“Зелене Яблуко” і фронт: Наталка Борисовська та її десятирічка в ЗСУ і на війні

2.00

Нет

НАТАЛКА БОРИСОВСЬКА ПІД ЧАС ІНТЕРВ'Ю. ФОТО: НОВИНАРНЯ

Про фронтові втрати і весілля, службу в ССО, демобілізацію і повернення у військо.

Перший контракт зі Збройними силами Наталя Борисовська уклала 20-річною, ще задовго до війни, яку передчувала. Після початку російської агресії писала рапорт, щоб її відправили в Крим. Потім шукала можливість якнайшвидше потрапити на Донбас. Була діловодом, розвідницею, командиром відділення розвідки. Виходила з-під Дебальцевого, пеленгувала ворожих коригувальників і досі спілкується з інформаторами з окупованих територій. Вважає, що знайшла себе на рівні старшого сержанта.

Наталка не любить давати інтерв’ю, бо через контузії має проблеми з пам’яттю. Але під час своєї нової ротації все ж багато розповіла виданняю “Новинарня [2]” – про свою участь у Дебальцевській операції з госпіталізацією, фронтові втрати і фронтове весілля, з яким навіть ворог привітав, про службу в ССО [3], демобілізацію і повернення у військо, в підрозділ снайперів.

На цю тему: Мария Берлинская, аэроразведчик: «У меня нет понятия «мечта», есть понятие «задание» [4]

“Зелене Яблуко” іде в армію

Наталка Борисовська на Донеччині, серпень 2020

…Закінчується зима-2009. Надворі свистить вітер, у грубці тріщать сухі дрова, затишну кімнату бабиної хати на Хмельниччині освітлює тільки телевізор. Батько з донькою дивляться “Грозові ворота” – серіал про Другу російсько-чеченську війну.

– Як думаєш, в Україні може бути війна? – питає двадцятирічна дівчина.

– Не “може”, а буде, – відповідає батько. – Історія циклічна.

– Ну, тоді я піду в армію.

За кілька тижнів Наталка Яблучанська – студентка економічного факультету й адміністраторка каналу СТБ – пішла у військкомат. Поговорила з воєнкомом, із журналістами, які писали статтю про майбутніх контрактників.

Наталка Яблучанська, ще в “дубку”

Новобранку відправили вчитися в Полтаву на зв’язківця.

– Тоді я думала, що або я не для армії, або вона не для мене. Командир частини спершу хотів вигнати з курсів, бо вічно сперечалася. А я як побачу несправедливість – починаю відстоювати все і всіх. Правда, потім грамоти почали давати, бо музей допомагала робити і строковиків “строїти”. Як випускалася, мене вмовляли лишитися служити в навчальному центрі, – пригадує Наталка.

Але новоспечена оператор АСУ [5] – автоматизаційних систем управління військами – поїхала до Києва служити в 31-й полк зв’язку Повітряних сил ЗСУ. Неофіційно опікувалася строковиками – “міні-старшина у спідниці”, потім працювала із замполітами. У частині отримала прізвисько “Зелене Яблуко”.

Позивний для пікселя

Командир наполіг, щоб Яблучанська закінчила сержантські курси. І хоча Наталя вважала, що погони їй не потрібні, все ж “учебку” пройшла.

– У мене все за регламентом, – усміхається. – Я тоді була дуже віддана службі. Та й зараз віддана. Поки завдання не зроблю – спати не ляжу.

“Що робитиму? Росіян мочитиму!”

Наталка була однією з небагатьох в армії, хто відкрито підтримував Євромайдан. Якось їй нагадали: “військові не повинні показувати позицію на службі”.

– Я сказала: “Добре. У мене служба до 17-ї”. А після служби їздила в центр, бутерброди робила, чай роздавала. Хоча в нас був проросійський замполіт, який одного разу навіть оголошував тривогу, бо по мене прийшли хлопці в балаклавах.

Коли росіяни окупували Крим, Наталя перша з підрозділу написала рапорт про відправку на півострів. На запитання командира, що вона збирається там робити, відповіла: “Росіян мочитиму! Або хоч як волонтерка поїду, допомагатиму хлопцям виходити звідти”.

Наталка Борисовська на Донеччині, серпень 2020

Зрештою Яблучанська працювала в пункті прийому військових із Криму на території частини. Її номер телефону давали армійцям, які боялися залишати півострів, бо думали, що їх тут посадять за зраду Батьківщини.

– Я їх годинами вмовляла, що все нормально, на вас тут чекають.

А потім почалася війна на Донбасі.

Після служби Наталя бігла в шпиталь, купувала із зарплати (3 тисячі гривень) ліки з волонтерського списку, вночі писала листи на різні фірми, щоб зібрати гроші на “броніки” знайомим, які їхали на фронт. Майже не спала. І з виснаженням організму потрапила в ірпінський госпіталь.

А коли вийшла – дізналася про загибель товариша в Зеленопіллі, внаслідок артнальоту 11 липня з території Росії.

– Для мене це неймовірний удар був. Вася проходив у нас строкову службу, – голос військової тремтить. – Мені зателефонувала його сестра – їй сказали, що Василь вважається зниклим безвісти. І я пообіцяла, що дізнаюся про Васю все, що зможу.

Зателефонувала на “гарячу лінію” Міноборони, її запросили на розмову, але все, що сказали: “Офіційно він зниклий, неофіційно – самі розумієте…” Згодом загибель Васі підтвердилась.

Після цього Наталя остаточно зрозуміла: вона повинна їхати на війну. Проте їхній підрозділ не відправляли. Командир полку радив: “Вгамуйся, дівчинко”. Тоді Яблучанська знову додзвонилася на “гарячу лінію” МОУ й “вибила” зустріч із заступником міністра. Той запропонував дівчині роботу на “гарячій лінії” СБУ.

– Але я розуміла, що це не для мене. Що не зможу казати батькам, нібито їхній син зник безвісти, знаючи, що він міг загинути.

Наталка Яблучанська на початку війни

На пропозицію піти в батальйон “Айдар” теж відповіла відмовою – “бо я кадрова військова, а це невідомий мені підрозділ, де зібралися цивільні люди, які не вміють поводитися зі зброєю”.

Її відправили до головного старшини ЗСУ [6]. Той каже: “У мене є хороший товариш, капітан другого рангу Олефіренко (Юрій Олефіренко – перший командир 42-го батальйону, загинув 2015 року біля Гранітного від мінометного обстрілу – “Н”), створює 42-й батальйон тероборони в Кіровограді. Підеш?” – “Піду!”

Старшина зателефонував Олефіренку, той запропонував посаду діловода. За тиждень у частину прийшла телеграма: “Яблучанську відправити для проходження подальшої служби в 42-й батальйон”.

– Командир полку був як тато, переживав за мене. Як він кричав! Проводжали мене з Києва всі. Ніхто не міг повірити, що сержант-дівчина не з родини військових, взагалі без зв’язків, отак “на раз” щось зробить. Рєбята, це називається “не-без-хре-бет-ність”, – карбує слова Наталка.

Так вона опинилася в підрозділі, що зараз відомий як 42-й окремий мотопіхотний батальйон ЗСУ.

“Одні – “двохсоті”, інші – в полоні.

А ти сидиш, як у тумані: що відбувається?!”

О 6-й ранку 4 серпня 2014 року дівчина прибула в Кіровоград (тепер Кропивницький) із величезним наплічником. Сіла на лавку й поснідала вареним яйцем. Військкомат ще був зачинений, але з дверей визирнув майор і запросив випити чаю. Після розмови з воєнкомом Наталку відвезли до польового табору батальйону.

За чотири дні після її приїзду 42 бтро “Рух опору” вирушив колоною на Схід. Ночували просто неба. Хлопці постійно переживали, щоб Яблучанська – єдина дівчина – була не голодна і в теплі.

Батальйон мав охороняти Краматорський аеродром, що став базою українських військ.

– Коли прибули на летовище, перше, що я побачила, – збитий наш вертоліт. Ось тобі реальність!

У діловода роботи на бракувало. Усім потрібно правильно оформити документи. Група розвідників поїхала в Артемівськ, повезла боєкомплект десантникам, інша група – на Савур-Могилу, третя – в бік Іловайська.

– І з усіх боків у мене розриваються телефони. Одні потрапили в засідку, є загиблі і зниклі. Інших, хто йшов до Іловайська, розстріляли в колоні. І ти сидиш, як у тумані: що відбувається? Сканувала сайти сєпарів, вони ж одразу відео виставляли з полоненими. Не спала. Коли стало зрозуміло, хто “двохсоті”, хто в полоні, мене наздогнало це усвідомлення. Пішла до себе в кімнату і почала ридати у подушку.

Тоді Наталка намагалась не показувати слабкість, бути сильною перед чоловіками.

Розвідка з мріями про душ

З побратимами

Яблуку пропонували стати снайпером. Вона розуміла: це – не про романтику, а про великий багаж знань і вмінь: рахувати відстань, робити похибку на вітер, про посидючість, витривалість. “Я не женуся за славою чи ще чимось. Я корисна там, де корисна”, – каже Наталя.

На початку вересня полковник Альберт Мітрошкін покликав дівчину в розвідку. Яблучанська і до цього сиділа в додатку Zello, вдавала прихильницю “русского міра” й вивідувала, що де відбувається. Допомогла спіймати ворожого коригувальника, який їздив на мопеді повз колону військової техніки “на дачу”. Тож на пропозицію Мітрошіна пристала.

Зі ще одним розвідником вони вдавали закохану пару, яка слухає музику на березі озера. “Музикою” були перехоплення з пеленгатора. Пустивши по селу БТР, щоб привернути увагу, наші розвідники в такий спосіб зловили коригувальницю, яка передавала, на чому і в якій кількості їздять “укри”.

А той напарник згодом став Наталчиним чоловіком.

Частині хлопців вдалося повернутися з-під Іловайська, і вони передали Наталці різні трофеї: якісь документи, флешку з розбитого військкомату тощо. Яблуко збирала й обробляла інформацію, передавала її контррозвідникам.

На початку жовтня надійшла команда висуватися в Дебальцеве. Штаб батальйону розташовувався в селищі Луганське на Світлодарській дузі [7]. Частина людей у Дебальцевому, розвідники – у Вуглегірську.

Той самий будинок у Вуглегірську

– Ми заїхали в будинок на околиці, далі тільки сепари – за два кілометри. Частина будинку згоріла, але хлопці все одно облаштували зручності. А місто… Наполовину розбомблене. Людей узагалі немає! Там телевізор лежить посеред вулиці, там дитячі іграшки валяються, мертві коти-собаки. Наче в Чорнобиль заїхали…

Наталка тоді коротко підстриглась, щоб не викрили дівчину в підрозділі. За сім кілометрів, каже, стояли кадировці.

Одного разу вона поїхала в Краматорськ, забрала документи і двох людей. Вночі повертатися не можна – трасу на Дебальцеве [8] жорстко обстрілюють. Тож зняли першу-ліпшу квартиру – ані поспати нормально, ані помитися.

– Повертаюся вранці, думаю, помиюся в себе. Але мені кажуть: “їдеш у Дебальцеве, там на даху снайпер – треба вирахувати і його, і коригувальника”. Я беру нашого снайпера, пеленгатор, ходжу в балаклаві і сканую. Вирахували коригувальницю – жінку на “желєзці”, вирахували, де був снайпер, але він звідти вже пішов. Ще три дні за ним ганялись…

Зі “Світязем”

Щойно приїхала на квартиру й поставила наплічник – повідомили, що потрібно попрацювати з батальйоном “Світязь” і розвідкою 128-ї бригади у Вуглегірську.

“А помитися нарешті можна?” – “Потім помиєшся, боєць!”

Замість душу Наталка взяла улюблені вологі серветки з запахом орхідеї, отаборилася з розвідниками 128 огшбр у покинутому розбитому дитбудинку, де в її кімнаті не можна було вмикати світло, бо “на прострілі”…

Аж після цього завдання Яблучанська нарешті сходила в душ. Втім, дівчина не нарікає на спартанські умови на фронті.

– Було таке, що сніг топили, з баклажок милися. Це життя. Мене воно дуже загартувало.

Наталка Борисовська (Яблучанська)

Хлопці із розвідки 128-ї бригади після тієї операції почали її провідувати, цукерки привозили, ставилися “як до сестри”.

– Я дуже важко їхню смерть перенесла, коли вже під час “котла” майже весь взвод поліг…

З лікарні в “котел” і назад

Яблуко ходила в секрети – спостерігала за ворогом, фіксувала пересування. Один січневий секрет виліз Наталці боком – майже добу пролежала на холодному, відкрилася внутрішня кровотеча. Військову відвезли в світлодарську лікарню з голими стінами і нестачею ліків, поклали в окрему палату жіночої консультації, бо в інших лежали прихильниці “ДНР”.

“Це секрет, куди ми заступали”

– Прийшла до мене заступниця головного лікаря, сказала, що вона не так за “ДНР”, як проти України. Спершу я боялася її. Але вона з тих, хто дав клятву Гіппократа і тримає. Лікувала мене, з дому принесла вайфай, книжки. Ми з нею годинами спілкувалися! Вона розповідала про свою доньку, яка шалено любить Україну, ця дівчинка приходила до мене знайомитись. Я потім лікарціпосилки з медикаментами слала, бо розуміла, що їх бракує.

Після 11 діб під крапельницями по Яблучанську приїхали хлопці, сказали збиратися. А головлікар не відпускає, бо кровотеча ще триває.

– Я не розумію, що відбувається. А це наступ росіян, почався Дебальцевський “котел” [9]. Приїжджаємо – все горить, скрізь стріляють. Доходять СМС: той загинув, той поранений. Ми сидимо в підвалах, бо голову не можна висунути, безперервний вогонь. Коли трохи стихло, хлопці поїхали по речі. Я кричу: “Ви мені кицьку вивезіть!” У нас там кицька була класна – якщо її ніде не видно, значить, буде обстріл, треба ховатися в підвал. Жодного разу не помилилась. Я її вивезла таки, – усміхається Наталка.

Та сама кицька, яку вивезли із Вуглегірська

На цю тему: Битва за Логвиново. Дебальцевский дневник. Часть 2 [10]

Виїжджали “весело”. Комусь машину прошило кулею, але всі врятувалися.

Невдовзі в Костянтинівці комбат вишикував підлеглих: “Треба йти на висоту “Валера“. Це не наказ, а прохання”.

– У нас тоді замполіт і водій полягли, багато поранених, тяжкий бій. А я поїхала в Бахмут. Бігала по лікарнях, у морг, дізнавалася про хлопців зі 128-ї. Якась жінка подзвонила і сказала, що її чоловік виходить із Вуглегірська, рухається тільки ночами і боїться, що його тут уб’ють, бо машину загубив. Він щоразу з різних номерів дзвонив, але я його вивела до Бахмута, – пригадує Яблуко.

Посилилася кровотеча. Чоловік змусив поїхати в Кіровоград у лікарню. Послухала. Намагалася звертатися до приватних лікарів – боялася, що в державному шпиталі спишуть. ідтоді Наталя ає проблеми з пам’яттю через неполіковані контузії і з хребтом – від носіння бронежилету. Весільна сукня з плащ-наметів і заквітчаний танк

Наречена Наталка в камуфляжній сукні

Одружитися Наталка встигла ще в листопаді 2014-го. Освідчення було не романтичним. Заяву подавали з пригодами. Вперше був зачинений РАЦС. Удруге відмовили гальма, машина вилетіла в кювет. Втретє таки подали, й у весільну крамницю по віночок заїхали по формі, з автоматами – тоді було заборонено ходити без зброї.

– Вийшла жіночка, власниця магазину, так здивовано на нас дивиться. Пояснюю, що в нас весілля, хочу вінок придбати. То вона купу всього нам безкоштовно винесла. “Треба ж і весільну сукню!” – “Ти що? Ми ж на “нулі”. Подруга взяла хлопців, і за ніч мені з плащ-наметів пошили сукню. Вона крута була! Пишна, з бантом і капюшоном на випадок дощу.

Але її потрібно попрасувати. Наречений пішов по фронтовому місту шукати праску. Із кількох будинків відчинили в одному.

Бабуся дивилася очима по п’ять копійок, коли чоловік пояснював, але праску дала. Їй потім віддячили добрячою порцією харчів, цукерок.

Коли заходили в бахмутський РАЦС, вулиця була порожня. А коли вийшли – зустрічала купа людей.

Ковдри дарували, шкарпетки, фрукти, із кафе піцу винесли, повітряні кульки. Обіймають, вітають. Приємно так! Одна бабуся каже: “Я на вас усе життя чекала”. Ми здивувалися. А вона принесла нам двох кришталевих лебедів: “Бережіть себе”. Я цій бабусі потім ліки возила. У неї онук – сепар: “Бабушка, ані хатят вас атравіть, квартіру забрать”. Кажу: “Я з Києва, навіщо мені квартира в Бахмуті?!”

На трасі наздогнав дорогий позашляховик, звідти вийшов чоловік і вручив два ящики шампанського – з’ясувалося, то директор винзаводу. Але ігристе роздавали по дорозі всім, кого зустрічали – в підрозділі діяв сухий закон.

Біля “весільного” танка

На перехресті в Дебальцевому чекали розвідники зі 128-ї бригади і прикрашений кульками й стрічками танк. Навіть у порожньому Вуглегірську люди вийшли на вулиці, вітали.

Сепари злегка обстріляли. Потім написали в пабліку: “Вітаємо молоду родину укропів”, – посміхається Наталка.

Чоловік хотів закінчувати з війною, бо ж родина.

Але я прийшла сюди не сім’ю створювати, а на війну, вона не закінчена. Як я можу кинути це? Любов любов’ю, а війна війною, – строго говорить Наталя.

Вони розлучилися.

Інформатори Яблука

Під Зайцевим Яблуко розшифровувала карти, відео, налагоджувала контакт із місцевими.

Однією з інформаторок ЗСУ була дівчина з Горлівки. Одного дня вона почала підозрювати, що її вирахували. Розвідницю вдалося вивезти, тепер вона живе далеко в тилу. Наталка з нею не спілкується, щоб не наражати на небезпеку.

Водночас Наталя досі підтримує контакт із кількома агентами на окупованих територіях, отримує від них дані.

Наталка Борисовська під час інтерв’ю

За її словами, і зараз, через майже сім років від початку російської агресії, в ОРДЛО багато тих, хто чекає на Україну.

– Засуджувати людину, якщо не був на її місці, просто не маєш морального права. Я знаю, що в кожного, хто лишається там – власні обставини. І добре, що проукраїнські люди не всі звідти виїхали. Вони потрібні. Значно простіше спілкуватися з людиною, яка знає кожен закуток у місті, ніж когось із наших відправляти туди підставним.

Із ССО на “гражданку” – з парашутом, стрільбою і депресією

Зі слів Борисовської, її перша ротація, що почалася влітку 2014-го, завершилася 6 квітня 2016 року.

– Батальйон багато пройшов із мінімальними втратами: Іловайськ, Савурку, Дебальцеве. Через мене пройшло шість хвиль мобілізації! Я ще й документи на посвідчення УБД [11] їм робила. Для мене було принципово, щоб хлопці йшли з правильними документами, – сміється дівчина.

Наталка Борисовська під час інтерв’ю

Коли 42-й батальйон вивели з передової, у Наталі почалася депресія – далося взнаки моральне виснаження.

Наречений запропонував “пожити для себе”, адже на війну завжди можна повернутися. А той-таки полковник Мітрошкін, який “зробив” із діловодки розвідницю, сказав, що в Силах спеціальних операцій формують новий батальйон. Наталка здала нормативи, далі – співбесіда з командувачем.

– Ми жінок не беремо, – сказав Луньов.

– Я НЕ ЖІНКА, ПАНЕ ГЕНЕРАЛЕ, Я ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ.

Їй запропонували посаду командира відділення. Але сама Борисовська попросила місце спокійніше. Так вона стала відповідальним виконавцем штабу.

– Батальйон новий, кадрову систему робила з нуля. Постійно ходила на наради, критикувала офіцерів, коли щось не робили по документах. До мене, старшого сержанта, офіцери боялися зайти в стройову – посилали солдатиків, бо на них не кричатиму.

Оформлення документів на статус учасника бойових дій

Одного разу, розповідає Наталя, вона за допомогою тієї ж “гарячої лінії” в дуже стислі терміни оформила для нагородження складні дані по учасниках бойових дій. Командир дививувся: “Як ти встигла?!” – “Хто хоче – той зробить. І до чорта дійду, якщо для пацанів треба”.

Але депресія не минала, Борисовська вирішила звільнятися з ССО. Повідомила командирові. “Відстрибаєш із парашутом – можеш звільнятися”. Відстрибала на “п’ятірку”. Той: “Здаси стрільби, навчиш дівчат стріляти – тоді вже можеш звільнятися”. Поїхала. Краща з кращих. Дівчат навчила.

Звільнилася з війська у 2017-му. Майже місяць не виходила з дому. Страшенно дратували люди. Не розуміла, що робити в цивільному житті після дев’яти років армії. Але резюме для “ейчарів” склала.

– Запросили мене на співбесіду, непогана зарплата, я їм дуже сподобалась. Кажуть: “Але ми торгуємо з Росією”.

Я ДИВЛЮСЯ НА НАЧАЛЬНИКА І ПИТАЮ:

“ВИ ЧИТАЛИ МОЄ РЕЗЮМЕ? ТО ЯКОГО ДІДЬКА ПОКЛИКАЛИ НА СПІВБЕСІДУ?”

– “ТАК ВІЙНА Ж ТАМ, А НЕ ТУТ”.

Я не згадуватиму дослівно, що він про себе дізнався, але я звідти пішла.

Наталка Борисовська під час інтерв’ю

Тоді вона вже була заміжня вдруге, стала Борисовською. Чоловік запропонував піти до психолога.

– Я пішла. Ми довго говорили. А потім психолог покликала директора контори, де працювала. Він питає: “А ви не хочете в нас працювати? Треба займатися інтеграцією ветеранів у мирне життя”. Я навіть про зарплату не спитала, одразу погодилася, – з усмішкою пригадує Наталка.

До Борисовської приходили учасники бойових дій і члени їхніх родин. Після кількаденного курсу з психологом їм допомагали знайти роботу.

– Бували воюваки: з “краматорського котла” виходив! Я розпитувала про підрозділ, казала, де насправді стояла його бригада. Брехунам ми не допомагали.

Також Борисовська займалася проведенням фестивалів вакансій для ветеранів, брала участь у проєкті “Українські амазонки“, носила гостинці в шпиталь. І… займалась просвітництвом.

Наталка в проєкті “Українські амазонки”

– За рік моєї “гражданки” мене на метро “Хрещатик” всі поліцейські знали. Хтось починає в метро варнякати, “як добре в ДНР”. “Так? Ходімо поговоримо!” – сміється Наталка.

“Краще бути хорошим сержантом, ніж поганим офіцером”

Борисовська й досі – старший сержант, хоча їй не раз пропонували піти на офіцерські курси.

– Щоб бути справжнім офіцером, треба навчатися не три місяці. Недарма ж інші п’ять років вчаться, як і в будь-якій професії. На офіцера-розвідника я не тягну, бракує знань, хоча і добре працювала. Можу бути психологом, начальником відділу кадрів, пресофіцером. Але краще бути хорошим сержантом, ніж поганим офіцером, – переконана Наталя.

Сержант “Яблуко”

Вона вірить в сержантську реформу. Потрібно, каже, “пережити всіх полковників і майорів радянської зовнішності”, які керуються принципами, нібито погони – все, а бойовий досвід і вміння працювати з людьми – ніщо.

Крім того, варто переписати статут, щоб він був дійсно українським, а не радянським. Слід робити професійний кадровий відбір, із перевіркою психологічної стійкості.

– У НАС ЗАРАЗ АРМІЯ – ПОДЕКУДИ ЯК ПОМИЙНА ЯМА:

“НЕ ЗНАЙШОВ ІНШОЇ РОБОТИ, ТО ПІДУ В АРМІЮ”.

Найбільше зло – у військкоматах, гребуть усіх підряд. Скажімо, щоб виявити епілепсію чи мозкові розлади, потрібно провести комплексне дослідження. У нас його не роблять.

Наталка Борисовська на Донеччині, серпень 2020

Також Борисовська “топить” за повну гендерну рівність:

– Я за строкову службу для жінок. Хоча б на пів року. І щоб робили оцінкову картку після служби, правдиву. Тоді жінка зрозуміє, що таке армія, а не йтиме сюди, бо не має роботи чи хоче знайти чоловіка.

Я не кажу про всіх. Але є такі, які з кілометровими нігтями не хочуть чистити автомат. “Я красива, я не маю цього робити”. Ти куди прийшла, дівчинко? В армію?! Тут усі рівні! Сказали копати – маєш копати! – суворо провадить Наталка.

Кожна жінка у війську має поводитися насамперед як військова, а не як жінка, переконана Борисовська. Тоді й насильства буде менше. Втім, переконана Наталя, не можна знімати відповідальності і з чоловіків – вони мають ставитися до військовослужбовиць не поблажливо, а з повагою, як до рівних.

Наталка Борисовська під час інтерв’ю

Борисовська бачить, що армія дуже змінилася, відколи вона підписала перший контракт:

– Я бачу очі молодих пацанів і дівчат, які побудують військо… Не хочеться про політику, але зараз іде така зневіра… Розвиток загальмувався, реформа сержантського корпусу теж.

За висновком колишньої розвідниці, зараз у суспільстві зумисно формують образ ветерана як неврівноваженого, схильного до агресії.

– Наприклад, ЗМІ повідомляють про бійку. Як було до війни? “Двоє чоловіків побилися, одного вбили”. А зараз, якщо у бійці брав участь ветеран, неодмінно вкажуть: “Боєць АТО поранив чоловіка, той загинув”. Якась бабуся прочитає це і подумає: “Ой, сусід Вася воював, піду курей заховаю, бо переріже” Ну навіщо акцентувати на його участі у війні? Він же людина насамперед, як і будь-хто інший.

АРМІЯ – ЗРІЗ СУСПІЛЬСТВА. ЇЇ НЕ ТРЕБА ІДЕАЛІЗУВАТИ. АЛЕ Й ДЕМОНІЗУВАТИ НЕ ВАРТО.

Повернення на фронт

Наталка Борисовська на Донеччині, серпень 2020

У кінці 2018-го Наталя Борисовська з волонтеркою Ксенією Биковою приїхала у снайперський підрозділ. Мала побути день, а залишилася на два тижні. Коли повернулася до Києва, командир вислав їй відношення. Так Яблуко повернулася в армію. Невдовзі підпише третій річний контракт. Займається в підрозділі документами, розвідкою, “всім потроху”.

На цю тему: Волонтер Мария Берлинская: Перед угрозой войны каждый человек должен уметь собрать автомат [12]

Переконана: з ворогом не можна домовлятися, його потрібно тільки перемогти.

– Із ким миритися? – риторично питає Наталка. – І потрібно, щоб ті, хто в тилу, розуміли: вони теж мають боротися. Поки ми тримаємо ворога тут, не давайте йому піднімати голову в мирній Україні! Перемога має бути на всій території!

Борисовська говорить це дуже емоційно. Вона в усьому така. Припускає, що колись таки повернеться до цивільного життя.

Можливо, займеться соціальною роботою.

Одне з татуювань Борисовської

А може, відкриє якусь тематичну кав’ярню чи тату-салон – навчилася робити татуювання під час минулої ротації.

Фото “Новинарні” та з архіву Наталі Борисовської

—

Анастасія Федченко з Донецької області; опубліковано у виданні Новинарня [2]

На цю тему: