішення. Винести на референдум безпекових питань це все одно що винести на всенародне вирішення якусь складну фізичну чи хімічну формулу.

–  Що надалі очікувати від Мінського процесу?

– Я вважаю, що Мінський процес вичерпав себе. Я з самого початку вважав Мінські домовленості дипломатичною пасткою. Вони були нав'язані Україні за допомогою сили.

У сенсі міжнародного публічного права і відповідно до статті 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, Мінські домовленості нікчемні з моменту їх підписання.

Тому з огляду на ці обставини, їх можна розглядати лише як політичні домовленості і не більше. Вони навіть не ратифіковані Верховною Радою, тому юридично не обов'язкові для України. Це політичні домовленості Порошенка.

Взагалі укладення і підписання цих домовленостей – це результат шахрайського трюку РФ. Тому що четвірка – Порошенко, Путін, Меркель і Олланд сиділи в одному приміщенні, а всі делегації в іншому. Четвірка підписала декларацію, що схвалювала ці домовленості. Про це повідомили членів делегації, і тоді Кучма поставив свій підпис під бумагою, яку підсунули росіяни. А там було все з ніг на голову поставлено.

Росіяни стали наполягати, що от є послідовність певна – давайте спочатку проведемо вибори на окупованих територіях, надамо їм особливого статусу тощо. Врешті-решт, вони формально погодилися, що спочатку повинні бути вирішені безпекові питання, тобто – припинення вогню, відведення військ та збройних формувань, встановлення українського контролю на всьому україно-російському кордоні, а тоді вже можна говорити про інші моменти. От на цьому все заглохло. Москва не зацікавлена у рішеннях, ґрунтованих на міжнародному праві.

Від самого початку, коли ще 5 вересня 2014 були підписані перші Мінські домовленості, російська влада не збиралася їх виконувати. Їй треба було створити видимість поступок і зупинення воєнних дій, щоб Захід не застосовував більш жорстких санкцій, а врешті-решт їх зняв.

– Який формат міг би бути кращим для врегулювання ситуації? 

– Спочатку існував Женевський формат, він був правильним. Там з одного боку виступала Україна як держава, що зазнала агресії та її союзники ЄС і США, а з іншого боку – Росія як держава-агресор. А коли створили Нормандський формат, то вийшло, що Росія відмовилася визнавати себе державою агресором і стороною у збройному конфлікті, натомість тепер виступає як посередник, розумієте? Кремль наполягає, що є "голубом миру", а в Україні, мовляв, точиться війна київської хунти з повстанцями.  

На мою думку, найкращим варіантом було би відновлення Женевського формату, до учасників якого слід було б включити Великобританію як учасника Будапештського меморандуму.

– Як нам надалі поводитися із таким нахабним ворогом?

– Готуватися до серйозної повномасштабної війни, пояснивши вірогідність її суспільству. Треба, щоб усі громадяни України зрозуміли, що вони дійсно в небезпеці і якщо вони вважатимуть себе сторонніми глядачами у виставі, то стануть рабами у підкореній Москвою провінції.

Я оптимістично налаштований, сподіваюсь, що в недалекому майбутньому, врешті-решт, в Україні буде сформована українська влада, спроможна мобілізувати всі сили і ресурси для блага країни та забезпечення її безпеки.

– До Зеленського ставитеся скептично чи в нього є шанс?

– У нього є шанс, якщо він створить потужну команду, яка здійснюватиме україноцентричну внутрішню та зовнішню політику. Жодна людина не може знати всього і мати універсальний досвід для вирішення всіх питань. Якщо він створить адекватну команду фахівців, які будуть працювати на державу, а не на власне збагачення, тоді може бути результат.

– Яким бачите закінчення війни з Росією?

– Я далекий від думки, що в найближчому майбутньому буде влаштований переможний парад на Червоній площі. Але переконаний, що буде відновлена територіальна цілісність України.

 Врешті-решт історична місія України – сприяти знищенню Російської імперії. В першу чергу, шляхом недопущення відновлення імперії в кордонах колишньої царської Росії, до чого прагнуть сучасні російські імпер-шовіністи. Якщо Кремль цього не доб'ється, сьогоднішня Російська недоімперія розпадеться. 

 Але її розпад нестиме і негативні наслідки для України. Тому нам вже зараз треба мати план на випадок розпаду Росії.

ФОТО: Ганна Грабарська

Дарина Рогачук, Українська правда [12]

На цю тему:

• Санкции СНБО: еще один пример предательства Порошенко и Ко [13]
• Какой должна быть политика Украины по непризнанию российской оккупации [14]
• Как кумовья загнали Украину во внешнеполитическую ловушку [15]
• Уроки военного строительства [16]
• К хищению денег на оборону причастна вся шайка Порошенко - от депутата до генпрокурора [17]