Юрій Винничук: Хто кому брат

1.00

Нет

Росія з успіхом русифікувала Білорусь руками недобілоруса Лукашенка і аж зубами скрегоче через свої невдачі в Україні. На днях провалилася спроба підкоригувати закон про мову, який набуває чинності 16 липня. А могла й цілком вдатися, якби вся сатанинська рать прийшла до зали. На щастя, дисципліна підвела.

Навіть невтомних ватників Бужанского і Дубінского (чиї, до речі, предки чудово володіли нашою мовою).

Очевидно, для цих делегованих приматів мова не має значення. А якщо мова не має значення, то тут недалеко вже й до твердження, що московити, білоруси й українці є одним народом.

На цю тему: Юрій Винничук: Наша бандерівська карма [2]

Ось і Алєксєй Навальний, чий батько був українцем, вважає, що «наша внешняя политика должна быть максимально направлена на интеграцию с Украиной и Белоруссией... Фактически мы один и тот же народ».

А оскільки вони вважають, що ми один народ, то радо б нас поглинули і задушили в братніх обіймах. Як казав Затулін [3] у квітні 2009 р. (не деінде, а у Харкові!!!), в інтересах російської політики «необязательно Украина должна сохраняться как государство» і треба боротися з Україною «как с главным конкурентом на постсоветском пространстве».

Більшість московитів сприймають українську мову і самих українців «как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами?», – писав Алєксєй Широпаєв [4].

Що й казати: спитай будь-якого росіянина про українську мову – і кожен тобі стане в позу мовознавця та скаже безапеляційним тоном, що українська мова – це та ж російська, тільки зіпсована поляками.

Так само і Янукович вважав: «Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони не дуже відрізняються одна від одної».

Але той самий притомний А. Широпаєв писав: «Уверен, что большинство из адептов идеи "триединого русского народа" не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом».

А, однак, є такий народ, з яким ми справді складали колись одне ціле.

За надто застарілими даними, через те, що досліджено було не весь масив української лексики, різниця в лексичному складі між українською і російською становить 38%. Це більше, ніж різниця між іспанською та італійською, – 33%.

Насправді цей відсоток між нашими мовами вищий, бо 11-томовий тлумачний словник увібрав хіба половину нашого лексичного скарбу.

А от 16% лексичної різниці між українською та білоруською зависокий.

Чому? Та тому, що раніше це справді був один народ, який називався «русини» і мав одну мову, яка у Великому князівстві Литовському була ще й державною. Ця мова була однаковою з нашою ще навіть у ХІХ ст.

На цю тему: Юрій Винничук: Не нам, бл@дям? [5]

Ось візьмімо антологію «ХІХ стагоддзе. Навукова-літературный альманах», де вміщено «Разсказы на белорусскомъ наречіи», видані у Вільно в 1863 р.

«Хвэдосъ. Дай-то Боже, кобъ було гоже! Зъ вэлыкого розуму людэ найбульшъ шаліють; а нашъ мужикъ абы-но выучився читаты и пысаты - заразъ зопсуетця зовсимъ: ёму вже батька, матэри непотреба шановаты, вже вунъ, бачь, розумнійшіи одъ іихъ; вже ёму мужикъ нэ брать, мужицкій хлибъ вже ёму нэ смачный, а давай заразъ паньского. Затымъ кинетця въ роспусту, станэ запываты, просто хоть въ рекруты отдавай хлопця? Бачылы вжэ мы тую науку?

Янко. Эхъ, дивный ты, нэбожэ! нывжэжъ то наука псує человика? Наука на роспусту нэ учить; завжды злый прыкладъ учить на роспусту, а нэ наука. Мы самы завше псуємо своихъ дитэй: посваритця маты на дытыну, або набы ёго за що-нэбудь, а воно йде на скаргу до батька. Батько жъ хоче дытыну прыласкаты, тай, кажэ, гладячи ёго по головци «дурная, сынку, мама, дурная: набыла дытыну мого, набыла; дулю ей, дулю!» Дытына ще и пацера нэ уміє, а вжэ хвыгу матэры показує, – отъ тоби и жды одъ ёго пошанованья. Або ще-якь стануть маты зъ батькомъ бытыся, попывшыся, стануть лаятыся такъ, же соромъ слухаты; якъ жэ тутъ дытына роспусты зъ маленькосци нэ научитця».

Переконались?

Зрештою, якщо взяти й сучасний білоруський текст, то дуже рідко там може трапитися слово, якого немає в нашій мові. Я, наприклад, такого слова не зустрічав, хоча маю кілька історичних досліджень, виданих в Білорусі.

Про українську мову, зіпсовану поляками, люблять ляпати не лише московити й заслані табачники, а й звичайні українці, які про все на світі мають свою думку. Мають вони свою думку і про правопис, і про окремі українські слова, які вважають польськими. І ледь не кожне галицьке слово вважають як не польським, то німецьким.

І тут я озвучу для декого неймовірно жахливу річ: був ще такий народ, з яким ми були одним народом.

У літописі Самійла Величка пишеться: «сарматійський народ польський» та «вольний, шляхетський, савроматійський, козако-руський народ». Та й сам Богдан Хмельницький вважав, що «предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси».

Далі Величко пише: «Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу...»

І далі він називає «наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку».

В «Історії Русів» цитується привілей короля Казимира III Великого (17 березня 1339 р.), в якому приєднання Галичини до Польщі пояснюється тим, що «люд Руський» є з поляками «від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний».

А ось і лист козаків до короля Сигізмунда ІІІ (1596 р.): «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського альбо Сарматського, виниклий…»

З цього висновок давно вже зробив В'ячеслав Липинський, що так звана «визвольна війна українського народу проти польських поневолювачів» була насправді громадянською. Недарма ж такий самий ребеліянт Олівер Кромвель вітав батька Хмеля.

До чого це я веду. А до того, що легенда про трьох братів Чеха, Ляха і Руса має свої підстави бодай з тієї причини, що граматично і словотвірно наші мови ближчі, ніж комусь здається. Більшість польських і чеських слів лягають, як влиті в нашу мову.

Тому, коли хтось каже, що те чи інше слово польське, то це не зовсім так, бо більшість цих слів вживалися вже у наших давніх текстах, а не запозичені недавно.

Та два слова б'ють всі рекорди з тролізму – філіжанка і смаколик. Їх найчастіше вживають саморобні мовознавці, вважаючи польськими, галицькими і ще бозна-якими. Хоча філіжанка фігурує в київських магістратських книгах разом із пательнею. А зустрічається не лише у творах галичан, а й у Котляревського в «Енеїді», і в Коцюбинського, і в Смолича, і в Первомайського.

Смаколик є в польському словнику, але слово це складається зі слів, які є в нашій мові віддавна: смак і лик. Лик – у значенні «ковток». Наприклад: «Пили пиво двома склянками. Кождий тягнув один лик» (Лесь Мартович). Лик – також і «кусник» чогось, наприклад, м'яса. В нашій літературі «смаколик» існує ще з кінця ХІХ сторіччя, вживав його сучасник Франка Стефан Ковалів.

Але для общєпонятних щелеп це слово важке. Зацитую ще й себе з «Дів ночі». Діалог між мною і одеськими повіями: «Це смаколик, який вам і не снився. – Смакалік ? – знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена».

На цю тему: Юрій Винничук: «Русский мир» лізе дрібницями, але на кожному кроці» [6]

Як цікавинку наведу такий курйоз. У виданні «Тайны русской кухни» Вільяма Похльобкіна у 1985-му і в 1990-х роках була така фраза: «Слово «шашлык» придумано украинцами-запорожцами и привезено в Россию русскими солдатами в середине XVIII века после Крымских походов Миниха. Оно является искажением крымско-татарского слова «шишлик». «Шиш» – «вертел», «шишлык» – «что-то на вертеле». А в книзі «Поваренное искусство» він, пояснюючи, що це слово прийшло від запорізьких козаків, подає його етимологію як «шаш+лик», а «лик» – питоме українське слово, яке означає «кусник» м'яса на один ковток.

Однак уже у виданнях 2000-х років братья вирішили вчинити по-братньому і підчистили: «Слово «шашлык» употребляют только русские (!!!), которые заимствовали его у крымских татар еще в XVIII в. («шишлик» от «шиш» – вертел) для обозначения блюд на вертеле, и из русского языка это слово перешло в остальные европейские языки».

А бодай вам той шашлик назад цілим виліз.

—

Юрій Винничук, , опубліковано у виданні Збруч [7]

На цю тему: