Як казав якось Микола Рябчук, якби Путін був мудрим, то подарував би Україні Кубань і Вороніжчину, а потім демократичним волевиявленням нової більшості населення Україна би увійшла в склад Російської Федерації. Отож, почнімо з малого – з тих теренів, які є нашими. Бо смішно мріяти про Кубань, коли під носом цвіте московщина.

Коли Іван Франко писав: «Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна», а Павло Чубинський закликав: «Встанем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону», то шанси на таку державу ще були. Але коли прийшла пора на бій кривавий, то забракло вождя – ані українського Маннергейма, ані українських Масарика чи Пілсудського.

На чолі України стали соціалісти, які не розуміли всієї загрози, яка нависла над нами з боку Росії, і були проти створення української армії. А тому й займалися відверто руйнівною роботою, нищачи найперші зародки українського війська. Безвідповідальність, зрада і невиправдані амбіції – це те, чим могли похвалитися тодішні політики.

Народні маси у нас завжди були недалекоглядними, самовільними й з нахилами до анархії. Це ми проглядаємо на всьому величезному відрізку нашої історії, ще від княжих часів. Постійні чвари, заколоти, братовбивство і нехтування інтересами держави. Спочатку бояри отруюють короля Юрія Другого Тройденовича, а опісля польський король захоплює Львів, а небавом і приєднує до своїх володінь Галичину. Нащадки бояр перетворюються на дрібну шляхту, яка крутить волам хвости.

І коли вже Олесь Бабій писав свій гімн ОУН [2], який став Маршем української армії: «Соборна українська є держава Одна навік од Сяну по Кавказ», то вже ці слова втратили будь-яку перспективу. До Сяну Україна сягала лише за совєтської окупації в 1939-1941 роках і короткий час по війні.

Щодо Кавказу, то це вже міфологія. Українство було вичавлено з Кубані найбрутальнішим чином. Хоча ще до більшовицької революції там жевріло українське культурне життя, а в 1920-тих роках навіть буяло, то вже з 1933-го було цілковито придушене.

На цю тему: «На Кубани всех украинцев записали русскими» [3]

Зрештою, оте українське культурне життя до Першої світової було доволі багатим на всій Лівобережній Україні. Українські часописи на початку ХХ сторіччя видавалися в Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Харкові, Одесі, ба навіть в Могилеві на Поділлі («Світова Зірниця»), та ще й у Москві та Петербурзі. З 1917 по 1920-й лише в одному Кам'янці на Поділлі виходило понад 40 газет і часописів.

А що ми можемо сказати зараз про українське культурне життя на цих теренах? Чи є там літературні часописи? Ще в 1920-тих були, як і на Кубані. Є квартальник «Кур'єр Кривбасу», в якому публікують літературу високого рівня, і є кілька рахітичних видань, забитих місцевою графоманією.

Та вернімося до втраченої назавше Кубані, хоча з політичної точки зору вона ще могла б увійти колись до складу України. Але, як хтось написав, ватники Донбасу здадуться вам щирими патріотами порівняно з ватниками Кубані.

У 1925 році українські книжки, які були куплені на Кубані, становили 60% проти 40% російських, а вже в 1928 – 90%. У тому ж таки році на Кубані було понад 200 українських шкіл.

Докія Гуменна [4] дивом вижила в часи репресій, і якби була розстріляна, то в довідці про неї писалося би як про авторку розгромленого партійними гебельсами нарису «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная» («Червоний Шлях», №5-6, 1929). Усі свої романи і безцінні спогади вона видала лише в еміграції. Як і кубанці Василь Барка та Никифор Щербина. Майже всі письменники Кубані були розстріляні.

«Коли я була в Краснодарському кредитсоюзі, – писала Докія Гуменна, – то, між іншим, запитала, який національний склад комуни. Сказали: «русскіє на 98%». Справді, в комуні на 98% «русскіє» з Полтавщини, Київщини, Катеринославщини. А то ще є кілька росіян, поляків і один єврей. А тим часом у канцелярських книгах мудра канцелярка в графі «національність» поставила всім «русскій».

Після цього Докія Гуменна вже більше нічого не опублікувала і замовкла аж до німецької окупації. Бо то вже почалася ера русифікації Кубані.

Але ще заки вона почалася, хитрі русифікатори запустили ідею створення кубанської літературної мови на основі кубанських говорів. Ідея полягала на тому, що за 136 років, відколи запорожці переселилися на Кубань, витворилася своя мова, хоча тодішня література й часописи не давали для такої думки жодних підстав.

Це щось схоже на ідею А. Авакова розвивати слобожанську мову, яку досі ми вважали російською.

Українські вчителі, які прибули на Кубань, раптом довідалися, що їхня мова «галицька», і цього страшного опудала почали жахатися принципові кубанські патріоти.

Спиридон Добровольський у тому ж часописі описує шкільні збори, на яких батьки гостро зареагували на українських вчителів: «– Не треба нам української школи! – Не дамо портить дітей галіційським язиком! – Доволі, що ми неосвічені, а то ще й діти! – Галицька мова для кубанців чужа, діти її не розуміють, пройшовши українську школу, вони зостануться неуками».

І це при тому, що жодних галицьких учителів на Кубані не було. Приїхали вчителі з совєтської України. Але козак Тимошенко мав свою думку:

«– А от я вас спитаю, товаришу інспекторе... Доки ви нам крутитимете наші язики, як поганий хазяїн волові хвоста? То вчимось по-руському, тепер по-якомусь українському, по-галицькому... А коли ж по-нашому?.. Та зроду ми, кубанці, такої мови не чули. Ні, товаришу інспекторе, давайте вже пожаліємо хоч дітей, будемо вчити їх по-нашому, по-мужицькому, по-козацькому...»

І тут інспектор питає: «– Якою ж мовою ви хотіли б учити своїх дітей?», а отримує парадоксальну відповідь: «– Якою? Точнісінько такою, як говорите ви. От якою!.. Тільки не українською.

Інспектор щиро зайшовся сміхом:

– Я ж говорив по-українськи.

Тимошенкові обличчя раптом виросло вгору і так застигло. Він просунувся наперед і став, як остовпілий.

– По-українському? То це саме і є українська мова?

– Українська, чи хахлацька, чи кубанська, як хочете... Суть не в назві, а в самій мові.

– Та що ж нам турчали? Громадяни... Оце так добалакався, хай йому грець. Га-га-га... Так значить воно й виходить по-українському?

Збори ухвально загомоніли, і ті, що раніше виступали проти, ніяково казали: «Скажи, яка історія... А ми думали...».

Та вигадка про страшну галицьку мову не вмерла й досі. Вороги українізації, усілякі рабиновичі, медведчуки, шуфричі й досі вважають, що українська мова зіпсована галичанами і поляками, що український правопис створений за М. Скрипника (в Галичині його вважали совдепівським: "Правду сказавши, то не є це правопис Н. Т. ім. Шевченка, ні київської Академії, тільки правопис ҐПУ", говорив знаменитий автор стрілецьких пісень Роман Купчинський [5]) – це галицький правопис, а навіть діаспорний. А безліч тупих імбецилів на широких ланах Фейсбуку потрясають окремими словами, як пугалами, вважаючи їх галицькими, хоча вони такими не є (філіжанка, фотель, канапа, вар'ят, пательня, вуйко, стрийко і т. д.), чи польськими (мешти).

А тим часом галичани жодним чином не причетні до правопису 1920-тих років, хоча Інна Богословська вважає інакше, дорікаючи галичанам, що вони зіпсували українську мову. Надто вона вважає, що «еті нєдаумкі даже нє панімают, что тєрміналогіі нєт украінскай саврємєннай!». Як можна писати наукові праці українською, обурювалася кандидат в Президенти Інна, коли українських технічних словників не існує! А останній словник, який було видано, – це словник Вернадського «у 1924 році!».

Правда, жодного технічного словника Вернадського історія не знає. А до 1933 р. в Україні, не рахуючи Західної, було видано 83 термінологічних словники з різних галузей знань. Та звідки про це знати особі, яку глибоко обурило, що українці сміють перекладати Пушкіна «на етат нємислімий язик».

Бодай за такі висловлювання цю пройду треба було б зняти з реєстрації в кандидати.

На цю тему: Убийственная линия ВКП(б) — КП(б)У [6]

Але те, що відбувалося на Кубані, дало свої результати. Русифікація, підкріплена репресіями і міфами про якусь нетутешню мову, насаджену згори, знищила повністю ті слабкі паростки українства, які зародилися на початку ХХ ст.

Але ідея «своєї мови» не вмерла, її запроваджують агенти Москви й Будапешта на Закарпатті, поширюючи штучне русинство [7], намагаються притулити до Слобожанщини. І це чудова нагода знищити українство на тих теренах. Бо прихильники «своєї мови» якраз і денаціоналізуються в першу чергу. Давно позникали карпатороси й лемки [8] в Америці, пословачилися і помадьярилися русини в Словаччині і Угорщині, зраджують їх лише греко-католицька чи православна віра і пісні.

Міф про українську Кубань давно луснув. Куди нам до тієї Кубані, якщо ані Запоріжжя, ані Дніпра, ані Полтави не можемо українізувати, якщо тамтешні русофіли, хоч і люблять нахвалятися «казацкім краєм», але проти Січеслава, проти знищення ганебного пам’ятника «пабєди» під Полтавою...

Як казав якось Микола Рябчук, якби Путін був мудрим, то подарував би Україні Кубань і Вороніжчину, а потім демократичним волевиявленням нової більшості населення Україна би увійшла в склад Російської Федерації.

Отож, почнімо з малого – з тих теренів, які є нашими. Бо смішно мріяти про Кубань, коли під носом цвіте московщина [9].

—

Юрій Винничук, опубліковано у виданні  Збруч [10]

---

На цю тему:

• Самостийная Кубань. 94 года провозглашения независимости [11]
• «На предложение Кремля отдать Крым можно отвечать — поменяем на Кубань»,- профессор Гарань [12]
• Передача Крыма Украине в 1954 году: мифы и правда [13]
• Русифицировать — значит «усмирить». Как Российская империя поглощала Польшу и Литву [14]
• Падение 400-летней монархии Романовых: чему не учит история [15]