Про роль жінок в організації штучного голоду в Україні.

У березні 1933 року ланкова Марія Демченко із села Старосілля на Черкащині вступила до Комсомолу. Разом із бригадиром колгоспу Давидом Бурдою молода колгоспниця урочисто пообіцяла зібрати більший врожай цукрового буряку, не залишивши жодного коренеплоду в полі чи при дорозі[1]. І справді, у наступні роки вона виростить і збере більше 500 центнерів буряку з гектара, зустрінеться зі Сталіним і про неї довідається вся країна. А навесні 1933 року чимало односельців Демченко чекали на новий врожай ще й з інших причин: голодуючі сподівалися знайти залишені після збору врожаю буряки, але “пощастило” далеко не всім. У селі Марії встановили імена щонайменше 94 осіб, які померли від голоду навесні і влітку 1933 року [2].

Чи можна вважати Демченко призвідницею голоду, адже її дії опосередковано призвели до загибелі односельців? При більш докладному вивченні її біографії виявляється, що родина Демченко була серед активістів колективізації – засновників місцевого колгоспу, тобто тих, які проводили розкуркулення і виселення інших селян у роки, що передували Голодомору. Багато таких активістів і активісток, призвичаєні до насильства під час колективізації, в 1932 році увійшли до складу хлібозаготівельних бригад. При цьому працьовита Демченко не відповідає сформованому в народній пам’яті образу місцевих призвідців Голодомору – як сільських ледарів, злодіїв, пияків, садистів або російськомовного Іншого[3]. Така невідповідність поєднання ролей стахановки і призвідниці Голодомору спонукає поставити важливе питання: то ким насправді були призвідниці Голоду на місцях?

Ця стаття має на меті окреслити роль жінок в організації штучного голоду на основі архівних матеріалів, усної історії та мемуарів. Пропонується новий підхід у розкритті таких аспектів теми: 1) розробленість даної теми в історіографії Голодомору; 2) обґрунтування поняття “призвідниця” у дослідженні Голодомору; 3) використання новітньої методології досліджень призвідців масового насильства і геноцидів; 4) ким були призвідниці; 5) різноманітність їхніх ролей.

Питання призвідниць в історіографії Голодомору

Більшість дослідників злочинів проти людства та геноцидів погоджуються, що учасниками масового насильства є звичайні люди з переважно банальних причин[4]. Водночас у дослідженнях західних і українських істориків Голодомору і колективізації, а також мистецьких творах чоловіки й жінки, які своїми діями уможливили голод на рівні села, постають здебільшого або як люмпенізовані елементи села і затероризовані посадовці, або ж як героїчні провідники соціалістичної перебудови села[5]. Зокрема, репрезентація жінок-учасниць у діаспорній і пострадянській прозі і драматургії вкладається у формулу, запропоновану дослідницями Сьоберг і Джентрі: “матері, монстри і шльондри”[6].

Призвідниці Голодомору на місцях поки що не стали темою окремого наукового дослідження. Українські історикині Оксана Кісь та Марина Вороніна окреслили жіночий досвід Голодомору та жіночу історію даного періоду, але спеціальних досліджень про участь жінок в Голодоморі як призвідниць, подібних до вивчення участі жінок у Голокості або в геноциді в Руанді, ще не було. Деякі західні дослідники радянської історії згадують учасників колективізації, але у більшості випадків – або побіжно, або узагальнючи їхній досвід і мотивацію. Сергей Максудов, наприклад, зазначав, що призвідці “переслідували егоїстичні інтереси, робили стрімкі кар'єри та встановлювали контроль над селянами. Усі комуністи і чимало комсомольців мали при собі зброю[7]”. Натомість Хіроакі Куромія додає, що селяни здебільшого ідентифікували російськомовних призвідців з українських міст як “росіян[8].”

Інші західні історики, навпаки, зосереджуються на окремих групах призвідців. Зокрема Шейла Фітцпатрік зауважує, що провідну роль у виконанні колективізації відігравало молоде покоління;[9] Лінн Віола докладно висвітлила роль “двадцятип'ятитисячників”, а пізніше, разом з українським істориком Валерієм Васильєвим дослідила участь ДПУ в механізмі Голодомору. Разом вони відзначили, що серед мільйонів задіяних у колективізації державних службовців було чимало чесних і відповідальних людей, які хоч і співчували жертвам, але продовжували виконувати накази[10].

Як відзначає канадська історикиня Ольга Андрієвський, більшість істориків Голодомору звертаються до організаторів голоду на найвищому щаблі і розглядають ключові рішення вищого партійного керівництва, спекулюючи про їх наміри і мотивацію, при цьому оминаючи історію “знизу”[11]. Так Васильєв і Шаповал докладно дослідили хід рішень Сталіна, Кагановича і Молотова протягом 1932-1933 років[12]. Водночас Васильєв разом із Ніколя Вертом і Сергієм Кокіном видали збірку архівних документів, що ілюструють механізм подій Голодомору на рівні села і району, з характеристикою учасників у вступі[13].

Причина того, що пересічні призвідці Голодомору ще не стали об'єктом окремого дослідження, криється у відносно недовгому періоді існування ґрунтовних досліджень Голодомору. Науковці змогли визнати факт голоду в Україні (хоча й почерезевфемізм “продовольчі труднощі”[14]) лише у період Відлиги. Тоді радянські історики називали серед інших причин таких “труднощів” помилки, зумисне шкідництво і “перегини” керівництва новостворених колгоспів й організаторів хлібозаготівель на місцях[15]. Також дослідники розкривали роль різноманітних інституцій в організації хлібозаготівель: МТС, КНС, тисячі сільських комісій і бригад, які складалися з місцевих керівників, активістів і колгоспників, членів проспілок, комсомольців, освітян, службовців, різних уповноважених, робітників, партійців та інших[16]. Також описувалися умови, в яких доводилося “працювати” призвідцям: вербальна і фізична агресія, зґвалтування, вбивства та ризик виключення з партії. Згідно з даними Івана Слинька, у 1933 році у деяких районах УРСР [2] було виключено близько 25-30% місцевих керівників[17]. І хоча деякі радянські вчені вказували на відповідальність вищого керівництва країни і доводили, що Сталін “заохочував жорстокість до селян”[18], загалом провину за голод покладали на пересічних призвідців[19], подібно до того, як Сталін звинувачував місцевих працівників у перегинах колективізації у своїй статті “Запоморочення від успіхів[20]”.

Після Відлиги завершилися і дослідження контроверсійного для радянських істориків періоду. За таких умов поява статті Джеймса Мейса у 1983 році про ключову роль КНС в організації Голодомору на місцях видається справді надзвичайним досягненням[21]. У статті Мейс стверджує, що до складу КНС входили здебільшого маргінальні елементи села, яким новий режим надав необмежену владу. Але останні дослідження участі КНС Левандовською вказують на те, що осередки КНС були далеко не єдиним чинником. Більше того, протягом НЕПу роль КНС на селі помітно ослабла, багато селян залишили організацію, або не пройшли чистки, а державна підтримка осередків була непослідовною[22].

Мейс також допоміг Роберту Конквесту у роботі над першою науково-популярною монографією “Жнива скорботи” (1986). І хоча в ній не було окремого розділу про призвідців, Конквест зауважив, що на рівні села хліб забирали ті самі люди, що й проводили колективізацію та розкуркулення: сільські керівники, активісти, комсомольці, КНС, робітники, вчителі та інші. Використовуючи усну історію та критично осмислюючи радянські джерела, відомий історик показав, що призвідці й призвідниці мали суб'єктність, адже дехто з них завзято виконував накази, а дехто відмовлявся попри ризик виключення з партії. Конквест зазначив, що мотивація до участі була різною: частина фанатично вірила у комунізм, інша частина використала нові обставини для зведення порахунків, але загалом більшість з них були або ʻзлочинцями або ідеалістами.’[23] Для доведення такої тези Конквест навів чимало прикладів побиття і катування під час обшуків, а також цитував мемуари призвідців, які стверджували, що брали участь в обшуках лише через свої переконання.

На цю тему: Оксана Кись: Голодомор сквозь призму женского опыта выживания [3]

Радянські дослідники одразу відреагували на перші розвідки західних науковців, і на бурхливе обговорення теми громадськістю в Україні після визнання голоду у 1987 році першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким[24]. У 1988 році Станіслав Кульчицький у своїй відповіді дотримувався підходів до вивчення голоду, започаткованих у часи Відлиги. Водночас він наголосив на важливості IIIВсеукраїнської партійної конференції у липні 1932 р., коли деякі з районних і республіканських керівників критикували плани хлібозаготівель і вказували на жахливий стан сільського господарства в республіці[25]. У такий спосіб Кульчицький продемонстрував той факт, що рішення про вилучення продовольства в Україні ухвалювали в Москві. І хоча трактування голоду істориком з тих пір еволюціонувало, його погляд на призвідців був послідовним: Кульчицький вбачає в них різні елементи села і міста – і “люмпенізовані” сільські активісти, і ідеалісти, і садисти, і визискувачі як основна маса учасників колективізації[26].

Сьогодні тему пересічних призвідців Голодомору досліджує кілька українських вчених. Степан Дровозюк у своїй монографії припускає, що сільські активісти були представниками особливого “психотипу”, який домінував серед призвідців Голодомору. Попри те, що Дровозюк визнає важливість “мовчазної більшості”, він наполягає, що особливий психотип активістів відіграв ключову роль у реалізації політики тоталітарного режиму[27].На думку історика, докладне дослідження біографій призвідців, включаючи їхнє походження, рівень освіти, політичні переконання та “репутацію” серед місцевого населення, допоможе довести, що такий психотип переважав над іншими серед призвідців[28]. Дровозюк також визначає дії активістів, які призвели до голоду: складання списків на розкуркулення, безпосередня участь у розкуркуленні, виселенні та переслідуванні так званих куркулів. Дровозюк розрізняє дві групи серед призвідців: ті, хто відмовлявся виконувати накази, і ті, хто виконував їх із завзяттям і садизмом[29].

Історикиня Олена Лисенко також досліджує особливості поведінки сільських активістів і поділяє їх на три групи: маргіналізовані елементи села, садисти та співчуваючі посадовці, що залишали хліб у селі, не виконували накази чи підбурювали населення до спротиву[30]. Історикиня Веселова відзначає, що поведінка і жертв, і призвідців Голодомору залежала від стадії голодування: деякі селяни ставали агресивними та порушували усі соціальні заборони[31].Призвідці на районному рівні розглядаються у роботі Миколи Дорошка про партійну номенклатуру в Україні 1930-х рр. Дорошко подає дані про постачання партійців продуктами та інші привілеї, кількість репресованих під час чисток, а також про “сліпе” виконання наказів цими людьми під час Голодомору[32].Нарешті, історикиня Тетяна Євсєєва розкриває участь “войовничих атеїстів” у хлібозаготівлях; Георгій Касьянов торкається ролі вчительства у кампанії розкуркулення; і Ольга Рябченко досліджує повсякдення студентів надісланих на село під час колективізації[33].

Обґрунтування поняття “призвідниці”

Термін “призвідниці” заслуговує на додаткове пояснення. Якщо в англійській мові учасники масового насилля позначаються загальним терміном “perpetrators”[34], то український відповідник “злочинці” передбачає правову оцінку дій учасників. Історичні дослідження не мають на меті надання правової оцінки. Пошук суб'єктності в конкретних особах порушує питання про те, чи можна їх вважати auctor delicti тобто винуватцями, чи executor delicti тобто виконавцями. Тому використання поняття “призвідниці” є влучним терміном для позначення ролі жінок-учасниць в Голодоморі, адже їхні дії, незалежно від того, чи були жінки суб'єктом дії чи лише виконавицями, призвели до страждання або загибелі інших. Використання терміну “призвідців” або “призвідниць” не заперечує головного суб'єкту організації голоду, але позначає участь людей на місцях, чиї дії спричинилися, безпосередньо або опосередковано, до голодної смерті мільйонів.

Деякі західні історики заперечують таку інтерпретацію учасників колективізації та хлібозаготівель 1932-1933 рр., натомість називаючи жертви голоду “людською ціною” або неминучим “напруженням сил” першої п'ятирічки, яка подається як спроба поліпшення життя радянських громадян завдяки прискореній індустріалізації, яку “погано продумали”[35]. Таке бачення учасників і жертв, на мою думку, дегуманізує останніх і визнає епістемологічний авторитет і раціональність міркувань головних організаторів Голодомору. Подібний підхід є можливим, на думку Андерсона, завдяки “ледь вловимому дискурсу екзотизму”, адже жертви віддалені від західних дослідників темпорально, географічно й культурно.

Натомість вітчизняні дослідники часто заперечують суб'єктність призвідців, змальовуючи їх “гвинтиками” у тоталітарній машині або злочинними елементами села[36]. За такою логікою, відбирання останньої скибки хліба в голодуючої дитини, хоча й аморальне з суто людської точки зору, але санкціоноване державою і тому віддаляє призвідця “від результатів власних дій”, подібно до відчуження робітника від результатів власної праці. І хоча дана стаття не має на меті встановити ступінь юридичної чи моральної відповідальності тієї чи іншої призвідниці, очевидно, що Сталін (як і Гітлер), без участі пересічних людей був би “не кращим за роздутий від люті, але безпомічний свинячий міхур”[37].

Більше того, такий підхід відчуження суб'єктності призвідців робить злочини анонімними. Іншими словами, розуміння події зводиться до трактування як “людського зла надзвичайного масштабу, але без авторства”. В такому підході бракує наукової послідовності. На думку Сибіл Шмідт, структурне політичне насильство допомогає приховати та затьмарити особисту відповідальність. Проте у таких подіях як Голодомор, призвідці мають суб'єктність, адже від конкретного вибору тієї чи іншої активістки (не помітити і не забрати приховане зерно) інколи залежало життя всієї родини. Їхні дії призводили до реальних смертей, навіть якщо на руках призвідців не було крові. Якщо у випадку Голокосту таке відчуження від результатів власних дій можна резюмувати словами Ейхмана про те, що він не вбив жодного єврея, чи не-єврея, чи взагалі людську істоту, ба навіть не віддав жодного наказу когось вбити, то подібне виправдання призвідців Голодомору на місцях можна знайти у словах Лева Копелева: “Слава Богу, я нікого не вбивав, і нікого не посадив … ”. Але люди помирали саме через дії призвідців: вони забирали усе їстівне та цінне, забороняли доступ до продовольства або не дозволяли голодуючим залишати село – тобто створювали умови очевидно не сумісні із життям, чим фактично прирікали людей на смерть.

Методологія досліджень призвідців масового насильства і геноцидів

Санкціоноване державою насильство під час колективізації – вилучення приватного майна і продовольства, тортури, виселення і депортація (все те, що сьогодні ми називаємо грубими порушеннями прав людини та злочином), відбувалося поступово і прогресивно. Беручи участь у цих заходах, чимало активістів призвичаїлися до насильства протягом років, тому участь у хлібозаготівлях 1932-1933 рр. [4] не стала несподіванкою чи шоком. Так само як піддослідні в еспериментах Мілграма із послуху, призвідці змогли відібрати останнє в голодуючих, чи не дати їм втекти із села, після зростаючої кількості інших дій, спрямованих проти жертв[38].

Але багато призвідців не вважали свої дії злочинними, адже механізм голоду складався з міріади дій, кожна з яких сама собою не вела до смерті. У більшості випадків призвідці і призвідниці виконували окремі завдання як виконавці сільської ради, колгоспниці, вчительки – тобто, залежно від своєї інституціональної приналежності. Наприклад, для працівників на залізничних станціях це означало відмовляти у продажі залізничних квитків знесиленим селянам відповідно до інструкції, знаючи, що для голодуючих це напевно єдиний шанс вижити, а отже опосередковано прирікали їх на смерть. Можливо, хтось відчував нездатність змінити ситуацію, хтось переживав за власне життя, хтось відчував огиду до жертв, а хтось взагалі нічого не відчував. Але роль пересічних людей, не тренованих за фахом до вживання сили для реалізації заходів, як міліція, армія чи ДПУ, є надзвичайно важливою. Роль очевидців так само є ключовою, адже призвідці спостерігають за реакцією решти населення. Якщо очевидці не висловлюють обурення чи засудження злочинних дій, це наче легітимізує насильство.

Під час Годомору, як і в інших випадках масового насильства, жінки грали важливу роль, попри те, що серед безпосередніх виконавців наказів їх були одиниці. Гендерний розподіл праці зумовив майже повну відсутність жінок серед солдатів, міліціонерів, співробітників ДПУ та вищих посадових осіб у державному апараті та партії. Більшість призвідниць були у селах або на районному рівні організації голоду та мали схожі з чоловіками функції: звітування, обшуки та інші дії у логістиці Голодомору. Одночасно гендерний розподіл праці також зумовив специфічні ролі для жінок. Наприклад, деякі жінки у складі бригад, що проводили обшуки хат, намагалися дізнатися про заховане у дітей, адже діти скоріше нададуть цю інформацію жінці, аніж чоловікам. Так один очевидець згадував: “До нас я помню приходила жінка і два чоловіки. Вона все випитувала у нас малих”[39].

Сьогодні існує ряд типологій учасників і учасниць масового насильства і геноцидів. Більшість авторів таких класифікацій погоджуються у мультикаузальності участі в тому сенсі, що ті самі люди можуть брати участь з різних причин: через жадобу наживи, задля зведення порахунків або через садистичні нахили. При цьому мотивація жінок до участі у масовому насильстві не відрізняється від мотивації чоловіків, різниться лише частка жінок серед тренованих призвідців[40]. Більшість класифікацій передбачає суб'єктність призвідців і призвідниць[41]. У даній статті використовується одна з найбільш повних класифікацій, запропонована датською кримінологинею Алетт Смьолерс на основі її багаторічної роботи у міжнародному трибуналі в Гаазі[42].

Група	Визначення	Під час Голодомору
Професіонали	Треновані застосовувати насильства для виконання наказів	ДПУ, міліція, у деяких випадках – РСЧА
Кар'єристи і визискувачі	Мають вигоду від участі зараз чи у перспективі	Сільські і міські комуністи, сільські і районні керівники, робітники, комсомольці, колгоспники, вчителі та інші, котрі використали власну участь для збагачення, зведення порахунків, набуття можливостей у майбутньому через активну участь
Фанатики (5% від загальної кількості призвідців)	Керовані ідеологією; вважають, що мета виправдовує засоби	Сільські і міські комуністи, робітники, сільські і районні керівники, комсомольці, колгоспники, вчителі та інші призвідці, що підтримували державну політику з ідейних переконань. Копелев називає їх “ідеалістами”
Садисти і злочинці (5% від загальної кількості призвідців)	Використовують ситуацію для реалізації садистських нахилів	Сільські і міські комуністи, робітники, сільські і районні керівники, комсомольці, колгоспники, вчителі та інші призвідці, котрі катували, ґвалтували і вбивали селян під час хлібозаготівель
Конформісти (близько 65%)	Більшість призвідців	Колгоспники, сільські і міські комуністи, робітники, сільські і районні керівники, комсомольці, вчителі та інші призвідці, які виконували накази згори через послух перед владою. Свою участь пояснювали невідворотністю виконання наказів. Наприклад, коли чоловік зауважив призвідцю, що той прирікає його дітей на голодну смерть, чоловік відповів: “Ну, так шо ж … нас посилают, ми і робимо оце.”[43]
Вимушені учасники	Беруть участь через своє уразливе, непевне становище, під примусом або погрозами, зокрема діти і підлітки	Молодші комсомольці і піонери, чоловіки і жінки, які брали участь через погрози/страх фізичної розправи. Прокіп Лук'янець, котрий пережив Голодомор, пояснював: “З них вимагали, якщо вони не назбирають певну кількість людського майна, то їх виганяли, звільняли. А жити хотіли всі”[44].

Організація голоду передбачала тісну кооперацію між багатьма державними інституціями, починаючи від експропріації продовольства до запобігання доступу голодуючих до їжі або втечі до міст та за межі республіки. У той час, як сторожами зерносховищ, об'їждчиками полів та вартовими на кордонах і шляхах були здебільшого чоловіки, то до складу бригад, що обшукували селянські обійстя, часто входили жінки. Розповіді тих, хто пережили Голодомор, часто розпочинаються саме з обшуків та конфіскації припасів призвідцями. Ці бригади отримали багато назв у розповідях очевидців: актив, активісти, буксири [5], влада, бригади, штирхачі, красна мітла, комізани (комнезами), комсомольці, конателі (поєднання слів “виконавці” та “конати”) та інші. Подібні бригади організовували та контролювали місцеві органи влади або уповноважені з району чи області. Часто ці бригади мали сталий склад із початку колективізації. 80% очевидців Голодомору в Полтавській області[45] зазначали, що бригади складалися з місцевих або своїх людей і включали колгоспників та сільських керівників – зазвичай голову сільської ради, голову колгоспу і бригадирів. Місцеві посадовці отримували накази від районних керівників – здебільшого секретарів районних партійних комітетів чи співробітників ДПУ, які допомогали у виконанні директив чи у випадках спротиву місцевого населення.

Перебування на посаді державного службовця або вступ у колгосп, звичайно, не означало згоду на участь у масовому насильстві. Учасниці поступово долучалися до насильницьких дій протягом років. Однак із початком колективізації участь у “політико-господарчих кампаніях на селі” вже включала розкуркулення та обшуки хат, які порушували права людини на власність, недоторканість житла та свободу. Молода вчителька Аня, яка приїхала в село в 1930 р. допомагати створювати новий колгосп, і яку знудило під час першого розкуркулення, згодом призвичаїлася до насильства. Її чоловік, також вчитель, висловив занепокоєння, що вона стала дуже суворою[46]. Згідно з Ервіном Стаубом, у цей спосіб учасниці долучаються до “постійного нищення” (continuum of destruction) та сприймають нову форму поведінки як належне: “Державні установи змінюються у такий спосіб, або створюються нові, щоб обслуговувати насильство. Змінюється ціле суспільство. Нарешті, змінюються моральні норми[47].”

Отже, вбивство однієї групи, яким би розмитим не було її визначення, у випадку Голодомору – куркулів та боржників хлібозаготівель, стає новою нормою та легітимізується державою та її представниками. В результаті насильство стає прийнятним для щонайменше призвідців, як це було у Нацистській Німеччині, під час геноцидів у Камбоджі і Руанді, та у багатьох інших випадках.

На цю тему: СССР: убивали за три колоска [6]

Примусове вилучення зерна [7] та усієї провізії називалося учасниками “хлібним фронтом” разом із іншою мілітарістською термінологією для опису власної участі та жертв: солдати,наступ, боротьба, вороги, знищення, завдати удару тощо. Оскільки війна традиційно вважається чоловічою цариною, від учасників очікували “чоловічих” якостей: сміливості, рішучості, стійкості, твердості, сили, звитяги. Натомість жінки, особливо селянки, які опиралися колективізації та іншим кампаніям радянської влади на селі, згадувалися як “відсталі”, “темні” та “неосвічені.” Вірогідно саме тому учасниці колективізації та призвідниці Голодомору намагалися довести керівникам особисту надійність “рішучістю” або “непохитністю”, яка згадується у спогадах свідків як надзвичайна жорстокість. Виокремлення жорстокості жінок у спогадах можна також пояснити невідповідністю їхніх дій тогочасним гендерним очікуванням щодо поведінки жінок.

Під час хлібозаготівель великі села ділилися на кутки, за кожним з яких закріплювали бригаду активістів. Розмір кожної окремої бригади коливався, але на основі аналізу більше 200 свідчень з Полтавської області можна стверджувати, що в середньому бригада налічувала 4-5 осіб. Численна перевага чоловіків не завадила близько 20% свідків обшуків згадати імена саме жінок – їх свідки часто пам'ятають краще за імена чоловіків[48]. Один зі свідків влучно формулює цю особливість:

“Найстрашніше, що серед них були жінки, які забирали в дітей послєдній кусок хліба”[49]. Тобто, ці жінки діяли всупереч нормативній жіночності, осердям якої була роль опікунки: активістки підважували усталені гендерні норми своєю активною участю у насильницьких діях, спрямованих проти дітей. Очевидці Голодомору, однак, не пояснюють, що саме спонукало жінок до участі в обшуках, але згадують організації, до яких ці жінки належали: комуністки, КНС, уповноважені, активістки, колгоспниці, передовики та вчительки. Жінки також входили до складу так званих буксирних бригад, які організовувалися за наказом ЦК, обласних та районних комітетів партії. Даний інституційний поділ допоможе у розумінні долучення цих жінок до участі в Голодоморі, їхні роль і досвід.

Організаційна приналежність призвідниць Голодомору

1) Комуністки

За винятком кількох відомих випадків, жінки рідко були головними організаторами геноцидів та злочинів проти людства. Так само не було жодної “командирки” Великого Голоду, хіба що Олена Пілацька опосередковано брала участь в якості голови Жіночого Відділу ЦК КП(б)У [8]. З іншого боку, завдяки емансипації, яку гарантував закон ще з революційних років[50], жінки отримали нечувані раніше можливості у політичному та економічному житті. З 1919 р. партійні комітети всіх щаблів мали окремі відділи, що відповідали за політичну просвіту жінок[51]. Відомі як “жіночі відділи” або скорочено жінвідділи, вони долучали жінок до політичного життя через партійну роботу та до участі в різних політичних кампаніях зокрема.

Наприклад, у 1930 р. жінвідділи мали пояснити переваги колективізації селянкам та допомогти створенню колгоспів. Незважаючи на те, що жінвідділи розпустили того ж року, їхніх керівниць залишили у партійних комітетах на посадах інструкторок з пропаганди. Та попри роботу серед населення, кількість жінок у політиці зростала дуже повільно. Навіть Сталін [9] відзначав, що дуже важко знайти жінок у сільських радах: 1% у 1923 р., 2,9% у 1924 р., а на районному рівні жінок було ще менше – 0,3% в 1923 р. та 0,5% в 1924 р.[52]. Хоча цифри й відрізнялися між регіонами, та вони справді були низькими: на Київщині у сільських радах було 5,9% жінок у 1924 р., а на Маріупольщині в сільських радах не було жодної жінки[53].

Під час колективізації кількість жінок на посадах в органах місцевої влади почала зростати. У 1930 р. жінки очолювали 4,2% сільських рад, 3,7% на посадах секретарів та 19,1% серед членів сільських рад на Київщині. Вищу репрезентативність жінок можна було спостерігати лише у міських радах  – 29,5% у 1926-1927 роках, натомість у районних радах їхня частка коливалась між 6,74% і 13,45%[54]. Серед особових карток 125 комуністів, які працювали у районних партійних комітетах в 12 округах у 1930 р. знаходимо картки лише 4 жінок – 3,5%.

Як і більшість чоловіків-партійців, це комуністки з низькою освітою, з робітничого класу і партійним стажем близько 9 років та ветеранки громадянської війни. На відміну від чоловіків, в усіх 4 жінок одна й та ж робота – секретарок жіночих відділів у районних партійних комітетах. Заробітна платня цих жінок на 30% нижча за середню заробітню платню чоловіків у районних комітетах – близько 100 карбованців проти 149,5 чоловічої[55]. Тобто, при декларативній рівноправності беручи участь у політичному житті, жінки на практиці стикалися з гендерною нерівністю.

Водночас, все більше жінок вступало до Комсомолу. І хоча частку дівчат в організації планувалося збільшити щонайменше до 25%, на практиці в селі серед комсомольців було лише 23,5% дівчат (порівняно із всерадянським рівнем 34,7% у 1925-1926 рр.)[56]. Загалом комсомолки та партійки представляли меншість українського жіноцтва – приблизно 20 847 комуністок та 5 509 комсомолок у 1930 р.[57] на місцевому та районному рівнях, де вони працювали під керівництвом чоловіків за меншу від чоловічої заробітну платню. І якщо чоловіків-керівників критикували за помилки у роботі, то жінок інколи оцінювали за гендером: у листі до газети “Радянська Україна” наприкінці 1929 р. селянин з Мелітопольщини риторично запитує, чому радянська влада обирає до сільських рад “п'яниць, злодіїв, хабарників, босяків, повій тощо”[58].

Одним з небагатьох відомих на сьогодні історій комуністки у складі РПК під час Голодомору є приклад Марії Базілевич-Скипян – однієї з підсудних за зрив хлібозаготівель в Оріхівському районі. Цей приклад також ілюструє, що насправді ставалося з районними працівниками, котрі “зривали” план хлібозаготівель або відмовлялися виконувати накази. Чи насправді їх очікувало виключення з партії, суд і заслання, страта або голодна смерть?

Чистки у жовтні 1932 року в Україні проводив сам Молотов, а голова ДПУ Балицький зазначав, що лише за перші чотири місяці хлібозаготівель було заарештували 11.000 працівників. А з 15 листопада по 15 грудня 1932 року заарештували ще 16.000 людей, що включали керівництво колгоспів, з яких 108 було ростріляно (або 0,6%)[59]. Тобто ризик бути отримати найвищу міру покарання у разі невиконання плану був дуже далеким від 100%. Базілевич-Скипян разом з п'ятнадцятьма колегами з РПК стали одними з 27.000 заарештованих у зв'язку із хлібозаготівлями. Але Оріхівська справа була показовою, і проводилася, як і процес СВУ, у театрі, отже демонструє наскільки суворим було покарання за непослух.

Згідно з матеріалами справи Базілевич та інші члени РПК критично поставилися до плану хлібозаготівель, який вони отримали від обласного комітету партії, залишали зерно для харчування селян та фуражу. Сама Базілевич походила із бідної селянської родини, у 1927 році вона у віці 24 років вступила до партії і працювала на різних посадах у районному комітеті партії в Оріхові і вважалася надійною людиною. Але під час суду Микола Скрипник, тоді ще Народний Комісар Освіти УСРР, особисто наполягав на розстрілі для всіх підсудних[60].

У підсумку смертний вирок отримав лише один із звинувачених, решті дали різні строки у таборах, а Базілевич (і ще одного підсудного) виправдали з огляду на те, що під час хлібозаготівель вона довго хворіла і, можливо, через те, що вона була єдиною жінкою. Невдовзі після гучного оголошення рішення суду, смертний вирок замінили на строк у таборі, а до 1935 усі засуджені повернулися додому і влаштувалися на аналогічні попереднім посади[61]. Більше того, як свідчить дочка одного із підсудних Луценка, їхні родини приєдналися до засланців у поселенні (не таборі) в Сибіру, отримали роботу і не голодували[62].

З наведених вище фактів стає зрозумілим, що віднесення посадовців на районному рівні до вимушених призвідців видається достатньо проблематичним[63]. Якщо підсудні у показовій Оріхівській справі отримали відносно м'які вироки ніж проголошувалося, а ризик бути розстріляними за умови звільнення і наступного виключення, а потім суду і визнання винним був менше 1%, то тиск на посадовців виконувати накази тьмяніє порівняно із набагато вищою вірогідністю голодної смерті для селян.

Ба більше, на момент арешту фігурантів Оріхівської справи у листопаді 1932 року, вони працювали на відповідальних посадах на виробництві та інших галузях. Тобто “непослух” вони продемонстрували раніше ніж було оголошено про репресії за “зрив” хлібозаготівель. Тоді виникає питання, чим керувалися такі керівники як Базілевич?

Однією з можливих мотивацій для виконання наказів з відсутності погроз покарання є якраз той самий “послух” представників влади Стенлі Мілґрама. Вчений пояснює послух як продукт еволюції, глибоко вкорінений в нашій поведінці, навіть якщо накази ведуть до порушення моральних норм та прав інших людей[64]. Так, Мілґрам у своїх експериментах продемонстрував, що дві третини будь-якої групи піддослідних будуть коритися волі представників влади, навіть якщо виконання наказів призведе до болю інших.

За такою логікою, у випадку Голодомору 65% районних і сільських керівників прийняли завищені плани хлібозаготівель та взяли участь в інших заходах, котрі уможливили голод, не через страх, а через конформізм. За словами Мілґрама, вони продемонстрували “лояльність, обов'язок, дисципліну”, або, за висловлюванням самої Базілевич при перерозгляді справи у 1964 році, вона та її колеги були “чесними, відданами комуністами”[65].

2) Комнезамівки

Жінки, які входили до складу КНС, допомогали у виконанні державної політики в селі, забезпечували місцеву, хоча й відносну, підтримку органам влади та користувалися пільгами в оподаткуванні та отриманні кредитів, продовольчих і промислових товарів у 1920 рр. Жінок у лавах КНС називали комнезамівками. У той час, як радянські історики вбачали у членстві жінок у КНС доказ політичної емансипації жінок[66], кількість жінок в організації зростала лише взимку 1922-1923 рр. та під час колективізації. Тобто, коли членство в КНС гарантувало доступ до ресурсів, особливо соціально незахищені вдови. Для незаміжніх жінок вступ до КНС міг допомогти з працевлаштуванням та отриманням дозволу від місцевих органів влади на освіту за межами села. Тобто, молоді жінки вступали до КНС з тих же причин, що й чоловіки, хоча політичну активність від них очікували менше, ніж від чоловіків. Отже, до вступу в КНС жінок могли спонукати якщо не політичні переконання, то економічні обставини.

Частка жінок в КНС ніколи не був вищию за 25%[67]. Наприклад, згідно зі звітом КНС Волинського округу 1925 р., серед членів КНС налічувалося 5 136 жінок (або 14,2% від усього складу). Водночас лише 13% бідних селян були членами КНС (або 36123 чоловіків та жінок), що становило лише 6,5% від усього сільського населення округу. Більшість з них була неписьменна – 38,6%, лише 1% були членами партії і 2% членами Комсомолу. Згідно зі звітом, багато селян називають КНС “п'яничками, ледарями і наволоччю”[68]. Такий стереотип підкріплювався неспроможністю більшості членів КНС досягти успіху в обробітку отриманої землі під час НЕПу. Як зауважують Волошенко і Білоконь, за визначенням члени КНС були бідними селянами без досвіду ведення власного господарства.

Беручи до уваги  велику кількість утриманців, багато селян просто не могли вийти за межі натурального господарства і використовували надані кредити не для інвестицій у сільськогосподарське обладнання, на добрива чи розширення земельних ділянок, а для придбання харчів та товарів розкоші (наприклад, мила та алкоголю), які раніше не могли собі дозволити. Після Голодомору доля комнезамівок склалася по-різному. Деякі з них залишили свої села у пошуках роботи чи продовження освіти у місті, але за відсутності паспортів переважна більшість жінок таки залишилася працювати у колгоспах, і лише незначна частина комнезамівок померла від голоду[69].

Участь комнезамівок у вилученні зерна та подворових обшуках часто згадується у свідченнях очевидців Голодомору. Надія Шуліка з села Гриньки Глобинського району Полтавської області розповіла, що до складу бригад в її селі входило багато жінок-комнезамівок: “Там дівчата зібралися такі, пожиленькі, красні косиночки надінуть. І лазять по хатах[70].” З інших подібних свідчень дізнаємося, що комнезамівки кидали виклик гендерним очікуванням не лише своєю участю у конфіскації хліба: вони вдягалися у нетрадиційне для жінок вбрання (окрім червоних хусток, вони інколи носили штани, гімнастерки, шкіряні куртки, чоловічий одяг) і коротко стригли волосся (тоді як обрізання коси традиційно вважалася шлюбною ініціацією для молодих жінок або примусовою ініціацією для жінок, що розпочали статеве життя до шлюбу). У такий спосіб деякі комнезамівки через зовнішність демонстрували свою свободу від контролю патріархальної сільської громади. Зрозуміло, що головним порушенням гендерних заборон була участь жінок у насильстві.

3) Уповноважені

Серед уповноважених партією робітників, службовців та колишніх селян для проведення колективізації та зокрема хлібозаготівель 1932-1933 рр. були жінки. Деякі приїхали в село під час мобілізаційної кампанії 25-тисячників (в Україні таких учасників було близько 7 тис.) та під час подібних хвиль, інших надсилали в село пізніше. Сповідь однієї такої уповноваженої хлібозаготівель 1932-1933 рр. можна знайти у новелі “Все течет” (1970) Василія Гроссмана, де автор розглядає чотири типи учасників масового насильства: садисти, змушені, конформісти та фанатики. Уповноважена в новелі Гроссмана – це вдова Анна Степанівна Міхальова, яка сповідається головному герою про свою участь у хлібозаготівлях в Україні в 1932-1933 рр. Її розповідь містить багато подробиць досвіду уповноважених, про які Гроссман не міг знати з власного досвіду. Як підтвердила донька письменника Єкатерина Короткова в інтерв'ю, Гроссман написав персонаж Анни з реальної учасниці подій Пелагеї Семенової, яку надіслали уповноваженою до східної України[71].

У новелі Міхальова живе з небожем на півдні Росії, працює кухаркою, її чоловік загинув у Другій Світовій війні. За кілька тижнів після сповіді Анна помирає від раку легенів. На відміну від літературної героїні, Семенова прожила довге життя у центрі Москви, працюючи хатньою робітницею в родині поета Заболоцького, яку Гроссман добре знав. Семенова народилася у Лихославську Тверської області, як і Анну Степанівну її насправді було скеровано в Україну. Невідомо, як Семенова оцінювала власну участь і якою насправді була її мотивація. Заболоцький, якого було репресовано у 1938 р. та ув'язнено в таборах до смерті Сталіна, підозрював Семенову у співпраці зі службою безпеки і одного дня звільнив її. Тоді вона прийшла до Гросманів і, можливо, саме тоді й розказала про власний досвід.

Спогади Анни про хлібозаготівлі – це “немов залізний уламок у серці”, який вона має проговорити з кимось, хто, як і вона, пройшов через травму, а отже може її зрозуміти як людину, а не просто як жінку. На час колективізації Міхальовій було 22 роки і за її словами, вона “вродлива була, а все ж зла, недобра”. Працюючи прибиральницею у районному виконавчому комітеті, вона знала про ситуацію на селі, що причиною голоду була не колективізація як така, а завищені плани хлібозаготівель та цілеспрямоване вилучення усього продовольства. Трохи згодом вона стала рахівницею і її, як активістку, послали для зміцнення колгоспу на аналогічну позицію в Україну, де “приватна власність у хохла в голові хазяйка” і колективізація проходила гірше, ніж в Росії[72].

Вона також входила до складу трійки, що складала списки для розкуркулення і запам'ятовувала усі розмови керівництва. З почутого Анна розуміла, якщо хоча низька врожайність на паперах і була завищена низовим керівництвом, то плани заготівель згори завищував сам Сталін, який не надав допомоги голодуючим, а значить свідомо винищував людей – радянських громадян і при цьому замовчував сам факт голоду. Насамкінець, виконання наказів представниками держави на всіх щаблях зробили масове вбивство селян разом з малими дітьми можливим. Тому Анна впевнена – для радянської влади людське життя нічого не варте.

Розповідаючи про актив, Анна зауважує, що серед учасників більшість була чесними людьми, але їхня роль у створенні голоду була однаковою зі злочинцями – загибель людей. Актив включав місцеве населення, представників РПК та РВК, Комсомол, ДПУ, міліцію та інколи навіть війкових. Але під час розкуркулення члени активу, тоді самі для себе “герої”, припинили бачити людей в селянах, яких вони розкуркулювали чи відбирали хліб, і поводилися з жертвами відповідно жорстоко. Анна так само піддалася пропаганді дегуманізації селян на регулярних зборах, спеціальних інструктажах та у пресі. Через роки Анна згадувала “героїв”: “люди, як люди, і шмаркачі серед них є, і негідників досить”. Так само, коли вирішувалося на рівні сільського керівництва, кого розкуркулити, то списки складали здебільшого не з ідеологічних міркувань, а з цілком меркантильних: особисті порахунки, хабарі тощо.

Коли люди в селі Анни почали “вити від голоду”, їй стало важко їсти свій пайковий хліб і вона виходила далеко в поле, але там було чутно виття із сусіднього села. Її колеги-партійці не ділилися пайками з жертвами, бо боялися. Уповноважений з міста навіть глузував з голодуючих: “Бач які паразити, жолуді голими руками з-під снігу дістають, аби лише не працювати”[73]. Анна бачила оскаженілих від голоду людей, видовище, яке залишилося в її пам'яті на все життя. Коли село повністю вимерло, правління колгоспу забрали до міста. Анні було запропоновано посаду голови колгоспу, від якої вона відмовилася, поїхала з України та почала працювати кухарем.

Гроссман постійно порівнює механізм Голодомору з механізмом Голокосту – дегуманізація жертв, злочинні рішення влади проти мирного населення та інші аспекти. Невідомо, чи порівнювала сама Семенова Голодомор з Голокостом, але Анна дивиться на свій досвід віддалено, майже як герой новели “Стіна” Сартра, коли рефлексія про минулі події досягає апогею, після якого герой чи героїня живуть іншим, віддаленим життям. Зокрема Анна пригадує розкуркулення та конвой куркулів до вокзалу – тоді їй було неприємно дивитися на жінок, старих і дітей, які мали на собі лише мінімум речей і помирали ще в дорозі до пункту призначення. Лише через роки вона побачила в них людей.

4) Колгоспниці

У більшості свідчень про Голодомор жінки-учасниці обшуків згадуються як місцеві жінки: сусідки, знайомі, родички, однокласниці або жінки, з якими раніше разом працювали, комсомолки та передовиці[74]. Показовими є спогади мешканки села Кам'яні Потоки Кременчуцької округи (тепер Полтавська область) Марії Бабич: “Тут навіть на нашій вулиці сусідка була жива, то вона найбільше штрикала – Настя Бунчучка...”[75]. Інколи очевидці засуджують дії цих жінок, підкреслюючи виняткову жорстокість учасниць і не згадуючи про персоналії учасників-чоловіків:

“Я пам'ятаю одну відьму, Пинчук Мотря Наумова, вона вже здохла, якби її земля не прийняла. Усі нишпорки вишукували, куди можна було заглянути, скрізь заглядали. Решту не пам'ятаю, але їх було багато”[76]. Коли свідки перелічують більшість призвідців, як наприклад у селі Велика Обухівка Миргородського району, то з 21 особи активу, яких очевидцям вдалося згадати, називають лише 4 жінки. З цих жінок одна вчителька, одна активістка і дві дружини активістів, які приєднувалися до чоловіків під час обшуків[77]. Тобто три з чотирьох учасниць були колгоспницями і приєднувалися до обшуків за наказами керівництва колгоспу чи сільської ради або підтримували своїх чоловіків.

Самі ж активістки-колгоспниці інтерпретували ці події по-різному. У тому ж селі Кам'яні Потоки, занесеного під час Голодомору на чорну дошку, жінки серед активу не були рідкістю, в одному кутку існувала навіть бригада з повністю жіночим складом. Одна з цих активісток Григораш Марія пізніше ділилася спогадами з дочкою голови колгоспу Тетяною Тамарою: “Підемо туди – там діти пищать на печі, а там – старі, дід з бабою. Подивимось, та і підемо. Що ми в них візьмемо?” Інша очевидиця тих самих подій Олена Дунь, якій на той момент було 19 років, відмовилася виконувати накази: “Один раз мене послали із сільсовєта до однієї бабушки. Я пішла, а вона голодна плаче. А я така сама, чого ж я буду лазить дивиться, де що лежить?

Хоть ви мене завтра засудіть, а я не піду, і не пішла” [78]. Її вітчим виявився твердішим на вдачу та ходив з щупами по хатах. За свідченням Тамари, влада у селі належала її батькові Макару та невеликому колу його друзів. Коло довіри включало навіть об'їждчика Івана Прохоровича. Жінки до владної верхівки не належали, але виконували накази, як і прості колгоспники. За її словами, деяким активістам навіть вдалося заробити гроші на продажу конфіскованого продовольства та майна у місті: “Жили хлопці на “широку ногу”. При цьому вона наголошує на людяності батька, який одного разу навіть роздав хліб, довірив власній жінці варити затірку для колгоспників та не відбирав худобу, а “заставляли добродушно” віддавати корів. Незважаючи на ці приклади людяності та відмову активісток забирати останнє в дітей та людей похилого віку, під час Голодомору в селі загинули сотні людей і відмічено непоодинокі випадки людоїдства, однією жертвою з яких став брат активіста Прохоровича[79].

На цю тему: Коллективизация: 12 мифов [10]

Окрім зв'язку учасниць з керівництвом колгоспу або сільської ради (дружини, дочки, матері та інші родички і подруги посадовців та членів їх родин), до активісток були колгоспниці, які мали досвід у проведенні попередніх кампаній або відзначилися у колгоспній роботі – тобто були передовицями. Насправді, причетність учасниць соціалістичних змагань до Голодомору є значною ширшою, ніж це може видатися на перший погляд. Як відомо, стахановські соціалістичні змагання розпочалися після закінчення голоду. Марія Демченко, Надія Заглада, Марія Марцун, Марта Худолій, Паша Ангеліна та багато інших стахановок досягли виняткових результатів у вирощуванні цукрового буряка, пшениці, льону та у тваринництві. Деякі з них зустрілися зі Сталіним і безумовно стали відомими людьми. Багато з цих жінок мали ще один спільний досвід – примусову або добровільну участь у Голодоморі. Ідентифікування спільного досвіду під час колективізації у біографії стахановок допоже зрозуміти участь цих жінок у механізмі Голодомору.

З докладного аналізу тридцяти біографій можна помітити спільне у соціальному походженні (бідні селяни), батракуванні з дитячого віку та підтримку політики радянської влади у селі. Загалом, стахановки скористалися новими можливостями, що надала радянська держава. Більшість з них були серед засновників колективних господарств у своїх селах, якщо не у ролі лідерок, то як активістки від Комсомолу. Як вже згадувалося, комсомольці/ки та активісти/ки-колгоспники становили актив з розкуркулення та проведення інших політико-господарчих кампаній.

Пізніше цей актив був задіяний у розкуркуленні та інших заходах, які передували Голодомору (зокрема, під час обшуків садиб та конфіскації їжі й майна). Деякі брали участь добровільно, інших примушували. Логічно, що попередній досвід підтримки кращими колгоспницями інших кампаній зробив їх надійними та досвідченими кадрами для проведення хлібозаготівель. Участь стахановок буде розглянуто на прикладах Марії Демченко та Надії Заглади.  

Вже згадана Марія Демченко (1912-1995) із села Старосілля Черкаської області стала відомою завдяки високій урожайності цукрового буряка та особистому знайомству з Йосипом Сталіним. Покинувши село під час НЕПу у пошуках роботи, Марія повернулася додому, коли її батьки вступили до колгоспу. Наступного року бригада Марії досягнула винятково високих показників, завдяки яким вона поїхала на комсомольську конферецію в Москві і зустрілася зі Сталіним.

На конференції Марія познайомилася з іншими рекордсменками з вирощування цукрового буряку: Христиною Байдич і Катериною Андрощук з села Кузьмин з Вінничини. Разом з Марією вони пообіцяли Сталіну досягти ще вищих результатів наступного року і листувалися з Григорієм Петровським[80]. 75 років потому два очевидця з Кузьмина згадають у письмових спогадах, як активісти забирали усі припаси і єдиною надією на життя були залишені буряки у полі[81].У Кузьмині під час Голодомору загинуло щонайменше 20 осіб[82].

У досягненні виняткової врожайності цукрового буряку Марії Демченко допомогали місцеві посадовці, зокрема Іван Тищенко, секретар комсомольської організації колгоспу та Михайло Ляльченко, секретар РПК з 1932 р. Також допомагала подруга Марії – стаханівка Марина Гнатенко, яка однією з перших в селі вступила до Комсомолу. На відміну від Марії, яка, за словами журналіста, своїм одягом та зачіскою нагадувала робітницю заводу, Марина все ще носила довгу косу та ходила у домотканій вишиванці, “хоча їй більше пасувала військова форма.” Факт вишиванки у Марини в 1934 р. досить цікавий.

Обмін вишиванок на їжу під час Голодомору згадується в багатьох свідченнях очевидців. У селі Марини, де під час голоду померло щонайменше 94 осіб, будь-які цінні речі, вимінювалися на хліб у найближчих містечках або у сусідів, які мали доступ до прововольства. Як відомо, продовольство мали або активісти, або інші учасники чи причетні до хлібозаготівель селяни та держслубовці. Тобто наприкінці Голоду, саме у 1934 р., коли Марина носить вишиванку, подібні речі в її селі були в службовців або колгоспників-активістів та членів їхніх сімей. З цього можна зробити висновок, що Марина не належала до групи жертв, а виходячи з її соціального походження, вона чи члени її родини вірогідно були активістами. Більше того, сама Демченко так коментувала їхнє минуле: “Ми куркулів розбили і все взяли до своїх рук. Тепер наша влада над усім, а вони казяться від заздрощів.”[83]

Не зважаючи на підтримку місцевої влади, Марія відзначала ворожість односельців до неї навіть у розпалі Стахановських змагань. І якщо у випадку Марії ворожість можна пояснити її вірогідною участю у хлібозаготівлях, то негативне ставлення до активісток також пояснювалося гендером у мемуарах відомої трактористки Паші Ангеліної. Навесні 1933 р. Ангеліна вперше виїхала зі своєю жіночою бригадою з МТС до колгоспу “Червоний Хлібороб”. Біля села їх зупинив натовп жінок, які боялися, що дівчата за кермом тракторів занапастять поля.

“Ми, комсомолки, вже звикли до куркульської ненависті та протистояння, але це були наші жінки, такі як і ми колгоспниці! Пізніше ми, звісно, потоваришували, але наша перша зустріч була непростою.”[84] На родину Ангеліних постійно здійснювалися замахи – вони були активістами і посадовцями на сільському і районному рівнях, особисто розкуркулювали односельців, а на саму Пашу одного дня навмисно наїхали підводою. Ангеліна, як і Демченко, стверджувала, що подібне ставлення до комсмолок-активісток є поширеним по всій республіці. У підсумку ні Марія Демченко, ані Марина Гнатенко не залишились у селі.

Надія Заглада (1894-1977), старша за Демченко на початок колективізації, була однією із засновниць колгоспу у своєму селі Високе на Житомирщині у 1929 р., увійшла до його правління і навіть очолила колгосп у 1944 р. – до повернення в село чоловіків з війни. Неписьменна вдова з шістьома дітьми, Надія вдочерила немовля сусідки, яка померла від голоду, та доглядала інших сиріт у притулку, організованому в селі під час Голодомору. Наявні записи про смерть у селі Високе вказують лише на 13 зареєстрованих смертей від голоду протягом 1932-1933 рр., більшість з них немовлята віком до одного року[85]. Звідси можна зробити висновок, що кількість жертв була вищою, адже записи про смерть батьків дітей, яких доглядала Надія у притулку, відсутні. Не зважаючи на активну позицію та відданість справі, Надію виключили з партії під час чистки 1933 р. – рішення, яке вона не могла зрозуміти і знову вступила до партії у 1940 р.: “І що ще їм треба? Роблю, як можу, ікони повикидала...”[86].

Згадуючи про події початку 1930-х рр. майже 30 років потому, Надія дуже обережно добирала слова: “Ось які ще у мене є думки, коли я думаю про сумління. Ми всі пам'ятаємо, як нерозумно керували колгоспами за Сталіна. Найперше, вимагали, щоб цифри, а не справи до ладу, все замилювали очі. Скільки шкоди наробили у багатьох колгоспах, деякі досі до кінця не оговталися. Чимало людей тоді були вимушені йти проти власного сумління!”[87] У своєму відомому зверненні “Дорожіть честю хлібороба! Говорить Надія Григорівна Заглада” критикувала відсутність ентузіазму та сумлінності серед колгоспників та низових керівників у 1960-х рр.[88] Надія отримала багато відгуків на свою статтю, багато читачів називало її “справжнім комуністом”.[89] І хоча можна сперечатися про реальність досягнення Заглади та Демченко без державної підтримки та допомоги інших колгоспниць, обидві жінки багато і важко працювали. Надія пішла у найми у віці восьми років, вдова з сімома дітьми, вона працювала в полі навіть коли їй було за 70[90]. Заглада отримала багато нагород за досягнення високої врожайності будь-якої культури, яку вона вирощувала, навіть кукурудзи в умовах Полісся на початку 1960-х років.

З біографії Заглади можна зробити висновок, що в неї було багато причин для участі в колективізації і, як результат, в інших кампаніях на початку 1930-х рр., включаючи хлібозаготівлі: багатодітна вдова, яка наймитувала з дитинства, Заглада могла розраховувати на державну підтримку в колгоспі. Більше того, стаючи однією із його засновниць, Надія отримувала право голосу у прийнятті рішень. Її активна політична позиція та погляди на колгоспну систему після Голодомору свідчать про критичність мислення та підтримку колективного господарювання – тобто цілком ймовірно, що Заглада могла бути ідеологічно вмотивованою учасницею.

Насамкінець, її опіку над сиротами в селі Високе під час голоду свідчить про те, що до участі у політиці голоду її спонукав не садизм, навіть якщо вона була причетною до смерті батьків цих дітей безпосередньо чи опосередковано. Адже пізніше, під час Другої Світової війни і у повоєнні роки вона всиновила двадцять дві сироти.

Історикиня Вороніна прослідковує закономірність розвитку кар'єри стахановок після так званого зоряного часу: більшість з них залишались на своїх посадах до кінця життя, а якщо і просувалися вгору, то за межами села[91]. Наприклад, Марія Калашнік, стаханівка та активістка початку 1930-х рр. на Полтавщині залишила своє село та працювала директоркою хлібзаводу у Полтаві; трактористка Фросина Гончаренко із села Зелений Гай Покровського району Дніпровської області, на бригаду активістів якої під час хлібозаготівель 1932-1933 рр. спускали з ланцюгів собак, згодом працювала на різних колгоспних роботах, найдовше – кухаркою тракторної бригади[92]. Активісткам, які залишилися в селі після Голодомору, односельці часом мстили. Так, у селі Шкарлівка Бердичівського району Житомирської області, де від голоду померло 26 осіб лише за перші місяці 1933 р., група колгоспників лінчувала двох ударниць, коли вони поверталися до села з Москви[93].

5) Вчительки або “Залиште школу жінкам”[94]

Під час геноциду в Руанді жінки різних професій була залучені до масового вбивства тутсі, зокрема шкільні вчительки виказували вбивцям своїх учнів та учениць[95]. Під час Голодомору освітяни також відігравало важливу роль, яку важко переоцінити: “Жодного села на знайти, де вчительство не входило б до комісій чи до бригад хлібозаготівлі, чи засівкампанії або колективізації.”[96] Беручи до уваги, що з 74.046 вчителів майже дві третини працювало у сільських школах[97], можемо оцінити загальну кількість освітян безпосередньо залучених до “соціалістичної трансформації села”. Жінки становили більше половини освітян – у 1928 р. їх було 55,8%,[98] тобто більше 20.000 вчительок на селі. “Більшість з них брала активну й непосередню участь в них [вищеописаних кампаніях], вчительство було одним з найближчих помічників партії в цій роботі.”[99]

У звіті РОБОСУ до ЦК КП(б)У 1930 р. досить чітко описані функції вчительства: “Воно провадило велику агіт-пояснювальну роботу по кутках земгромадах загальних зборах. Безпосередній обхід дворів, організація демонстрацій цілими школами або шкіл разом з бідняцько-середняцьким активом села, допомога й ініціятива червоних валок, проведення зборів бідноти, жінок, батьків, школярів. Вони працюють за агроуповноважених, і за доглядачів, і як керівники очищення засівного матеріялу, збирання його... Надто велику роботу вчителі провели на колективізації. Численні випадки, коли вчитель організатор колективу, керівник його, рахівник і інше... ”. Інші функції також включали перлюстрацію приватної пошти селян, інформування про настрої в селі відповідних органів влади.

Однак дослідження досвіду вчительства під час Голодомору знаходиться у початкових стадіях,[100] так само як і вивчення специфічного досвіду освітянок. А на початку 1930-х рр. умови роботи та настрої сільського вчительства ретельно вивчали, адже лідери КП(б)У розуміли роль вчительства у виконанні політичних кампаній.[101] У партійних промовах освітян називали “третім фронтом” (після військового та економічного) і ключовим агентом впливу радянської влади на селі. У фаховій періодиці навіть висловлювалася позиція, що “діти мають виховуватися або як борці за комунізм, або зовсім не виховуватися.”[102]

Але зважаючи на те, що більшість вчительства не підтримало встановлення радянської влади в Україні[103], взаємостосунки між державою та освітянами напередодні Голодомору були непростими. Радянський уряд скоротив фінансування шкіл під час НЕПу і майбутні вчителі мали скласти іспит на “надійність”[104]. Під час з'їздів освітян у 1924-1925 рр. органи безпеки нотували, що лише вчерть “прийняла Комуністичну партію як єдиного лідера”, 50% були “політичним багном”, а решту трактували як опозіціонерів.

Під час колективізації пасивність могла бути інтерпретована як перехід на бік ворога, і “політичне багно” скоротилося до чверті[105]. І це не зважаючи на незначний відсоток вчителів у лавах компартії – 3,3% і 4,1% в Комсомолі[106]. Але у 1930 р. ситуація знову змінилась - 35% з 11 тис. нових освітян були комсомольцями і комсомолками, і передбачалося, що ця частка і надалі зростатиме[107].Тобто можна з високою вірогідністю стверджувати, що більшість освітян не були фанатиками.

Андрій Хвиля, член ЦК КП(б)У, який склав докладного звіта про умови роботи сільського вчительства у 1930 р., вказував на особливо уразливе становище вчительок[108].Зокрема вони зазнавали економічної дискримінації та відвертих знущань. Згідно з даними Хвилі, особливо потерпали молоді вчительки, які стикалися з ворожістю місцевих жінок та майже гарантованими сексуальними домаганнями чоловіків, включаючи керівників сільських рад та колгоспів. У разі відмови останнім, жінки могли отримати неправомірні дисциплінарні покарання у вигляді позбавлення додаткової зарплати, доган, штрафів і навіть звільнення.

Селяни нерідко звинувачували вчительок у розпусті та побитті дітей. Також вчительки користувались меншим авторитетом серед селян та підтримкою місцевої влади, ніж їхні колеги-чоловіки. Часом актив делегував їм такі обов'язки як збір яєць чи іншого продовольства у селян, зберігання майна розкуркулених або охорона колгоспного майна, і навіть допомога у конвоюванні арештованих.

Окрім труднощів, зумовлених гендером, сільські вчительки також зіткнулися із загальними для освітян проблемами на селі: недостатнє постачання продовольства та затримки заробітної платні, незаконні вимоги додаткової роботи у колгоспі та оподаткування, погані житлові умови та недостатньо опалені шкільні приміщення, відмова місцевого керівництва надавати вихідні та відпустки та сприяти у подальшому навчанні. Більше того, у деяких округах, наприклад Тульчинському та Первомайському, інспектура освіти навіть зробила вчителів підзвітними місцевим посадовцям.

У цих округах від вчителів вимагли вступу до колгоспів, заробітна платня також належала колгоспу, продукти та інші товари вони могли отримати лише як й інші колгоспники. Тобто, окрім роботи у школі від них вимагали ще й роботи у полі в такому ж обсязі, як від інших колгоспників. Згідно зі звітом інспектора освіти, у таких округах голова колгоспу вирішував, чи дозволити вчительці перевестися в інше село, підвищити власну кваліфікацію або продовжити навчання у місті[109].

Участь у колективізації, розкуркуленні та хлібозаготівлях зробила їх ворогами в очах батьків школярів, які вимагали від вчителів розкрити списки на розкуркулення або припинити налаштовувати дітей проти батьків. Іноді освітяни, що підтримували державну політику, ставали ворогами і місцевих керівників, що вирішили якщо не саботувати, то бодай мінімізувати втрати серед населення під час колективізації.

Наприклад, у селі Тарасівка Китайгородського району Кам'янецької округи вчителька виявилася єдиною в активі, хто виступив “категорично” проти згоди між сільською радою та КНС про відсутність куркулів у селі[110]. Подібні конфлікти інколи закінчувались фізичним насильством. Так, в Аннопільському районі лише в одному селі селяни не побили вчителя. Багатьом погрожували, нападали, били, підпалювали хати[111]. У відповідь дехто з освітян залишав села, траплялися самогубства, але більшість залишалися на місцях попри непрості умови та вимоги до участі в хлібозаготівлях.

Деякі вчительки співчували жертвам, особливо власним учням, яких вони добре й довго знали. Одна очевидиця згадує, як сільська вчителька Савінська у селі Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області принесла до сільської ради дитячий одяг, який вона забрала собі під час обшуку хати своєї учениці, з метою повернути його дівчинці[112].Письменник Анатолій Дімаров писав про участь власної матері, яка працювала сільською вчителькою, у колективізації. Він згадував про те, як вона плакала, коли була у складі бригади, після розкуркулення якою батько родини повісився. Дочка цього чоловіка навчалася в одному класі з Дімаровим і деякий час він товаришував з цією дівчинкою[113]. Матір Дімарова не була місцевою – разом з дітьми вона покинула рідне село, коли дізналася про внесення її родини до списку на розкуркулення.

Певні подробиці її переживань Дімаров використав у зображенні вчительки Тетяни у своїй новелі “Голодні тридцяті” (1989). Під страхом втрати посади і, як результат, джерела харчування для себе і двох синів, Тетяна виконує накази з району. Чоловіка Тетяни репресували, її батько піп – вона може втратити роботу в будь-який час. Незважаючи на посаду вчителя, вона мусить працювати на колгоспному полі за ту ж саму порцію їжі для колгоспників, в яких її бригада відбирала хліб. Вона ділиться отриманою їжею зі своїми дітьми, з яких лише один отримує гарячий сніданок у школі. У даній ситуації вона вдячна, що їй не довелось розкуркулювати родину, в якої вона винаймала кімнату. Вимушена учасниця, Тетяна – лише одна з багатьох вчительок, які опинилися перед нелегким вибором і, усвідомлюючи трагізм ситуації, виконували накази.

На цю тему: Доносы, самогон и равнодушие к имуществу. Как Голодомор изменил жизненный уклад села [11]

Чимало з призвідниць-вчительок відгукнулись на статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів” (1930). Вони писали листи до комуністичних лідерів, висловлюючи якщо не роздратування, то подив і занепокоєння, а інколи й відверту критику статті. Одна вчителька з Узина (Київщина), де під час Голодомору померло не менше 1563 осіб з 6 тис. Населення[114], написала листа до газети “Радянське село”, в якому скаржилася на наслідки подібних статей для колективізації. Зокрема вона запитувала про мотиви вождя: “Невже не відомо було тов. Сталіну про те, що відбираються майже насильно церкви, дзвони, що майже за мотузку тягнуть в колгосп, викидають з профспілки, з комнезаму.

Чи відомо було т. Сталіну про те, що за кволий хід колективізації кожна інстанція нажимала, віддавала під суд нижчу, виносила догани тощо?”[115] Авторка побоювалася, що стаття Сталіна зведе на нівець результати “важкої роботи”, виконаної людьми як вона, і підірве їхній авторитет на селі. Вона подає опис роботи вчителів, що показово для розуміння участі освітян у Голодоморі: “Скільки мені довелось, будучи в бригаді по збору посівматеріялу та усуспільненню бачити сліз, чути прокльонів та благань селян.

Брудна мокра хата, купа блідих брудних обірваних людей. Приходиш, перевіряєш хліб і забираєш до фунта лишній хліб, картоплю, заявляєш, що корови, свині, кури, город усуспільненими, і ставиш питання руба: давай гроші на тракторне зобов'язання, 15% готівкою паю, 30% вступного та ще й заощадження (бо декого віддають під суд, звільняють за кепський ход заощадження). Був випадок, що один бідняк чуть не порубав бригаду, погрожуючи поїхати в скорому часі по комуністах. На одних зборах хотіли винести постанову щоб усі робітники-службовці вносили свою платню в колектив – чому вони будуть їсти яйця масло й курей, а в нас забирають останню курку, а заставляють чекать осіннього розрахунку – тобто нехай і вони ждуть.”[116]

Зрозуміло, що досвід вчительок різнився і залежав від багатьох чинників, що визначали перебіг Голодомору в тому чи іншому селі. Такі чинники включали і географічне розташування села (досвід сіл на північному Поліссі та у прикордонних районих відрізнявся від досвіду сіл Полтавщини), позицію активу села, уповноважених та районного комітету партії та багатьох інших обставин. Загалом, родина вчительки мала більше шансів вижити – в них не забирали продовольство і більшість з них отримували пайок, на який інші мешканці села не могли й сподіватися. Так, син учительки села Короваї Гребінківсього району Полтавської області свідчить:

“Мати працювала в школі, получала пайок, то ми дуже не голодували. А люди пухли з голоду, в кого не було що їсти.”[117] Дочка директора школи з Хоролу Полтавської області так само пам’ятає пайок продуктів, зокрема соєве масло. Незважаючи на пайок, вони все одно були змушені обмінювати цінні речі в Торгсіні на хліб[118]. Інший свідок з села Безсали Лохвицького району тієї ж області, відповів однозначно на питання про те, хто не голодував: “Не голодували в селі вчителі, лікарі, голова сільради, різні управлінці. Вони одержували продовольчий пайок.”[119]

6) Буксирні бригади

Буксирні бригади(або просто буксири)часто отожнюються із сільським активом, який проводив похатні обшуки, адже саме поняття буксир широко вживалося для позначення зусиль для подолання відставання села чи колгоспу у хлібозаготівлях. У той час, як мета таких бригад була подібною до дій актива села – конфіскація зерна або продовольства та інших речей замість зерна – буксирні бригади зазвичай створювалися за наказом ЦК КП(б)У або обласних органів влади для роботи у районах чи окремих селах, де хлібозаготівлі йшли повільно або недостатньо інтенсивно.

Навіть сама назва буксирної бригади підкреслює її функцію – витягнути колектив чи адміністративну одиницю із статичного стану. Склад залежав від організації, за наказом якої було створено буксирну бригаду. На районному рівні – це колгоспники з даного або сусіднього району, партійці та службовці. Буксирні бригади також відрізнялися розміром – набагато більші за складом за звичайний сільський актив, вони інколи сягали кількох сот людей і розбивалися на групи по 50 чоловік та жінок для роботи в окремому селі. Поява численних незнайомців мала пригнічуючий ефект на місцеве населення та зводила шанси приховати будь-яке продовольство до мінімуму. Як і у випадку з сільським активом, до складу буксирних бригад входили жінки.

В одній такій бригаді, яка працювала у Зінов’євському окрузі (Кропивницька область) у жовтні 1930 р., було лише 12 жінок або 6% від загальної кількості 203 осіб. Склад включав 15 комсомольців і 3 піонерів, 102 особи мали досвід служби в армії і 173 осіб – попередній досвід участі у хлібозаготівлях 1928-29 рр.; 87 особи були позапартійними[120]. Зі звіту про роботу бригади стає відомо, що жінки потрапили до її складу зі з’їзду робітниць Зінов’євського округу, який відвідало 312 жінок для обговорення участі робітниць у хлібозаготівлях. Бригада працювала у селах, де місцевий актив потребував допомоги, або все ще переважали одноосібні господарства, а місцеві керівники були “безпорадними”, “розгубленими” або взагалі втекли з села[121]. Звіт засвідчує існуючі “неполадки” і труднощі у районах, що підштовхнули широкі маси сільського населення, включаючи бідних селян, до “споживацьких настроїв”. Цілком імовірно, що деякі селяни у даних районах вже почали голодувати, тому приховували останнє продовольство, що трактувалося як “споживацтво”.

Зі звіту відомо, що селяни сприйняли приїзд бригади ворожо, у деяких селах прибульців відмовлялися розміщати у хатах та годувати, називали “чужоземцями” або “червоною мітлою”, що приїхали відібрати хліб. Першу ніч членам буксирної бригади довелось провести просто неба. Вороже ставлення до бригади було також і в місцевих керівників, які мали допомогати буксирній бригаді.

Наприклад, голова місцевої спілки харчовиків Осадчий сказав публічно, що для бригади роботи немає, за що його одразу було виключено з партії рішенням районного партійного комітету[122]. Голова сільської ради в селі Ковалівка прокоментував, що “нас підкупили і тому ви приїхали до нас забирати хліб”, а секретар партійного осередку в Малинівці товаришка Кришталь “саботувала” роботу бригади та звинувачала “учасників бригади в зайвій гарячковості”[123]. Але зрештою більшість низових керівників погодилася співпрацювати з буксирною бригадою, їм надали житло та продовольство.

За 5 днів роботи буксирна бригада конфіскувала набагато більше зерна, ніж сільський актив за весь попередній час. Наприклад, у Вознесенському та Новоодеському районах сільський актив конфіскував 390.259 пудів по 67 сільських радах, у той час як буксирна бригада відібрала 449.000 пудів по лише 25 сільських радах[124]. Окрім хлібозаготівлі учасники бригади також створювали нові колгоспи, працювали з активом, розкуркулювали, а також вживали заходів, щоб у полі працювало більше колгоспників.

Відзначаючи зрушення у заготівлях зерна в місцевій пресі, керівники Вознесенського району на величезному мітингові з нагоди другого рейду бригади навіть ухвалили збудувати літака на честь буксирної бригади Зінов’євського округу ЦК КПУ. Очевидно, що не лише місцева влада, а й самі учасники бачили результати власної роботи. Ефективність роботи буксирної бригади у 1930 р. зумовила подальше використання даного метогу під час хлібозаготівель 1932-1933 рр. Яку ж саме роль відігравали у роботі буксирної бригади жінки?

Хоча частка робітниць Зінов’євського округу становила лише 6% від кількості членів бригади, вони брали активну участь у роботі з населенням. Принцип роботи був простим: село розбивали на “двадцятки” (кількість господарств на ділянці роботи), за якими прикріплювали окремі групи для конфіскації зерна та громадської роботи. Так, зерно здебільшого шукали чоловіки, а жінки організовували збори та мітинги серед жіноцтва, школярів та дітей. Наприклад колона бригади з 57 осіб працювала у 14 селах, де вони організували 32 загальні збори протягом 5 днів. Незважаючи на протести районних робітників, багатогодинні збори проводили вночі, що і для селян, і для буксирників було виснажливо. Члени даної колони також розкуркулили 37 родин та колективізували 1454 господарств – і все це за 5 днів роботи так званої “викачки хліба”.

Різноманітні ролі

Жінки відігравали надзвичайно багато ролей у механізмі організації Голодомору, і не лише як колгоспниці, місцеві державні службовці або активістки, що брали участь в обшуках. Деякі ставали інформаторками, підтримували своїх чоловіків або підбурювали до насильства інших. Тому кількість жінок, які тим чи іншим чином стали призвідницями Голодомору, набагато більша, ніж може видатися на перший погляд.

Так, роль інформаторки дуже важко переоцінити – інколи донос на сусідів означав неминучу смерть, або був ціною життя для інформаторів. Після доленосного рішення ЦК ВКП (б) від 19 січня 1933 р., коли інформатори могли розраховувати на 15% від знайденого продовольства, мотивація більшості інформаторів стає очевидною. Деякі селяни доповідали про приховане майно інших з корисливих міркувань – задля власного збагачення, а не лише виживання. Також відомі випадки, коли інформатори шантажували жертв, пропонуючи тим поділитися з ними прихованим і, таким чином, уникнути викриття. У такому випадку інформаторка могла розраховувати на більшу частку прихованого, ніж 15%.

Мотивація інформаторок, які доносили заради власного виживання або порятунку дітей можна порівняти з досвідом єврейок, які вимушено стали учасницями Голокосту в Нідерландах. У той час, як голландці могли заробити гроші на викритті євреїв, викриті євреї могли відстрочити власну смерть, викриваючи інших. Коли сумнозвісну Анс Ван Дійк було викрито, її змусили зробити нелегкий вибір – назвати місця переховування інших євреїв або бути відправленою до одного із концентраційних таборів.

Вона обрала роль інформаторки. Жертвами доносів Анс та її поплічників стало більше сотні чоловіків і жінок. Донесення у буквальному сенсі розколювало родини. Катерина Гребельник з села Короваї Гребінківського району Полтавської області пригадує жінку, яка розказала своїй сестрі про приховане її чоловіком зерно. Її сестра у свою чергу розповіла про це власному чоловікові, який одразу доніс. Зерно було знайдено, а першого чоловіка ув’язнено і подальша доля невідома[125].

Переважна більшість сторожів та об’їждчиків у полі під час Голодомору були чоловіки. Зазвичай вони були озброєні якщо не рушницею, то принаймні батогом. Сторожі могли розміщуватися на спеціально побудованих для них дерев’яних вежах у полі, а об’їждчики їздили верхи. Однак у деяких випадках роль охорони врожаю у полі делегувалася іншим організаціям, рядовими членами яких були і жінки. Однією з таких організацій була ТСОАвіаХім – “Товариство Сприяння Обороні, Авіації та Хімічному будівництву”.

Незважаючи на парамілітарну природу своєї діяльності, у лавахТСОАвіаХім було багато молодих жінок. Наприклад, Марія Демченко та Марина Гнатенко вступили до цієї організації заради можливості додаткового вивчення хімії та у випадку Марини – занять парашутним спортом[126].Подібний вид спорту для тоді ще неписьменних сільських дівчат консервативного українського села, мабуть, був недосяжною мрією, яку нова влада обіцяла втілити у життя, тож привабливість членства в ТСОАвіахім для молоді була очевидною.

Так, влітку 1933 р. тисячі активістів міських осередків ТСОАвіахім долучилися до “захисту нового врожаю на селі”.У перші дні серпня 1933 р. голова центральної ради української організації ТСОАвіахім Богданов відповів Політбюро Центрального Комітету КП(б)У на вимогу надати 2.200 активістів організації для охорони радгоспних полів. Богданов зазначив, що 2.420 чоловіків та жінок від ОСОАвіахім вже працюють у 141 господарстві. Він також зауважив, що робота цих активістів є лише частиною “великих зусиль” організації ТСОАвіахіму селі. Зокрема, Харківська обласна рада надіслала 700 “військово навчених” активістів з міста до колгоспів, і це окремо від додаткових членів організації, які поїхали працювати у радгоспи. За неповними даними, які Богданов мав на час відповіді, на захист врожаю 1933 р. в Україні вже було відправлено не менше 21 тис. членів ТСОАвіахім – тобто молодих чоловіків і жінок із міст та сіл України[127].

Важливість ролі дружин призвідців також важко переоцінити. Деякі дружини здобували через чоловіків політичну або економічну владу, в той час як інші намагалися стояти осторонь, пасивно спостерігали або намагались допомогти. Серед дружин партійних лідерів Радянської України того часу не відомо особливо впливових жінок на кшталт Міри Марковіч, дружини Слободана Мілошевіча, або Єлени Чаушеску, Сімоне Ґбаґбо чи Єви Перрон. Хоча деякі історики вважають, що самогубство Алілуєвої, жінки Йосипа Сталіна, насправді було протестом проти голоду на селі.

На цю тему: Станислав Кульчицкий: Как и почему действовал «террор голодом» [12]

Жінки надісланих на село уповноважених рідко жили разом з чоловіками під час їхнього відрядження, і тому траплялися випадки, коли дружини до кінця не усвідомлювали, чим саме займаються їхні чоловіки на селі. Коли вони таки переселялися до чоловіків, то бачили все на власні очі. Реакція на події була різною. Один 25-тисячник описав у листі до газети “Радянське село” у 1930 р., як його товариш привіз до села дружину: “... секретар РПК відповів, що не буде допомагати з дурницями [пошуками житла] ... тієї ночі їм довелось заплатити за квартиру 50 карбованців … наступного дня вони дивилися як їхнього господаря розкуркулювали. Жінка одразу почала плакати через втрачені 50 карбованців і що прибилися до куркулів ... Усіх куркулів з хати повикидали на вулицю, окрім старого каліки. Це довелося зробити мені, і зробив за настановою РВК, де сказали – викинеш, тоді заселяйся.”[128] Але за кілька тижнів подружжю довелося знову шукати нового помешкання.

Дружини місцевих активістів та керівників, з іншого боку, знали про участь своїх чоловіків в організації голоду із самого початку. Дуже часто вони грали важливу роль, впливаючи на своїх чоловіків, користувалися своїм становищем для власного збагачення або навпаки – допомогали жертвам. Так, деякі дружини приєднувалися до чоловіків під час обшуків, а інші брали участь тихим схваленням дій або відкритою емоційною підтримкою через власну зацікавленість у 15% конфіскованого зерна, привласнення чужих речей або житла[129]. Інші відмовляли жертвам, коли були у змозі допомогти.

Одна очевидиця, яка під час Голодомору була дитиною, згадує, як її матір просила в сусідки Наталки, дружини голови колгоспу, трохи борошна на затірку для дитини. Наталка відповіла, що в них самих немає. Невдовзі Наталка померла від тифу, а її чоловік найняв матір дівчинки готувати для нього їжу. На кухні ця жінка знайшла велику скриню борошна[130].Інші допомагали. Таємно від свого чоловіка-активіста Настя Ткаченко давала картоплю і сало родині, яку її чоловік розкуркулив. Вдячні дівчата вишивали для неї сорочки[131].

Деякі жінки не схвалювали дій чоловіків, але не мали можливості нічого змінити. Тетяна Тур, батько якої був активістом у селі Лугове Великобагачанського району Полтавської області, згадує як її мати безпорадно плакала, коли батько “викачав увесь хліб” з інших, а потім вивіз і власний. Коли жінка висловила своє обурення, то чоловік відповів: “Державі треба!”

Одна з їх дочок незабаром загинула від голоду[132]. Інколи жінки сільських посадовців намагалися вплинути на хід колективізації в окремому селі, беручи участь або очолюючи місцеві “волинки”. Уповноважений Некляєв доповідав про бабські бунти у селах біля Умані, зокрема про події у селі Шляховому. Дружини голови сільради та голови колгоспу за підтримки інших жінок, що виступали проти розкуркулення та колективізації, заборонили своїм чоловіками зводити коней до новоствореного колгоспу. Коли одного з посадовців було заарештовано, обидві жінки погодилися на колективізацію[133].

Висновки

Підсумовуючи, слід визнати, що інституційний аналіз жінок у складі хлібозаготівельних бригад показує наскільки широкою була участь жіноцтва у механізмі Голодомору. Подальше життя різнилося так само, як і відрізнялися організації, які вони представляли: робітниці з буксирних бригад поверталися до міст, деякі місцеві активістки залишали свої села, в той час як інші жили звичайним життям поруч зі своїми жертвами. Ланкові працювали та брали участь у соціалістичних змаганнях, вчительки продовжували навчати дітей, нечисленні жінки-голови колгоспів чи голови сільських рад працювали на своїх посадах, якщо змогли пережити репресії 1930-х років.

На цю тему: Голод в Украине 1930-х был искусственным: цифровые карты открыли глаза ученым [4]

Оскільки тема голоду залишалися забороненою, засудження призвідниць Голодомору як винних в особистій трагедії та масовому вбивстві голодом на рівні села залишалося в комунікативній пам'яті жертв та рідко виходило за межі вузького кола довіри жертв і учасниць, особливо у 1930-ті рр. Навіть якщо вчинки учасниць не відрізнялися від вчинків учасників, своєю участю у насильстві та діях, що призвели до смерті інших, ці жінки порушили низку норм консервативного сільського суспільства. Тому не дивно, що деякі з них залишали села, щоб почати нове життя і (майже) ніколи не згадувати про минуле.

Більше того, жінки виконували обумовлені гендером ролі, коли мали знайти заховане жінками або дітьми зерно та продовольство під час обшуків, допомогали чоловікам-активістам як дружини або через діяльність жінвідділів при партійних осередках. Існуючий гендерний розподіл праці обумовив переважну більшість жінок на найнижчому щаблі піраміди виконавців масового насильства, а комуністки у районному керівництві отримували меншу заробітню платню за своїх колег-чоловіків. Однак нові можливості участі у політичному житті країни та подальшого навчання і працевлаштування заохочували жінок до участі в кампаніях.

Як показав інституційний аналіз учасниць, серед них були і старші жінки, і молодь, жінки з родинами і без, різного освітнього рівня, то ж виокремити якийсь характерний тип жінок-призвідниць неможливо. Так само не можна виокремити спільну мотивацію участі. Адже відомі випадки участі задля власної вигоди (збагачення, збереження посади, партійного квитка або зведення порахунків), через переконання, схильність до жорстокості, через конформізм і, нарешті, страх. Отже жінки брали участь в Голодоморі з тих самих причин, що й чоловіки і, незважаючи на невелику кількість учасниць, недооцінювати їх роль у цій трагедії неможливо.

Марія Демченко залишила рідне село наприкинці 1930-х років. Вона вступила до Київського сільськогосподарського інституту, працювала агрономом на дослідних ділянках поблизу столиці. У 1965 р. вийшла на пенсію, видала власні спогади про любов до землі і доживала останні роки на самоті на розі вулиць Лютеранської і Банкової – у самісінькому центрі Києва[134]. На честь Демченко названо одну з вулиць у районному центрі в Миколаївській області. Померла Демченко у віці 83 років, похована у рідному селі.

*****

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Дарія Маттінглі.

У заголовку статті використано вислів Йосипа Сталіна, який було розтиражовано на пропагандистських плакатах. На спільному пленумі ЦК та ЦКК ВКП (б) Й. Сталін наголосив, що лише у колгоспах жінки можуть досягнути рівності з чоловіками, і тому жінки мають захищати колгоспи. Сталин И.В. Cочинения. Т. 13. Москва: Гос. изд-во политической литературы, 1951, с. 251-252.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

_______________

Література:

 

[1] В. Шмерлинг, Мария Демченко (Москва: Молодая Гвардия, 1936).

[2] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Черкаська область. ‒ Ч. 1 / Ред. Гаман П. І. та ін., (Черкаси: Вид. Чабаненко Ю., 2008), С. 56-57.

[3] Подібну репрезентацію призвідців Голодомору можна знайти у наступних творах українських письменників: У. Самчук, Марія. Хроніка одного життя (Київ: Смолоскип, 2014); С. Талан, Розколоте небо (Харків: КСД, 2015); Н. Ворожбит, Зерносховище (Лондон: Nick HernBooks, 2009).

[4] H. Arendt, Eichmann in Jerusalem – a Report on the Banality of Evil (New York: The Viking Press, 1963); R. Hilberg, Perpetrators, Victims, Bystanders – the Jewish Catastrophe (New York: Harper Perennial, 1992); C. R. Browning, Ordinary Men – Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland(New York: Aaron Asher Books, 1992).

[5] Західні дослідники, дивіться, наприклад, A. Applebaum, Red Famine: Stalinʼs War on Ukraine (London: Allen Lane, 2017), сс. 116-117; Р. Конквест, Жнива Скорботи. Колективізація і Голодомор(Київ: Либідь, 1993), С. 191; R. G. Suny, The Soviet Experiment: Russia, the USSR, and the Successor States (New York: Oxford University Press, 1998), С. 227; R. C. Tucker, Stalin in Power. The Revolution from Above, 1928-1941 (New York: W.W. Norton&Company, 1992), С. 547; українські дослідники: C. Кульчицький, Голод 1932-1933 rr. в Україні як Геноцид: мовою документів, очима свідків (Київ: Наш час, 2008), С. 120; М. Дорошко, Номенклатура: керівна верхівка радянської України (1917-1938 рр.)(Київ, 2012), С. 306; В. Борисенко, ред. Свіча пам'яті: Усна історія про геноцид Українців у 1932-1933 роках (Київ: Стилос, 2007), С. 32.

[6] L. Sjoberg and C. E. Gentry, Mothers, Monsters, Whores – Women’s Violence in Global Politics(London: Zed Books, 2007), C. 98.

[7] S. Maksudov and M. D. Olynyk, ‘Dehumanization: The Change in the Moral and Ethical Consciousness of Soviet Citizens as a Result of Collectivization and Famine,’Harvard Ukrainian Studies 30, no. 1/4 (2008), сс. 130-131.

[8] H. Kuromiya, Freedom and Terror in the Donbass. A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s-1990s (Cambridge University Press), С. 197.

[9] S. Fitzpatrick, Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921–1934 (Cambridge: Cambridge University Press, 1979).

[10]Л. Виола и В. Васильев, ред., Коллективизация и крестьянское сопротивление на Украине (Винница, 1997), С. 229.

[11] Olga Andriewsky, ‘Towards a Decentred History: The Study of the Holodomor and Ukrainian Historiography’,Contextualizing the Holodomor. The Impact of the Thirty Years of Ukrainian Famine Studies, ed. by Andrij Makuch and Frank E. Sysyn (Edmonton-Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2015), С. 34.

[12] Ю. Шаповал і В. Васильєв, ред., Командири великого голоду: поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ, 1932-1933 рр. (Київ, 2001).

[13] В. Васильєв, Н. Верт і С. Кокін, ред., Партійно-радянське керівництво Української ССР під час Голодомору 1932-1933: Вожді. Працівники. Активісти. Збірник документів та матеріалів (Київ: Інститут історії України, 2013), С. 10.

[14] Д. Мейс, “Радянська історіографія Голоду. Післясталінський період,”у збірці Великий Голод в Україні. Звіт конгресово-президентської комісії США з дослідження Великого Голоду 1932-1933 рр. в Україні, том 4 (Київ: Видавничий Дім “Києво-Могилянська Академія,” 2008), с. 70-105; С. Кульчицький, “Голодомор у працях українських радянських істориків 1956–1987 рр.,” Історія в сучасній школі: науково-методичний журнал, номер 10 (146) (2013), с. 29–31; Janusz Radziejowski, ‘Collectivization in Ukraine in light of Soviet historiography, ’Journal of Ukrainian Studies, 5, no. 2 (1980), с. 3–17.

[15] Дивіться, наприклад, В. Бондаренко, Развитие общественного хозяйства колхозов Украины в годы довоенных пятилеток (Киев: АНУРСР, 1957), С. 35; O. Касименко, Історія Української РСР: популярний нарис (Київ: АНУРСР, 1960), С. 292; С. Юдачев,Борьба КПСС за организационно-хозяйственное укрепление колхозов (1933-1934)(Москва: Высшая школа, 1962), с. 19-34.

[16] Дивіться, наприклад, Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР, том. 1 (Київ: Вид-во Київського Університету, 1967), с. 460-461; І. Слинько, Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927-1932 рр.) (Київ, 1961), с. 285-289.

[17] И. Ганжа, И. Слынько, П. Шостак Shostak, “Украинское село на пути к социализму”, Очерки истории коллективизации сельского хозяйства в Союзных республиках,ред. В Данилов (Москва: Госполитиздат, 1962),С. 199.

[18] В. Данилов, Н. Ивницкий, “Ленинский кооперативный план и его осуществление в СССР” та И. Ганжа, И. Слынько, П. Шостак, “Украинское село на пути”, с. 54-55.

[19] Мейс, “Радянська історіографія Голоду”, 2008, С. 87.

[20] С. Юдачев, Борьба КПСС, 73; M. Куц, Питання колгоспоного будівництва на Україні, 1929-1941 рр. (Львів: Видавництво Львівського Університету 1965); И. Сталин, “Головокружение от успехов”, Правда, 10марта 1930.

[21] James E. Mace, ‘The Komitety Nezamozhnykh Selian and the Structure of Soviet Rule in the Ukrainian Countryside, 1920-1933,’Soviet Studies, Vol. 35, No. 4 (Oct., 1983).

[22] Е. Левандовська, “Роль Комітетів Незаможних Селян у реалізації радянської політики в українському селі,”Наукові праці історичного факультету Запорізького Національного Університету, 2013, номер XXXVII, 122.

[23] Р. Конквест, Жнива Скорботи, С. 192.

[24] Л. Гриневич,“Від заперечування до вимушеного визнання: про механізми входження теми голоду 1932-1933 рр. в офіційний і публічний простір в СРСР та УРСР наприкінці 1980-х рр.’ Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий довідник наукових праць18, 2008, с. 232-44.

[25] Stanislav Kul’chyts’kyi, ‘Historical Experience: Vital Today’, News From Ukraine (1988), No. 2, С. 7.

[26]С. Кульчицький і Є. Шаталіна, “Процес розкуркулення 1929 – 1932 рр. очима селян,” Проблеми історії України: Факти. Судження. Пошуки. Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць (Київ, 1992), номер 2, с. 41-45; Є. Шаталіна, “Експропріація селянських господарств в Україні у 1929-1932 рр.,” Український історичний журнал,1992 (номер 3).

[27]Г. Капустян, Дві ‘правди,’або українське село в двадцяті роки двадцятого століття(Кременчук, 2003).

[28] С. Дровозюк, Національно-культурне та духовне життя українського селянства у 20-30-х рр. XXстоліття. Історіографічний нарис(Вінниця: O. Власюк, 2005), С. 224.

[29]С. Дровозюк,“Поведінка сільських активістів під час суцільної колективізації та Голодомору Українського народу(1932-1933 рр.),” Історія України. Маловідомі імена, події, факти, вип. 34 (2007), с. 67-79.

[30]О. Лисенко, “Типологія поведінки сільських активістів у контексті здійснення суцільної колективізаціїсільського господарства в Україні (початок 1930-х рр.),”Історія України. Маловідомі імена, події, факти, вип. 36 (Київ: Інститут історії України НАН України, 2010); “Інформаційно-аналітичні документи органів ДПУ УСРР як джерело вивчення діяльності сільських активістів в умовах суцільної колективізації(кінець 1920-х – початок 1930-х рр.),” З архівів ВУЧК-ДПУ-НКВД-КГБ. 2010, номер 1 (34); с. 336-358.

[31]O. Веселова, “Увікопомнення загиблих від голодного мору,”O. Веселова, Голод-геноцид 1933 року в Україні(Київ: Лібра, 2000), с. 432-457.

[32]М. Дорошко,Номенклатура: керівна верхівкарадянської України (1917-1938 рр.) (Київ: Ніка-Центр, 2012), с. 299-223.

[33]Т. Євсєєва, “Безбожна п'ятирічка. Діяльність войновничих безвірників,”Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки(Київ: Наукова Думка, 2003), с. 656-675; Oksana Kis’, ‘Defying Death: Womenʼs Experience of the Holodomor, 1932–1933’, Aspasia 7, с. 42-67; Георгій Касьянов,“Українська інтелігенція в 1933 р.”, Проблеми історії України (Київ, 1992), номер 2, с. 93-94; O. Рябченко, “Студенти радянської України 1920–1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації” (Харків: ХНАМГ, 2012).

[34] Більшість дослідників масового насильства не послуговуються усталеним визначенням поняттям “perpetrators”. Див. Darren OʼByrne, ‘Perpetrators? Political Civil Servants in the Third Reich,ʼ T. Williams and S. Buckley-Zistel, eds., Perpetrators and Perpetration of Mass Violence: Action, Motivations and Dynamics (Abingdon: Routledge, 2018).

[35] За порядком цитування: Chris Ward, Stalinʼs Russia (London: Edward Arnold, 1993), назва Розділу 3; R. W. Davies and Stephen G. Wheatcroft, The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931–1933 (Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2009), С. 435, 441; Suny, The Soviet Experiment, С. 228.

[36] O. Удод, С. Кульчицький і В. Лозицький, ред. Голодомор1932-1933 років в Україні: злочин влади – трагедія народу (Київ: Генезa, 2008), С. 13.

[37] J. Littell, The Kindly Ones (New York: HarperCollins, 2009), С. 19.

[38] S. Milgram, ʻThe Dilemma of Obedience,ʼThe Phi Delta Kappan 55, no. 9 (1974), p. 604.

[39] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область / Упоряд. О.Ф. Білоусько, Ю.М. Варченко, В.О. Мокляк, Т.П. Пустовіт (Полтава: Оріяна, 2008), С. 918.

[40] A. Smeulers, ‘Female perpetrators – ordinary and extra-ordinary women,ʼ International Criminal Law Reviewno 2 (2015).

[41] Дивіться, наприклад, Hilberg, Perpetrators, Victims, Bystanders, ix-x; M. Mann, The Dark Side of Democracy: Explaining Ethnic Cleansing (Cambridge: Cambridge University Press, 2005), C. 27.

[42] A. Smeulers ‘Perpetrators of International Crimes: Towards a Typology,ʼ in Supranational Criminology: Towards a Typology of International Crimes, ed. Alette Smeulers and Roelof Haveman (Antwerpen: Intersentia, 2008), С. 237.

[43] Білоусько та інші, ред., Національна книга пам'яті, С. 980.

[44] Там же,С. 918.

[45] Там же, С. 916-1088.

[46] Т. Белая, “Я только боюсь, как бы серце твое не загрубело...” Собеседник, 1988, № 21, С. 12-13.

[47] E. Staub, The Roots of Evil: Social Conditions, Culture, Personality, and Basic Human Needs in Personality and Social Psychology Review, 1999, випуск 3, С. 183.

[48] Це число базується на аналізі 212 свідчень із зібрання Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область / Упоряд. О.Ф. Білоусько та інші, сс. 916-1188.

[49] Там же, С. 1067.

[50]С. Маркова “Жіноче питання” як фактор розширення соціальної бази радянської влади (20-30-ті роки ХХ ст) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2009, вип. XXVII p. 197.

[51] Див. М. Вороніна “Більшовицький емансипаційний експеримент у 1920-х роках” in Українські жінки у горнилі модернізації за ред. О. Кісь (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017), С. 114.

[52]И. Сталин, Cочинения. – Т. 6. – М.: ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1947. С. 195 (Організаційний звіт на XIIIпартійній конференції 24 травня 1924 року).

[53]М. Вороніна“Більшовицький емансипаційний експеримент”, С. 116.

[54] Там же, С. 128.

[55] Для аналізу використовувалися дані з наступних округів: Волинський, Лубенський, Луганський, Маріупольський, Мелітопольський, Миколаївський, Ніжинський, Первомайський, Прилукський, Полтавський, Проскурівський, Одеський. ЦДАГОУ, Ф. 1 – Оп. 20 – Спр. 3470, Арк. 26; Спр. 3493, сс. 1-132.

[56]М. Вороніна “Більшовицький емансипаційний експеримент”, С. 128.

[57] Там же, С. 117.

[58] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2928, Арк. 2.

[59] РГАСПИ, Ф. 81. - Оп. 3. - Д. 215, С. 11.

[60] ГДА СБУ, Ф. 16. - Оп. 25 (1951), Спр. 3, Арк. 198.

[61] ГДА СБУ, Ф. 16. - Оп. 25 (1951), Спр. 3, Арк. 200.

[62] Оріхівська справа. 1932. Документи і матеріали (Дніпропетровськ: ІМА-Прес, 2010), С. 250-252.

[63] В. Борисенко, ред. Свіча пам'яті: усна історія,С. 30; Конквест, Жнива Скорботи, сс. 188, 192, 199.

[64] S. Milgram, Obedience to Authority: Experimental View(New York: HarperPerennial, ModernThought, 2009).

[65] Васильєв, Верт і Кокін, ред., Партійно-радянське керівництво, С. 178.

[66]П. Загорський, П. Стоян, Нариси історії комітетів незаможних селян (Харків: Видавництво АН УРСР, 1960); М. Березовчук,Комнезами України в боротьбі за соціалізм (Київ, 1965).

[67]В. Волошенко, Г. Білоконь “Жінки у лавах КНС: штрихи до соціального портрету” Materiały VII Międzynarodowej naukowоpraktycznej konferecji “Naukowa myśli nformacyjnej powieki – 2011” Prawo. Historia: Przemyśl. Nauka I studia, Volume 9, С. 63- 67.

[68] ЦДАГОУ, Ф. 1 – Oп. 20. - Спр. 2126, Арк. 128-129.

[69]В. Волошенко, Г. Білоконь “Жінки у лавах КНС”, С. 67.

[70] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С.940.

[71] Інтерв'ю з Катериною Коротковою-Гроссман записано авторкою статті у Москві 12.04.2014.

[72] V. Grossman, Forever Flowing (New York: Harper&Row, 1972), С. 149.

[73] Там же, С. 151.

[74] Там же, С. 983.

[75] Там же, С. 1033.

[76] Там же, С. 1010.

[77] Там же, С. 1081-1092.

[78] Там же, С. 1036.

[79] Там же, С. 339, 1043.

[80]В. Шмерлинг, “Героини”, За пищевую индустрию (Москва), № 258, 10.11.1936.

[81] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Хмельницька область. Ч. 1 / Гавчук І. К. (співгол. редкол.), Гладуняк І. В. (співгол. редкол.), Слободянюк П. Я. (наук. ред.), Осадча Г. Г. (відп. ред.). Український інститут національної пам′яті України; Хмельницька обласна державна адміністрація (Хмельницький, 2008), С. 454.

[82] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Хмельницька область, С. 70.

[83]В. Шмерлинг, Мария Демченко (Москва: Молодая Гвардия, 1936).

[84] П. Ангелина, О самом главном: мой ответ на американскую анкету(Москва: Издательство Правда, 1948), С. 26.

[85] Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область (Житомир: Полісся, 2008), p. 794.

[86]Д. Прикордонный, “Человек, богатый совестью,” Огонек № 44, 1962, p. 16.

[87]М. Заглада, “Дорожите честью хлебороба! Говорит Надежда Григорьевна Заглада” // Правда № 237, 25 августа 1962, С. 1.

[88]М. Заглада, “Дорожите честью хлебороба!” С. 1.

[89]Н. Печерский, “Почта Надежды Григорьевны Заглады,” Правда №243, 31 августа 1962, С. 3.

[90] Д. Прикордонный, “Человек, богатый совестью”, С. 16.

[91] М. Вороніна,“Нова радянська жінка”, С. 137.

[92] В. Литвиненко, “Якби Ви, Мамо, встали... Післямова” [13](Київ, 2009).

[93] Україна та Москва // Берлін, серпень 1943, “Український Вісник” ч. 17 орган Українського Національного об'єднання в Німеччині, С. 30.

[94] З доповіді уповноваженого від окружного виконавчого комітету Темкіна (Ізюмський район, Кривий Ріг), в якому він цитував Г. Петровського. ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 5.

[95] Див. African Rights, С. 2 та 12; Hogg, С. 70; Adler et al., С. 212 – за цитуванням в A. Smeulers, Female perpetrators: ordinary or extra-ordinary women?

[96] Зі звіту А. Хвилі (РОБОС) до ЦК КП(б)У про сільських вчителів станом на травень 1930. ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 9. РОБОС – Профспілка робітників освіти.

[97] Kількість вчителів на кінець 1927 року. Див I. Кліцаков, Педагогічні кадри України (1917-1937 рр.), С. 143.

[98] Г. Єфіменко, Соціальне обличчя вчительства УСРР в контексті трансформації суспільства (1920-ті роки) [14] // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - 2007. - 17. - С. 138-161

[99] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 9.

[100] Г. Єфіменко, згадана праця; I. Богінська, Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920-1930-ті роки): Автореф. Дис. (Донецьк, 2000).

[101] Затонський В. П. Про вчителів та школу: [Промови]. – Харків: Рад. школа, 1935. – 226 с.; Хвиля А. Виховати молоде комуністичне покоління // Комуніст. – 1933; Хвиля А. По більшовицькому зустріти новий навчальний рік! // Комуніст. – 1933; A. Хвиля, Школа – могутня зброя виховання комуністичного суспільства // Комуніст. – 1933.

[102] Г. Єфіменко, С. 149.

[103] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 1-9.

[104] Там же.

[105] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 7-8.

[106] Г. Єфіменко, С. 158.

[107] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 44.

[108] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3099, Арк. 14.

[109] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Oп. 20. - Спр. 3099, Арк. 5.

[110] Там же, Арк. 2-3.

[111] Там же, Арк. 18.

[112] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С. 1081.

[113] А. Дімаров, Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. – К.: Дніпро, 1997, С. 37.

[114] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Київська область / Упоряд. А. Гай., Ред. В. Ульянченко, В. Бутник, В. Даниленко та ін. (Київ: Буква, 2008), С. 115.

[115] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Oп. 20. - Спр. 3107, Арк. 27.

[116] Там же.

[117] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С. 943.

[118] Там же, С. 1144-1145.

[119] Там же. С. 1048.

[120] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3144, Арк. 123.

[121] Там же, Арк. 124.

[122] Там же, Арк. 126.

[123] Там же, Арк. 126-133.

[124] Там же, Арк. 132.

[125] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С. 944.

[126]В. Шмерлинг, Мария Демченко (Москва: Молодая Гвардия, 1936).

[127] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6333, Арк. 162.

[128] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3107, Арк. 158.

[129] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С. 1078, 1081.

[130] Там же, с. 1078.

[131] Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область, С. 1081-1082.

[132] Там же, с. 924.

[133] ЦДАГОУ, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3192, Арк. 40.

[134] A. Абаринов, “Не просто Мария” День, 4.06.1996. [15]

—

Авторка: Марія Маттінглі – історикиня, викладачка радянської історії в Кембриджському Університеті. У липні 2018 закінчила написання докторської дисертації на тему місцевих призвідців Голодомору та їхньої репрезентації в культурній пам'яті. Коло наукових зацікавлень: історія пересічних учасників різних випадків масового насильства, сталінізм, культурна пам'ять про Голодомор, європейська історія з 1890 року. Живе і працює у Великобританії.

Опубліковано у виданні  Україна модерна [16]

---

На цю тему:

• Голод 1933 года. Часть 3: Людоедство [17]
• Голод 1933 года. Часть 4: Агония села [18]
• «Черные доски» Голодомора — экономический метод уничтожения граждан СССР (Список) [19]
• Голодомор 1932 — 1933 годов: Битва с голодом [20]
• «Люди едят свои пальцы ...» [21]